Список літератури

1.Виндельбанд В. Избранное: Дух и история. Пер. с нем. – М., 1995. – 687 с.

2.Грэхэм Л. Р. Естествознание, философия и наки о человеческом поведении в Советском Союзе: Пер. с англ. – М., 1991. – 480 с.

3.Марчук М.Г. Поняття норми у Вільгельма Віндельбанда // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наук. праць. – Вип. 198. Філософія. – Чернівці, 2004. – С. 17-23.

M.G.Marchuk.

Valued parameters and potencies of normative consciousness after William Vindelband.

Summary

The article investigates the theory of normative consciousness by V.Vindelband, the famous representative of the Baden school of neokantianism. The famous theory is considered from the point of view of axiological potentialism, according to which the ideal norm poses an intellectual, ethical and aesthetical potential which is accordingly actualized in the scientific cognition, morality and artistic creativity.

© 2005 Р. Починок б.В., Починок і.Б. Чернівецький національний університет ім. Юрія Федьковича, м. Чернівці метафізика канта і проблема науковості гуманітарного знання

У сучасних умовах гуманітарне знання безпосередньо впливає на формування духовності людей, їх світоглядні орієнтації і ментальність, воно широко використовується у розробці та реалізації економічних, політичних і соціальних програм. Відтак отримання об`єктивно-істинного знання про “світ людини” набуває особливої актуальності. У зв`язку з цим важливо осмислити історико-філософські уроки розв`язання цієї проблеми, зокрема, у вченні Канта, де вперше дана проблема постала в експліцитній формі: кантівське питання про те, як можлива метафізика стосується передусім проблеми науковості філософії, обґрунтування всезагальності й необхідності гуманітарного знання в цілому. Аналіз досвіду розв`язання цієї проблеми Кантом в контексті нео-посткантівської гуманітаристики – основна мета даної статті.

Зауважимо, що у Канта проблема науковості має більш широке значення і пов`язується з переходом від дослідження загальних принципів буття до аналізу трансцендентальних засад пізнання і їх ролі у забезпеченні достовірності філософського, математичного та природничонаукового знання. У працях В.Ф.Асмуса, Т.І.Ойзермана, В.С.Швирьова, В.І.Шинкарука та ін. переконливо показано, що здійснений Кантом “коперніканський переворот” у теорії пізнання й обґрунтуванні науковості знання узасадничений на ідеях активності суб`єкта, апріоризму, трансцендентальної єдності аперцепції і підпорядковується з`ясуванню сутності категоріального синтезу знань – апріорних синтетичних суджень, що забезпечують ріст нового знання. Така модель обгрунтування науковості знання сформувалася на основі усвідомлення характерного для класичного природознавства пізнавального досвіду, за якого в актах рефлексії чітко контролюються внутрішні принципи роботи свідомості суб`єкта, сприйняття зовнішніх об`єктів, способи побудови схем опису і пояснення, процедури доведення істинності знань і т.ін. Проте в царині гуманітарного пізнання епістемний потенціал цієї моделі виявився обмеженим, що, власне, демонструється Кантом в антиномії свободи й необхідності у поясненні людських вчинків [8, с.318-331].

У розв`язанні проблеми науковості метафізики і гуманітарного знання в цілому Кант виходить з пізнавальних норм, що сформувалися на основі природознавства ХYШ ст. Неспівмірність цих норм і особливостей “наук про дух” за відсутності розвиненої методології останніх й було основною причиною гостроти проблеми науковості гуманітарного знання. Її ядром були суперечності між спекулятивним характером метафізики і орієнтацією науки на суще, неусувністю метафізики як компоненти людського буття і опорою науки на факти у його пізнанні, відмінністю пізнавального досвіду природознавства як поєднання апріорної спонтанності інтелекту та чуттєвої рецепції “речі для нас” і пізнавального досвіду “наук про дух”, де основним є конституювання суб`єктно-об`єктної реальності й адекватних їй засобів самопізнання людини. Ця проблемність метафізики була окреслена кантівським вченням, що уможливило широкий діапазон інтерпретацій природи гуманітарного знання, починаючи від визнання його співмірності з іншими типами знання до обґрунтування його специфіки, і, зрештою, сумнівів у науковості гуманітарних досліджень і тлумачення їх як різновиду мистецтва. Науковість гуманітарного знання розглядалась переважно в аспекті проблеми науковості метафізики, а разом вони – у залежності від загальновизнаного (фактично природничонаукового) ідеалу науковості. Відсутність повної сумірності зазначених двох типів знання, а також між ними і усталеними критеріями науковості було основою всіх колізій навколо проблеми науковості метафізики і гуманітарного знання. Деякі з них були закладені вже в кантівській інтерпретації метафізики.

