Список літератури
1. Аллаярова В.С. Творческое начало в научном мышлении и формирование научного мировоззрения //Научное творчество: особенности и актуальные проблемы. – Свердловск, 1984. -149с.
2. Баженов Л.Б. Обладает ли наука особым эпистемологическим статусом? // Ценностные аспекты развития науки. – М., 1990. –292с.
Ивин А. Ценности в научном познании //Общественные науки. - №1. -1988. –С.118-133.
Ильин В.В. Философия науки. – М., 2003. –360с.
Келле В.Ж. Научное познание и ценности гуманизма // Ценностные аспекты развития науки. – М., 1990. –292с.
Маковецький А.М., Маковецький В.А. Наука і наукова діяльність як цінність. – Чернівці, 2002.-158с.
Марчук М.Г. Ціннісні потенції знання. – Чернівці, 2001. –319с.
Степин В.С. Научное познание и ценности техногенной цивилизации // Вопросы философии. - №10.- 1989. –С.3-18.
Филатов В.П. Научное познание и мир человека. – М., 1989.-269с.
Философия и методология науки. - М.: Аспект Пресс, 1996. –552с.
Grigorkiv I.V.
Scientific creativity and value of a science.
Summary
In article questions of scientific creativity and valuable aspects of a science, and also the responsibility of scientists today are analyzed.
© 2005 р. Микитюк С.П.
Чернівецький національний університет ім. Юрія Федьковича, м. Чернівці
Стратифікаційні зміни в сучасному світі: західному та східному
Соціологія покликана надати людині орієнтирів щодо її життя в суспільстві та взаємин з іншими людьми. Соціальні явища та процеси володіють особливими якостями, які не можна звести до природних, біологічних або психологічних. Вступаючи в соціальну систему зв’язків, природні процеси набувають нового типу впорядкування та функціонування: речі мають тепер цільове призначення та певною мірою окреслюють існуючу в суспільстві систему норм дій, цільових та смислових орієнтирів, мотивів поведінки. Людина, що народжується та входить у суспільне життя, також проходить через процес соціалізації, набуває соціальних якостей, що й спричиняє необхідність певних усвідомлень сутності соціальних процесів. Суспільство, як відомо, різноманітне, а його соціальну основу формують люди, які об’єднані в групи та проживають в тій чи іншій країні. Тобто суспільство в своїй основі поділяється на класи або верстви населення, які групуються за матеріальним станом, професійною діяльністю та освітнім рівнем. Кожен соціум у своїй основі має саме таку побудову, яка називається системою соціальної стратифікації. Соціальна стратифікація – поділ суспільства на вертикально та горизонтально розташовані соціальні групи (страти), які мають різний імідж, власність, владу, освіту тощо. Соціальна мобільність (рух)
Соціальна
стратифікація
Пітирим Олександрович Сорокін схематично позначає соціальну стратифікацію так: де горизонтальна лінія з позначкою – це перехід людей з однієї групи в іншу, вищу, а вертикальна – рух і розвиток соціальних груп. Термін “ страти ” походить від лат. strata і запозичений з геології, що означає шар, пласт, нашарування грунту. У соціології “страти”- це певні соціальні групи (класи) людей, соціальний статус чи становище в суспільстві. Соціологи розрізняють два різновиди стратифікації –
закриту
відкриту
Закрита передбачає жорсткі межі для соціальних груп, забороняючи перехід людей з однієї групи в іншу. Прикладом може бути кастовий лад в Індії та багатьох країнах Африки.
Відкрита стратифікація притаманна західному суспільству, де в соціології поширений структуралізм і функціоналізм як методи аналізу соціальних явищ. Структуралізм був розповсюджений у західних країнах у 60-х.-70-х. р. ХХ ст. Такі вчені, як К. Леві-Стросс та Ж. Дерріда займалися аналізом етнографічних, психологічних, історико-культурних, мовних та інших сфер життя суспільства. Цей метод вважався продуктивним і популярним не тільки в західних, а й у східних країнах Європи. Представниками структурного функціоналізму є такі яскраві постаті в соціології, як Парсонс, Мертон, Сорокін, Девіс, Мур та інші. Структуралізм у соціології розглядав здебільшого внутрішньо-психологічні процеси існування людини, тоді як функціоналізм вивчав діяльність людини.
