Список літератури

1. Канигін Ю.М. Шлях аріїв: Україна в духовній історії людства.-К., 1997.-325 с.

2. Філософія. Курс лекцій: Навч. посібник / Бичко І.В., Табачковський В.Г., Горак Г.І. та ін.-К., 1993.-576 с.

3. Антология мировой философии: В 6 т.- М., 1969. Т. 1.

4. 100 найвідоміших образів української міфології.-К., 2002.- 448 с.

5. Вовк Х.К. Студії української етнографії та антропології.-К., 1995.-336 с.

6. Возняк С.М. Людина як цінність: філософсько-українознавчий аспект // Вісник Прикарпатського університету. Філософські і психологічні науки. Вип. І.- Івано-Франківськ, 1999.- С. 3-12.

Sydorenko M.M., Trojansky V.A.

Genesis of the Ukrainian philosophic anthropology

Summary

The article dwells on the analysis of the process of formation of the Ukrainian philosophic anthropology. A short analysis of the creative work of H. Skovoroda, P. Yukkevych, M. Kostomarov, T. Shevchenko, Kh. Vovk nd others is being given on the basis of literature and philosophy.

© 2005 р. Гасяк О.С.

Чернівецький національний університет ім. Юрія Федьковича, м. Чернівці

Ціннісні потенції наукових проблем

Осмислення ціннісних потенцій наукових проблем – актуальне завдання філософії та методології науки. Як зазначає Б.Г.Кузнєцов, „зв’язок істини і цінності, сутнього й належного, учення про пізнання істини й аксіології, як учення про цінності, належить до числа власне корінних проблем буття” [5, с.3]. Для сучасної цивілізації не досить мати знання про те, „яким є світ.” Людство хоче дізнатися „про деякі нові проблеми, можливо про нові апорії, про нові прогнози”. З’ясування проблеми потенціалу наукових проблем має неабияке значення для теорії і практики наукового пошуку та їх результатів: „аксіологія науки, аналіз її цінностей веде від теорії прогнозів до теорії планування” [5, с.144].

Проблема ціннісних потенцій знання посідає чільне місце у філософії та аксіосфері культури. Ця проблема знайшла своєрідну філософську рефлексію у монографії М.Г. Марчука „Ціннісні потенції знання.” Автор вперше поставив за мету „апробувати ціннісні можливості потенціалістського розуміння цінності у широкому контексті аксіосфери культури” [6, с.6]. У цьому контексті аксіогносеологічний аспект дослідження знання, процесу його виникнення, становлення й розвитку є актуальним і постає як об’єктивно зумовлена вимога зміщення уваги логіки й методології науки з проблем обґрунтування знання на проблеми побудови загальної теорії розвитку знання, розв’язання яких передбачає можливість обґрунтування „дослідницьких програм.”

Історія науки, методологія та логіка її розвитку дають підстави стверджувати, що розвиток знання неможливий без таких іманентних йому форм і способів, як наявне парадигмальне знання, науковий факт, ідея, проблема, гіпотеза, теорія, наукова картина світу і т.ін. Науковою практикою доведено, що пізнавальний процес постає як певна послідовність взаємопов’язаних етапів – переходу від знання до усвідомлення незнання, від незнання до ймовірного знання і від останнього – до знання достовірного. Цим етапам відповідають певні пізнавальні ситуації – проблемогенна та проблемна, які потенціюють проблемний характер процесу пізнання та його результатів. У цьому зв’язку постають питання про цінність не тільки результатів пізнавальної діяльності, а й ціннісний потенціал форм і способів досягнення істинного знання .

Якщо абстрагуватися від контексту пізнавальної діяльності в усій його вимірності, то проблема ціннісних здатностей форм розвитку знання, зокрема, наукових проблем, може видатися тривіальною: оскільки метою пізнання є істинне знання, а будь-яке істинне знання є цінністю, то й форми і способи його досягнення є цінними, і, навпаки, якщо форми й способи досягнення знання є істинними, то й отримане за їх допомогою знання є цінним. Звісно, дане міркування є тавтологією, а отже, не відображає суті ціннісних потенцій форм і способів здобуття знання, не кажучи вже про потенціал його істинної форми. Аргументом на користь сказаному може слугувати нетотожність істинного й ціннісного, гносеологічного й аксіологічного за інтенційністю: суб’єкт пізнавальної діяльності прагне здобути істинне знання про об’єкт, а суб’єкт ціннісного відношення має на меті визначити його корисність. Звідси випливає: не все істинне є цінним, і не все цінне є істинним. На цій підставі можна припустити, що тільки за певних умов може проявитися ця тотожність.

