Список літератури

1. Берков В.Ф. Научная проблема. – Минск, 1979.

2. Гасяк О.С. Ціннісні потенції проблемогенних факторів // Науковий вісник Чернівецького університету. Збірник наукових праць. Вип. 130. Філософія. – Чернівці: Золоті литаври, 2002.

3. Гасяк О.С. Ціннісні потенції проблеморозв’язкових факторів // Науковий вісник Чернівецького університету. Збірник наукових праць. Вип. 198. Філософія. – Чернівці: Рута, 2004.

4. Копнин П.В. Гносеологические и логические основы науки. – М., 1974.

5. Кузнецов Б.Г. Ценность познания. – М.: Наука, 1975.

6. Марчук М.Г. Ціннісні потенції знання. – Чернівці: Рута, 2001.

7. Философская энциклопедия. – Т.5. – М., 1970.

8. Философский энциклопедеческий словарь. – М., 1983.

Hasjak O. S.

Valued potencies of scientific problems

Summary

In the article the valued potencies of scientific problem as forms and methods of development of knowledge in the context of acsiosfer science open up.

© 2005 р. Задубрівська О.М.

Чернівецький національний університет ім. Юрія Федьковича, м. Чернівці

Концепції т.Куна і дж. Холтона в контексті новітньої філософії науки

Однією з особливостей новітньої філософії науки є її зацікавленість історією та методологією екологічної науки. Цей факт можна пояснити не лише соціальною значимістю екологічних досліджень, але й зміною стандартів науковості, посиленням інтегративних процесів у всій сучасній науці, тими суттєвими зрушеннями в методології, чинником яких стала саме екологія. Нині існує вже ціла низка публікацій вітчизняних та зарубіжних авторів, зокрема М.М.Кисельова, Л.І.Сидоренко, В.С.Крисаченка, А.І.Зелєнкова, П.А.Водоп’янова, Н.П.Депенчук, А.М.Гілярова, В.Д.Федорова, Б.М.Міркіна, Г.С.Розенберга, І.Е.Смелянського та інших, присвячених філософсько-методологічному аналізові динаміки екології як науки. Проте тут залишається ще багато „білих плям”. Важливо передусім знайти найбільш адекватну методологію дослідження розвитку екологічної науки. Одним із варіантів такої методології може стати парадигмально-тематичний аналіз, який є синтезом концепцій Т.Куна та Дж.Холтона.

Дослідниками, і не лише тими, що займалися філософією фізики, хімії, але й тими, хто досліджував екологічну науку, вже досить успішно використовувався парадигмальний підхід Т. Куна, були також спроби говорити про „теми” в екології. Прикладом застосування концепції парадигми в дослідженнях історії екології може слугувати стаття В.Д.Федорова „Нотатки про парадигму взагалі й екологічну парадигму, зокрема,” [7]. Тут розглядається зміст концепції парадигми, її властивості як системи, зв’язки парадигми та мови опису, парадигми й типу вченого, проблема парадигми та оволодіння нею в процесі отримання наукової спеціальності.

Заслуговує уваги також спроба Б.М.Міркіна застосувати парадигмальний підхід до історії фітоценології. Він робить висновок, що розвиток фітоценології, хоча й має свою специфіку, в цілому повністю вкладається у рамки уявлень про загальні закономірності розвитку науки, які були сформульовані Т.Куном [6, с.754] . Проте у пізніших своїх дослідженнях еколог і фітоценолог Б.М.Міркін уже зазначає, що зміна парадигм у фітоценології не зовсім відповідає схемі Т.Куна, вона не була альтернативною, а багато в чому близькою до моделі розвитку „наскрізних ідей” Дж. Холтона, коли „бруньки” різних підходів закладаються в один і той же час, а ідеї розвиваються паралельно, проте в різні періоди розвитку відіграють різну роль [5, с. 3].

Хоча Б.М.Міркін висунув та частково обґрунтував ідею доповнення кунівської методології тематичним аналізом Дж.Холтона, ця ідея не отримала розвитку і не була реалізована в дослідженнях у галузі філософії екології. Отже, метою даної статті є окреслення доцільності та евристичних можливостей поєднання у філософії екології концепцій Т.Куна та Дж.Холтона.

