Список літератури

1. Шматко Н. Введение в социоанализ Пьера Бурдье // Бурдье П. Социология политики.-М., 1993.

2. Бурдье П. Социология политики.

3. Шпет Густав. Свідомість і її власник / Нотатки/ // Філос.і соціол.думка.-1993.-№2.

4. Кассирер Э. Опыт о человеке // Человек.-1990.-№3.

5. Купчинський О.А. Найдавніші слов’янські топоніми України як джерело історико-географічних досліджень.-К.,1981.

6. Шинкарук В. До питання про принципи діалектики як методології суспільствознавства // Філос.і соціол.думка.-1993.-№9-10.

7. Даль В. Толковый словарь живого великорусского языка.-Т.4.Р.-V.-М.,1980.

8. Ожегов С.И. Словарь русского языка.-М.,1987.

9. Фрейд З. Здобування й упокорення вогню // Філос.і соціол.думка.-1993.-№7-8.

10. Яворницький Д.І. Історія запоріжзських козаків.-К.,Т.1.-1990.

11. Фасмер М. Этимологический словарь русского языка.-Т.4.-М.,1987.

12. Библия. Книги священного писания Ветхого и Нового Завета / Канонические/. Новый Завет. От Марка святое благовествование.-М.,1987.

13. Маркс К., Енгельс Ф. Німецька ідеологія // Маркс К, Енгельс Ф. Твори. Т.3.

Suhachyov S.J.

Philosophical homonymy as criterion of development of labor attitudes

Summary

In article by the example of homonymic processes philosophical problems of language are analyzed. The philosophical analysis is connected to use of semantics of different concepts.

© 2005 р. Маковецький А.М.

Чернівецький національний університет ім. Ю. Федьковича, м. Чернівці

Діяльність як основний спосіб людського існування та проблема подолання бездіяльності

Діяльність у науковій літературі визначається як процес, у ході якого людина творчо перетворює природу та пристосовує її ресурси до своїх потреб. Саме матеріально-перетворюючій діяльності людина зобов’язана своєму поступовому становленню як виду Homo sapiens та збереженню і розвитку в ході історичного процесу.

Будь-який вид діяльності поєднує в собі елементи матеріального та ідеального. Навіть найпростіша фізична праця (не говорячи вже про розумову) здійснюється за участю свідомості. Ось як пише про це американський філософ, професор Джон Лакс: “Навіть проста фізична діяльність містить у собі дії-сегменти, і кожний з них ретельно вивіряється з тим, щоб визначити ті зміни в русі, які потрібні для досягнення бажаного результату… Цілеспрямована діяльність і задоволення потреб утворюють, таким чином, нерозривний ланцюг взаємодії різних елементів людської життєдіяльності” [1, с. 110]. Якщо врахувати, що в соціальному і природному середовищі людина реалізує себе в предметно-направленій діяльності як суспільна істота, вступаючи при цьому в різноманітні суспільні відносини з іншими людьми, то постає питання не про якусь окрему діяльність, якою переважно займається людина, а про синтез багатоманітних діяльностей в єдності індивідуальної життєдіяльності, тобто про особистість. Особистість людини – це продукт її індивідуальних якостей та самодіяльності, результатів її повсякденної участі в суспільнокорисній праці. На думку відомого київського філософа Євгена Бистрицького, поняття “особистість” не збігається з особливостями біологічного тіла індивіда. Її особиста сутність знаходиться поза окремою людиною, її нервовими процесами, локалізуючись у тому самому просторі і часі, де реалізуються суспільні зв’язки [2, с. 79].

Позитивний зміст діяльнісного освоєння світу, в ході якого суб’єкт здійснює “вихід” за межі своєї власної індивідуальності, пов’язується з динамікою культурно-історичного процесу, з розумінням людини як творця своєї власної історії. Індивідуальність не створюється одними лише зовнішніми обставинами, вона є результатом діяльності самої людини, в процесі якої реалізує певний моральний ідеал, поставлені перед собою цілі.

Але індивідна активність повинна бути направлена на соціально цінну, а не руйнівну діяльність. Утвердження особистості як суб’єкта життєдіяльності передбачає постійну предметно орієнтовану активність з метою зміни соціальної реальності, у т.ч. й духовного світу самої людини. Діяльність з її матеріальними атрибутами та суспільні відносини, що формуються у цьому процесі, суть основа людини як соціальної істоти. Специфіка людської діяльності виявляється у взаємозв’язку соціального й природного, суб’єктивного й об’єктивного, усвідомленого й неусвідомленого.