Кант розвиває характерну для новоєвропейської культури метафізику суб`єктивності, що концентрується навколо питань про абсолютну достовірність знання, свідомості, “Я”. Метафізика, на його думку, іманентна людському розуму і “відтоді, як він уперше помислив, або, радше, зрефлектував, ніколи не обходився без метафізики” [8, с.475]. Кант називає метафізику “наукою про перші принципи людського знання” [8, с.476], що виходить за межі чуттєвого досвіду і на основі апріорних принципів забезпечує системну єдність і логічну достовірність знань, а отже, “людський розум, який уже за спрямуванням своєї природи є діалектичним, ніколи не може обійтися без такої науки, яка приборкує його й через наукове й цілком ясне самопізнання утримує від спустошень” [8, с.479]. З точки зору кантівського критичного аналізу “метафізика є також завершенням усієї культури людського розуму, як чогось доконечного, якщо навіть нехтувати її впливом на певні визначені цілі. Адже вона розглядає розум з боку його елементів та найвищих максим, які мають лежати в основі самої можливості деяких наук і вживання всіх. Те, що вона, як чиста спекуляція, слугує більш для запобігання помилкам, аніж для розширення знань, не завдає жодного збитку її вартості, - навпаки, додає їй гідності й поваги завдяки тій цензурній службі, що забезпечує загальний лад та згоду” [8, с.479-480]. Отже, у кантівському вченні метафізика розглядається як: а) невід`ємна властивість людської суб`єктивності; б) наука про першопринципи знання, науковість якого, однак, визначається в основному такими критеріями, як логічність і системність і не сягає його досвідної основи; в) як культура розуму, що слугує не так росту знання, як дисциплінує, розкриває можливості кожної науки в контексті найвищих максим і внаслідок своєї спекулятивності виконує переважно регулятивні функції. Ці особливості метафізики та її подальші трансформації неоднозначно вплинули на науковість гуманітарного знання.

Внаслідок повільних темпів виокремлення “наук про дух” у самостійну галузь знання, а також відставання формування їх методології, в обгрунтуванні науковості гуманітарного знання спочатку використовуються такі метафізичні засади і норми, які за своєю епістемною природою є радше світоглядною аберацією соціокультурного досвіду, ніж знанням, що на практиці довело свою достовірність і загальність. За цих умов визначальним у забезпеченні науковості гуманітарного знання є доведення його логічної несуперечливості й системності, що загалом відповідає спекулятивному характеру основоположень метафізики. Неусувність у гуманітарному пізнанні настанов метафізики зумовлюється також метафізичними компонентами людського буття, що проявляються у його трансценденції, специфічній історичності, чуттєво-надчуттєвій фактичності, інтенції на ціннісно-смислову реальність і абсолюти. Людина в актах свідомості синтезує уявлення про феноменальні й ноуменальні виміри буття і діяльності, розробляє і утверджує такі ідеальні моделі реальності, які забезпечують цілісність і осмисленість людського буття. “Наше метафізичне знання, - зауважує А.Н.Уайтхед, - надто незначне, поверхове, неповне. Через те воно наповнене хибними поглядами. Але метафізичне розуміння як таке веде за собою уяву і виправдовує цілі. Без метафізичних передумов цивілізація була б неможливою” [13, с.527]. Важливо й те, що той досвід, який є основою гуманітарного пізнання і на чому акцентує увагу Кант, включає в себе метафізичні засади не лише побудови об`єкта пізнання, але й самоконституювання людини як суб`єкта практичного діяння і гуманітарного пізнання. Тут досвід іншого характеру, ніж у природознавстві: у гуманітарному пізнанні на передньому плані виступає досвід конституювання суб`єкта, що, звичайно, передбачає рецепцію ним зовнішнього світу, але передусім – самовизначення стосовно дії на нього (суб`єкта) метафізичних “першосутностей” – ідей Істини, Краси, Добра, Блага, Свободи, Душі, Бога і т.ін., завдяки яким ми досягаємо самоідентифікації як суб`єкти історії, пізнання світу і самопізнання. І якщо розглядати зверненя метафізики до “першооснов”, “абсолютних цінностей”, “вищих смислів” у аспекті проблем гуманітарного пізнання, то воно підпорядковується досягненню співмірності об`єкта і суб`єкта цього пізнання, конституюванню його специфічної предметності, взаємодоповненню у її осмисленні пояснюючих і розуміючих процедур, зрештою, отриманню такого знання про “світ людини”, яке поєднувало б об`єктивну істинність і життєву правдивість.

