2.2. Вивчення стану проблеми в науковій літературі та обґрунтування актуальності теми дослідження.

Організовуючи дослідження конкретної педагогічної проблеми, важливо вивчити дослідження, яке має актуальність, життєве значення досліджуваної проблеми; ґрунтовно, всебічно і глибоко вивчити факти, положення, висновки, які встановлені наукою.

Під час вивчення літературних джерел з'ясувати головну ідею, позицію автора та особливості наукового доробку з досліджуваної проблеми, простежити причину та логіку полеміки автора з іншими дослідниками, особливості його аргументації, виробити власну думку щодо його позиції. Аналіз проблеми, яка не знайшла відображення в його праці, допоможе чіткіше сформулювати завдання щодо глибшого вивчення проблеми.

Найважливішим етапом дослідної роботи є вибір теми, яка відображає конкретну педагогічну проблему. Тому вибору теми дипломної роботи передує ознайомлення з станом проблеми в науковій психолого-педагогічній літературі.

Наукова проблема випливає, як правило, із потреб суспільства й характеризується тим, що її вирішення може бути досягнуто лише шляхом здійснення наукового дослідження. Наукова проблема формулюється на основі протиріч між розвитком науки та станом практики.

Поняття проблеми можна визначити як важливе питання, що має значення для розвитку теорії та практики педагогіки і може бути розв’язане наявними засобами наукового дослідження. Сутність проблеми криється у протиріччі між науковими фактами та їх теоретичним осмисленням, тобто проблема відображує суперечності процесу пізнання.

Проблема – це складний комплекс питань, що вимагають теоретичного, експериментального або практичного вирішення шляхом усунення протиріч і розробки теорій, які задовільно характеризують досліджувальні процеси і результати, що спостерігаються.

У науковій літературі підкреслюється, що правильно поставлена проблема є передумовою успіху її вивчення. Якщо людина може чітко сформулювати проблему, вона вже наближається до її розв’язання. Джерелом проблеми є, як правило, утруднення, що виникають у практичній діяльності. Необхідність їх подолання знаходить своє відображення у висуненні практичних завдань. Щоб перейти від практичного завдання до наукової проблеми, необхідно виконати два процеси:

а) встановити, чи є для цього необхідні наукові знання;

б) визначити, які наукові знання потрібні, аби вирішити практичне завдання.

Звідси випливає, що наукова проблема не висувається довільно, а є результатом глибокого вивчення практики та наукової літератури.

При діалектичному підході до вивчення педагогічних проблем необхідно розкривати внутрішні протиріччя досліджуваного явища, виявляти боротьбу протилежностей, суперечливих прагнень, що ведуть до розвитку досліджуваного процесу.

B дидактиці описані різноманітні протиріччя навчального процесу, що є джерелом його розвитку, зміни, удосконалювання.

M.М. Скаткин, наприклад, відзначає ведучу роль протиріччя між вимогами суспільства до підготовки школярів і дійсним станом цієї підготовки, а також між прагненнями школяра і можливостями їхньої реалізації. M.А. Данілов неодноразово підкреслював, що головною рушійною силою навчального процесу є протиріччя між висунутими ходом навчання учбовими і практичними задачами і наявним рівнем знань, умінь і розумового розвитку школярів. B.С. Ільїн звертає увагу на протиріччя між сприйманими фактами і непізнаною їхньою сутністю, непізнаними проявами її у фактах. Л.Ф. Спирин виділяє в процесі навчання протиріччя між змістом теми і наявних інтересів школярів, між науковими знаннями і життєвим досвідом учнів, між старими, звичними формами і новими вимогами, висунутими вчителем. B.Й. Загвязинський вважає, що основним протиріччям навчального процесу є невідповідність між досягнутим рівнем знань, умінь і навичок, розвитку, відношенням до навчання учнів і необхідним, що знаходиться в найближчій перспективі.

