Список літератури

1. Лакс Дж. О плюрализме человеческой природы // Вопросы философии. – 1992. - № 10. – С. 103-111.

2. Быстрицкий Е.К. Феномен личности: мировоззрение, культура, бытие.– К., 1991. – 200 с.

3. Петровський П. Українська ментальність у контексті становлення громадянського суспільства // Громадянське суспільство як здійснення свободи. – Львів, 1999. – С. 294-297.

4. Кант И. Идея всеобщей истории во всемирно-гражданском плане // Сочинения: В 6-ти т. – М., 1966. – Т.6. – С. 5-24.

5. Фихте. О назначении учёного. – М., 1935. –140 с.

6. Маковецький А.М. Людина в структурі соціологічного знання // Людина в сфері гуманітарного пізнання. – К., 1998. – С. 22-40.

7. Долгов С. Они хотят трудиться только за границей // Труд. – 2004. – 23.01.

8. Спиркин А.Г. Сознание и самосознание. – М., 1972. – 303с.

9. Гегель. Энциклопедия философских наук: В 3-х т. – М., 1977. – Т.3.

10. Обуховский К. Психология влечений человека. – М., 1972. – 274с.

11. Гегель. Философская пропедевтика. Работы разных лет: В 2-х т. – М., 1973. – Т. 2.

12. Гольбах П. Основы всеобщей морали, или катехизис природы // Избранные произведения: В 2-х т. – М., 1963. – Т.2. – С. 301-356.

13. Монтескье Ш. О духе законов // Избранные произведения. – М., 1955. – С. 219-235.

14. Фромм Э. Ситуация человека – ключ к гуманистическому психоанализу // Проблема человека в западной философии. – М., 1988. – С. 446-464.

15. Андрусенко В.А. Социальный страх. – Свердловск, 1991. – 170с.

A.Makovetsky

The Activity as a Main Way of the Human Existence and the Problem of Overcoming the Anactivity

Summary

The article is analyzed the phenomena of human activity, the main reasons of social passivity and anactivity, make correlation of condition the people in USSR and modern Ukraine.

© 2005 р. Сабадуха В.О.

Інститут філософії ім. Григорія Сковороди НАН України, Київ

Філософія діалогу особистості з народом

(історико-культурологічний аспект)

Не кажи, що не можеш, що нерви здали.

Вмри й воскресни,

а виконай лицарську заповідь:

Як не я, тоді хто? Не тепер, то коли?

Іван Світличний

Відомо, що характерною рисою високого рівня розвитку культури є діалогічність, яка, у свою чергу, виступає формою спілкування індивіда з народом, владою, пануючими філософськими та культурними традиціями. У реальному історичному житті діалог відіграє не менш важливу роль, ніж у культурі, але має стихійний характер, тому в сучасних умовах дуже часто перетворюється у звичайний піар.

Проблема діалогу була предметом пильної уваги М.М.Бахтіна. В українській філософії її дослідженням займався В.Табачковський [1]. На сторінках журналу „Філософська думка”, №2, 2000 р. було проведене плідне обговорення проблеми діалогу та дискурсу. Не дивлячись на інтерес людинознавців до цієї проблеми, умови виникнення діалогу між особистістю та народом залишаються не з’ясованими. Крім того, залишається відкритим питання про результати діалогу. Розв’язання цих проблем і є метою статті.

З ідеєю діалогу тісно пов’язана прихована суть людського життя та культури, яка стосується рівнів розвитку здібностей людини як суб’єкта діяльності. Ця ідея взагалі чомусь залишається поза увагою сучасних філософів та психологів, але на неї звернув увагу відомий філософ ще часів середньовіччя Майстер Екхарт [2]. Отже, досліджувати діалог у відриві від рівнів розвитку людських здібностей – це допускати грубу методологічну помилку. Логіка розкриття проголошеної мети набуває структури матрьошки, тобто спочатку треба розв’язати проблему рівнів розвитку здібностей індивіда як суб’єкта діяльності, а вже потім розглядати умови виникнення діалогу між особистістю та народом.