Підкреслюючи важливість метафізики для гуманітарного пізнання, треба мати на увазі, що в післякантівський період спостерігається ріст критичного ставлення до неї за її відрив від історичної практики і досвіду наукового пізнання, догматизацію загальних визначенностей буття, спекулятивність мислення. Основним у цій критиці було те, що метафізичний підхід суперечить вимогам чіткості, доказовості й досвідної достовірності знання як одних з основних критеріїв науковості знання. Спротив учених викликає передусім універсальний інтелектуалізм, логіцизм і дедуктивізм метафізичних доведень. Метафізика, пише, наприклад, В.Дільтей, припускаючи існування у світі загального логічного взаємозв`язку явищ, доводить істинність знання на законах достатньої підстави і суперечності. Такий підхід виправданий стосовно зовнішніх природних явищ з чіткими просторово-часовими координатами, імпульсами, швидкостями і т.ін., у пізнанні яких релевантні аналітичні процедури. Але у дослідженні людської реальності він обмежений, оскільки “те, що дане у цілісності нашої сутності, ніколи не може бути повністю розділене в думці. Або зміст метафізики виявився недостатнім для духу живої людської природи, або виявились недостатніми доведення, оскільки ці доведення прагнули вийти за межі того, що може встановити у досвіді наш розсудок” [6, с.696-697]. Дедуктивне виведення особливостей гуманітарного знання з метафізичних понять (“природа людини”, “дух епохи”, “характер народу”), зауважує В.Дільтей, не враховує історичної і життєво-практичної основи цього типу знання. Таке ставлення до метафізики негативно впливало й на рівень розвитку гуманітарних наук. “Немає і не може бути ніякого сумніву в тому, - пише Ч.Пірс, - що такий незрілий стан Метафізики вельми затруднює розвиток однієї з двох важливих гілок спеціального знання, яку являють собою Моральні науки, чи Науки про Душу. Найбільш згубно це впливає на розвиток психології. Внаслідок такого сумного стану психології у незручному становищі перебувають й усі інші науки про душу, такі як лінгвістика, антропологія, соціальна наука та ін.” [11, с.288].

Тим не менше, за умов тривалої відсутності в гуманітарному пізнанні достатньо розвинених внутрітеоретичних принципів обгрунтування його науковості не можна оминати настанови метафізики. Метафізичні засади гуманітарного пізнання розробляються зазвичай у лоні філософії історії, філософії мови, філософії культури, філософської антропології і т.ін. Так, наприклад, незалежно від того, як розуміється історія: як наука про минуле чи час людського буття в цілому, впродовж усього історичного розвитку їй сприяє метафізика – філософія історії, що постулює онтологічні начала, цінності і кінцеву мету (смисл) історії. Попри абстрактність подібних філософсько-метафізичних систем, їх змістом є певна цілісна картина історичної реальності, що теоретично “добудовує” конкретнонаукові дані (факти, події, тенденції історії), уможливлюючи їх осмислення і концептуалізацію. А.Данто, наприклад, пише, що “філософи історії намагаються зрозуміти значення подій у контексті історичного цілого, що нагадує художню цілісність, проте у цьому випадку ми маємо справу з цілісністю історії, яка охоплює минуле, теперішнє і майбутнє” [5, с.17]. З такою картиною історії так чи інакше корелює історична наука, що спирається на її універсалії і цінності. Аналогічний стан і в інших гуманітарних науках. Скажімо, в соціології усе розмаїття динаміки і статики соціальних відносин узагальнюється здебільшого в контексті ідей прогресу, стабільності, самоорганізації суспільства, у політичних науках роль таких основоположень зазвичай виконують принципи свободи і демократії, у моралі – ідеї блага, щастя і т.ін. У мовознавстві і літературознавстві в період їх становлення послідовно змінюється декілька онтологій мови: біологічна, психологічна, соціологічна, логічна [1]. Та найчастіше науковість гуманітарного знання розглядається у прямій залежності від розуміння “природи людини”. Дж.Ст.Мілль, обгрунтовуючи науковість соціології, психології, етології, пише, що “науку про людську природу можна вважати існуючою тією мірою, якою приблизні істини, що складають практичне пізнання людства, можуть розглядатися як висновки із загальних законів людської природи, на яких вони засновані” [10, с.420].