Інша група протиріч виявляється вже в самому процесі навчання при його організації. Центральним протиріччям, внутрішньо властивим педагогічному процесу, є протиріччя між проблемами, які виникають в учнів під впливом учителя потребами в засвоєнні визначених знань, умінь і навичок і реальних можливостей їх по задоволенню цих потреб. На основі подолання цього протиріччя здійснюється розвиток навчальних можливостей учнів, формуються визначені знання, уміння і навички, росте їхня готовність вирішувати наступні навчальні задачі.

Особливість приведеного формулювання ведучого протиріччя процесу навчання полягає в тому, що вона показує внутрішній механізм виникнення рушійної сили навчання, акцентує увагу на протиріччі між внутрішньо пережитої учнем потребою і можливістю її реалізації. Коли ж ми беремо за основу аналізу протиріччя між вимогою і можливістю, а не між потребою і можливістю, то на перший план виходить зовнішня вимога, а не внутрішньо пережита потреба.

Щоб створити рушійну силу навчання, важливо не просто висунути вимогу, але і викликати визначені мотиви діяльності (інтерес, почуття обов’язку й ін.), сформувати в учня потребу діяти в максимальну міру своїх можливостей, шукати шляхи енергійного розширення його можливостей і ін. Таке формулювання ведучого протиріччя вимагає від дослідника орієнтувати вчителя на необхідність сполучити в органічній єдності навчальні і виховні впливи, а не просто обмежуватися підбором навчальних завдань певної важкості.

Досягнення педагогічної теорії, передового досвіду шкіл і педагогів збагачують педагогічний процес, але саме впровадження передового педагогічного досвіду передбачає відмову від процесів, які склалися, деколи добре відрегульовані, але по суті застарілі. І це викликає протиріччя між новим і старим.

Необхідне функціонування цього протиріччя забезпечується шляхом вибору таких задач, змісту, форм і методів навчання, при яких учні глибоко, усвідомлено, активно, з належним ступенем самостійності опановували б навчальним матеріалом.

Протиріччя у виховному процесі виникає також внаслідок невідповідності виховних впливів школи і сім’ї, протидії сім’ї деяким вимогам школи. Серйозні труднощі у виховному процесі виникають у зв’язку з протиріччями в засвоєнні учнями все зростаючої інформації. Обмеженість навчального часу і практично необмежений ріст інформації, необхідної для плодотворної і різноманітної діяльності, можуть проявитись на перенапруженості нервової системи учнів, їх розвитку. Ось чому стає необхідним розвивати вміння орієнтуватися в бурхливому потоці інформації, вміння самостійно поповнювати свої знання. Комплексний підхід до виховання передбачає забезпечення і гармонічність інтелектуальної, емоціональної і вольової сфер розвитку особистості. на практиці ж виховання часто недооцінюється емоціональний і вольовий розвиток особистості за рахунок надмірної раціоналізації (інтелектуалізації) навчання. В результаті може виникати дисгармонія в розвитку цих якостей, емоціональна нерозвиненість, невихованість, розрив між теоретично засвоєними принципами, нормами, цінностями і поведінкою. Протиріччя між словом і ділом часто є наслідком переоцінки словесних методів виховання і відносної відокремленості їх від практичної поведінки учнів.

Одним з основних внутрішніх протиріч, яке проявляється на всіх етапах становлення особистості, є протиріччя між все новими потребами, запитами, устремліннями і досягнутим рівнем можливостей їх задовольнити. Розбіжність, що виникає, спонукає особистість до активності, направленої на засвоєння нових норм поведінки, необхідних для задоволення цих потреб. Існують протиріччя між рівнем розвитку особистості учня і способом життя, функцій, які він виконує. Учень ніби постійно виростає із способу життя, що склався і прагне до нового положення, до нових видів суспільної значимості. Виховання тільки тоді веде за собою розвиток, коли воно сприяє реалізації цих прагнень.