У чистому філософському вигляді ідея чотирьох рівнів розвитку здібностей індивіда ще не знайшла свого філософського визнання, але найбільш близько до її розуміння наблизилися Ортега-і-Гассет [3], К.Юнг, [4], Е.Фромм [5]. Цікава розвідка зроблена українським дослідником І.Каганцем [6]. Власне філософсько-методологічне обгрунтування цієї ідеї було зроблене у статті „О методологическом разрешении неосознаваемого конфликта в человекознании по поводу определения содержания понятия «личность»” [7,с.130-135], але дійсним автором цієї ідеї є О.Ф.Гречаний (15.08.1937 – 19.05.2002). Викладемо суть цього підходу в ексклюзивному варіанті без методологічного обгрунтування.

Усі люди об’єктивно розрізняються між собою своїми здібностями, соціальними якостями. Об’єктивно нараховується чотири рівні розвитку здібностей. До першого рівня належать індивіди, які спонукаються до життя потребами власного тіла, їх життєві бажання майже не виходять за межі їхніх безпосередніх потреб. Вони завжди будуть залежними від своїх нерозвинутих спонукань та зовнішніх обставин і страждатимуть від своїх здібностей, але ніколи не погодяться, що проблема знаходиться у них самих. Це залежні особи – „раби” нерозвинутих власних потреб та зовнішніх обставин.

До другого рівня здібностей належать індивіди, які спонукаються до діяльності мотивом вигоди: економічної, політичної, моральної, світоглядної, а порою й духовної. Індивіда цього рівня здібностей досліджували різні письменники, психологи, філософи і дали йому такі назви: біс, хам, антихрист, холуй, людина посереднього рівня здібностей, людина маси, одним словом – пристосуванець до існуючих соціально-політичних умов. Дослідники усіх періодів життя народів були одностайні в тому, що ця людина спонукається в житті вигодою, а не інтересом, як це роблять особистості. Друга характеристика індивіда цього рівня здібностей – це посилений потяг до влади.

Третій рівень здібностей мають індивіди, що керуються інтересом, який, на диво, не розходиться з інтересом будь-якої людини у даному суспільстві. Індивідів цього рівня здібностей можна назвати особистостями в повному розумінні цього слова.

До четвертого рівня відносяться індивіди, які спонукаються ідеалом добра та краси, – генії.

Не дивлячись на те, що ідея розвитку здібностей індивіда як суб׳єкта діяльності ще не знайшла філософського визнання, з нею людство знайоме з сивої давнини. У грецькій міфології можна знайти цілі галереї індивідів різного рівня здібностей, але найбільшу цікавість викликає індивід другого (посереднього) рівня здібностей. Першим образом людини посереднього рівня здібностей у грецькій міфології є, мабуть, образ Медузи Горгони, дійсний зміст якого лишається неосмисленим і до цього часу. Греки одні з перших у культурі зрозуміли, що той, хто бере за приклад образ життя пристосуванця, має мертву душу. Цей факт досить красномовно відображений у міфі.

У духовній сфері першим помітив і висловив цю ідею Іван Богослов у своєму Апокаліпсису. Щоб зрозуміти дійсний зміст пророцтв релігійного мислителя, треба використати дослідження Я.Голосовкера. Для цього він рекомендує розмежувати містику від здорових уявлень [8, с.154-157]. Якщо ми зробимо таку операцію стосовно християнства, то отримаємо витончену сутність подій, які відбувалися навколо життя та творчості Ісуса Христа і побачимо, що фарисеї разом з Пілатом (яскраві представники людини посереднього рівня здібностей), захищаючи власну вигоду, розіп’яли особистість, яка внесла моральну парадигму в процес взаємовідносин між людьми.

У реальному житті ідея чотирьох рівнів розвитку здібностей проявляється як трагічний конфлікт між індивідами, які уособлюють у собі два протилежних образи буття: особистісний та безособистісний. З одного боку стоять Сократ, Христос, Г.Сковорода, О.Пушкін, І. Світличний, В. Стус та інші. З іншого - їм протистоять Мєлєт (перший обвинувач Сократа), Пілат, світ (як уособлення мирських утіх та солодощів життя), Микола I, В.Щербицький та ін. Не пройшла ця ідея повз творчу свідомість української інтелігенції, яка відчула потаємний розвиток культури і трагічну сутність людської історії. Ця ідея в українській культурі не змогла концентруватися в індивідуальних філософських та психологічних вченнях, а поширилася у різних формах суспільної свідомості – в байках, прозі, поезії [9,11].

