1.2 Специфіка соціалізації дитини

Соціальна природа людини детермінує його залежність від суспільства: по вираженню Л.С. Виготського, дитина спочатку соціальний, оскільки він максимально залежимо від оточуючих його людей. Знайомство з соціальним світом відбувається з народження дитини. Наскільки усвідомлено і успішно він засвоїть необхідні для його соціального життя знання, настільки дитина буде адекватний у взаємодії з оточуючими.

На думку Д.І. Фельдштейна, дитина з моменту народження знаходиться в олюдненому світі, серед предметів, наповнених людським змістом, мають соціальні функції. Дитина застосовує знаряддя і засоби, створені в історії людства, оволодіває мовою як соціально сформованим інструментом мислення, за допомогою якого він засвоює людський досвід і спілкується з іншими людьми.

У цьому контексті залучення людини до культури бере участь кожне з його відносин до світу - зір, слух, нюх, смак, дотик, мислення - всі органи його індивідуальності. Причому, як вважає вчений, всі ці органи - самі можливості сприймання світу у фарбах, музиці, в слові - усе це завойовано людиною й освоюється їм в постійній взаємодії з іншими людьми, в ході оволодіння явищами, предметами в процесі перетворювальної діяльності [3, с.15].

Важливим етапом на шляху становлення соціального пізнання дитини стає перехід уявлень про навколишній світ на знаннєву основу, відмінну понятійно-смисловий насиченістю. Роль і розвиток узагальнень в дошкільному віці докладно досліджені В.В. Давидовим: в його дослідженнях отримали розвиток основні положення Л.С. Виготського про можливості та шляхи освіти В«життєвихВ» і В«науковихВ» понять у дітей.

Специфіка психічного розвитку дошкільнят накладає відбиток на психолого-педагогічні особливості ознайомлення дітей з соціальною дійсністю (Л.С. Виготський, Д.Б. Ельконін, Л.І. Божович, Д.І. Фельдштейн та ін.)

Дослідники дошкільного віку підкреслюють, що основні шляху інтеріоризації в розвитку дитини зв'язуються з опроизволивания більшості психічних функцій у цьому віці, а також емоційної і чуттєвої складовими пізнання дитини в освітньому процесі (А.В. Запорожець, Г.Г. Кравцов, О.Є. Кравцова).

Дитина розглядається переважно з позицій освоєння соціокультурного досвіду (1 в той час, як дорослий вступає у взаємодія зі світом, - звідси головна лінія розвитку дитини - В«не стільки поступова соціалізація, внесена до дитини ззовні, скільки поступова індивідуалізація, що виникає на основі внутрішньої соціальності дитини В»[7, с. 166].

Освоєння дитиною суспільних відносин поряд з оволодінням суспільно виробленими способами аналізу навколишньої дійсності, є важливими компонентами становлення особистості дитини.

Необхідно виділити загальні моменти в характеристики особистості дитини:

- наявність свідомості;

- особистість як якісний рівень психічного розвитку;

- соціальна сутність і детермінованість особистості;

- довільність (Воля) в управлінні собою при співвіднесенні з предметним світом та оточуючими людьми.

Особистість дитини формується в предметної діяльності, взаєминах з дорослими і однолітками, в спілкуванні, - за допомогою чого відбувається становлення дитини як суб'єкта жізнеосуществленія.

Становлення і оволодіння вищими психічними функціями (суть ядро особистості), їх соціогенез відбувається в процесі взаємодії дитини з соціальною дійсністю в діяльності і спілкуванні; якісні вікові новоутворення є показниками особистісного розвитку.

Соціалізація індивіда розглядається в поняттях: В«соціальна ситуація розвитку В»,В« провідний вид діяльності В»,В« особистісні новоутворення В», В«КризаВ». Причому характеристика віку розглядається в континуумі всього розвитку: взаємозумовленості і взаємодії цих параметрів в суміжних віках (попередніх і наступних).