Діяльність неможлива без її духовного забезпечення. Чим вищий рівень діяльності, тим сильніша потреба в її одухотворенні. Особливо переконує в цьому сучасний стан нашого суспільства. Сьогодні очевидно, що все більшого значення для людини набувають питання: в ім’я чого вона живе, що її чекає в майбутньому, що важливіше для неї – мати чи бути і т.п. Значною втратою для суспільства обертається життєва орієнтація багатьох людей, особливо молодих бізнесменів, виключно на себе, на задоволення своїх індивідуальних потреб.

Відомо, що пасивність, соціальна нейтральність прирікають мислення та почуття людини на бездіяльність. До найхарактерніших особливостей сучасної української ментальності можна віднести:

• скептично-негативне ставлення до існуючих форм соціальності. Дослідники неодноразово акцентували та акцентують увагу на прагненні українських громадян отримати “волю”, а не свободу. Характерним прикладом цієї риси української ментальності може бути правовий нігілізм;

• орієнтація на окремі, виняткові форми досягнення успіху, а не соціально визнані, узаконені чи раціонально обґрунтовані;

• патерналізм-інфантилізм, тобто орієнтація на державу, її турботу і піклування про індивіда, що обертається небажанням брати відповідальність на себе [3, с. 296].

Життя людини, взяте у єдності “сутності” та “існування”, є синтезом і результатом переплетення цілого ряду моментів і факторів – трудових, моральних, психологічних, релігійних та інших, але не зводиться до жодного з них. Бездіяльне життя (а воно, на жаль, ще притаманне багатьом людям) не може бути духовно повноцінним, але й праця, що є лише засобом до життя, не означає й не гарантує дійсно багатого існування. Формули “чесна праця плюс добрий відпочинок”, “добре працювати й розумно споживати”, що проголошуються сьогодні ледь не за ідеал життєдіяльності людини, ігнорують важливий момент – необхідність повноцінного (в людському, гуманістичному значенні цього слова) існування.

Проблема повноцінного існування актуалізується саме у зв’язку з бездіяльністю, яка деструктивно впливає на духовний світ людини. Ще Аристотель замітив, що найстрашнішим злом є бездіяльність, нерухомий стан душі. А за словами І.Канта, “людина хоче жити забезпечено і весело, проте природа бажає, щоб вона (людина) вийшла зі стану бездіяльності і поринула з головою в роботу…” [4, с. 12]. Бездіяльне життя є існування неповне, воно призводить до бездуховності й породжує пияцтво, наркоманію, антигромадські вчинки і навіть злочини. Тому “ніхто не може стати моральним, мудрим і щасливим якимось іншим шляхом, як тільки завдяки своїй власній діяльності й зусиллям”, - писав Фіхте [5, с. 80]. Фактично бездіяльність (а поряд з нею - безвідповідальність) є протилежними полюсами діяльності та відповідальності.

Щоб показати негативну роль людської бездіяльності та безвідповідальності в нинішньому українському суспільстві, звернемось до історії їх формування у колишньому Радянському Союзі. Виходячи з характеру діяльності, що склалася в сферах матеріального та духовного виробництва СРСР протягом кількох десятиріч, враховуючи її соціальні та моральні наслідки, досить актуальним є питання якісної зміни характеру праці та ставлення до неї людей. Одержавлення власності, безкінечні реформи у сфері економіки без їх позитивних результатів, командно-бюрократична система управління виробництвом і соціальними процесами, низький рівень оплати праці і т.п. породили відчуження людини від власності й небажання працювати високопродуктивно і якісно. Це підтверджується й даними соціологічних досліджень тих часів. Так, за результатами соціологічних опитувань працюючих громадян Чернівецької області (1992 рік, опитано 625 осіб), на повну силу працювали тільки 26,4% респондентів. Усі інші, за їх власними заявами, працювали з неповним завантаженням і при кращій організації праці та більш високій її оплаті працювали би значно ефективніше.

Подібні відповіді були отримані також при опитуванні викладачів та співробітників Чернівецького (тоді ще державного) університету (опитано 446 осіб). На запитання анкети, чи мають вони можливість всебічно проявити свої професійні знання і творчі здібності, позитивно відповіли тільки 23,5% опитаних. Не завжди мали такі можливості 62,1%, не мали 11,1%, не відповіли 3,3% респондентів [6, с. 24-25].

Характерно, що суб’єкт праці в різних сферах предметно-практичної діяльності (в рамках нинішньої України) і сьогодні не реалізує повною мірою свої творчі можливості, а це є однією з причин низької продуктивності суспільної праці і втрати до неї інтересу з боку багатьох людей (особливо тих, хто у відносно молодому, працездатному віці поповнює групи бомжів). Водночас збільшується явне і приховане безробіття, яке виштовхує людей у сферу бездіяльності або спричиняє пошуки ними роботи в зарубіжних країнах. Причому Україну залишають не тільки представники фізичної праці, а й науково-технічна еліта, лікарі, вчителі, працівники культури. Так, на одному із засідань Верховної Ради України народний депутат В. Стретович наводив такі дані: за останні 10 років з України емігрували 574 доктори наук і 907 кандидатів наук, причому третина з них – віком до 40 років. Залишили Україну також значна кількість лікарів, технологів, економістів та інших висококваліфікованих спеціалістів. Головний мотив еміграції – низький рівень оплати праці в Україні та масове безробіття. Депутат нагадав, що рівень безробіття в Україні становить 11% економічно активного населення, а в деяких областях – 40% [7].