Розв’язання протиріч у виховному процесі досягається шляхом вдосконалення всіх сфер життєдіяльності учня (навчання, праці, суспільно-політичної, художньо-творчої, спортивної і ін. видів діяльності), а також шляхом вдосконалення відношень в сфері спілкування.

Проектуючи навчальний процес, насамперед прийдеться усвідомити протиріччя між завданнями вивчення відповідної теми, передбаченої навчальною програмою, і реальними можливостями школярів класу в досягненні поставлених навчально-виховних цілей. Причому реальні можливості школярів ‑ це не тільки наявні знання і спеціальні знання, але і відповідне ставлення до навчання, навички учбово-пізнавальної діяльності, рівень працездатності, вихованості, почуття обов’язку і відповідальності в навчанні, розглянуті в їх органічній єдності.

При вивченні стану проблеми доцільна наступна послідовність роботи:

1. Ознайомитися з визначеннями основних понять, що відносяться до розглянутої теми, використовуючи словники й енциклопедії. У них часто можна знайти посилання на найбільш відомі роботи в даній області і на вчених, зробили вагомий внесок у дослідження досліджуваного явища.

2. Скласти бібліографію по темі за допомогою доступного для вас систематичного каталогу. У систематичному каталозі бібліографічні посилання згруповані по темах. Чим більша бібліотека, тим ефективніше буде робота з каталогом. У таких бібліотеках розподіл на розділи досить диференційований. Переглядають кілька розділів каталогу, що попадають у значеннєве поле предмета дослідження.

На початку дослідження, незалежно від його виду (історичне, теоретико-експериментальне, методичне), необхідно окреслити загальні контури наукового пошуку, визначити його орієнтири та основні етапи, чітко сформулювати дослідницькі завдання. Ця попередня теоретична робота проводиться дослідником на основі вивчення літературних джерел. Хоч ознайомлення з вихідною інформацією супроводжує весь процес дослідження, на перших етапах воно відіграє особливо важливу роль. Саме в такий спосіб отримується і накопичується певний фактичний матеріал, здійснюється аналіз, узагальнення та інтерпретація наукової інформації відповідно до теоретичної канви певного дослідження.

Вивчення та підбір наукового доробку інших авторів за своїм значенням і трудомісткістю є важливою складовою власного пошуку, що вимагає копіткої тривалої роботи. Адже неодмінною умовою дослідницької діяльності є послідовний зв’язок між “живою” працею і тією, що матеріалізована вже у проведених дослідженнях. Вчений творить, використовуючи духовну спадщину своїх попередників.

Під джерелом наукової інформації слід розуміти документ, що містить у собі науковий факт. Документальні джерела містять основний обсяг, що використовується у науковій діяльності, та поділяються на первинні та вторинні.

У первинних документах, як правило, знаходиться наукова інформація, а у вторинних - результати аналітичної та логічної їх обробки.

Оцінка документальних джерел містить такі критерії аналізу, як повнота та достовірність поданої інформації, наявність теоретичних узагальнень та критичних перевірок. Оскільки джерела різноманітні як за структурою, так і за змістом, тому необхідно чітко їх розрізняти, вміти не лише користуватися, а й правильно і швидко знаходити необхідне. Для цього треба чітко уявляти, де і як їх можна знайти. Майбутній пошуковець повинен звернутися до наукової, спеціальної, профільної бібліотек, різних як за змістом літератури, що в них знаходиться, так і за призначенням її використання задля опрацювання каталогів.

У довідково-бібліографічному відділі є система каталогів та картотек, де зібрані всі джерела, що дозволяють відповісти на питання, пов'язані з відбором необхідної літератури. Завданням цього відділу є допомогти у виборі необхідного кола джерел, що стануть підґрунтям у подальшому науковому пошуку. Іноді література енциклопедичного характеру представлена у бібліотеках у так званих відкритих фондах, що, по-перше, економить час, надаючи можливість користування нею без допомоги книгосховищ, а по-друге, допомагає збільшити кількість використаної літератури.

