Література

1.Арон Р. Етапи розвитку соціологічної думки. – К.: Юніверс, 2004. – 688 с.

2.Арендт Х. Між минулим і майбутнім /Пер. з англ. – К.: Дух і літера, 2002. – 321 с.

3.Беккер Г. и Босков А. Современная социологическая теория в ее преемственности и развитии. – М.: Иностранная литература, 1961.– 895 с.

4.Вебер М. Соціологія. загальноісторичні аналізи. Політика. – К.: Основи, 1998. – 534 с.

5.Давыдов Ю.Н.. и авт. колл. Очерки по истории теоретической социологии ХХ столетия: От М. Вебера к Ю.Хабермасу, от Г.Зиммеля к постмодернизму. М.: Наука, 1994 – 379 с.

6.Захарченко М.В. Традиция в истории: опыт типологической интерпретации. – СПб.: СПбГУПМ, 2002 – 192 с.

7.Лебон Г. Думки і вірування юрби //Філософ. і соціолог. думка. – 1991. – № 6. – С. 118 – 152.

8.Риккерт Г. Науки о природе и науки о культуре /Пер. с нем. – М.: Республика, 1998. – 413 с.

9.Ткаченко О. Традиція як спосіб формування національної єдності за умов соціальної трансформації XX – XXI ст. //Етнос. Культура. Нація. Матеріали V Всеукраїнської наково-практичної конференції. –Дрогобич: Вимір, 2006. – 566 с.

10.Тьоніс Ф. Спільнота та суспільство. – К.: Дух і Літера, 2005. – 262 с.

11.Шацкий Е. Утопия и традиция. – М.: Прогресс, 1990. – 456 с.

Summary

Alexandr Tkachenko. Problem of tradition in the sociological thought of the 19^th beginning of the 20^th century. In the article the author analyzes raising and solution of problem of tradition in the sociological thought of the 19^th beginning of the 20^th century. Identified are the main directions in understanding tradition as a relatively independent phenomenon, its peculiarity, which retain its topicality until these days and which the author, to a certain extent, has tried to demonstrate. The attenthion is focused on the fact that begininning from the socijljgical theories of the 19 century the category of “tradition” steps forth as methodological grounds for understanding of numerous social problems.

УДК 164.032

© Володимир Кохан

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича

Глобалізація сучасного суспільства і суперечності розвитку науки

Поняття глобалізації широко ввійшло в лексикон сучасних політиків і науковців, воно стало одним із часто вживаних термінів як у засобах масової інформації, так і на сторінках періодичних видань, навчальної та наукової літератури. Водночас навряд чи можна з упевненістю говорити про те, що в засобах масової інформації домінує один підхід щодо сутності, причин і наслідків глобалізації. Нині в науці існує чимало визначень феномену глобалізації, проте з усього їх спектру варто виокремити коротке, поте змістовне визначення російського вченого М.Чешкова: “Глобалізація – процес поєднання різних компонентів людства в процесі його еволюції на противагу процесу диференціації людства” [1, с.114]. Дослідник вказує на те, що цей термін відіграє в сучасному суспільно-науковому словнику роль засадничого, кодового поняття. Воно означає широку сукупність процесів і структур, співвідносних з явищами взаємозалежності, взаємопроникнення та взаємозумовленості в планетарних межах, результат яких – цілісність буття людини [2, с.129].

Більш ґрунтовною є інтерпретація цього терміну американським дослідником Т.Фрідманом, у якого глобалізація – це “нестримна інтеграція ринків, націй-держав і технологій, що дозволяє індивідам, корпораціям і націям-державам досягати будь-якої точки світу швидше, далі, глибше і дешевше, ніж будь-коли раніше... Глобалізація означає поширення капіталізму вільного ринку, практично на всі країни світу. Вона має свій власний набір економічних правил, які базуються на відкритості, дерегуляції та приватизації національних економік з метою зміцнення їх конкурентоспроможності і більшої привабливості для іноземного капіталу” [3, с.9]. Інформація стосовно глобалізаційних процесів має суперечливий характер і відображає перетин думок, конфлікт соціальних і політичних інтересів, який проходить на глобальному, регіональному, національному та місцевому рівнях. Проте більшість дослідників глобалізаційних процесів у сучасному суспільстві погоджуються з тим, що об’єктивний зміст процесу глобалізації має гетерогенний характер. Його структурні елементи являють собою різні за походженням і сферами впливу явища, механізми і процеси, що утворюють досить суперечливу системну цілісність [4, с.69-73].