Ті чи інші засади метафізики та їх інтерпретація суттєво впливають на розуміння науковості гуманітарного знання, загострюючи водночас дилему “сцієнтизм-антисцієнтизм”. Сцієнтизм, хоча й виступає проти поширення в науці різних натурфілософських схем, сам грунтується на відповідних принципах метафізики. Сцієнтистське обгрунтування науковості гуманітарного знання здійснюється на основі ідеї родової єдності наук, методологічного редукціонізму, натуралізму, фізикалізму, “підтягування” знання про “світ людини” до стандартів науковості природознавства та з`ясування прагматичної цінності цього типу знання. Метафізична компонента антисцієнтизму пов`язана з визнанням унікальності людини, її історії і культури. Абсолютизуючи деякі моменти гуманітарного пізнання (нерозривність у ньому суб`єкта і об`єкта, підвищена активність суб`єкта, специфіка людської реальності і методів її пізнання, ціннісна опосередкованість пізнавального процесу, пріоритетність гуманітарного знання у розв`язанні смисложиттєвих проблем), антисцієнтизм не лише вказує на обмеженість пізнавальних можливостей науки стосовно проблем людського буття, але й є своєрідною перешкодою проти проникнення методів природознавства у гуманітарні дослідження, а відтак – визнання необхідності і специфіки обгрунтування науковості гуманітарного знання у його самоцінності. При цьому гуманітарне знання розглядається як таке, що: а) найбільш повно репрезентує “людський вимір” науки в цілому; б) є ключем до адекватного розуміння всієї культури і самопізнання людини; в) має непересічне значення у подоланні духовної кризи сучасності. Попри існуючі відмінності метафізичних засад сцієнтизму і антисцієнтизму, у питанні науковості “наук про дух” останні нерідко взаємодіяли між собою на основі спільного предметного поля і настанов на забезпечення достовірності гуманітарного знання, що особливо яскраво проявилося у посткантівських варіантах розв`язання цієї проблеми. Фіксуючи метафізичний контекст ситуації, що виникла в період легітимації гуманітарних наук на рубежі ХІХ-ХХ ст., В.Дільтей запитує: “Якою є система положень, на котру рівною мірою спираються і в якій отримують надійне обґрунтування судження історика, висновки економіста, концепції правознавства? Чи сягає вона метафізики? Чи існує, скажімо, філософія історії, що спирається на метафізичні поняття, чи таке ж природне право? Якщо це можна заперечити, то де надійна опора для системи положень, що надає конкретним наукам зв`язність і строгість” [6, с.273].

