Список літератури

1. Fisher D. F. V. Anglo-Saxon age: 400 – 1042. – L., 1973.

2. Laing L., Laing F. Anglo-Saxon England. – L., 1979.

3. Mayr-Harting H. The Coming of Christianity to Anglo-Saxon England. – Oxford, 1990.

4. Stenton F. M. Anglo-Saxon England. – L., 1965.

5. The Saxon Chronicle / Tr. A. Savage. – London, 1982.

6. Андрій Йосафат Григорій Трух. Життя святих: У 4-х книгах. – Львів, 1997.

7. Беда Достопочтенный. Церковная история народов англов / Пер. с лат-го, вступ. статья, комментарии В. В. Эрлихмана. – СПб., 2003.

8. Гильда Премудрый. О разорении Британии. Фрагменты посланий. Жития Гильды // Пер., вступ. ст. и примеч. Н. Ю. Чехонадской. – СПб., 2003.

9. Гильдас. О разорении Британии // Беда Достопочтенный. Церковная история народов англов / Пер. с лат-го, вступ, статья, комментарии В. В. Эрлихмана. – СПб., 2003.

10. Диллон М., Чедвик Н. К. Кельтские королевства. Пер. с англ. С. В. Иванов. – СПб., 2002.

11. Из “Англосаксонских хроник” (период до 750р.) // Беда Достопочтенный. Церковная история народов англов / Пер. с лат-го, вступ. статья, комментарии В. В. Эрлихмана. – СПб., 2003.

12. Общественная жизнь Англии / Под ред. А. Трайля. – М., 1897. – Т. 1.

13. Поснов М. Э. История Христианской Церкви. – Брюссель, 1994.

14. Тацит Корнелий. О происхождении германцев и местоположении Германии // Тацит Корнелий. Сочинение в двух томах. – Л., 1969. – Т. 1.

15. Le Liber Pontificalls. Vol. 1-2 / Ed. L. Duchesne. – Paris, 1886 – 1892.

Buchovsky V.R.

The Anglo-Saxon Kingdoms Forming and the Beginning

of the Christianization of Britain

Summary

The article concerns the problem of the historical correlation between the Christianization of Britain and the forming of the Anglo-Saxon kingdoms. The author analyses the social, cultural and ethnical factors of this processes.

© 2005 р. Подгорна Л.П.

Чернівецький національний університет ім. Юрія Федьковича, м. Чернівці

Естетичні цінності в науковому пізнанні

Наука сьогодні цілком закономірно опинилася в самому епіцентрі соціокультурних процесів планетарного масштабу, внаслідок чого дещо змістились акценти в осмисленні її найбільш актуальних проблем. Зростає інтерес до ціннісних аспектів науки як одного з визначальних елементів культури. Йдеться, зокрема, про її цивілізаційні можливості, міру відповідальності за негативні наслідки науково-технічного поступу тощо. Доля людства на порозі третього тисячоліття значною мірою залежить від успіхів або невдач у розв’язанні проблем, які виникали й ускладнювались у міру розвитку самої науки та заснованої на її досягненнях технології. З одного боку, наука безпосередньо вплинула на загострення цілої низки глобальних проблем, але з іншого боку, вона тепер є чи не єдиною надією стурбованого невтішними перспективами світового співтовариства. То що ж таке сучасна наука насправді – причина всіх лих чи, навпаки, засіб їх подолання?

Вся складність проблеми в тому, що жодна з альтернатив, якщо їх брати у чистому вигляді, не може бути єдино правильною, тому що з погляду різних аксіологічних настанов, які часто пов’язують з опозицією “сцієнтизм–антисцієнтизм”, обидві небезпідставні. Це ще раз переконливо доводить, що проблема ціннісної зумовленості наукового знання, в тому числі й морально-естетичних її вимірів. є сьогодні надзвичайно актуальна.

Наприкінці ХХ століття помітно зріс інтерес до ціннісних аспектів науки. Опубліковані фундаментальні праці в галузі філософської теорії цінності, де наукові цінності осмислюються в загальному контексті аксіосфери культури. Серед найбільш відомих варто відзначити грунтовні дослідження М.С.Кагана та Л.Н.Столовича. Власне наукові цінності стали предметом аналізу в багатьох статтях і монографіях, у тому числі й виданих в Україні, наприклад, праці А.М.Маковецького та М.Г.Марчука [див.: 4].