Друга половина ХХ століття відзначилося великими змінами – науковими, економічними, соціальними, і, як наслідок, політичними, психологічними і моральними. Виникає цілий ряд концепцій, що мають на меті пояснити природу змін, які відбуваються в суспільстві, та дати певний прогноз на найближчі десятиліття. З одного боку, висувається соціологічна теорія постіндустріального суспільства – нового соціального ладу, в якому домінуючу роль набуває виробництво послуг та інформації, а соціум керується не стихією ринку, а рішеннями, що приймаються науковою елітою. З іншого, дослідники пропонують концепцію постмодернізму, що базується на оцінці нових соціальних процесів, нової культури і нової самосвідомості людини.

Науково-технічний прогрес зробив відносними речі, які раніше були базовими: з’явилася можливість змінювати не тільки громадянство, конфесіональну та соціальну приналежність, а й стать, зовнішній вигляд і т.ін. Глобалізація зробила актуальними питання взаємодії транснаціональних корпорацій та місцевих урядів: місце інститутів з їх відносно упорядкованими взаємовідносинами все частіше займають самодостатні і тому автономні співтовариства. Інтенсифікація стилю життя породжує феномен численних, але поверхневих людських контактів. Складність світу наростає, і цілісність його стає все більш проблематичною.

В умовах інформатизації значним є потік різноманітних відомостей, що стають доступними сучасній людині з їх мінливими темпами, сюжетами, різнорідними, але готовими до використання без спеціального осмислення образами. Об’єм подачі інформації, що постійно збільшується, стає причиною мозаїчності сприйняття та супроводжується численними кризами. В них розмиваються межі між своїм і чужим, допустимим і недопустимим, добром і злом, можливим і неможливим.

Історія сучасності являє собою історію повільного, але неперервного зростання розриву між особистістю, суспільством і природою. Найбільш небезпечним є протиставлення соціуму активному суб’єкту, ріст відчуження людини, що стає непомірно великою платою за досягнення науково-технічного та економічного прогресу. Стає зрозумілим наскільки глибокі зміни відбулися наприкінці ХХ століття, якщо основною характеристикою цього періоду називають прихід епохи, що заперечує попередні уявлення про цілісний історичний процес, його періодизацію. Очевидно, що така масштабна трансформація не може пройти безболісно для соціуму. Глобальні проблеми відкрили потенціал різного роду загроз людському існуванню, що раніше проявлялися в локальному вигляді (екологічні і техногенні катастрофи, ядерна загроза, тероризм, військові та ідеологічні експансії тощо). Сучасне суспільство ще не повністю усвідомило масштаби цих загроз, хоча вже не раз страждало від їх окремих проявів. Однією з причин такої безпечності є відсутність цілісного підходу до осмислення глобальних проблем у ситуації, коли, на думку В.Іноземцевв, “сама глобалізація стала однією з найважливіших глобальних проблем людства” [7, с.39]. У сфері політики науковці звертають увагу на появу глобальної політики і елементів космополітичного права з новими формами регіоналізму, в тому числі регіоналізму політичного, під яким мається на увазі географічне угрупування суміжних держав, які мають спільні властивості та багатосторонні структури, нові системи комунікації створюють новий досвід, нові засоби взаєморозуміння і нові межі політичного порівняння незалежно від безпосереднього контакту з певними народами.

На економічну глобалізацію вказують такі чинники, як формування міжнародного банку, нав’язування зовнішньої фінансової дисципліни урядам різних держав, баланс фінансової сили, який змінюється, глобальні мережі виробництва та інше. Все більш вирішальний вплив на долі народів і держав здійснюють транснаціональні корпорації і міжнародні фінансові інститути, можна твердити про остаточну перемогу “економічного” дискурсу – у будь-якому разі в політиці. Основним полем інтересів є економіка, причому орієнтована тільки на впровадження комерційно вигідних проектів – або хоча б зменшення комерційно невигідних до мінімуму (скорочення соціальних витрат).

Засадничими сферами глобалізації культури та комунікацій є багатонаціональна медіа-індустрія, радіо, музика, кіно, телебачення; зміна зовнішнього середовища, що допомагає створити нові можливості для проникнення нових ідей; зіткнення різних ідеологій та стилів життя, які конкурують між собою. Культурний аспект глобалізації полягає у формуванні загальних духовних цінностей, форм їх споживання, тощо. У цій сфері також з’являються нові актори, у тому числі й неурядові, що перетворюються на певну неформальну політичну силу. Водночас існує напруга і спротив у взаєминах їх загальних, інтернаціональних цінностей з традиційними цінностями кожного окремого суспільства.