У неокантіанстві Баденської школи розв`язання цієї проблеми здійснюється на основі аксіології, де роль метафізичних засад виконують трансцендентальні цінності. Основне завдання філософії, вважають В.Віндельбанд і Г.Ріккерт, полягає у критичному аналізі ціннісного досвіду, а сама проблема обґрунтування науковості гуманітарного знання набуває суто методологічного характеру. Її розв`язання відбувається на тлі протиставлення наук про природу і наук про культуру, номотетики та ідеографії. “Номотетичні” науки розглядають дійсність з точки зору всезагального, усталеного, закономірного, причинних пояснень, “ідеографічні” – орієнтуються на одиничне, неповторне, унікальне, послуговуючись образним баченням на кшталт художньої творчості. Формально обидва підходи рівноправні, але змістовно вони не сумісні внаслідок нередукованості сущого і належного, закону і події, сутності та існування, необхідності і свободи. За дуалізмом номотетики та ідеографії чітко проявляється тенденція до обґрунтування наукової специфіки гуманітарного знання. При цьому В.Віндельбанд, по-перше, онтологічно витлумачує все буття в дусі номіналізму, вважаючи єдиною достовірною реальністю світ конкретних феноменів, що найповніше представлений історією та культурою. Це дозволяє, з одного боку, обмежити пізнавальну значущість природознавства, що спрямоване лише на загальне, а з іншого – вивищити історичне (гуманітарне) пізнання, яке внаслідок своєї укоріненості у світі культури завжди виявляє спротив будь-яким узагальнюючим процедурам. По-друге, номіналістичний постулат про безумовність та унікальність конкретного він доповнює ідеєю про існування абсолютних і апріорних цінностей, що є нормами імперативної належності і “являють собою істину в мисленні, добро – у волінні і вчинках, красу – у відчуттях, і ці три ідеали, кожний у своїй сфері, виражають лише вимогу того, що гідне визнання” [2, с.225]. На його думку, узгодження між формальними та змістовими аспектами гуманітарного знання і ціннісними нормами досягається завдяки совісті людини. “Культурна людина володіє не лише моральною, але й логічною і естетичною совістю” [2, с.187]. При цьому совість не суперечить законам природи; норми, за якими вона функціонує, - це такі особливі форми здійснення законів природи, що являють собою відбір з нескінченного розмаїття природних проявів душевного життя людини лише того, що відповідає критеріям загальнозначущості. Але від чого залежать самі критерії активності совісті? Очевидно, що вони, як і доведення загальності й достовірності гуманітарного знання, передбачають усвідомлення глибинних засад соціокультурного досвіду, В.Віндельбанд же лише фіксує апріорність ціннісних норм і унікальність історичних подій, внаслідок чого він доходить висновку про дуалізм сущого і належного в обгрунтуванні гуманітарного знання: “Норма ніколи не буває принципом пояснення, як закон природи не буває принципом оцінки” [2, с.190].

Більш змістовної узгодженості гуманітарного знання і цінностей досягає Г.Ріккерт. У його вченні цінності культури, по-перше, опосередковують об`єкт гуманітарного пізнання; по-друге, слугують підставою визначення в гуманітарній предметності “суттєвого”, “цікавого”, “значущого”, “унікального”; по-третє, зумовлюють розгортання гуманітарного пізнання як віднесення тих чи інших феноменів історії до цінностей, наголошуючи водночас на неприпустимості включення в результати наукових досліджень моментів суб`єктивних оцінок. За Г.Ріккертом, цінності мають метафізичну природу, вони “не являють собою дійсності ні фізичної, ні психічної. Сутність їх полягає у їх значущості, а не в їх фактичності” [12, с.82]. Саме цінності покладають межу природничонауковому утворенню генералізуючих понять і поширенню такого підходу на сферу гуманітарного пізнання. Формально, зауважує Г.Ріккерт, відмінність між науками полягає в розрізненні логічних способів утворення понять: науки про природу понятійно “спрощують” “різнорідне буття” в аспекті “загального”, а науки про культуру - під кутом зору “індивідуального”. Узагальнюючо-формальний підхід особливо характерний для природознавства, яке розглядає відповідне явище лише як екземпляр того чи того класу (роду) явищ. В історичному пізнанні ми повинні досліджувати явище як унікальний історико-культурний феномен, “через те в історичних науках про культуру ми не можемо прагнути до встановлення його загальної “природи”, але, навпаки, повинні послуговуватись індивідуалізуючим методом” [12, с.87]. Змістовий принцип релевантний лише в історичному пізнанні, оскільки воно має справу не з абстрактним конструюванням загального, а з єдино достовірною реальністю – індивідуальною дійсністю явищ культури, внаслідок чого в ньому досягається відповідність предмета і метода. У такий спосіб Г.Ріккерт доводить, що лише історія є справжньою наукою про дійсність, лише в ній пізнавальний інтерес реалізується в напрямку до реальності. У руслі такого підходу він аналізує проблему істинності гуманітарного пізнання. Суб`єктивність процедур віднесення до цінностей, полісемантичність ціннісних смислів у різних культурах, пов`язування науковості не із загальним і закономірним, а з індивідуальністю та унікальністю феноменів культури зумовлює проблематичність застосування в гуманітарних дослідженнях предикату істинності. Подолання цих труднощів Г.Ріккерт здійснює шляхом розмежування в суб`єкті його емпіричного й трансцендентального аспектів. На рівні емпіричного суб`єкта об`єкт оцінюється з точки зору суб`єктивних потреб та інтересів з використанням процедур “віднесення до цінностей”, у результаті чого досягається узгодженість між фактами і цінностями за умови їх визнання групою вчених чи більшістю людей. В цій ситуації “поняття культурної цінності, як керівної точки зору при виборі суттєвого, зовсім не загрожує об`єктивності історичного спеціального дослідження, оскільки історик може послатись на фактичне визнання цінностей, чим він досягає вищої міри емпіричної достовірності” [12, с.98]. Значно важче досягти в науках про культуру загальної істинності знання на предмет достовірності законів природознавства, адже гуманітарій не володіє емпіричним “суттєвим” для всіх людей і загальновизнаними цінностями. Об`єктивність “всесвітньої історії”, визнає Г.Ріккерт, це лише ідеал, до якого прагне дослідник і який при цьому повинен припустити, що значущість цінностей, яких він дотримується, наближається до загального визнання. Отже, незважаючи на те, що у концепціях В.Віндельбанда і Г.Ріккерта внаслідок апріористського тлумачення цінностей і феноменів культури залишилися відкритими питання про логіку ідеографічного підходу, узгодження в ньому когнітивного і ціннісного моментів і т.ін., аксіологічне обґрунтування гуманітарного знання є важливим кроком у розвитку методології “наук про дух”. Суттєвими тут були також герменевтичні дослідження природи історичного В.Дільтея.