Праці Т.Куна „Структура наукових революцій” 4 та Дж.Холтона “Тематичний аналіз науки” 8 сьогодні вже вважаються класичними. Заклавши основи постпозитивістської філософії, „Структура наукових революцій” Т.Куна стала підґрунтям для цілої низки як зарубіжних, так і вітчизняних досліджень у галузі філософії науки. До Т.Куна в історіографії та філософії науки поширеним було кумулятивістське розуміння науково-пізнавального процесу. Проте в частини вчених задовго до Т.Куна виникали сумніви щодо кумулятивізму. Так, зокрема, Л.Больцман ще у вересні 1899 р. у своїй доповіді, проголошеній на зібранні природодослідників Мюнхена, зазначав, що при більш старанному розгляді процесу розвитку теорії впадає в око те, що цей процес зовсім не такий неперервний, як цього можна було б очікувати, а навпаки, в ньому є дуже багато розривів, що свідчить про непростий шлях дослідження. Методи, які давали добрі результати, раптом виявляються вичерпаними, і тоді доводиться шукати абсолютно нові методи, принципово відмінні від попередніх. У таких випадках, як правило, розгортається боротьба між прибічниками старих і нових методів. Точка зору перших характеризується їх опонентами як застаріла і подолана ходом розвитку науки, у той час як вони самі називають новаторів спотворювачами справжньої, класичної науки див. 1, с. 352. Але більшість філософів і науковців усе таки продовжувала вважати, що наукова картина світу не змінюється, а лише розширюється, і витоки будь-якого відкритого факту чи нової теорії можна знайти в минулому. Таке бачення науки отримало особливо яскраве вираження в дослідженнях П’єра Дюгема.

У „Структурі наукових революцій” Т.Кун, використовуючи такі терміни як „парадигма”, „нормальна наука”, „екстраординарна наука”, „наукова революція” та деякі інші, здійснив досить успішну спробу подолання кумулятивістських, антиісторичних стереотипів щодо науки і розглянув її історію як процес виникнення, розвитку та витіснення попередніх наукових парадигм.

Оскільки поняття „парадигма” ключове в „Структурі наукових революцій” і широко використовується як вітчизняними, так і зарубіжними дослідниками, потрібно чітко з’ясувати, який зміст укладає в це поняття Т.Кун. У передмові до своєї книги він зазначає, що розуміє під парадигмами визнані всіма наукові досягнення, які протягом певного часу дають модель постановки проблем і їх розв’язання науковому співтовариству 4, с. 11. Далі, у самій уже праці, розгортаючи своє бачення історії науки через призму змін парадигм, Т.Кун одночасно уточнює й поглиблює зміст поняття „парадигма”, внаслідок цього воно набуває багатозначності. Намагаючись усунути цю багатозначність Т.Кун у додатках 1969 року до „Структури наукових революцій” зазначав, що використовував термін „парадигма” у двох різних значеннях. „З одного боку, він означає всю сукупність переконань, цінностей, технічних засобів і т. д., яка характерна для членів даного співтовариства. З іншого боку, він указує один вид елемента в цій сукупності – конкретні рішення головоломок, які при використанні у ролі моделей чи прикладів, можуть замінювати експліцитні правила як основу для нерозгаданих ще головоломок нормальної науки” 4, с. 220.

Для того, щоб уникнути двозначності терміну „парадигма”, Т.Кун запропонував запровадити термін „дисциплінарна матриця” див.4, с. 235]. До найважливіших компонентів матриці він зараховує символічні узагальнення, „метафізичні парадигми”, цінності, „зразки”. Найбільшого значення Т.Кун надає „зразкам” і зазначає, що саме для цього виду елементів термін „парадигма” був би повністю доречним див. 4, с. 235]. Якраз відмінності між системами „зразків” найбільшою мірою і визначають структуру наукового знання. Засвоєння „зразків” дає змогу залучатися студенту та молодому науковцю до способу бачення світу, перевіреного часом і визнаного науковою групою, що пізніше дозволить успішно розв’язувати головоломки, моделюючи їх на попередніх розв’язаннях головоломок. Навчання „зразкам” відбувається не лише вербальними засобами, а радше через практичну участь у науковому дослідженні.