Досить розповсюджений в Україні також феномен жебрацтва і бомжування. Причому бомжами досить часто стають молоді люди (років 25-30), які практично не хочуть працювати, місцеві (та й центральні) органи влади нічого не роблять, щоб викоренити це ганебне явище. У даному випадку можна констатувати елементарну безвідповідальність як тих, хто не хоче працювати, так і тих, хто відповідає за справи у країні.

Традиційно більшість авторів пов’язує бездіяльність та безвідповідальність з тоталітарним режимом, з соціальними умовами людського існування. Це важливий, але дещо однобічний підхід до аналізу названої проблеми. Причини охарактеризованого явища набагато глибші. Відомо, що певну частку вітальної активності новонароджена дитина отримує генетичним шляхом (людиною в повному розумінні цього слова вона стає пізніше, в процесі соціалізації). Проте ким вона стане, залежатиме від соціального мікросередовища та її власних духовних (і частково матеріальних) потреб, інтересів, власної активності й діяльності. Якби все залежало від соціального середовища, рівня життя, демократії, рівня політичних та економічних свобод, то в більшості сучасних капіталістичних країн не було би бомжів, наркоманів, алкоголіків та інших антисоціальних елементів, які знаходяться на соціальному дні суспільства. Проте вони є (і, мабуть, ще довго будуть) у найблагополучніших, з точки зору рівня життя, країнах світу. Звідки ж беруться люди, які ведуть примітивний (майже рослинний) спосіб життя, не хочуть працювати і брати на себе будь-яку відповідальність?

Назване явище, на мій погляд, породжується як об’єктивними, так і суб’єктивними причинами. У суб’єктивному плані головними причинами є недостатньо розвинуті духовні потреби та інтереси, воля і характер людини. Природні задатки новонародженої дитини – продукт тривалої еволюції, вони передаються по спадковості в генетично закріплених “кодах”. У процесі людської життєдіяльності ці “закодовані” дані не можуть реалізуватись самі по собі. Навіть такі, на перший погляд, найпростіші й ніби дані людині від природи здібності, як здатність розрізняти людську мову, музичні звуки і т.п. формуються у дитини лише в процесі оволодіння мовою і залучення до музичної культури. Тому, на думку деяких авторів, дитина після свого народження є лише "кандидатом“ у людське суспільство і не може стати його повноцінним членом за умов ізоляції. Вона (дитина) може стати людиною лише в соціальному середовищі, при спілкуванні з іншими людьми [8, с. 261].

Людина здійснює свою практичну й теоретичну діяльність у формах, що створені в процесі розвитку людського суспільства. Соціальне начало проникає у свідомість індивіда і звідси визначає сутність його діяльності через предметний світ створеної попередніми поколіннями культури, мови, накопиченого знання тощо. Отже, особистість – продукт середовища і своєї власної діяльності, життєвої активності. Проте в одному і тому ж соціальному середовищі формуються різні особистості – активні, дійові, які хочуть багато знати і чогось досягти у своєму житті, і пасивні, безвольні, інертні, позбавлені будь-яких духовних інтересів і не здатні прийняти жодного самостійного серйозного рішення. Які ж причини цього явища?

Мабуть, вони криються в особливостях першого етапу соціалізації людини, який проходить у сімейному оточенні, де здійснюється формування свідомості, мови, знань і досвіду дитини. Блокування її індивідуальної ініціативи при бажанні зробити щось самому, коли за дитину це роблять батьки (у багатьох сім­’ях – і в зрілому віці їхньої дитини) призводить до відповідного блокування в свідомості людини, що формується, і закладає психологічні основи соціальної пасивності та безвідповідальності. За словами Гегеля, саме діяльність є найкращим виразником і реалізацією як настроїв, так і цілей людини. Поки молода людина не знайшла себе у практичній діяльності, остання може здаватися їй дріб’язковою і неістотною. А неможливість (чи небажання) реалізовувати свої життєві ідеали може викликати у молодої людини іпохондрію. І чим активніше вона оволодіває індивідом, тим важчими бувають її симптоми. У слабких натур вона може продовжуватись усе життя [9, с. 89].

