Список літератури

1. Гольбах П. Система природы. – М., 1968.

2. Григорян М.М. Людвиг Фейербах // Фейербах Л. Избр. филос. произведения. – М., 1955. – Т.1. – С. 5-52.

3. Маркс К. Економічно-філософські рукописи 1844 року // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. – Т.42.

4. Платонов Г.В. Диалектика взаимодействия общества и природы. – М., 1989.

5. Диалектика живой природы. – М., 1984.

6. Смит Р.Д. Наш дом – планета Земля / Пер. с англ. – М., 1982.

7. Сержантов В.Ф. Философские проблемы биологии человека. – Л., 1974.

8. Шмальгаузен И.И. Пути и закономерности эволюционного процесса // Избранные труды. – М., 1983.

9. Сержантов В.Ф. Человек, его природа и смысл бытия. – Л., 1990.

10. Гегель. Энциклопедия философских наук. Философия духа // Сочинения. – М., 1956. – Т.3.

11. Лакс Д. О плюрализме человеческой природы // Вопросы философии. – 1992. - № 10.

12. Рущенко І.П. Модернізація та адаптивні можливості населення // Соціальна політика в Україні та сучасні стратегії адаптації населення. Збірник наукових статей. – К., 1998.

13. Маковецкий А.М. Индивидуальное общение людей, находящихся вдали от Родины: фактор времени, расстояния и нравственная ценность для личности // Психология личности и время. Тезисы докладов и сообщений Всесоюзной научно-теоретической конференции, 23-25 апреля 1991 года. – Черновцы, 1991.

Kambur A.V., Makovetsky A.M., Jalinsciy B.V.

The environment and vital and adaptive capabilities of a person as a Homo Sapiens species.

Summary

The article analyses vital and adaptive capabilities of a person, his/her connection to the environment and the society, and the peculiarities of adaptive processes in the society of transitional type.

© 2005 р. Максимова Г.М.

Центр соціальних та політичних досліджень „Соціс”, м. Київ

Адаптаційні процеси в сучасній україні та особливості формування громадської думки: соціально-психологічний аспект

Серед факторів соціального існування людини важливе місце посідає громадська думка як один із способів функціонування та прояву масової свідомості, у якій відображається реальне ставлення більшості населення країни чи її окремих регіонів до процесів і явищ, що відбуваються в суспільстві. Формування і розвиток громадської думки здійснюється під безпосереднім впливом життєвих обставин, соціального досвіду, цілеспрямованої діяльності політичних партій, управлінських структур, засобів масової інформації тощо. Різні аспекти цієї проблеми в умовах посттоталітарного суспільства розглядають у своїх працях зарубіжні та українські вчені С.Єрмаков, Батмунх Дугарсуренгійн, Е.Внук-Липинський, Е.Головаха, В.Оссовський, В.Матусевич та ін. Як зазначає більшість авторів, саме неординарна соціально-політична ситуація, що виникла наприкінці ХХ сторіччя, є тим фоном, на якому відбувається зміна певних стереотипів свідомості, вибір нових орієнтирів розвитку за умов значного впливу засобів масової інформації.

Цей соціально-політичний фон значною мірою визначає і особливості психологічного стану населення в Україні на даний момент: з одного боку, зростання явищ соціальної напруги і песимізму, невпевненості в завтрашньому дні, а з іншого – надії на краще майбутнє і традиційне терпіння українського народу перед випробуваннями історії. Сьогоднішня ситуація в Україні своєрідна не тільки тим, що постає гостра необхідність у пошуках ефективної моделі стабільності, визначенні шляхів виходу з кризового стану, який занадто затягнувся, а ще й тим, що в українському суспільстві мають місце важливі для України процеси: утвердження української державності, становлення національної свідомості та переоцінка цінностей, побудова громадянського суспільства. Оскільки ж громадянське суспільство у нас у зародковому стані, то, як зазначає Ю.І.Саєнко, гаранта практично не маємо. Хисткість нашого становища зумовлюється ще й тим, що економічними та соціальними процесами треба “тонко й уміло управляти, поєднуючи подихи самоорганізації з твердою спрямовуючою волею. Та, на жаль, усі ці процеси не мають достатнього ідеологічного, теоретичного, енергійно-вольового, кадрового та фінансового забезпечення... Натомість маємо сотні партійних програм, проектів різних комісій і комітетів та обіцянок політиків різних рангів” [2, с.234-235].