М.Гайдеггер писав, що для В.Дільтея головним є “прагнення побачити дійсність історичного і на цій основі з`ясувати спосіб і можливості інтерпретації” [14, с.20]. На місце метафізики цінностей в обгрунтуванні гуманітарного знання він ставить метафізику історичного досвіду життя. Цілісності і повноті людського “життєздійснення” відповідає його “самоосмислення” у формі категоріального відношення “переживання – вираження – розуміння”. З переживанням, зауважує В.Дільтей, ми переходимо зі світу фізичних речей в царство духовного універсуму. Він називає переживання тією “Архімедовою точкою опори”, завдяки якій досягається безпосередня даність свідомості і дійсності, достовірність історичної реальності і життя в цілому, усвідомлення особисто пережитого і його цінності в контексті тотальності людського буття. Даність у гуманітарних науках, пише Г.-Г.Гадамер, “є своєрідною, й саме це хотів сформулювати Дільтей у понятті “переживання”… Первісні даності, до яких зводиться інтерпретація історичних об`єктів, є вже не даними експериментів і вимірів, вони – одиниці значення” [4, с.69]. Це, зокрема, означає, що переживання не вичерпується приватно-особистісними характеристиками, воно має комунікативно-інтерсуб`єктивну основу, а його епістемний смисл розкривається лише в системі опосередкувань і об`єктивацій історії. Для гуманітарного пізнання переживання важливе не як стан душі, а його сутність, як вираження участі суб`єкта в історичному процесі “життєздійснення” і розуміння цієї участі. “Розуміння базується передусім на тому, - пише В.Дільтей, - що в кожному переживанні, яке характеризується як розуміння, існує відношення вираження до того, що у ньому виражено” [7, с.148]. Переживання в аспекті гуманітарного пізнання завдяки своїм зовнішнім вираженням уможливлює об`єктивне дослідження людської суб`єктивності за допомогою номотетичних пояснень і усталених методів науки. Такими життєвими вираженнями є мова, вчинки людей, символіка, феномени культури, соціальні інституції і т.ін. Їх власне людський вимір осягається лише розумінням. За В.Дільтеєм, його найважливішими ознаками є: історико-контекстуальний характер розуміння; нерозривність у ньому суб`єкта і об`єкта та інтерактивність суб`єктів; постійний і зворотний рух думки в діапазоні зовнішнє-внутрішнє, частина-ціле з метою виявлення смислової основи об`єктів; діалогічний і творчий характер розуміння, його інтенція переважно на цінності історії та культури; розуміння як саморозуміння, а відтак духовне збагачення людини. “Таємниця особистості, - пише В.Дільтей, - спонукає нас заради неї самої здійснювати все нові й нові спроби розуміння. І в такого роду розумінні відкривається царство індивідів, що охоплює людей у їх творінні. В цьому й полягає своєрідна дієвість розуміння в науках про дух” [7, с.145]. Дільтеїв аналіз гуманітарного пізнання через призму історичного досвіду – важлива віха у методологічному забезпеченні наук про “світ людини”.