Проблема ціннісних потенцій знання, форм і способів його досягнення зачіпає чимало проблем логіко-гносеологічного і власне філософського характеру. Природно постають питання про те, де, коли і як перетинаються гносеологічна й аксіологічна потенційність єдиного суб’єкт-об’єктного відношення; якщо інтенції суб’єкт-об’єктного відношення різновекторні, то в який спосіб вони взаємопроникають у процес наукової творчості; якими чинниками потенціюються цінність форм і способів розвитку знання; як взаємопов’язані між собою аксіосемантичні та логікосемантичні поля та ступінь їх антропосемності; що є мірилом ціннісних потенцій форм і способів розвитку знання та багато інших. Перш ніж приступити до розв’язування сформульованої нами проблеми, зауважимо, що зміст поняття „знання” інтерпретується нами як „перевірений соціально-історичною практикою і засвідчений логікою результат процесу пізнання дійсності, адекватне її відображення у свідомості людини у вигляді уявлень, понять, суджень, теорій” [8, с.192]. Крім того, науковою проблемою будемо вважати пізнавальне завдання з обґрунтування певної гіпотетичної ідеї шляхом побудови принципово нового знання про предмет дослідження або нового в наявному парадигмальному знанні.

Доведено, що об’єктивною умовою виникнення проблем є встановлена неузгодженість між наявним знанням і новими фактами в проблемогенній ситуації. При цьому наявне знання має задовольняти історично зумовленим стандарти достовірності, принцип несуперечливості, повноти, незалежності аксіом і точність смислу термінів, мати емпіричну інтерпретацією, бути логічно замкненою системою [7, с. 205]. Фактуальне знання мусить мати ознаку „новизни” і бути індиферентним стосовно теоретичних передумов, на основі яких вибудовувалась теоретична система. Усвідомлення цієї неузгодженості в межах проблемогенної ситуації, яке диктується не тільки потребами суб’єкта пізнавальної діяльності, а й внутрішніми потребами вдосконалення знання, вимагає постановки пізнавальних завдань для усунення цієї неузгодженості через побудову нового в знанні шляхом обґрунтування певної ідеї спочатку на рівні раціонального гіпотетичного уявлення, а відтак на рівні гіпотези і, нарешті, теорії. Отже, проблема, з одного боку, постає як спосіб вираження усвідомленої теоретичної чи емпіричної необґрунтованості деякого фрагмента знання наявними науковими методами, а з іншого – як нерозгорнута гіпотеза, яка є зародком розв’язання пізнавального завдання. Специфіка проблеми полягає в тому, що її формулювання є постановкою пізнавального завдання з розгортання й обґрунтування цієї згорнутої гіпотези. Невипадково кажуть про те, що коректно сформулювати проблему означає наполовину її розв’язати. Саме цей момент досить важливий для апробації ціннісного потенціалу наукової проблеми як форми і способу побудови нового знання. Зауважимо, що формулювання проблеми ще не означає, що проблема потребує негайного розв’язання чи може його отримати. Про це засвідчує той факт, що в науці існує більше проблем, ніж їх розв’язків. І ця ситуація також потребує пояснення в контексті аксіопотенціалістської парадигми.

Конструюючи гіпотетичні раціональні уявлення (ідеї), суб’єкт пізнавальної діяльності потрапляє у ситуацію вибору між конкуруючими ідеями. Інакше кажучи, суб’єкт пізнання має усвідомити цінність цих раціональних конструктів, щоб переконатися у їх здатності служити засобом побудови нового знання або нового у наявному знанні. Історія науки засвідчує, що гіпотетичні ідеї або „згорнуті” гіпотези, як форми й способи розвитку знання, мають спиратися перш за все на факти і знання явищ. Окреслене наводить на думку про те, що ціннісні потенції проблеми в проблемогенній ситуації проявляються в цінності ідей, що містяться у змісті гіпотетичного судження.

Досвід науково-дослідної роботи також дає підстави вважати, що в процесі пізнання висуваються не одна, а кілька гіпотетичних ідей, на основі яких вибудовується кілька гіпотез і т.ін. Постає питання: яка з множини запропонованих ідей потенційно цінна? Відповідь може бути одна: саме та, яка ляже в основу достовірного знання, витримавши випробування в процедурі вибору серед конкуруючих. Отже, ціннісні потенції проблеми на рівні формулювання й постановки є функцією від цінності ідей, які лежать в основі пізнавальних завдань. Щоб гіпотетична ідея або згорнута гіпотеза виконала свою функцію, тобто стала в основі майбутньої теорії чи концепції, вона мусить задовольняти певні критерії науковості. Ціннісний потенціал або творчий ресурс ідеї забезпечується логіко-гносеологічними, методологічними та загальнонауковими вимогами, що стосуються цієї форми знання. Сконструйована гіпотетична ідея має бути якомога простішою, тобто містити найбільшу кількість загальних відношень. Попередніми умовами вибору науковогіпотетичних уявлень або „згорнутих” гіпотез, що претендують на пояснення певного фрагмента реальності, є зв’язок цих уявлень з фактами, на базі яких вони виникають, їх внутрішня, логічна несуперечливість, теоретична обґрунтованість, тобто відповідність усталеній парадигмі, і простота. Означені критерії засвідчують той факт, що ціннісний потенціал наукової проблеми навіть на етапі її формування і постановки є також функцією від ціннісних потенцій як інтранаукових та екстранаукових факторів, що містяться в критеріях оцінки потенцій наукових проблем. Як зазначає В.Ф. Берков, „не може викликати сумніву та обставина, що дослідник керується також певною системою світоглядних, гносеологічних, методологічних, етичних, естетичних та інших ціннісних настанов, згідно з якими здійснюється доцільний вибір об’єктів і способів діяльності” [1, с. 47]. Саме через комплексний критерій оцінки потенцій наукових проблем визначається ступінь цінності проблеми як форми і способу розвитку знання і в такий спосіб відмежовуються від псевдопроблем і квазіпроблем.