Цілком природно, що сьогоднішній стан України та рівень життя її населення адекватно відображаються на громадській думці, формування якої характеризується своїми особливостями. Найхарактернішими з них є відображення в думках і сподіваннях людей невідповідності між очікуваним і явним, труднощів адаптаційного періоду (своєрідний “адаптаційний синдром”), міфів і символів суспільства масового споживання (сучасного західного суспільства), ностальгія у представників старших поколінь за суспільством радянських часів, невпевненість людей у майбутньому і т.п.

Розглянемо докладніше це питання. Як відомо, надзвичайно важливим для людини є задоволення її потреби у впевненості, у здійсненні очікуваного. Упродовж багатьох віків упевненість гарантувалася уявленнями про Бога. Всюдисущий і всемогутній Бог, на думку віруючої людини, не тільки створив світ, а й проголосив принципи людської поведінки, які нібито існують самі по собі. Церква детально розтлумачувала такі принципи, і людина, прилучаючись до церкви, впевнювалася, що попри все, вона перебуває на шляху до спасіння і вічного життя.

Виникнення наукового підходу й підрив віри та впевненості, яку пропонує релігія, спонукали людину до нових пошуків певності. Спочатку здавалося, що наука здатна створити таке нове переконання. Так уявлялося раціонально мислячій людині останніх століть. Проте орієнтована на науку людина, за словами Еріха Фромма, поступово стала втрачати здатність бути раціональною і незалежною, позбавилася сміливості думати самостійно, їй забажалося обміняти “непевну впевненість” на нібито “науково обґрунтовану впевненість”, що спирається на здатність до передбачення. Названі вище функції, зазначає далі Фромм, людина передала комп’ютеру. Проте і релігійне рішення, що є підкоренням Божій волі, і комп’ютерне рішення, засноване на вірі в логіку фактів, є, на думку Фромма, відчуженими рішеннями, оскільки людина відмовляється від власного розуміння, знань, досліджень та відповідальності [3].

У реальній практичній діяльності владних структур нинішньої України питанню соціальних очікувань її громадян не надається необхідної уваги (точніше – вони ігноруються), що є значним прорахунком нашої соціальної політики. Соціальні очікування, як елемент масової свідомості, являють собою потужний регулятор життєдіяльності суспільства, оскільки їхній зміст відображає стійкі інтегративні й життєво значущі для суб’єкта відношення; це своєрідна проекція духовного стану суспільства у майбутнє. Ще М.Салтиков-Щедрін проникливо відмічав, що у так звані перехідні епохи, коли суспільство охоплене ваганнями, острахами завтрашнього дня і пошуками нових життєвих засад, відбувається своєрідна революція у мисленні людей, зміна орієнтирів, які визначають найближчу і більш віддалену перспективу розвитку особистості та суспільства [4, с.647].

Важливим аспектом досліджуваної проблеми є аналіз комунікативних та адаптивних здатностей індивіда щодо соціальної дійсності. Названий аспект проблеми знайшов своє всебічне висвітлення в працях таких відомих західноєвропейських філософів і соціологів, як Карл Ясперс, Мартін Бубер, Карл-Отто Апель, Отто Фрідріх Больнов, Юрген Хабермас та інші, які поширили популярну на Заході “комунікативну філософію”. Ця філософія запропонувала своє бачення фундаментальних проблем людського буття в його соціальних та особистісних вимірах, що розглядаються крізь призму проблеми комунікації, інтерсуб’єктивності.