З огляду на те, що в більшості новітніх публікацій на цю тему йдеться в основному про цінність істини, цінність наукової інформації, моральні цінності науки та відповідальність вченого, метою даної статті є виявлення передусім естетичних аспектів наукової діяльності, які, на нашу думку, ще не досліджені тією ж мірою, що й інші ціннісні виміри наукового знання.

Найперше, що важливо підкреслити, – це нерозривний зв’язок усіх елементів у цілісній системі цінностей науки, яка має чітко виражену структуру. “Наукове пізнання, – пише М.Г.Марчук, – це передусім акт інтелектуальної творчості вченого. Проте у ньому задіяні моральні, художньо-естетичні, а в окремих випадках – і релігійні (сакральні) потенції мислення. Будучи формами осмисленої взаємодії зі світом, і наука, і мистецтво, і мораль виростають з одного кореня – потреби актуалі­зувати основні творчі потенції людини. Особливості соціокуль­турного середовища, в якому ця потреба задовольняється, визна­чають, які саме потенції матимуть більше шансів актуалізува­тись, але в будь-якому випадку взаємозалежність зберігається. Так, інтелектуальне задоволення має водночас естетичний і моральний вимір. І результати наукової діяльності також можна оцінювати за допомогою згаданих критеріїв. Тому цілком до­речно говорити і про етику, і про естетику науки як елементи єдиної філософської дисципліни – аксіології наукового знання” [Там само, с. 199].

Спорідненість етики та естетики загальновідома з давніх-давен. Не випадково ще давньогрецькі філософи об’єднали добро і красу в понятті калокагатії. Релігійно-містичні уявлення разом з моральними й естетичними визначали коло цінностей, які лежали в основі духовного життя наших предків. Щодо пріоритетності тих чи інших цінностей у науковій літературі існують найсуперечливіші судження, і навряд чи це питання коли-небудь перестане бути дискусійним, хоч активні пошуки прийнятної моделі ціннісного світу не минають безслідно.

“Естетичне”, судячи з існуючої множини тлумачень, – одне з тих понять, які важко визначити. Простір його застосування збігається зі сферою психофізичного буття людини, що дає підстави вважати естетичне (поряд з інтелектуальним, етичним і релігійним) одним із основних антропологічних вимірів духовності суспільства. Так, немовля, про що свідчать окремі соматичні реакції, вже розрізняє те, що йому подобається, і те, що не подобається. При цьому привабливими для нього дійсно стають іграшки яскраві, красиві.

Як у повсякденній свідомості, так і у філософському дискурсі поширена думка, що “естетичне” тотожне з “прекрасним”, але це не підтверджується реальним досвідом естетичного ставлення до дійсності. “Естетичне” за змістом не збігається з “прекрасним”, бо в такому випадку “потрібно було б виключити з категоріального апарату естетики все потворне, низьке, негативне” [5, с.67]. Навіть елементарний досвід взаємодії людини зі світом свідчать про те, що не існує такого явища, предмету, який не міг би стати об’єктом естетичного сприйняття. Це все прекрасне і потворне, високе і низьке, гармонійне і дисгармонійне, трагічне і комічне.

Будь-яке явище потенційно несе в собі можливість набути естетичної цінності. Деякі атрибутивні якості предметів можуть трансформуватись в естетичні, проте тільки за умови безпосередньої участі суб’єкта їх сприйняття. Ставши об’єктом естетичного споглядання чи перетворення, річ не втрачає своїх об’єктивних якостей, а тільки виявляє приховані можливості. Нерозуміння цього призводить до повторення старих помилок, які, здавалося б, уже відійшли в минуле. Наприклад, у спеціальній літературі можна зустріти переконання, що хоча широко відома й досить значуща суперечка 50-х років між представниками природничих і гуманітарних наук так і залишилася нерозв’язаною, постмодернізм переконує нас в абсолютному домінуванні суб’єктивного в естетичних цінностях. А.Оганов, якому належить ця думка, категорично стверджує: “Компроміси тут недоречні, тому що немає об’єктивно існуючих естетичних якостей. У протилежному випадку фізики стали б союзниками ліриків [5, с.68].