В основі опрацювання інформації покладено принцип централізованої обробки наукових документів, результатом чого є інформаційні видання серед яких:

• реферативні журнали (РЖ) - основні інформаційні видання, до яких входять анотації, бібліографічні описи літератури;

• бюлетені сигнальної інформації (СІ) - включають бібліографічний опис літератури, що виходить за окремими галузями знання, основне завдання якої полягає в оперативному інформуванні про всі наукові та технічні новини;

• експрес-інформація, що вміщує розширені реферати статей, опис винаходів та інших публікацій, які дозволяють отримати найповніше уявлення про першоджерело, не звертаючись до нього;

• аналітичні огляди, що дають уявлення про тенденції розвитку певної галузі науки, техніки, мистецтва;

• реферативні огляди, які в цілому передбачають ту ж саму мету , що й аналітичні, але на відміну від них носять описовий характер;

• бібліографічні картки, що містять повний бібліографічний опис джерела інформації.

Реферат є важливим документом з точки зору наукового знання. Історія реферування наводить приклади найрізноманітніших текстів, що орієнтовані на різні сфери читачів та можуть слугувати основою ефективного способу наукової комунікації.

Перш ніж класифікувати реферати в галузі гуманітарних наук, є сенс виявити їх специфіку в аспекті семантичної структури, стилістичних та лексико-граматичних особливостей тексту. З'ясування цих особливостей допоможе виокремити необхідну інформацію, що підлягає реферуванню.

У реферативних журналах уміщено реферати, які є аналітико-синтетичними переробками тексту, що несуть головну інформацію про об'єкт дослідження. Реферативний журнал найбільш популярний серед бібліографічних джерел. У його структурі виділяють такі складові:

• бібліографічний опис;

• реферативний текст;

• посилання, примітки.

Існують два способи передачі змісту оригіналу, що підлягає реферуванню:

• інтерпретація;

• цитата.

Нерідко використовують обидва способи при реферуванні джерела.

На заключному етапі реферування звертають увагу на стиль і мову написаного. Найважливіші думки мають бути висловлені на початку реферату не залежно від того, де вони були висловлені у першоджерелі.

Реферати розглядаються не як заміна першоджерела, а як змістовний виклад основних ідей автора.

Каталоги та картотеки існують у будь-якій бібліотеці у довідково-інформаційному відділі, під яким розуміємо перелік документальних джерел інформації.

Каталоги - це система накопичення та збереження даних про літературу, що наявна у бібліотеці.

Картотека - перелік усіх матеріалів, виявлених з певної тематики.

Існує три види каталогів:

• абетковий;

• систематичний;

• предметний.

Абетковий каталог дозволяє встановити, які твори того чи іншого автора, відомого дослідникові, є у бібліотеці.

У систематичному каталозі картки згруповані в логічному порядку відповідно до галузей знань, за допомогою яких можна з'ясувати, які саме твори наявні у бібліотеці, та підібрати необхідну літературу. Послідовність розташування карток систематичного каталогу завжди відповідає певній бібліографічній класифікації.

Відомі дві універсальні системи:

• універсальна десяткова класифікація (УДК)·

• бібліотечно-бібліографічна класифікація (ББК).

В основу універсальної десяткової класифікації (УДК) покладено принцип розподілу, у відповідності до якого вся сукупність знань та напрямів наукової діяльності умовно розділена на десять відділів, кожен із яких поділяється на десять підрозділів, які також мають розподіл на десять додаткових розділів, отримуючий власний цифровий індекс. Ця система є основою бібліографічних та реферативних видань для організації систематичних каталогів науково-технічних бібліотек.

УДК є міжнародною системою класифікації друкованих творів і документальних матеріалів, що відповідає таким вимогам, як міжнародність, універсальність, мнемонічність та надає можливість відображення новітніх досягнень науки і техніки без будь-яких суттєвих змін у її структурі.

