Список літератури

1. Зелинский К. Древнегреческая религия. -К., 1993.

2. Древнегреческо-русский словарь. -М., 1958.

3. Зарин СМ. Аскетизм по православно-христианскому учению. - М., 1996.

4.Сидоров А. Древнехристианский аскетизм и зарождение монашества. - М., 1998.

5. Греческо-русский словарь. Изд. 2-е. -К., 1890.

6. Греческо-русский словарь. Изд. 5-е. - СПб, 1899.

7. Чанышев А. Н. Курс лекций по древней философии. - М., 1981.

8. Советский энциклопедический словарь. - М., 1988.

9. Эллинские поэты. – М., 1963.

10. Рассел Б. История западной философии. - М., 1959.

11. Философский словарь. - М, 1968.

12. Томсон Дж. Первые философы. - М., 1959.

13. Маковельский А.О. Досократики. Ч.З. – Казань, 1919.

14. Лурье С. Я. Демокрит. - Л., 1970.

Vepruk V.I.

The ascetic moments in religious - philosophical sights of ancient Greeks.

Summary

In article ascetic tendencies of ancient greek philosophy and morals are analyzed. Аrticle is made on a rich research material.

© 2005 Кисла Л.В.

Чернівецький національний університет ім. Ю.Федьковича, м. Чернівці

Новітні тенденції в соціальному вченні православ’я

Релігійні процеси, що відбуваються в Україні, все більше й детальніше досліджуються на академічному рівні. Тому потреби в теоретичній розробці проблем соціального служіння та соціальної доктрини Церкви змусили православних богословів визначитися зі своєю роллю і місцем у світі. До проблеми соціального вчення православ’я звертаються також дослідники академічного релігієзнавства. Серед богословів варто відзначити праці прот. В.Федорова, В.Борового, Якова Стамуліса та ін. Ці проблеми аналізуються і в працях дослідників релігієзнавців, таких як О.Саган, А. Марчишак, Д.Бондаренко, М.Бабій, та ін. Емпіричною основою даного дослідження послужили також публікації в журналах „Синопсис”, „Мультиверсум”, „ Українське релігієзнавство”, „Людина і світ”, „Релігійна панорама”, а також офіційні видання православної церкви (у тому числі офіційні та неофіційні Інтернет-сторінки).

У статті зроблена спроба поглянути на цю проблему не тільки в контексті ключових проблем сучасного православ’я та специфіки релігійного життя України, а й у контексті новітніх тенденцій та змін у соціальній доктрині православ’я.

Ключові проблеми православ’я, спільні для всіх православних Церков, були більш-менш чітко сформульовані на спільних міжправославних нарадах, започаткованих на острові Родос у 1961 р. Учасники цих нарад визначили кілька блоків питань, що потребують негайного вирішення. Ці питання стосуються віри й догматики, богослужіння, управління, міжправославних відносин, відносин православних Церков з іншим християнським світом, нових богословських і соціальних доктрин тощо [1,с.108].

У статті аналізуються сучасні проблеми православ’я, які дедалі більше актуалізуються. На думку автора цих слів, можна виділити кілька таких проблем. По-перше, це відсутність канонічно обґрунтованої традиції надання певним Церквам автокефального чи автономного статусу, що призводить до збільшення кількості міжцерковних та внутрішньоцерковних конфліктів. Є складнощі й щодо „використання” статусу автокефалії давніми помісними церквами, у багатьох з яких „ідея автокефалії перетворилася в автокефалізм, тобто використання Церкви для обслуговування державних чи національних інтересів” [2,с.57]. Ця проблема стоїть однією з перших у переліку питань, які має вирішити Вселенський православний Собор.

По друге, це невпорядкованість канонічного корпусу православ’я, коли одну й ту ж тезу з допомогою одних канонів обгрунтовують, а з допомогою інших – заперечують. Невирішеність питання уніфікації канонів часто призводить до внесення змін „явочним порядком”, коли такі зміни вносяться окремими Церквами, виходячи з власних можливостей дотримуватись канонів у сучасному секуляризованому суспільстві.

До актуальних проблем сучасного православ’я відносяться також відсутність єдиної концепції щодо трактування поняття „православної діаспори”. Це питання особливо актуалізувалося на початку XX ст., коли в Америці з’явилася значна кількість православних та греко-католиків, які почали утворювати парафії за національними ознаками. Церкви, з території яких виїхали ці віруючі, намагалися зорганізувати й підпорядкувати ці парафії під свій контроль. Але всіх випередив Константинопольський патріарх Мелетій, який зумів обгунтувати і реалізувати теорію про своє виняткове право на „окормлення” діаспори, принаймні американської. З цим не погодилося багато Помісних Церков, які й донині вважають, що „становище православної діаспори у XX ст.– це пряме, відкрите порушення принципів православної еклезіології [2,с.59].

Серйозною перешкодою на шляху консолідації православних Церков є також відсутність богословсько обґрунтованих та суспільно значимих соціальних доктрин у православних Церквах. Лише у 2000 р. Руська Православна Церква одна з перших офіційно прийняла таку доктрину. Але документ викликає значну й небезпідставну критику як з боку мирян, так і з боку кліриків Церкви, яким навіть через два роки він практично не відомий, що свідчить про значну опозицію до нього. Як стверджує голова Дослідницького комітету соціології Російського об’єднання соціологів Ремір Лопаткін, незважаючи на прийняття соціальної доктрини, „Руська Православна Церква поки що значно відстає в богословському осмисленні і в практичному (пастирському, місіонерському) освоєнні нових соціальних реалій і місця в них Церкви, в пропозиції суспільству чітко розробленої позитивної програми духовного відродження” [3, с.22].

