Внутрішня політика Директорії унр

Політика Директорії була прямо протилежна колишній політиці гетьмана П. Скоропадського й передбачала утвер­дження в Україні національного варіанта радянської влади без крайнощів більшовизму.

Основні засади політики Директорії

• Скасовувалися «злочинні інституції пануючих класів (карні експедиції, жандарми)». Старий державний апарат було зруй­новано, а обіцяна «трудова влада» не встановлена. Фактично влада на місцях залишалась в отаманів. Законодавча влада передавалася Трудовому конгресу, який населення обирало без участі «поміщиків і капіталістів».

• Трудовий конгрес усю повноту влади передав Директорії.

• Скасовувалися усі закони і постанови гетьманського уря­ду у сфері робітничої політики. Відновлювався 8-годинний робочий день, робітничий контроль на підприємствах, право на укладення колективних договорів, на створення коаліцій і проведення страйків.

• Директорія передбачала конфіскацію поміщицьких зе­мель. Земельні наділи площею до 15 десятин не конфісковувалися. Не підлягали конфіскації також землі промис­лових підприємств, цукрових заводів, а також іноземців.

• На малоземельному Правобережжі Польща домоглася ви­знання за поміщиками польського походження статусу іноземних громадян, у зв'язку з чим їхня власність оголо­шувалася недоторканною. Термін і порядок розподілу зем­лі не визначалися; лишалося непорушним дрібне селян­ське землеволодіння.

• Відновлювалася національно-персональна автономія.

• Головною турботою Директорії була війна з більшовика­ми, а це потребувало підвищеної уваги до розбудови армії. Створити боєздатну армію зі збройних формувань, що ви­никли під час антигетьманського повстання, не вдалося. Директорія фактично опинилася без армії. Тоді Головний отаман С. Петлюра почав призначати отаманами будь-кого, хто міг командувати, мав зброю і виказував лояль­ність до Директорії, а також заявив про своє прагнення боротися з більшовиками. Кожен такий отаман отримував грамоту від Петлюри і декілька мільйонів українських карбованців. Ніякого контролю над отаманами не існува­ло. Із середини 1919 р. С. Петлюра розгорнув активну ді­яльність із реформування армії і боротьбу з отаманщиною, що сприяло зростанню боєздатності армії. Проте безпе­рервна війна, епідемії, чвари в керівництві, вичерпання воєнних і фінансових ресурсів, що дісталися у спадок від П. Скоропадського, відсутність зовнішньої підтримки зу­мовили поразку армії УНР.

• Проголошення 22 січня 1919 р. Акта Злуки УНР і ЗУНР. Перетворення ЗУНР на Західну область Української Народної Республіки (ЗОУНР). Проте реальне об'єднання двох держав відкладалося на майбутнє. Кожна з держав проводила самостійну внутрішню і зовнішню політику.

Основні події Другої радянсько-української війни

• 11 листопада 1918 р. Раднарком РСФРР скасував умови Брестського миру, видав директиву про надання військової допомоги «трудящим України» силами українських повстан­ських дивізій, що були створені в нейтральній зоні між Україною та Росією. Було утворено Укрреввійськраду (В. Антонов-Овсієнко, В. Затонський, Й. Сталін, Г. П'ятаков).

• 28 листопада 1918р. На території РСФРР створено Тимчасовий робітничо-селянський уряд України (Голова уряду — Г. П'я­таков, із 29 січня 1919 р. — X. Раковський; члени уряду: В. Аверін, Артем (Ф. Сергєєв), К. Ворошилов, В. Затонський, Є. Квірінг, Ю. Коцюбинський, М. Подвойський, О. Шліхтер).

• 29 листопада 1918 р. Робітничо-селянський уряд видав маніфест про відновлення радянської влади в Україні.

• Грудень 1918 р. Початок наступу 1 і 2 повстанських дивізій в Україні під загальним командуванням В. Антонова-Овсієнка.

• З січня 1919 р. Радянські війська зайняли Харків, куди і пе­реїхав Тимчасовий робітничо-селянський уряд України.

• 6 січня 1919 р. Проголошення Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР).

• 16 січня 1919 р. Директорія УНР офіційно оголосила війну РСФРР.

• 5 лютого 1919 р. Вступ більшовицьких військ до Києва (Богунський полк під командуванням М. Щорса і Таращанський полк під командуванням В. Боженка).

• Лютий 1919 р. Спроба Директорії УНР знайти спільну мо­ву з країнами Антанти для спільної боротьби з більшовиз­мом. Реорганізація Директорії, уряду, відмова від «соціалістичних експериментів» тощо. Поразка та еваку військ Антанти з Півдня України.

• Березень 1919 р. Утрата Директорією контролю над і шою частиною України.

• Квітень 1919 р. Оволодіння більшовиками Кри: В Україні (крім Надзбруччя і західних областей) уд було встановлено радянську владу.

^/ Нестор Махно (1888—1934) — український повс ський отаман, один із лідерів анархістського в Україні. Вів тривалу збройну боротьбу проти бі.т виків, денікінців, петлюрівців. Укладав ситуативЕ юзи з більшовиками. Відіграв значну роль у розг військ білих генералів Денікіна і Врангеля. 28 се] 1921 р. із 77 бійцями перетнув кордон Румунії, в еміграції в Румунії, Польщі, Франції.

Агресія Антанти на Півдні України (листо^-1918 — квітень 1919 р.)

16 листопада 1918 р. війська Антанти пройшли ДарданелУ і направилися в усі порти від Одеси до Новоросійська. Н&щ чаток 1919 р. тут висадилися дві французькі дивізії, а т» англійські, грецькі, румунські й польські частини загал кількістю 60 тис. осіб. Узяти під контроль території, я: лишали армії німецького блоку, підрозділи Антанти пом| Тю не змогли. Війська зайняли лише прибережну смугу! лінії Тирасполь—Бірзула—Вознесенськ—Миколаїв—Херои відмовившись від просування вглиб території України. ЩВ вони підтримували в Україні білогвардійців, які вистуї за відновлення «єдиної і неподільної Росії».

У квітні 1919 р. країни Антанти через повстання мор на французькому флоті, поразку під Вознесенськом були евакуювати свої війська з Півдня України. Проте на флот країн Антанти продовжував морську блокаду чорноморського узбережжя, здійснювалися перевезення білогвардійських військ, постачання зброї та спорядження.