Сучасна ситуація в Україні, змінивши кардинальні основи організації життя людей, поставила для більшості з них проблему захисту цілісності свого ”я”, змусивши адаптуватися не до окремих негараздів, а до нових умов життя як такого. Людям зробити це досить важко, про що свідчать результати проведених останнім часом соціологічних досліджень, у тому числі соціологами Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича. Зокрема, на замовлення чернівецької облдержадміністрації на початку березня 1998 року, напередодні виборів до Верховної Ради України та місцевих органів влади, було проведено вибіркове анкетування студентів, викладачів та співробітників університету і його педучилища (опитано 507 осіб). Серед факторів соціального та індивідуального порядку, до яких людям найважче адаптуватися за сучасних умов, 60,5% респондентів на перше місце поставили постійний фінансовий дефіцит на рівні держави, окремих її регіонів і власного існування. На другому місці у респондентів є хронічна бідність мільйонів людей і власна бідність (відповідно у студентів 58,0%, у викладачів та співробітників – 54,2%). Називались також нестабільність у країні, відсутність соціального захисту населення, дитяча безпритульність та інші фактори соціального порядку [5, с.303-304]. Подібні відповіді були отримані чернівецькими соціологами і напередодні виборів до Верховної Ради України в 2002 році.

На думку відомого київського соціолога О.А.Донченко, є хвороби влади і хвороби мас. Не зважаючи на їх паралельне існування, вони дуже взаємопов’язані. Важко, наприклад, сказати, синдромом чиєї хвороби є повна зневіра людей у владі – хвороби влади чи хвороби мас. Коли порушується діяльність мозку, виникають психосоматичні хвороби тіла. Хвороба, про яку йдеться, спільна як для влади, так і для мас. Вона є хворобою соціуму, яку можна назвати “адаптаційним синдромом” [6, с.39].

Головними симптомами соціального адаптаційного неврозу є страх і агресія поряд з іншими негативними почуттями, людський надбіологічний егоцентризм і невротичні “чаклунські кола” на фоні “відсутності завтрашнього дня”. Це не стільки протест мас або протест влади, скільки протест соціуму в цілому у формі адаптаційного неврозу. Існує така психологічна закономірність: негативні соціальні емоції функціонують набагато довше, ніж позитивні. Страх, відчай, агресія і т.п. легше породжують аналогічні почуття у оточуючих, ніж любов, ніжність, взаємодопомога. Реальне домінування протягом багатьох років таких психологічних характеристик, як психічна напруженість, дискомфорт, соціальний песимізм, стан амбівалентності, “камінь на душі” тощо, підтверджено численними кількісними показниками на основі соціологічних досліджень [7, с.40-44, 87-89, 105-112]. У середньому дві третини населення України, за даними Є.Головахи і Н.Паніної, є носіями того чи іншого психологічного негативу.

Життєвий простір в українському соціумі за короткий проміжок часу перетворився на віртуальний, де немає місця ні для життя в минулому, ні для реалізації “тепер і зараз”, ні для майбутнього. Людина виходить за межі людського стану або разом із натовпом, або окремо від нього. У ній спрацьовує інстинкт самоврятування, який не має нічого спільного з парадигмою “самоактуалізації”. Більшість людей, до того ж, змушені розлучитися зі своїм соціально-психологічним минулим і стати на шлях пристосування до інших цінностей. А що стосується офіційної влади в Україні (до кінця 2004 р. – Г.М.), то вона, за словами О.А.Донченко, посилювала комплекс неповноцінності, другосортності цілого народу, зміцнювала у людей безвідповідальність, формувала специфічний клас під умовною назвою “купи-продай”. За такої ситуації “пробивалися” не стільки розумні, скільки сильні люди [6, с.40-45].