Цікавою в цьому контексті є думка Дж. Маккалістера, який переконаний в тому, що раціональна реконструкція наукового пізнання можлива завдяки тому, що існують правила наукового дослідження (норми раціональності), які були обґрунтовані в процесі розвитку наукової практики. Однак, на його думку, створенню раціоналістичного образу науки заважають два чинники. Один із них – це революції в науці. У процесі наукових революцій відбуваються радикальні трансформації не тільки змісту наукового знання чи теоретичних принципів науки, а й уявлень про те, що таке наука. Тобто змінюються критерії оцінки й добору теорій. Згідно з концепцією наукових революцій Т.Куна, зміна наукових парадигм має катастрофічний характер і в результаті прихильники старої і нової парадигми починають жити ніби в різних світах. Інший істотний чинник, який заважає створенню раціоналістичного образу науки, на думку Маккалістера, полягає в тому, що в оцінці результатів пізнавальної діяльності та вибору між конкуруючими теоріями вчені вдаються до естетичних міркувань і використання критеріїв краси [див.: 8, с.125]. Ці міркування переконливі в тому плані, що суто раціональний образ науки можливий тільки за умови абстрагування від етичних, естетичних та інших цінностей. Але чи буде такий образ адекватним?

Неможливо заперечити, що естетичні міркування відіграють важливу роль у процесі наукового пізнання. На це неодноразово вказували творці сучасного природознавства – А.Ейнштейн (“внутрішня досконалість” теорій важливіша від їхнього “зовнішнього виправдання”), П.Дірак (потрібно покладатися не стільки на коректність математичних рівнянь теорії, скільки на їхню красу) та В.Гайзенберг (краса природи відбивається в красі природничих наук).

Той же Дж. Маккалістер вважає, що радикальні зміни в науковому пізнанні можуть бути дійсно революційними лише тоді, коли вони супроводжуються зміною естетичних ідеалів у науці. Він стверджує, що естетичні ідеали вчених не залишаються незмінними в процесі розвитку науки: вони трансформуються разом зі зміною наукових парадигм. Наукова революція – це завжди “прорив” в естетичних канонах [див.: 8, с.125].

Ще одна не розв’язана до кінця проблема – це співвідношення науки і мистецтва. Функція об’єктивного пізнання світу, яка є основною для науки, характерна й для мистецтва, але вона, по-перше, скерована переважно на пізнання духовного світу, по-друге, “мистецтво виконує і безліч інших функцій, які є наслідком однієї “суперфункції”, “метафункції”: утвердження авторитету інтуїтивного судження поряд із логічним. Це необхідно людству, тому що тільки спільне використання обох методів може забезпечити повноту пізнання та вибір рішень у розмаїтті проблем усіх сфер людської діяльності. Протиставлення науки і мистецтва має виключно психологічну природу. Насправді вони взаємодоповнюють одна одну і їх існування є цілком природним” [6, с.57].

Подолання дихотомічного протиставлення мистецтва і науки матиме позитивні наслідки для них обох, як і для методологічної рефлексії в аксіології. “Естетика в умовах аксіологізації пізнавальної діяльності розширює сферу дослідження, про що свідчить інтенсивне формування такої специфічної дисципліни, як естетика науки. Предметом останньої є не тільки наукова творчість, а й наукові теорії, поняття, картини світу, моделі, наукова інформація, ціннісні потенції науки і т.ін. Естетика науки це той місток, який будується над прірвою, що виникла між культурою художньою та науковою, позаяк іще сьогодні між представниками так званої “творчої інтелігенції” та “науковими працівниками” зберігається деяке відчуження. Проте з обох сторін робляться кроки назустріч” [Там само, c. 200].

Естетика науки, як і наука естетика, виростаючи, так би мовити, з одного кореня, покликані розвивати й збагачувати інтелектуальне сприйняття краси мистецтва та естетичне сприйняття наукових істин. Осмислення різних естетичних аспектів наукового пізнання дійсності крізь призму художньо-естетичної здібності людини відкриває широкі можливості для взаємозбагачення мистецтва та науки. Понад те, “естетика наукової творчості має не тільки теоретичне, а й прагматичне значення, позаяк усебічний розвиток особистості вченого значно збільшує можливості творчої самоактуалізації в професійній діяльності. Справжній учений саме завдяки цілісності внутрішнього світу відрізняється від пересічного “наукового працівника” [4, с.200]. Величезна роль особистості в процесі наукової діяльності пояснюється саме творчим характером останньої.