Глобалізація проявляється і у взаємодії людини та навколишнього середовища. На цьому етапі свого розвитку людство все більше захоплює панівні позиції у природному середовищі; за допомогою нових технологій воно підкорює собі дотепер невідомі сили природи, впливає на хід подій на планеті. Проте, незважаючи на це, все ж існує велика кількість природних явищ, які не піддаються контролю з боку людини, і понад те – загрожують їй своїми непередбачуваними нищівними наслідками.

Об’єктивні передумови глобалізації вкоріненні в матеріальних засадах постання людської цивілізації, адже за будь-якого суспільного ладу існує певна відповідність між засобами продукування матеріальних благ і способами підтримання людської життєдіяльності. Становлення “глобалізаційного світу” викликає нові суперечності між країнами, регіонами і не тільки між ними. Сюди втягуються цілі соціальні групи та окремі індивіди. Іншими словами, справжня глобалізація не закінчується винаходом глобальної технології або появою глобальних корпорацій. Це процес, здоровий розвиток якого зумовлює проходження його нормативних засад та цінностей через суспільну свідомість, через глобальні процеси в громадянському суспільстві. Від цього залежатиме, яких рис набуде глобалізація в окремих країнах або регіонах.

Очевидним є значний вплив науки на процеси глобалізації в сучасному суспільстві. На думку С.Кримського, в часи глобалізації наука перетворюється на своєрідну “нервову систему” планетарної цивілізації, на її керуючий підрозділ. Вона проникає в усі клітини сучасного соціуму та впливає на всі сторони його життєдіяльності [5, с.148]. Завдяки науково-технічним досягненням істотно розширюється уявлення про ресурсну базу суспільства та можливості ефективного використання тих ресурсів, які є доступними в цей історичний період. Сьогодні багатство суспільства визначається не обсягом і резервами природних ресурсів, а вмінням ефективно використовувати наявні. Науково-технічні досягнення дозволяють істотно розширити використання транснаціональних товарів і послуг і створювати нові. Завдяки технологічному прогресу намітилися тенденції значного зменшення витрат на виробництво традиційних товарів і створення принципово нових продуктів, які задовольняють потреби людей. Принципово нові технологічні процеси радикально змінюють не тільки виробництво, а й форми організації та управління. Завдяки використанню цифрових технологій відбувається зменшення енергоємності окремої одиниці виробленої продукції, спрощується процес виробництва.

Взаємовідносини науки і державної влади в сучасному суспільстві відображає факт політизації наукових досліджень: підтримка державними структурами окремих наукових галузей, панування одних ідеалів науковості та придушення інших галузей наукового знання. Однією з причин відчуження науки від держави можна назвати те, що для державних структур наукова істина важлива своєю корисністю в певний проміжок часу. З такого погляду найбільш цінними є практичні дослідження. Наука характеризується проблематичністю, непередбачуваністю її результатів і ніяк не може бути постійно прив’язаною до вимог сьогодення. Іноді неможливо пояснити ті закони, які керують її еволюцією, тому складно судити про корисність тієї чи тієї дисципліни, того чи того наукового дослідження [6, с.77]. Сучасне суспільство, що розвивається як “суспільство споживання”, перестає усвідомлювати необхідність науки. Наукові працівники перестають займатися просвітницькою діяльністю, оскільки вважають це зайвою тратою часу, та й окремі люди все меншою мірою прагнуть отримання нового знання. Серед проявів відчуженості у сфері науки також називають послаблення соціальної відповідальності серед науковців стосовно наслідків своєї діяльності. Прикріпленість ученого до вузького дослідницького напряму чи обмеженого кола дослідницьких функцій сприяє рутинній діяльності, стає перешкодою для зміни тематичної і методичної орієнтації дослідника. Так виникає суперечність між динамічним, творчим характером наукового пізнання і прагненням до рутинної, одноманітної діяльності.

Висновок. Отже, сьогодні надзвичайно актуальним завданням є подолання відчуження науки від суспільства. Вченим необхідно переконати людей у тому, що наукова діяльність нерозривно пов’язана з традиціями суспільства, його культурою та релігією, що ідеали і цінності науки не тільки не суперечать загальнолюдським, але постають одним із їх найвищих проявів.