Згідно з Парсонсом, функціоналізм ґрунтується на трьох основних положеннях:
на універсальності функціоналізму;
на функціональній єдності усіх компонентів людської структури;
на примусовій єдності.
Ці два напрямки можуть бути окремою темою, але далі мова піде про стратифікаційні зміни в сучасному світі та порівняння західної й української стратифікації.
Проблема людини сьогодні у всіх на вустах. Їй присвячують багато праць, дискусій та наукових конгресів. Першою причиною є загострення глобальних проблем. Перспективи економічної і техногенної катастроф показують пріоритетне ставлення до цих проблем – державних, національних, класових та індивідуальних інтересів, які сприяють діяльності людини. Усі ці процеси сучасного світу спонукають до думок і дій, у центрі уваги яких групи людей зі своїми ціннісними орієнтаціями, цілями та ідеалами.
Друга причина – не менш важлива: це винесення на перший план загальнолюдських проблем, взаємопов’язаність і взаємозалежність доль різних народів, суспільств, держав та розуміння цієї нової реальності, яка постала перед людством. Але в центрі усіх цих загальнопланетарних проблем стоїть людина.
“Ми звикли мислити про людину як сукупність суспільних відносин та функціональну одиницю різних соціальних груп, що складають суспільство” [3, c. 67]. Отже, якщо ототожнювати людину із суспільством, неможливо пізнати буття і сутність людини як індивіда в міжнаціональних та соціальних зв’язках і відносинах. І така позиція аж ніяк не означає, що індивід зводиться у своїх зв’язках лише до соціально–групової належності. Даний підхід дає можливість одиничне, індивідуальне в людині подавати як пряме й адекватне вираження спільного і соціального. У дійсності, “соціальність” людини є необхідною, вона існує у співпраці з іншими людьми й групами. До якої групи належить людина, з тією групою вона повинна діяти й об’єднуватись заради досягнення власної мети. Якщо ця група за соціальним станом та стратифікаційними процесами стоїть на одному рівні з людиною, тим легше їй буде адаптуватись до цієї групи. Важливим також є визначення, до якої групи належить конкретний індивід і які групи взагалі можуть бути в суспільстві.
Англійський соціолог Е.Гідденс пропонує кілька методів, за якими можна визначити класи в суспільстві. Першим з них є суб’єктивний метод, який дозволяє опитати людей, до якого класу вони себе відносять та запропонувати кілька варіантів відповідей. Перше таке дослідження провів Річард Сентерс у США 1949 року. Деякі респонденти не змогли себе ідентифікувати до якоїсь групи, а інші соромились відносити себе до якогось класу.
Другий підхід – це вивчення класової свідомості і направленість методу на дослідження видів класової структури. Назване дослідження – інформативне, оскільки краще висвітлює, що люди думають про природу та джерела соціальної нерівності. “Наприклад, існують типи позицій та поглядів, у яких не використовується слово “клас” чи “група” як така і класова свідомість не виражена. Заперечують існування класів у цілому представники вищого і середнього класів. Люди, що займають дану позицію, мають тенденцію трактувати соціальний світ як ієрархію позицій, де можливості для особистого росту однакові для кожного” [1, c.107]. З іншого боку, представники нижчих рівнів класової структури схильні частіше бачити стратифікацію в термінах протиставлення – “ми” і “вони”. “Вони” - люди авторитетні, керівники, офіційні особи. “Ми” - об’єкти праці, тобто всі інші.
Девід Локвуд у 60-х. роках ХХ ст. провів обговорення питання щодо існуючих класів і виділив три типи працюючого класу.
Перший тип – це групи, які живуть у промислових об’єднаннях, відносно ізольовані і працюють в умовах тісної кооперації. Другий тип працюючих людей мешкає в більш різноманітних умовах і ширшому оточенні. Третій тип людей – “приватні” робітники. Вони живуть не так, як два попередні типи, і характеризуються “індивідуалістичними” позиціями та розглядають роботу як шлях для подальшого розвитку.
Підводячи підсумки, можна сказати, що дані дослідження підштовхнули появу інших поглядів. Але образ “ми” проти “них” ще не зник: його продовжують відстоювати багато представників різних класів. Питання про особливості сучасної людини, тенденції сьогоднішнього розвитку і зміни позицій та розуміння проблем залишається відкритим. Це можна подолати лише в такий спосіб: ні в якому разі не розглядати людину як об’єкт серед інших об’єктів і не як частину процесу, а як самодостатню особистість, самостійну соціальну монаду.