Проблема співвідношення науки і мистецтва часто зводиться до з’ясування співвідношення понять істини і краси. Тут знову ж таки доречно зазначити, що слово “краса” має два основні значення – суто естетичне (чуттєва краса) і більш універсальне, пов’язане з ідеєю Блага (надчуттєва краса). В естетиці науки це поняття використовується в обох значеннях. Їх можна визначити по-різному, наприклад, як “нижчу” і “вищу” красу. Нижча краса – це “відсутність неприємної дисгармонії, відсутність вульгарності”. Вища краса хоч і передбачає першу, проте не зводиться до неї. Суть її в тому, що поєднання в одному синтезі різноманітних образів краси “вводить нові контрасти в об’єктивний зміст” [7, с.655].

Роль естетичного критерію в науці стає ще більш переконливою, якщо звернутися до так званої еволюційної епістемології, згідно з якою краса відіграє важливу роль у доборі більш досконалих теорій, котрі часто виявляються також і більш достовірними, істинними. “Це значення краси для відкриття істини, – зазначає В.Гайзенберг, – визнавалося й підкреслювалося від найдавніших часів. Латинське висловлення – “Simplex sigillum veri” – “Простота свідчить про істинність” – викарбуване величезними літерами на стіні фізичної аудиторії Геттінгенського університету як заповіт першовідкривачам; і ще одне латинське висловлення – “Pulchritudo splendor veritatis”, тобто “Краса – це блиск істини” – можна також інтерпретувати в тому розумінні, що дослідник впізнає істину саме за цим блиском, ніби за попереджуючим сяйвом” [2, с.54]. І вчені небезпідставно довіряють естетичному критерію. Власний досвід, а також історія наукового пізнання переконують їх, що дуже часто краса дійсно виявляється ознакою істинності.

Естетичні принципи можна виявити в самій науковій раціональності. Вже перші спроби зрозуміти і теоретично пояснити світ у мілетській філософській школі стали можливими лише тому, що вони здійснювалися в тому числі й за допомогою методологічного принципу краси. Всі вони базувалися на прагненні знайти єдине джерело буття. Змінювалися концепції, та саме прагнення відшукати єдину першооснову всього сутнього залишалося незмінним. Воно мало, безперечно, й естетичне значення, сприяючи формуванню гармонійної картини світу, космосу. Естетично забарвлене також відкриття вченими об’єктивних закономірностей, оскільки це творчий акт, який не зводиться до простого узагальнення емпіричного досвіду.

Краса виконує важливу роль і в інших пізнавальних актах, коли, наприклад, інтуїтивно дається попередня оцінка досконалості чого-небудь створеного людиною. “Відомо, наприклад, що проектувальники, опинившись перед необхідністю швидко обрати те чи те рішення, чітке обґрунтування котрого зайняло б надто багато часу, часто покладаються на своє естетичне чуття, обираючи найбільш красиві за обрисом конструкції” [1, с.87]. Визначаючи красу як “найкраще узгодження і між окремими частинами цілого і між кожною частиною та цілим”, В.Гайзенберг висловлював захоплення красою та витонченістю літака, підкреслюючи, що добрий літак має задовольняти таку вимогу, таке визначення краси [див.: 2, 3]. Естетично цінною може бути й теорія, що так само свідчить про її істинність.

Отже, все сказане дозволяє дійти висновку, що роль естетичного критерію істинності знання зростає, завдяки чому наукові теорії стають усе більш досконалими й довершеними, що в історичному становленні науки естетична значущість її досягнень зростає. Прагнення до єдності, краси, простоти і гармонії пронизує всю історію розвитку науки. Наука завжди намагалася за видимою складністю знайти невидиму простоту, зобразити всі взаємодії як прояв однієї сили, що пояснюється не тільки ідеалом логічної несуперечливості, а й прагненням краси та гармонії.