Тепер, коли в загальних рисах викладена ідея чотирьох рівнів розвитку здібностей індивіда, розглянемо основні віхи розвитку діалогу в українській філософії та культурі, його вплив на реальний процес життєдіяльності суспільства. Розпочнемо з творчості Сковороди.

Життєвий і творчий шлях Григорія Сковороди - це віддзеркалення споконвічного конфлікту між особистістю і людиною посереднього рівня здібностей. „Світ ловив мене, та не спіймав”, – так висловив свої протиріччя зі світом український мислитель і вирішив їх єдино можливим засобом – прикладом власного життя. Щоб так зрозуміти відносини Сковороди зі світом, треба чітко усвідомлювати специфіку ХVIII ст. в історії українського народу. То був час, коли тогочасна українська еліта зрадила інтересам свого народу і всіма силами намагалася стати схожою на російських дворян. Козацька старшина розміняла волю на збагачення, самостійність на дворянські титули.

З точки зору психології, то був час активного пристосування української еліти до нових умов життя. Сковорода першим відчув небезпечну тенденцію української історії – зраду освічених класів інтересів народу. До речі, наша сучасність надзвичайно схожа на епоху життя Сковороди. По-перше, був зруйнований сталий устрій життя, народ разом зі своєю елітою опинився в ситуації екзістенціального вибору: або пристосовуватися до нових умов життя, або осмислити свій національний інтерес та шукати шляхи його реалізації. По-друге, як тоді, так і зараз українська еліта, по суті, зрадила інтереси українського народу і пристосовувалася до умов життя „цивілізованого” суспільства, тобто говорячи словами Григорія Сковороди, впіймалася на приманки світу. По-третє, інтелектуальна еліта, на жаль, не змогла зіграти самостійну роль у суспільстві. Порівняльний аналіз сучасності з часами Сковороди підтверджує висновки П.Куліша, І.Франка та сучасної дослідниці О.Забужко про „відступництво освічених класів як парадигму української історії” [9,с.92].

Чи знав Г.Сковорода цю життєву таїну стосовно рівнів людських здібностей, яку ми намагаємося філософськи та психологічно осмислити і донести до свідомості нашої еліти та народу? У його творах можна знайти багату характеристику індивідів різного рівня розвитку здібностей, між якими ведеться діалог. Так, наприклад, у творі „Разговор пяти путников о истинном щастіи в жизни” відбувається діалог між індивідами, які уособлюють діячів залежного (Єрмолай), посереднього (Афанасій), особистісного (Григорій, Лонгін) рівнів здібностей. Єрмолай відносно щастя людського буття так висловлює свою позицію: йому краще все те, що приносить задоволення [10,с.330]. У цій думці без особливого напруження можна побачити індивіда, чиї потреби не виходять за межі власного тіла, тобто побачити людину першого рівня здібностей. Афанасій про своє розуміння щастя говорить, що хотів би бути високим чиновником, мати дім як у Венеції, а сад як у Флоренції, постійно отримувати радість від життя, щоб не померти від нудьги [Там само, с. 324-325]. Меркантильним спонуканням до життя Єрмолая, Афанасія Г.Сковорода протиставляє життєві цінності Лонгіна та Григорія, які вважають, що людське щастя залежить від міри розвитку внутрішнього світу людини [Там само с. 339, 343].

З цих, навіть окремих, прикладів ми бачимо, що філософ не просто знав, а одним із перших у світовій філософії почав досліджувати проблему рівнів розвитку здібностей. На жаль, цей факт не усвідомлений нашою ні філософською, ні літературознавчою думкою і ми продовжуємо дивитися на Сковороду, як на сільського філософа з сопілкою. Дійсний зміст його байок, філософських діалогів стає зрозумілим тільки після того, як ми візьмемо до уваги ідею чотирьох рівнів розвитку здібностей людини як суб’єкта діяльності.

Аналізуючи причини панування людини посереднього рівня здібностей, мислитель дав методологічну відповідь стосовно причин його панування у світі, яка залишається не осмисленою до цього часу: люди заради вигоди зраджують власним здібностям, тобто займаються ”несродною” працею [11,с.411-464].