Раніше чи пізніше людина повинна відчути себе самостійною і отримати підтвердження своєї цінності від інших людей, які визнають цю автономію. Соціальне самовизначення (незалежно від того, йдеться про вибір професії чи світоглядної позиції) є визначенням свого місця у світі. Відповідь на риторичне самозапитання “Ким бути і що робити?” містить у собі й певну оцінку себе та своїх можливостей. Польський психолог К.Обуховський справедливо зауважив, що потреба в усвідомленні свого життя не як серії випадкових, розрізнених подій, а як цілісного процесу, що має певний напрям, наступність, зміст містить у собі значні труднощі. Але це одна з найважливіших потреб особистості, особливо у молодому віці [10, с. 128-129].

Однією з причин суб’єктивного порядку соціальної пасивності та безвідповідальності людини можуть бути слабка воля та імпульсивний характер. Відомо, що волю Ф.Енгельс визначав як “сплав почуттів і розуму”. Це здатність людини діяти у плані свідомо поставленої мети, долаючи при цьому виникаючі бажання і прагнення, які можуть стати перешкодою на шляху досягнення життєво важливої мети. Ось чому сім’я, школа, навчальний чи трудовий колектив повинні всіляко сприяти індивіду в його прагненнях реалізовувати намічені життєві цілі, інакше найкращі наміри можуть залишитись лише на рівні бажань і мрій. За подібної ситуації психологічною сутнісною силою, що об’єднує розум і почуття, є сильна воля. “У якості волі, дух діє практично”, - писав Гегель [11, с. 7].

Під характером слід розуміти індивідуальне поєднання психічних особливостей людини, яке зумовлює типовий для даного суб’єкта спосіб поведінки за певних життєвих умов і обставин. Єдність слова і діла, думки і вчинку, активна соціальна позиція індивіда неможливі, якщо він не володіє сильною волею і твердим характером.

Одним із суттєвих факторів суб’єктивного порядку, який перешкоджає багатьом людям виявити соціальну активність та прийняти відповідальне рішення з того чи іншого питання, є страх. У людині часто спрацьовує інстинкт самозбереження і нею оволодіває почуття страху, непевності, розгубленості. В українській філософській літературі майже відсутні дослідження на цю тему, оскільки багато авторів вважають “ненауковим” зіставлення індивіда та форм соціальної організації суспільства на тій підставі, що людина тільки родова та соціальна істота. Проте ще П.Гольбах проникливо замітив, що “якби люди менше боялися смерті, то вони не були б рабами, а тиранія назавжди щезла би з соціального середовища” [12, с. 308]. Про це ж писав Шарль Монтеск’є. На його думку, при деспотичній формі правління, коли деспот не визнає жодних правил, крім своєї примхи, в суспільстві поширюється страх. Такий спосіб правління не потребує доброчинності, більше того, він небезпечний для народу. За умов деспотії небезпечно відстоювати свою думку, добиватися справедливості. При такому політичному режимі не культивується честь, гідність, моральність та інші позитивні людські якості, оскільки “безпека індивіда залежить від його нікчемності” [13, с. 225].

Але страх притаманний не тільки тій чи іншій конкретній людині, а й великим масам людей і тоді вже йдеться про масовий страх, який досить часто переростає в паніку. Найчастіше це страх ситуації, фатальної залежності від чогось зовнішнього (землетрусу, урагану, цунамі, раптової повені та інших природних явищ). Говорячи про взаємозв’язок людини і природи, Еріх Фромм пише: “Якщо людина втратить своє природне коріння, то де вона опиниться і ким вона стане? Вона залишиться одна без батьківщини. Вона не винесе цієї ізольованості і втратить розум. Тому не дивно, що ми можемо спостерігати прагнення людей зберегти природні зв’язки і захиститися від того, щоб не бути відірваними від природи…” [14, с. 457-458].

Ще важче дається людині подолання страху (дехто ніколи не може позбавитися від нього). Іноді це проявляється як спроба виграти час для раціонального осмислення ситуації, збереження людської гідності. Відомо, наприклад, що обмовляючи себе, “признаючись” у злочинах, до яких вони не були причетні, в’язні сталінських концтаборів конструювали образ наступного справедливого суду, деякі вірили в образ-фетиш Сталіна, який нібито “нічого не знає” про беззаконня. Треті свідомо йшли на обман і самообман внаслідок детермінованості свого світогляду образом-фетишем партії, до якої належали ці люди і намагались зберегти цю єдність. Разом з тим відомо, що розчарування в “останній інстанції” призводило (і призводить сьогодні) до незворотних катастроф, за якими ніщо, небуття [15, с. 71-73].

Отже, охарактеризований діяльнісний підхід (незважаючи на цілком слушні пропозиції деяких авторів доповнити його соціально-комунікативним підходом) завжди був і залишається сьогодні головним способом як індивідуального, так і суспільного існування. Важливо, щоб людська діяльність була результативною і враховувала інтереси інших людей, приносила користь як індивіду, так і суспільству.