У культурно-історичної концепції психічний розвиток дитини постає як В«набуття ним свободи, як емансипація від навколишнього середовища, як твердження самостійності при все більш змістовною близькості зі дорослим, тобто саме як розвиток особистості В»[5, с.65]. Розвиток розуміється як саморозвиток в ході оволодіння дитиною за допомогою засобів власним поведінкою і психічними процесами, як безперервний процес саморуху, характеризується в першу чергу невпинним виникненням і утворенням нового, не була на колишніх щаблях. При цьому щаблі - суть вікові періоди психічного розвитку - виступають якісно своєрідними віхами формування дитячої особистості.

Структура дитячої особистості розглядається в єдності афекту і інтелекту (Л.С. Виготський, Г.Г. Кравцов), у взаємодії психічного та особистісного розвитку (С.Л. Рубінштейн, Д.І. Фельдштейн), вольового і довільного компонентів (Є.О. Смирнова, Г.Г. Кравцов) і представленатнаступними сферами:

- афективної сферою (емоції);

- інтелектом (Пізнавальна сфера);

- волею, забезпечує єдність афекту та інтелекту.

Дитинство, як особлива культурна реальність і простір розвитку людини, з точки зору соціального статусу відмінно тим, що саме на період дитинства доводиться основний етап соціалізації людини - період закладання базису особистості, основ людської культури.

Сучасні дослідники І.С. Кон, А.В. Мудрик, С.А. Козлова розглядають соціалізацію дитини в триєдності її проявів:

- адаптації до соціального світу;

- інтеграції та прийняття соціального світу як даності;

- диференціації - здібності і потреби змінювати, перетворювати соціальну дійсність, соціальний мир і індивідуалізуватися в ньому.

Спрямованість і досягнення людини, що здійснює процес соціалізації, пов'язані з набуттям нової якості на кожній стадії освоєння культури. Виділяються такі стадії і відповідні їм придбання людини, як стадія онтогенезу (розвиток суб'єкта), персоногенеза (становлення особистості) і культурогенезу (поява індивідуальності).

Кожна стадія соціалізації дитини відрізняється його новим статусом у внутрішньому (суб'єкт, особистість, індивідуальність) і зовнішньому планах розвитку (адаптивність, інтегрованість, індівідуалізірованность). Єдність внутрішнього і зовнішнього змісту визначає стратегію розвитку - спочатку життєтворчість, потім соціотворчество, і, нарешті, культуротворчества.

У процесі соціалізації дітей виділяють наступні особливості:

1) на відміну від дорослих, які зраджують свою поведінку частіше, ніж установки (тобто здатні до самоврядуванню, індивідуально і соціально значимого дії), у дітей коригуються базові ціннісні орієнтації, які закріплюються на рівні емоційно-ціннісних відносин у процесі входження в соціум;

2) дорослі здатні оцінювати соціальні норми, критично до них ставитися; діти засвоюють їх, як наказані регулятори поведінки;

3) соціалізація дітей будується на підпорядкуванні дорослим, виконанні певних правил і вимог (без оціночних і рефлексивних процесів);

4) соціалізація дорослих орієнтована на оволодіння певними навиками (Операційно-технічна сфера), у дітей провідна роль належить мотивації поведінки (мотиваційна сфера).

Дана специфіка соціалізації дитини вимагає спеціальної організації діяльності дорослих - комплексного супроводу соціального становлення дитини в процесі його виховання, освіти і розвитку.

Особистість дитини може нормально розвиватися лише в соціальних умовах. Роль і вплив соціального світу на життя і розвиток дитини може бути описана через сукупність факторів, що обумовлюють процес соціалізації підростаючого покоління.

Провідна діяльність - джерело формування психологічних новоутворень та сфера їх прояву. Вона містить три ознаки:

- в ній виникають і всередині неї диференціюються інші, нові види діяльності;

- в ній формуються і перебудовуються приватні психічні процеси;

- від неї найближчим чином залежать спостерігаються в даний період розвитку основні психічні зміни особистості - новоутворення.