Роздумуючи над моральністю людини, український Сократ доходить висновку, який і сьогодні залишається незрозумілим ні матеріалістам, ні ідеалістам, а точніше ні ті, ні інші не звертають увагу на думку філософа: „А видь истинный человек и бог есть тожде” [12,с.172]. Пізнати себе і зрозуміти бога - це єдиний процес. Ця думка є абсурдом з обох точок зору. Ключ до розуміння геніальної думки нашого філософа дав тільки у ХХ столітті Карл Юнг. Він переконливо довів, що той, хто виходить за межі пануючих у суспільстві конвенцій (тенденцій) – це особистості, пророки, боги [4,с.212]. Особистість і бог стоять у Юнга в одному ряді! Поряд вони стоять і у нашого мислителя: бог і особистість – це одне й те ж саме. Виходить, що Сковорода майже на 200 років випередив Юнга в розумінні природи особистості та її впливу на суспільне життя.

Іван Франко теж не пройшов мимо провідної світової тенденції життя та прихованої ідеї культури: ідеї чотирьох рівнів розвитку здібностей та діалогу. Поема І.Я.Франка „Мойсей” – своєрідний діалог автора зі своїм народом, пануючими соціально-політичними поглядами та підсвідомими настановами людей. Діалоги Мойсея з Авіроном, Датаном, Азазелем - це діалоги між особистістю, яка розуміє всю трагічність пануючої історичної тенденції, з людиною посереднього рівня здібностей, яка створила ці тенденції. Мойсей намагався звільнити свій народ не тільки від соціального рабства, а й від психологічного та духовного. Авірон та Датан не приймають і не можуть зрозуміти високої, але життєво необхідної мети Мойсея. Вони виступають як ідеологи найменшого опору в житті, ідеологами пристосування та отримання життєвих радощів „тут і тепер”.

„Яке право мав Мойсей втручатися у реальний хід історії? На філософській мові це звучить як проблема взаємовідносин між об’єктивним та суб’єктивним в історії. Він звинувачує Мойсея в тому, що той нав’язав народові свою суб’єктивну волю [13,244].У контексті філософії історії це питання надзвичайно актуальне: чи має право людина втручатися в об’єктивний рух суспільства? А якщо має, то на яких підставах? Таке питання може поставити перед людиною тільки той, хто за словами Юнга відділяється від колективного підсвідомого життя. Азазель зрозумів трагічність пануючої (безособистісної) парадигми буття людини, але він не бажає докладати зусиль, щоб її подолати. Тому автор і відніс його до демонів.

Мойсей, Сократ, Христос відчули цей прихований закон життя. Крім того, вони відчули потаємну суть людини, що рівень розвитку її здібностей залежить не від кількості знань, а від рівня спонукання до діяльності. Тому вони проголосили необхідність морального удосконалення людини, а точніше підвищення спонукання до діяльності. Стосовно окремої людини, цю потаємну закономірність треба сформулювати так: людина не повинна спонукатися у житті тільки потребами власного тіла (стимулом) та вигодою (мотивом), а керуватися цінностями, які виходять за межі її власного життя.

І.Франко як філософ підійшов до розуміння потаємних законів існування людського суспільства, але діалогу Франка-пророка зі своїм народом не відбулося. Він узяв на себе роль будителя. На жаль, письменник, поет, суспільний діяч, філософ відвів собі в історії таку зменшену роль. Сам Франко так пояснював свою позицію: „Я любив іти в ряді, але – такого ряду не було” [14,с.311]. Це по-перше. По-друге, на подібну позицію Франка вплинула віра у марксистський тезис про вирішальну роль народних мас в історії. На мій погляд, саме ці помилки так негативно вплинули на соціально-психологічну позицію Франка, що він узяв на себе зменшену роль в українській історії. Треба визнати, що діалогу Франка-пророка зі своїм народом не відбулося, але діалог Франка-поета та мислителя з культурою відбувся і залишається з нами.

Франко-філософ передбачив проблему, з якою зіткнеться український народ у революції 1917 року та у період громадянської війни. У смертельній ненависті до людини, котра носить у собі віру, яка не збігається з вірою іншої людини. Проблема ненависті на підґрунті іншої віри - це не тільки суто українська проблема. Ця ненависть породжує війни, тероризм, які, за думкою Юнга, є психічними епідеміями [4,с.213]. Ці вкрай небезпечні явища досягли як у світі, так і в Україні, крайньої межі. Наприклад, у світі поширюється процес глобалізації, коли під виглядом боротьби за демократію (віра людини посереднього рівня здібностей) розповсюджуються цінності масового суспільства, а точніше безособистісний образ буття.