Створення та прийняття групою природодослідників першої парадигми означає народження науки, її перехід від допарадигмального етапу до „нормальної науки”. Саме завдяки прийняттю парадигми група природодослідників-любителів стає професійною групою, а предмет її інтересу перетворюється в наукову дисципліну.

Парадигма, надаючи членам наукового співтовариства спільні „правила гри” і спрямовуючи їх на встановлення значних фактів, зіставлення фактів і теорії, розробку теорії, забезпечує кумулятивістський ріст наукових знань та справді наукове дослідження проблеми. Обмежуючи вчених у виборі проблематики й методології, парадигма забезпечує ґрунтовність досліджень. Як зауважує Т.Кун, концентруючи увагу на невеликій ділянці відносно езотеричних проблем, парадигма змушує вчених досліджувати певний фрагмент природи так детально і глибоко, як це було б неможливо за інших обставин 4, с. 44. Концентрація уваги на проблемах, визначених парадигмою, дозволяє науці прогресувати досить швидкими темпами.

Криза нормальної науки, її перехід до екстраординарної науки починається тоді, коли головоломка нормальної науки виявляється аномалією, яка в жодний спосіб не вписується у загальноприйняту парадигму. У такій ситуації може відбуватися ревізія парадигми, трансформація правил нормального дослідження і, зрештою, може з’явитися новий претендент на місце попередньої парадигми. Якщо розвиток науки у період її нормального стану відбувається кумулятивно, то в період переходу від однієї парадигми до іншої - стрибкоподібно. Т.Кун так характеризує цей процес: „…нова парадигма чи задовільний варіант, який забезпечує подальшу розробку, виникає завжди одразу, інколи вночі, в голові людини, яка глибоко втягнута у круговерть кризи” 4, с. 121. Отже, перехід до нової парадигми є науковою революцією. Традиція нормальної науки, яка постає після наукової революції, за Т.Куном, виявляється не лише несумісною, але часто й фактично неспіввимірною із традицією, що існувала до неї. Нова парадигма по-новому характеризує елементи універсуму та їх поведінку, з’являються кардинально нові методи, нові проблемні ситуації і стандарти їх розв’язання.

Упровадження Т.Куном цього нового терміна й застосування парадигмального підходу до дослідження історії науки розкрило значно ширші можливості у вивченні механізмів трансформацій і руйнувань дослідницьких традицій, в аналізі їх глибинних засад. Т.Кун застосував парадигмальний підхід передусім для дослідження історії фізики та хімії. Проте його ідеї можуть успішно використовуватися також у дослідженнях історії біології та екології. До речі, сам Т.Кун у передмові до „Структури наукових революцій” зазначав, що з історії біології можна наводити не менше фактичних даних, ніж з історії фізичних наук, і його рішення обмежитися в даному дослідженні лише останніми визначається частково бажанням досягнути найбільшої зв’язаності тексту, частково прагненням не виходити за межі своєї компетенції див. 4, с. 12.

Тематичний аналіз Дж.Холтона, порівняно з парадигмальним підходом Т.Куна, до недавнього часу був дещо менш відомим широкому колу науковців та філософів. В останні роки, коли почала активно розвиватися філософія біології та вестися мова про плюралізм науки, ідеї Холтона набули поширення і часто розглядаються як альтернатива кунівському шляху дослідження науки.

Дж.Холтон досліджує історію науки передусім через дослідження творчої біографії того чи іншого вченого, зокрема це Кеплер, Ейнштейн, Бор та інші видатні природодослідники. У „Тематичному аналізі науки” він писав: „…я намагаюся розглядати будь-який результат наукової діяльності, опублікований чи неопублікований, як певну „подію”, розташовану на перетині тих чи інших історичних „траєкторій”. Це можуть бути індивідуальні зусилля вченого, „публічне” наукове знання, сукупність соціологічних факторів, загальний культурний контекст даного часу” [8, с. 8].