УДК використовується для організації як вузькоспеціалізованих довідково-інформаційних фондів, так і багатогалузевих, та охоплює всі області людських знань. її розділи органічно пов'язані між собою, і зміни одного розділу вимагають змін в інших розділах.

В основі структури УДК – принцип десяткових дробів. Для позначення відділів застосовуються арабські цифри, зрозумілі у всіх країнах, що робить УДК загальнодоступною міжнародною системою. Десятковий принцип структури дозволяє безмежно розширювати Ії шляхом додавання нових цифрових позначень до існуючих, не змінюючи системи в цілому.

Індекси УДК побудовані так, що кожна наступна цифра, що приєднується до індексу, не змінює попереднє значення, а лише уточнює, визначаючи більш конкретне поняття.

Таблиці УДК поділяються на основні та допоміжні.

Крім того, до УДК належать алфавітно-предметний покажчик, методичні вказівки до багатьох розділів, а також знаки, за допомогою яких здійснюється побудова індексу.

Основна таблиця містить у собі поняття, специфічні для певних галузей науки, техніки, мистецтва тощо. До допоміжних таблиць віднесені повторювані поняття, загальні для всіх або багатьох розділів (загальні визначники), або ті, що застосовуються лише в одному розділі (спеціальні визначники).

Відповідно до десяткової системи всю сукупність знань розділено на десять основних класів:

0. Загальний відділ.

1. Філософія. Психологія.

2. Релігія. Теологія.

3. Суспільні науки. Статистика. Політика. Економіка тощо.

4. (вільний).

5. Математика та природничі науки.

6. Прикладні науки. Медицина. Техніка.

7. Мистецтво. Декоративно-прикладне мистецтво. Ігри. Спорт.

8. Мова. Мовознавство. Художня література. Літературознавство.

9. Географія. Біографії. Історія.

Кожен з цих класів поділяється на 10 розділів, кожен із яких у свою чергу поділяється на 10 підрозділів. Для полегшення читання і для кращої наочності після кожного третього знака ставиться крапка.

Так, наприклад, загальний відділ має такі підрозділи:

00 - Загальні питання науки і культури.

001.8 - Методологія.

001.817 - Підготовка та оформлення доповідей і дисертацій.

001.89 - Організація наукової та науково-дослідної роботи.

001.891 - Наукові дослідження. Методи дослідження.

Розділ класу 7 - Мистецтво. Декоративно-прикладне мистецтво. Ігри. Спорт-має підрозділи, що розкривають його змістовну наповненість, а саме:

71 - Планування у межах адміністративно-територіальних одиниць. Ландшафти, парки, сади.

72 - Архітектура.

73 - Пластичні мистецтва.

74. - Прикладне мистецтво. Художні промисли.

75. - Живопис.

76 - Графічні мистецтва. Графіка.

77 - Фотографія, кінематограф та подібні процеси.

78 -Музика.

79. - Видовищні мистецтва. Розваги. Ігри. Спорт.

Кожен із підрозділів також має власну підструктуру, що уточнює та розкриває його, а саме:

7.01 - Теорія та філософія мистецтва. Принципи композиції, пропорції, засоби оптичних ефектів.

7.012 - Дизайн. Композиція.

7.014 - Ордери.

7.014.3 - Тосканський ордер.

7.014.4 - Доричний ордер.

7.03 - Періоди та фази мистецтва. Школи, стилі, віяння.

7.032 - Мистецтво Стародавнього світу. Античні стилі.

7.032(37) - Стародавнього Риму.

7.032(37)'01 - Раннього Риму.

7.032(37)'02 - Класичного Риму.

7.032(37)'04 - Пізньої Римської імперії й т.д.

78 - Музика.

78.0 - Естетика. Філософія. Смак. Теорія музики.

78.08 - Характеристики, види і форми музичних творів.

78.081 - Окремі частини інструментальних творів.

78.083 - Жанрові форми.

781 - Теорія музики. Загальні питання.

781.2 - Загальна теорія музики.