Отже, І.Франко у своїй поемі „Мойсей” художньо передбачив психічні епідемії, що породжені любов’ю до своїх богів і ненавистю до інших. У кінцевому результаті ненависть обертається проти того, хто вороже протистоїть іншим людям, іншій вірі задля власного бога. Безславний кінець комуністичної влади в Україні – досить красномовний доказ пророчого передбачення І.Франка.

Аналіз творчості найвидатніших діячів української філософії і культури говорить про те, що вони зрозуміли приховану суть життя та культури (ідею чотирьох рівнів здібностей індивіда) та необхідність діалогу між особистістю і народом. Народ об’єктивно потребує особистостей, бо вони несуть з собою більш високий рівень безпеки життя, але суб’єктивно залишаються для колективної підсвідомої психіки незрозумілими. У цей діалог між особистістю і народом дуже часто втручаються посередники. Подібні діалоги між особистістю, яка піднімається над колективною підсвідомістю і бачить хибність пануючих тенденцій, як правило, відбуваються в критичні періоди розвитку суспільства, наприклад, у періоди формування націй, утворення держав. Якщо оглянути людську історію, то можна знайти такі діалоги. Роль Мойсея в Греції, мабуть, зіграли Перикл, Солон, Сократ, у Росії – Сергій Радонезський, у Німеччині – Лютер. Зміст цих діалогів ставав фактом суспільної свідомості і тоді вже народні маси перетворювалися в силу історичного процесу (звичайно, в подальшому на цих діалогах відбувалося виховання нації). Особистості – це пасіонарні індивіди, які уособлюють у собі втілення загального духу нації, а словами Юнга - це боги, які задають нові парадигми буття людини.

Отже, можна виділити дві умови виникнення діалогу в реальному історичному просторі й часі: наявність у суспільстві індивіда третього та четвертого рівня здібностей (особистостей та геніїв) та інтелектуально- психологічна готовність народних мас йти за своїм лідером.

Взаємовідносини між людьми нагадують багатошаровий пиріг „наполеон”. У підмурках цих відносин лежать економічні відносини, над якими надбудовуються політичні, правові, моральні, світоглядні. Якщо подивитися на генезис цих відносин, то побачимо, що вони свідомо почали регулюватися з правових, як це зробив у стародавній Греції Солон. Він поставив усіх членів суспільства у рівні умови перед законом, що було в інтересах усього суспільства. З точки зору методології, Солон переосмислив взаємовідносини між суб’єктами діяльності з позиції права.

Христос переосмислив взаємовідносини між людьми з точки зору моралі, а точніше підняв її до рівня загальнолюдських цінностей. Яким би не був наш світогляд і ставлення до християнства, необхідно визнати правоту висновків К.Ушинського стосовно історичного впливу християнства на взаємовідносини між людьми та розвиток історії. Християнство внесло докорінні зміни у стосунки між людьми, не вимагаючи для цього ні високої цивілізації, ні ґрунтовних знань, ні особливого розуму: декількома словами, зрозумілими для народу, воно поставило дикуна вище освічених людей класичного світу [15,с.255].

Чи можуть відносини між членами суспільства будуватися на загальнолюдських засадах, коли люди залишаються економічно нерівними? Моральні, правові, політичні відносини без рівності економічних відносин дуже часто залишаються формальними, тому що відчувають на собі тиск економічних. Чи можна зняти тиск економічних відносин на всі сфери життя людини?

К.Маркс переосмислив процес взаємовідносин між суб’єктами діяльності у сфері економіки. Процес практичної реалізації Марксової ідеї виявився невдалим, бо марксистське людинознавство побачило у християнстві тільки „опіум”, відкинуло загальнолюдський аспект взаємовідносин і тим самим поставило класову мораль вище загальнолюдської, а тому склало умови, щоб на історичну арену знову вийшла людина посереднього рівня здібностей. І сталося так, як про це попереджали Ф.Достоєвський, В. Соловйов, Д.Мережковський. На арену російської та української історії вийшли антихристи, біси, хами, пристосуванці, холуї.