До компонентів аналізу наукової діяльності, які вже раніше використовувалися, Дж.Холтон додає нову компоненту: тематичний аналіз. Він не намагається досліджувати саме поняття „тема”, найбільше, що він робить у цьому напрямку, виокремлює три різні аспекти використання тем: тематичне поняття, чи тематична компонента поняття, методологічна тема, тематичне твердження чи тематична гіпотеза див. 8, с. 26. Термін „тема” у Дж.Холтона виявляється значно більше невизначеним, ніж „парадигма” у Т.Куна, і використовується як інтуїтивно зрозумілий. „Тема” - це те, що обмежує чи вмотивовує індивідуальні дії чи інколи навіть і дії всього наукового співтовариства. Як зазначає Дж.Холтон, „…однією з найважливіших особливостей діяльності багатьох визначних творців науки було визнання ними невеликої кількості тих чи інших тем і що суперечки між ними включали опозиційні теми, об’єднані в діади чи триплети, - такі, як атомізм і неперервність, простота й складність, аналіз і синтез, незмінність, еволюція, катастрофічні зміни” [8, с. 9]. Такі методологічні теми, як редукціонізм, еволюціонізм, холізм та інші, що проходять через усю історію науки, засвідчують високий ступінь стабільності науки на глибинному рівні. Як зазначає Дж. Холтон, тематичний аналіз дає змогу знаходити в розвитку науки певні риси постійності, відносно стійкі структури, які відтворюються навіть у змінах, що вважаються революційними, і які інколи поєднують зовні неспіввимірні і конфронтуючі одна з одною теорії 8, с. 9.

Поєднання ідей Т.Куна та Дж.Холтона не може вважатися штучним, еклектичним, оскільки можливість такого поєднання, випливає із самої праці Дж.Холтона „Тематичний аналіз науки”. Зазначаючи, що не потрібно плутати тематичний аналіз, наприклад, із юнгівськими архетипами, метафізичними концепціями, парадигмами та світоглядом, Холтон наголошує на тому, що парадигми й світогляд включають у себе тематичні елементи. Коли одна парадигма витісняє іншу, тематичні опозиції продовжують існувати вже в рамках нової парадигми; тематичні опозиції зберігаються протягом цілих періодів “нормальної науки”, а деякі теми переживають навіть епохи наукових революцій 8, с. 41.

Застосування парадигмально-тематичного підходу до аналізу історії розвитку методології екології дає змогу, систематизувавши результати досліджень, проведених рядом вітчизняних та зарубіжних науковців і філософів, виділити в екології такі парадигми: геккелівсько-дарвінівську, системну та новітню (синергетичну), а також такі ключові методологічні теми екологічного дискурсу, як редукціонізм, холізм, еволюціонізм, про що йшла мова у попередніх публікаціях див. 2, 3. Провідною парадигмою класичного періоду є геккелівсько-дарвінівська парадигма. Співзасновником класичної екології, поряд із Геккелем є, без сумніву, Ч. Дарвін. Причому, незважаючи на те, що Геккель був прихильником і популяризатором учення Ч. Дарвіна, їх методологічні підходи виявилися дещо відмінними, тому в межах геккелівсько-дарвінівської парадигми тривалий час провідним та визначальним залишався аутекологічний підхід, витоки якого знаходимо у Геккеля, а методологічний підхід (синекологічний) Дарвіна перебував аж до 30-х рр. ХХ ст. у затінку. Об'єднувати аутекологнічну та синекологічну методологію в одну геккелівсько-дарвінівську парадигму дає право те, що, по-перше, ні Дарвін, ні тим більше Геккель у своїх поглядах не виходили за межі класичної науки, класичної раціональності, по-друге – в її основі знаходяться дві провідні методологічні теми: редукціонізм та еволюціонізм, по-третє – в межах цієї парадигми екологія, не зважаючи на дедалі зростаючу теоретичну оформленість, як і в перші десятиліття свого існування розглядається все ж таки скоріше як джерело емпіричного матеріалу для теорії еволюції, а теорія еволюції стосовно екології виступає як теоретичний рівень пізнання, причому тема еволюціонізму в геккелівсько-дарвінівській парадигмі розгорталася в формі дарвінізму, спочатку класичного, а згодом неодарвінізму (СТЕ).