781.4 - Гармонія. Контрапункт. Мелодія.

781.5 - Музичні форми. Види музичних творів.

782 - Театральна музика. Опера.

784 - Вокальна музика і т.д.

УДК має великий набір різних знаків (символів), основне призначення яких - фіксування відношень між поняттями, відображеними в документах, та утворення правильного пошукового образу, що забезпечує повноту та точність пошуку інформації.

Знак приєднання + (плюс) означає наявність у документі двох і більше формальних особливостей і застосовується для з'єднання як основних індексів, так і визначників.

Знак поширення / (скісна риска) призначений для скорочення нотації (умовних позначень) при збереженні логічності ділення і для узагальнення ряду послідовних індексів, які не мають у таблиці загального (родового) індексу. Застосування знака поширення веде до розширення значення індексу УДК.

Бібліотечно-бібліографічна класифікація (ББК).

За класифікацією ББК науки розташовуються в певній послідовності. Класифікація починається з суспільних наук, а далі науки розташовуються у послідовності об'єктів, що вивчаються: природа, суспільство, мислення. Прикладні науки - технічні, сільськогосподарські, медицина й інші уміщені між суспільними науками.

Такий індекс розподілу складається з літер абетки:

• А - суспільні науки;

• Б - загальні науки:

• фізико-математичні;

• хімічні;

• науки про Землю;

• біологічні та інші.

Крім того, основні таблиці ББК відображають розподіл цілого на частини: родових понять - на видові, структури - на складові її елементи, де індекси отримують своє значення.

Класифікаційна система передається за допомогою карток-роздільників, на яких пишуться індекси та назви відділів, рубрик від загальних понять до конкретних з урахуванням деталізації того чи іншого розділу класифікації.

На самому полі картки-роздільника пишеться перелік розділів, у яких розкривається зміст даного індексу. Усередині кожної рубрики картки можуть бути розставлені за алфавітом (прізвища авторів) або за роком видання книги.

У предметному каталозі бібліографічні записи розташовані за алфавітом предметних рубрик. Такий каталог використовується для підбору матеріалів із вузькоспеціалізованих питань.

Завданням предметного каталогу є групування літератури за її змістом, але на відміну від систематичного, література у ньому об’єднана єдиними рубриками, незалежно від того, з яких позицій вона викладена.

У предметному каталозі в єдиному місці зосереджені матеріали, які у систематичному були б розкидані в різних місцях.

Оскільки мова йде про систему, тому правильніше говорити не про вибір, а про систематичний пошук наукового джерела:

• ознайомлення з книгою: автор, назва, видавництво, рік видання, анотація на видання, зміст, авторська передмова, довідково-бібліографічний апарат;

• аналіз джерела;

• реферування, ведення карток;

• тезисний виклад матеріалу.

Виокремлення словника (або складання власного) вживаних термінів та ключових слів як для пошуку, так і для констатації факту.

Для науковця-початківця, яким є студент під час написання своїх перших наукових досліджень, складно виокремити необхідну інформацію з великої кількості джерел у короткий термін. Існують різні методики опрацювання джерел, що допоможуть виокремити головне без глибокого занурення у його зміст, тим більше у тих випадках, коли опрацюванню підлягає велика кількість літератури.

Необхідно співставити назву джерела із тематикою обраного дослідження. У разі, якщо вони співзвучні, обрати той розділ, що безпосередньо розкриває проблему, яка досліджується.

Вагомим є вибір аспекту дослідження, оскільки досліднику-початківцю складно буде охопити проблему в цілому. Важливо орієнтуватися на праці вже відомих авторів, які достатньо глибоко й ґрунтовно вивчали проблему, мають публікації, монографічні дослідження та власний шлях у науці. Саме такі праці часто стають методологічною базою наукового дослідження, оскільки в них чітко визначено вивчені питання та окреслено перспективність подальшого шляху дослідження, виокремлено різні аспекти проблеми, що вивчається тощо.