Негативно позначаються на діяльності православних Церков втрата навиків проведення ефективної місіонерської роботи, низький загальний рівень світської та спеціалізованої освіти православного кліру, відсутність широкомасштабних програм роботи з молоддю, невпорядкованість мовного питання при богослужіннях. Якихось вагомих аргументів (окрім суб’єктивних міркувань), які б заперечували можливість використання національних мов у богослужбовій практиці Церков, немає. Навпаки, як зазначає професор А.Колодний, є низка факторів, що зумовлюють необхідність їх вживання:

а) біблійні настанови (Бог не дав різним народам розуміння єврейської мови, а, навпаки, через Святого Духа Він зійшов на апостолів і в такий спосіб справдилася обітниця, що вони „говоритимуть новими мовами”(Мк 16: 15-17);

б) історичні чинники (церковнослов’янська мова теж не спочатку стала сакральною, а пройшла значний історичний шлях до цього);

в) комунікативні чинники (у Новому Заповіті зазначено, що коли проводиться молитва чужою мовою, то все говориться на вітер, оскільки віруючий не знає, про що йдеться);

г) лінгвістичні чинники (асиміляція церковнослов’янської мови на народному ґрунті) [4,с.34]. Включення національної мови в богослужіння практично завжди стає одним із вагомих факторів зростання авторитету Церкви.

Окрім реформи літургії та обрядовості, православ’я потребує реформи також інших сторін життя Церкви. Наприклад, клірики православної Церкви неодноразово вислослювали невдоволення тим, що довгий одяг і високі камилавки незручні й надто жаркі в літні дні. Дехто наголошував на тому, що віковічні однострої втратили зв’язок із часом, надають священнику образ зобобонника, а не „друга людей”[5,с.38].

Важливою також є проблема уніфікації календарних стилів. На наш погляд, питання зачіпає глибинні основи ставлення Церкви до суспільства і суспільства до Церкви. Єдиний календар ще більше зближує церковне й суспільне життя, що не до вподоби тим клірикам, які хочуть себе відчувати на певній відстані, „зверхньо” щодо грішного світу, забуваючи, що і вони є частиною цього світу. Календарне питання зачіпає і проблему церковних традицій, які, маючи в певні періоди життя віруючих позитивне значення, з часом перетворюються в анахронізми. Так виникає згадуване нами обрядовірство, що з часом може перетворити „живу” віру в ритуал, головними дійовими особами якого залишаються лише клірики.

Повністю залежна від світської влади православна церква вимушена сприймати соціальну проблематику в інтерпритації світської влади і займатися втіленням світських соціальних моделей у життя. Всі ці теологічні системи виникли як реакція на суперечності та кризові явища певних сфер сучасного суспільства й розглядають людину насамперед як політичну сутність, яка здійснює своє призначення в суспільних відносинах. Способом реалізації християнської віри для індивіда постає його безпосередня участь у суспільно-перетворюючій діяльності. Саме під цим кутом зору переосмислюються основні поняття віровчення християнства, зокрема про спасіння і гріх, любов і милосердя та ін. Вони одержують певний соціально-політичний відтінок. Наприклад, політична теологія претендує на вираження інтересів не окремих суспільних груп, класів, а всього людства, всіляко доводить, що християнство не є довічним союзником несправедливих політичних систем і суспільних структур. Оскільки ці теологічні доктрини достатньо розкриті в науковій літературі, ми не будемо зупинятися на їхній характеристиці [6,с.5].

Подібна зміна духовно-аксіологічних орієнтацій у досить консервативному Московському патріархаті, незважаючи на певний духовний та світоглядний вакуум перших років пстрадянського суспільства, не могла відбутися водночас. Тому попередні результати робочої групи з розроблення соціальних питань були обговорені в лютому 2000 р. богословською конференцією „Православне богослов’я на порозі третього тисячоліття” та в червні цього року – всього за кілька тижнів до затвердження документа – на симпозіумі „ Церква і суспільство 2000 р.”. Можливо тому богослови назвали документ не Доктриною, а „Основами соціальної концепції” [7,с.54-55].

Соціальна доктрина має чітку патріотичну й соціальну спрямованість. Наскрізною ідеєю через весь документ проходить бажання захисту національних інтересів, патріотичного виховання віруючих, прищеплення їм християнських моральних устоїв і традицій.

Підводячи підсумок найбільш загальній характеристиці соціального вчення у православ’ї, можна зазначити, що соціальна доктрина як документ є досягненням усього православ’я. Але поза увагою православних богословів залишається аналіз таких нагальних питань, як:

• взаєморозвиток і взаємовплив Сходу і Заходу;

• феномен секуляризації;

• місце Церкви в умовах „постсучасності”;

• пошук чітких критеріїв розвитку православної богословської традиції в контексті її впливу на формування релігійного вчення.

Ці та інші ознаки новітніх часів призводитимуть до того, що „соціальне служіння історичних церков посилюватиметься і урізноманітнюватиметься; водночас воно буде отримувати дедалі більш глибоке обгрунтування. Цей процес, природно, буде синхронізовано з відновленням церкви у належному їй соціальному статусі, що також не є справою найближчих кількох років. Особливо це стосується православ’я, яке й досі хворобливо віднаходить власну дорогу в нових соціальних умовах.