У позитивістських концепціях проблема науковості гуманітарного знання безпосередньо пов`язується з доведенням неможливості метафізики як науки: “безсмисленість” метафізичних проблем експлікує ненауковість гуманітарного знання. При цьому, якщо у Канта апріоризм і трансценденталізм входять у змістовність знань, то у позитивізмі вони абсолютизуються, екстраполюються на все теоретичне (особливо математики і логіки) знання і стосуються лише його логічної форми. Вважається, що ненауковість філософії і гуманітарного знання зумовлюється існуванням у них метафізичних елементів і позадосвідних висловлювань, вони, отже, не задовольняють таким критеріям науковості, як досвідність, точність, перевірюваність знання. Так, А.-Д.Айєр у статті “Мова, істина і логіка” доводить, що судження в гуманітарних науках не стосуються фактів, вони виражають лише ціннісні орієнтації людей і до них не застосовні предикати “істинності” і “хибності”. Безсмисленість метафізичних висловлювань, пише Р.Карнап, переконливо з`ясовується логічним аналізом мови, а це означає вирок “для всієї філософії цінностей і норм, для будь-якої етики чи естетики як нормативної дисципліни. Адже об`єктивна значущість цінності чи норми не може бути… емпірично верифікована чи дедукована з емпіричних висловлювань; вони взагалі не можуть бути виражені осмисленими реченнями” [9, с.85]. Безсмисленість метафізики, зауважує Л.Вітгенштейн, випливає з невірного вживання мови, порушень вимог логіки, приписування висловлюванням значень, що виходять за межі чогось конкретного. В гуманітарному пізнанні це проявляється у спробах досягти “істин фактів” стосовно ціннісно-мотиваційних і смисложиттєвих проблем людського буття, але це неможливо, і “якби навіть знайшлися відповіді на всі можливі наукові питання, наші життєві проблеми ще не були б вирішені” [3, с.85].

У подальшій еволюції позитивістського дослідження даної проблеми чітко прослідковуються принаймі дві тенденції. Перша з них пов`язана з намаганням подолати негативістське ставлення до гуманітарного знання і обгрунтувати його науковість шляхом переінтерпретації емпіричної основи “наук про дух”, використання гіпотетико-дедуктивних процедур і номотетичних пояснень (К.Гемпель, П.Оппенгейм, К.Поппер, У.Дрей); друга (особливо у постпозитивізмі) – з “реабілітацією” метафізики, визнанням евристичного значення її онтологій і картин світу. Це по-новому поставило ряд методологічних проблем сучасної науки, у т.ч. й питання про критерії науковості гуманітарного знання.

На основі сказаного вище зробимо висновки.

1. Кантівська інтерпретація метафізики дає підстави вважати, що метафізичне знання можна розглядати як “передумовний” і “неявний” контекст гуманітарного пізнання, а їх спільною основою є метафізичні виміри людського буття. Відповідність гуманітарного знання вимогам розуму – основний метафізичний критерій його науковості. У структурі пізнавального досвіду “наук про дух” метафізичне знання внаслідок своєї спекулятивності виконує не так методологічну, як регулятивну функцію.

2. Метафізика Канта уможливлює різні способи обгрунтування науковості гуманітарного знання. Їх характер залежить від того, що є основою процесу обгрунтування. Відтак можуть розгортатися й відповідні обгрунтовуючі процедури, починаючи від жорстко детермінованої лінійної послідовності руху мислення від підстав до висновків, до свідомого використання у доведеннях недостатньо достовірного, гіпотетичного знання (скажімо, ідей про “природу людини”, “смисли історії”) і аж до так званого різнотипного обгрунтування, пов`язаного з усвідомленням і використанням когнітивно-ціннісного потенціалу цінностей культури у забезпеченні достовірності гуманітарного знання.

3. Можна припустити, що внаслідок більш інтенсивного утвердження цивілізаційних засад людського буття тенденція до метафізичної опосередкованості гуманітарного знання буде зростати. Її осмислення передбачає поглиблений аналіз розробок у галузі “нової онтології”, феноменології, герменевтики, аналітичної філософії, психоаналізу, філософського постмодернізму, а також досягнень наук про “світ людини”. Основними тут є проблеми специфіки методології гуманітаристики.