Факт переходу наукового співтовариства до нової, системної парадигми, до некласичної раціональності підтверджується кардинально новими якісними змінами в методології екології. На зміну темі редукціонізму, як провідній для класичної екології, приходить тема холізму (ірредукціонізму), а методологічна тема еволюціонізму починає розвиватися в альтернативних щодо СТЕ концепціях еволюції. Саме в некласичний період екологія з переважно пасивного реципієнта методології починає перетворюватися в чинник формування нової методології природознавства, екологія виявилася однією з тих наук, що зініціювали розвиток системних ідей у загальнонауковому просторі. Водночас утвердження холізму (ірредукціонізму) в методології некласичної екології наштовхнулося на цілий ряд перешкод. Виявилося, що редукціонізм як методологічна тема є досить живучий, що зумовлено, зокрема, апріорною налаштованістю природодослідників на редукування та відсутністю чіткого визначення складної системи й однозначного розмежування простих та складних властивостей екосистем у методології екології. В системній екології 60 - поч. 80-х рр. ХХ ст. власне складні параметри аналізувалися не так уже й часто, як виняток тут хіба що може вважатися аналіз стійкості та живучості екосистем. Основна ж увага екологів цього періоду сконцентровувалася на енергетичних аспектах функціонування екосистем, причому енергетичний підхід часто зводився до деталізації фізичних законів збереження речовини й енергії у формі балансових співвідношень.

Окрім дилеми „холізм-редукціонізм”, у некласичній екології залишалася нерозв’язаною проблема синтезу холізму та еволюціонізму, а також проблема адекватного включення людини в картину екологічної реальності. Застосування якісно нових підходів щодо вирішення цих проблем визначило початок новітнього періоду розвитку екології. У 80-х рр. ХХ ст. відбувається її рішуча переорієнтація на дослідження складних відкритих нелінійних систем, які історично розвиваються й включають як іманентний феномен людину. У методологію екології активно починають проникати ідеї синергетики. Привнесені синергетикою в екологію ідеї нестабільності, нерівноважності, незворотності часу дозволяють розглядати світ живого як непередбачуваний, сповнений унікальними подіями, світ постійного становлення. Проте застосування ідей синергетики в екології має певні обмеження, оскільки може виявитися чинником відновлення редукціонізму.

Тема самоорганізації, наявна в синергетиці, виявилася перспективним підґрунтям для синтезу методологічних тем холізму та еволюціонізму. Поряд із темою самоорганізації, у синергетиці виразно простежується тема холізму. Об’єкти синергетики завжди системні, і хоча синергетика не є теорією розвитку, а теорією самоорганізації, оскільки утворення структур є необхідною складовою еволюційного процесу, проте універсальні закони організації зумовлюють універсальні характеристики еволюційного процесу. Поєднавшись із загальною теорією систем та еволюційною теорією, синергетика перетворилася у чинник формування принципів глобального еволюціонізму. Виходячи з того, що в глобальному еволюціонізмі долається протиставлення тем еволюціонізму та холізму, очевидним стає перспективність застосування його принципів у побудові картини екологічної реальності. Окрім цього, через глобальний еволюціонізм екологія, як і все природознавство, отримує можливість органічно вписати людину, як особливе буття, в наукову картину світу, адже концепція глобального еволюціонізму визнає, що еволюціонуючий світ рухається до людини.

Висновки. Отже, головна перевага парадигмально-тематичного підходу полягає у його здатності виявляти не тільки революційні стрибки в розвитку екології, але й знаходити моменти наступності. Цей підхід дає змогу ефективно аналізувати діяльність як наукових співтовариств, так і окремих дослідників. Окрім цього, тематичний аналіз дозволяє розглядати екологію як багатопарадигмальну науку. Можна стверджувати, що поєднання парадигмального підходу Т.Куна і тематичного аналізу Дж.Холтона відчутно збільшує їх евристичний потенціал і дозволяє більш адекватно описувати процеси розвитку науки, зокрема методологічні зміни в екології.