На протязі багатьох епох історії матеріальні блага складали центральний, пріоритетний об’єкт людської необхідності. І хоч люди давно вже дізналися, що не хлібом єдиним живе людина, навіть інститути духовної влади, які покликані піклуватися, перш за все, про душу людини, не відмовлялися від матеріального збагачення. Інтереси елементарного виживання і матеріального достатку царювали в суспільстві, і ця обставина величезною мірою сприяла гомогенізації і стандартизації людських потреб, концентрації на матеріальних благах. Безсумнівно, людина кінця ХХ – поч. ХХІ ст. у західному суспільстві вимальовується саме такою, але з окремими рисами індивідуальних якостей.
Дослідження стратифікації протягом кількох років ігнорували належність людини до певної статі. Проблема статі насамперед виявляється в нерівноправності чоловіків і жінок навіть у найцивілізованіших країнах світу. Нерівність чоловіків і жінок має глибоке історичне коріння, чоловіки завжди мали більш високий соціальний статус у суспільстві, ніж жінки і ця тенденція зберігається й сьогодні. Нині гендерна політика дуже часто є грубою і некоректною до жіночої половини суспільства.
Розглядаючи стратифікаційні процеси, неможливо обминути увагою соціальну мобільність. У даному напрямку аналізується не тільки відмінності між економічним становищем і професіями, але й те, що відбувається з людьми, які зайняті у цих сферах. Термін “соціальна мобільність” означає рух людей чи груп між різними соціально-економічними позиціями. Вертикальна мобільність – це рух уверх або вниз за соціометричною шкалою. Про тих, хто придбав власність, отримав прибуток чи здобув соціальний статус, говорять, що він мобільний уверх, а ті, хто рухаються в протилежному напрямку – мобільні вниз. У сучасному світі розповсюджена також горизонтальна мобільність. Вона означає географічні переміщення між селами, містами та регіонами. Вертикальна та горизонтальна мобільність нерідко відбувається одночасно.
Існують два шляхи вивчення соціальної мобільності. Перший шлях стосується кар’єри людини: як далеко вона піде або впаде на соціальній шкалі в період продуктивного життя. Другий шлях – мобільність у самому поколінні. Можна аналізувати шлях вибору дітьми професій батьків. Мобільність, яка проявляється через покоління, називається міжпоколінною.
Серед багатьох проблем стратифікаційного суспільства однією з найгостріших є проблема бідності й нерівності. “На дні” класової системи знаходиться велика кількість людей, які живуть за умов бідності. Багато з них погано харчується, мешкають в антисанітарних умовах, при цьому володіють низьким рівнем соціальної надії в порівнянні з більшістю населення. Багаті часто не звертають увагу на існування бідності. Бідність – це не новий феномен. “...критерій бідності означає зв’язок з наявністю надзвичайно низького прожиткового рівня, який не дозволяє задовольнити всі основні потреби людини...” [1, c. 117]. В останні роки феномен бідності не тільки на спадає, а катастрофічно зростає. Поряд з абсолютним багатством існує і “розвивається” абсолютна бідність.
І не можна обминути в сучасному суспільстві процес індивідуалізації. Радикальний переворот у системі соціальних зв’язків людини багато в чому зумовлений процесами, які ускладнюють соціально-групову структуру суспільства. Великі та малі групи дедалі більше втрачають роль соціального простору, де замикаються безпосередні відносини між людьми, формуються їх мотиви, уявлення та цінності.
“Звичайно, класи, страти, професійні та інші соціально-економічні групи, змінюючи свій склад і межі, продовжують існувати; складна взаємодія інтересів і практичного відношення між ними, як і надалі, утворюють основу життя суспільства. Але значно послаблюються зв’язки між групами, її “низовими”, первинними осередками, з одного боку, і особистістю – з іншого” [4, с. 47]. Людина, що тісно пов’язана психологічно, соціально і культурно з певними групами в суспільстві, поступово віддаляється і приєднується до “масового суспільства”. Масова культура, стандартизація, масове споживання, дещо зменшують роль людини в цьому процесі. Суспільство поглинає індивіда, не дає йому можливості виділитися, виникає так звана “масовість” людей. Власне це і є найновішою ознакою стратифікації, особливо в західному суспільстві.