Бібліографія джерел надає матеріал, у якому відображено позицію автора та інформацію про вже відомі дослідження з визначеної проблеми.

Перше речення абзацу, як правило, відображає зміст у цілому, тому для розуміння головної думки достатньо прочитати початкове речення. У разі, якщо думка, висловлена у тексті, розкриває суть обраної проблеми, необхідно її законспектувати із посиланням на джерело та автора.

Під час опрацювання літературних джерел необхідно скласти бібліографічний покажчик видань, які опрацьовано, що у майбутньому не лише збереже час у складанні бібліографії власного дослідження, а й систематизує дослідницьку роботу.

Через критичний аналіз та порівняння з відомими розв’язаннями проблеми обґрунтовують актуальність теми дослідження.

Актуальність теми дослідження – це ступінь її важливості в даний момент і в даній ситуації для розв’язання окремих даних проблеми, питання чи задачі. Висвітлення актуальності не повинно бути багатослівним. При розкритті актуальності теми дослідження можна назвати два основних напрямки її характеристики.

Перший пов’язаний з невивченістю вибраної теми. В цьому випадку дослідження актуальне саме, тому, що певні аспекти теми вивчені не в повній мірі і проведене дослідження направлене на подолання цієї прогалини. Другий напрям характеристики актуальності пов’язаний з можливістю розв’язання певної практичної задачі на основі одержаних в дослідженні даних.

Обґрунтування актуальності вибраної теми дослідження свідчить про те, як дослідник уміє вибрати важливу для теорії і практики тему, як розуміє й оцінює її щодо сучасної і соціальної значущості. Актуальність теми характеризує професійну підготовленість студента.

У розкриття актуальності проблеми і теми наукової роботи важливо дотримуватися певної логіки обґрунтування наукових положень з урахуванням соціальних вимог до розвитку особистості, необхідності вдосконалення тих чи інших параметрів практичної діяльності навчального закладу та важливості розробки окремих аспектів педагогіки, які є провідними для сучасної наукової думки.

Доказове обґрунтування актуальності запропонованого дослідження будується за наступним найбільш загальним логіко-змістовним алгоритмом: 1) сутність проблеми; → 2) соціальний запит; → 3) запити практики; → 4) запити науки; → 5) розробленість проблеми; → 6) ідея дослідження; → 7) стратегія дослідження; → 8) тактика дослідження.

Структурні елементи актуальності мають такий зміст:

1. Сутність проблеми відображає основні найбільш гострі протиріччя між існуючим теоретичним знанням і практичним станом питання дослідження.

2. Соціальний запит підтверджує продиктовану зміною соціальних умов необхідність вирішення більш загальної проблеми педагогіки, складовою частиною якої є проблема пропонованого дослідження (відображається в статутах шкіл і інших нормативно-планових документах).

3. Запити практики містять узагальнені дослідником вказівки на конкретні труднощі у вирішенні педагогічних задач, помилки і недоліки в роботі, пов’язані з відсутністю відповідних науково-обґрунтованих положень та рекомендацій, або прогресивні явища, які потребують узагальнення, аналізу і подальшої наукової розробки.

4. Запити науки відображають необхідність запропонованого дослідження для розвитку самої науки (теоретичної та емпіричної); визначають місце проблеми дослідження в загальному науковому знанні; вказують наукову спадковість розроблюваної теми (її проблеми).

5. Розроблюваність проблеми показує існуючий ступінь (об’єм та глибина) розробленості проблеми у педагогіці та провідних по відношенню до неї науках.

6. Ідея дослідження містить вказівки на основні (головні) напрями дослідження та його концепцію (ідею).

7. Стратегія дослідження вказує на основні принципи та моменти зміни існуючого або розробки нового теоретичного знання.

8. Тактика дослідження визначає головні відомі науці теоретичні та методологічні положення, виходячи з яких варто розробляти теоретичні передумови пропонованого дослідження як засіб підвищення практичної ефективності педагогічних процесів або явищ.