Оскільки подальший розв’язок проблеми пов’язаний з „розгортанням” обраного на основі критеріїв науковості раціонального уявлення у власне гіпотезу, то знову виникає питання про критерії, які мають задовольняти „розгорнуті” ідеї, або власне гіпотези, щоб мати можливість стати теоріями. Зазначимо, що гіпотетичні раціональні уявлення самі собою неспівставлювані з реальністю і в цьому розумінні неперевірювані й непідтверджувані. З них треба вивести гіпотетичні речення, які містили б терміни, співставлювані із джерелом сприйняття (дійсністю). До підтвердження їх можна кваліфікувати антиципаціями спостереження, емпіричними констатаціями. Це, у випадку підтвердження, – потенційні факти. Чим вища передбачуваність гіпотези, чим більше антиципацій спостереження підтверджується, тим вища ймовірність піднестися їй у ранг теорії. Тому вимога відповідності між емпіричними наслідками з гіпотез і емпіричними констатаціями є найістотнішим у процесі вибору гіпотези з множини конкуруючих. Проте це – не єдина вирішальна умова. Певним чином інтерпретовані емпіричні дані переважно підтверджували чимало гіпотез, що висувались в історії науки, з часом опинились серед помилкових. Тому в процесі вибору гіпотези неабияка роль належить критеріям, при дотриманні яких гіпотеза може перетворитися у теорію. Такими критеріями є внутрішня несуперечливість, теоретична обґрунтованість (тобто логічний зв’язок з теоріями, їх системою, законами науки), передбачувальна сила (здатність пояснювати не тільки відомі факти, а й передбачити нові), простота.

Отже, вимоги, які висуваються стосовно гіпотез, складають комплексний критерій науковості, дотримання якого є передумовою перетворення обраної гіпотези в теорію. Звідси випливає, що процес розв’язування проблеми постає як процес верифікації й фальсифікації тієї чи іншої гіпотези, що претендує на пояснення емпіричних даних. Зрештою гіпотеза, що задовольняє вказані вимоги, стає теорією, а поставлена наукова проблема – розв’язаною. Отже, ціннісні потенції наукової проблеми на етапі її розв’язування забезпечується критеріями науковості гіпотези як форми становлення знання. Ціннісний потенціал гіпотетичного раціонального уявлення, трансформований у ціннісні потенції імовірнісної форми становлення знання, зберігає свій потенціал аж до побудови достовірного знання – теорії, де ідея, сформульована у вигляді гіпотетичного припущення, знаходить своє обґрунтування за умови, що теорія так само відповідає таким вимогам науковості, як повнота опису і пояснення емпіричних даних, дотримання принципів відповідності, спостережувальності, причинності, фальсифікованості, логічної несуперечливості, простоти та ін. Комплексний критерій науковості забезпечує не тільки цінність ідеї впродовж усього процесу її обґрунтування (у формі гіпотетичного судження, гіпотези, і, нарешті, теорії), а скеровує проблему на здобуття нового знання. Аксіопотенційність наукової проблеми як форми й способу побудови нового знання є похідною від критеріїв науковості та потреб практики. Саме наукова проблема містить у собі мотив, інтенцію та імператив, примус до усунення неузгодженості між фрагментами знання через ідею, яка є невід’ємним елементом проблеми як форми і способу розвитку знання шляхом можливого синтезу несумісних фрагментів знання і, таким чином, усунення суперечності між ними та побудови на цій основі логічно несуперечливої системи достовірного знання. Від того, наскільки вдало буде сформульована проблема з аксіозначущою ідеєю можливого синтезу несумісних фрагментів знання або концептуальних уявлень, настільки успішно розгортатиметься на її основі гіпотеза і, зрештою, теорія. Специфіка ціннісних потенцій наукової проблеми полягає в тому, що вона є засобом побудови принципово нового знання на основі аксіозначущої ідеї.

Отже, наукова проблема виявляє ціннісні потенції як форма і спосіб розвитку знання у зв’язку з такими формами знання, як гіпотеза, теорія, концепція та ін. Цінність наукових проблем полягає у тому, що вони є тими віхами у структурі знання, які визначають межу між знанням і незнанням, пізнаним і непізнаним. Наукова проблема векторно спрямована на отримання істинного знання. Вона потенціює увесь периметр на межі наукового і ненаукового, раціонального та ірраціонального, творчого й нетворчого, істинного й неістинного, когнітивного і некогнітивного, цінного й нецінного, випадкового й доконечного, можливого і дійсного і т.ін.