Тепер звернемось до стратифікаційних процесів сучасного українського суспільства.
Соціологічний аналіз змін стратифікаційної структури українського суспільства дозволив уточнити низку положень та питань з соціальної політики. У 90-х роках ХХ ст. соціально-класовий простір активно структурується. “Можна виділити процеси модернізації, пов’язані із становленням ринку та приватного сектора господарювання: передусім розвиток груп підприємців, власників, робітників державних, змішаних та приватних підприємств; відновлення, затвердження традиційних класових утворень...”, – зауважує відомий український соціолог О.О. Якуба [5, c.145]. Трансформація соціальної структури дала змогу зруйнувати стару соціальну структуру, середній клас, взагалі чіткі відмінності між класами та виникнення нових соціальних утворень. Оновився характер і набула глобальних масштабів поляризація суспільства. Суспільство виявилось розколеним на дві частини: вищі верстви та всі інші соціально незахищені та малозабезпечені. Ефективне здійснення соціальної профілактики та реабілітації, надання соціальної допомоги та соціальних послуг різним категоріям населення значною мірою покращить становище системи соціальних відносин в Україні. Становище ускладнюється тим, що процес розвитку стратифікації сам по собі складний та суперечливий. Розмиваються межі, швидко руйнуються підвалини старої структури, з повільним становленням нових соціальних утворень. Більшість груп не мають чітко визначеної форми класу [там само, с. 146].
Це так звані класоподібні та класово схожі маргінальні утворення. Деякі з них являють собою групи на стику класів (групи управлінців чи підприємців). За О. Ганюковим, суспільство є “цілісна система конкретно історичних відносин між людьми, які внутрішньо поділяються у відповідності з розчленуванням основних сфер суспільного життя на різні види суспільних відносин. Суспільні відносини обумовлюються людською діяльністю і є формою її здійснення. Форма діяльності людей спричиняє вплив на свій зміст, визначає характер, спрямування і темпи діяльності. Проте українське суспільство дуже молоде і повністю ще “несформоване” [2, c. 47- 48].
Соціальне визрівання соціальних груп – тривалий та складний процес, оскільки розвиток соціальної свідомості груп, інституційних форм духовних процесів відстає від зміни їх реального становища. Як і соціальним групам, так і суспільству в цілому в Україні потрібна допомога щодо їх подальшого розвитку.
Виділяється кілька умовно виділених груп:
1.Своєрідна соціальна група безробітних.
2.Соціальна група пенсіонерів.
3.Соціальна група різноробочих приватного сектора.
4.Групи підприємців – власників (які мають певну приватну власність) і підприємців, що не мають приватної власності.
5.Група “зайвих людей” – це кваліфіковані робітники і спеціалісти, що втратили роботу і стали безробітними.
За таких умов соціальної незадоволеності виникає соціальна напруга і зростає потреба суспільства в організації соціального захисту. Позитивно може вплинути налагоджена система постійного вивчення суспільної думки з актуальних проблем при розповсюдженні результатів, що забезпечить зв’язок влади з суспільством. Питання соціальної стратифікації сучасного суспільства, зокрема українського, має стати предметом окремого більш ґрунтовного дослідження. “Невизначеність соціальної структури сучасного суспільства певною мірою пояснюється неусталеністю суспільного життя, не завжди послідовним реформуванням його ґрунтовних засад” [2, c.169]. Проте за таких умов дослідження системи соціальних відносин, їх структури і принципів функціонування являє неабиякий науковий і практичний інтерес. Зокрема, визначення основ соціальної політики української держави, забезпечення ефективності соціальної роботи з окремими категоріями населення України, реалізації державних, національних і галузевих програм соціальної допомоги та підтримки громадян.
Підсумовуючи все сказане, необхідно наголосити, що процеси стратифікації на Заході і в Україні абсолютно різні. Західне суспільство має чітко сформовані класи, науковці займаються їхнім вивченням та проблемами, тоді як українське суспільство знаходиться на початкових стадіях свого формування. Воно не має визначених соціальних інституцій і тим більше – конкретно визначених класів. Західне й українське суспільства абсолютно різні, і це незаперечний факт.