Настав час під моральні, правові, світоглядні відносини підвести надійний фундамент шляхом переосмислення корінних умов існування людини, закласти особистісну парадигму буття людини, тобто, з одного боку, поставити всіх у рівноправні положення до умов життєзабезпечення, а з іншого - пріоритет повинен належати у суспільстві індивіду особистісного рівня розвитку, а не людині маси.

Сучасний досвід країн СНД говорить про те, що ті, хто має власність, дуже часто не спроможні організувати ні процес матеріального виробництва, ні суспільний процес, тобто спостерігається брак здібностей у самих власників. Тому в інтересах самих власників треба залучити до процесу виробництва усіх трудящих, що повинно бути закріплено в Основному Законі. Такий підхід не є відкриттям Америки. Ліквідація відчуження на японських підприємствах – це соціально-психологічна основа японського чуда. Зробити усіх трудящих власниками шляхом залучення їх до процесу управління і юридично закріпити це право в Основному Законі - це і буде Соломонове рішення проблеми особистості в сучасних умовах.

Специфіка сучасної ситуації в історії України та історії людства полягає в тому, що тип людини, з якою зараз складається еліта суспільства, вичерпав свої професійні та інтелектуальні можливості для конструктивного вирішення проблем. Цей тип людини підкорявся пануючим тенденціям, які втратили свої історичні перспективи, а тому вони не можуть бути об’єктивними та історично необхідними. Не тільки індивід першого рівня здібностей (залежний) не відчуває себе суб’єктом діяльності, але й індивід другого рівня здібностей (посередній, людина маси) теж не відчуває себе суб’єктом власної долі, бо йому доводиться поступатися своїми бажаннями і пристосовуватися до існуючих умов, оскільки не вистачає здібностей для розв’язання тієї чи іншої проблеми. Для пануючого типу людини сьогодні настали тяжкі часи. Людина відчуває, що в неї не вистачає здібностей для вирішення проблем, але вона не може розлучитися із своїм суб’єктивним баченням реальності, у якій вона займає почесне місце. Для людини маси виникла проблема: як поєднати своє суб’єктивне бачення реальності з прихованим, але об’єктивним ходом історії? Як погодитися з думкою, що їй вже не під силу конструктивно впливати на історичну реальність, що вона повинна або поступитися своїм місцем особистості, або „вмерти” у своїй старій соціальній ролі пристосуванця і воскреснути до особистісного образу життя?

Роздумуючи над долею українського народу та його культури, І.Дзюба ставить слушне питання: „Яким може бути оптимальне місце України у світі”? І чесно відповідає: „Гадати важко” [16, с. 199], але зауважує: „... українська культура нагромадила величезну „стиснену” енергію невикористаних можливостей, загальмованих поривань і ця „пружина”, починаючи розпрямлятися, обіцяє неабиякий культурно-історичний прорив. Щоправда, тільки обіцяє...” [Там само, с. 201].

Вважаю, що український народ вистраждав розуміння прихованої таємниці історії та культури – ідеї чотирьох рівнів розвитку здібностей індивіда як суб’єкта діяльності. Є свої закономірності, що саме в Україні у чистому вигляді сформульована ця ідея. Народ, ставши її власником, отримає чарівний інструмент для розв’язання проблем у нашому суспільстві, які накопичилися в усіх його сферах.

Теоретичне розв’язання проблеми здібностей та з’ясування умов діалогу не означає автоматичної реалізації цих ідей на практиці. У реальності розв’язання проблеми здібностей відбудеться тоді, коли в країні знайдеться критична маса особистостей разом з індивідами посереднього рівня здібностей (третя умова виникнення діалогу), які б покаялися у своїх гріхах і прийняли ідею чотирьох рівнів здібностей до практичного користування.

Свідоме покладення ідеї чотирьох рівнів розвитку здібностей та діалогу між особистістю та народом в основу національної ідеї створить надзвичайно сприятливі умови для розвитку українського суспільства та його культури, допоможе завести пружину невикористаних можливостей, про яку говорить І.Дзюба, і поставити Україну попереду багатьох країн світу, у ряді дійсно культурних народів.