За подібної ситуації в країні практично всі вищі керівні органи отримували при соціологічних опитуваннях дуже низьку оцінку. Так, за даними Є.І.Головахи і Н.В.Паніної, у 1997 році 50% опитаних по загальнонаціональній репрезентативній вибірці не довіряли Президенту¹, 64% - Верховній Раді України, 58% - уряду; 43% респондентів оцінили економічну ситуацію в Україні як дуже погану [7, с.17, 66-67].

Вивчення сучасного стану українського суспільства та громадської думки з різних його проблем дозволяє сприймати життя людини як одну з них, від успішного розв’язання якої залежить наше майбутнє. Людина, що опинилася в проблемній ситуації, постає перед суперечливим вибором: починати вирішувати проблемні питання і водночас терпіти всі життєві негаразди, чи залишити все без змін і терпіти наявність самої проблеми. Така ситуація невизначеного вибору характерна для сучасного українського суспільства (а ще більшою мірою – для його управлінських структур) і зумовлює поведінку не окремих індивідів чи груп людей, а переважної більшості громадян. При цьому величезне значення має те, чи готові люди вирішувати свої проблеми, чи здатні вони взяти на себе відповідальність за організацію своєї життєдіяльності. З цього приводу В.Франкл влучно зазначив: “Людина не вільна від умов. Але вона вільна обрати позицію щодо них” [8, с.77]. Проте зробити цей крок і усвідомити свою особистісну дійову позицію, піднятися над ситуацією вдається далеко не кожному.

На думку Злобіної О.Г і Тихоновича В.О., за кризових умов найкраще адаптуються індивіди, які спроможні виявити гнучкість, зустрічаючись з нетрадиційними умовами існування, а також здатні активно використовувати будь-яку нагоду для поліпшення свого становища. Така активна стратегія характеризується послідовним прийняттям рішень, ініціативністю, чітким розумінням перспектив. Особистість, здійснюючи таку модель адаптації, не уникає проблемних ситуацій, не тікає від проблем, а використовує ситуацію для здійснення своїх домагань і цілей [9, с.16].

Адаптація до сучасних умов існування є досить складним процесом. Вона ускладнена ще й тим, що нині наше суспільство досить повільно долає ті “трансформаційні” стани, у яких знаходились інші суспільства. Така повільна трансформація до нових умов не може не позначитись на ставленні людей до тих подій, що відбуваються навколо них. Останні, як правило, отримують негативну оцінку з боку громадської думки, а суспільство постійно відчуває дефіцит у добрих лідерах. Людина здатна піти за таким лідером, довіривши йому не тільки власну долю, а й свою індивідну свободу. Останнім часом цю роль досить успішно виконують різноманітні секти, які, як гриби після дощу, стали з’являтись в Україні. Наприклад, “Біле братство” затягнуло в свої тенета тисячі молодих, ще досить життєздатних людей, маніпулюючи їх свідомістю.

Отже, можна констатувати, що однією з особливостей суспільства перехідного типу є активізація релігійних організацій та об’єднань, які не мали такої можливості за тоталітарного режиму, особливо комуністичного типу, який оцінює релігію як “опіум для народу”. Ступінь загальної релігійності населення України не надто високий, активно віруючими тут вважають себе приблизно 65,5% громадян [7, с.41]. А в США, у цій високорозвинутій і багатій країні такими вважають себе понад 90% громадян. При цьому значна частина людей вірить в існування раю, пекла і навіть диявола (за результатами соціологічних опитувань відповідно 90%, 73% і 65%); 28% опитаних громадян заявляють, що мають зв’язок з потойбічним світом, 26% респондентів вірять у переселення душ і т.п. [10, с.75].

Українських віруючих хвилюють питання і світського, і релігійного характеру. Зокрема, як засвідчують результати соціологічних опитувань, у людей викликають занепокоєння небажання керівників релігійних громад (та й багатьох прихожан) йти на компроміс, прагнення заволодіти владою, низький рівень культури спілкування між людьми, небажання прислухатися до думки інших тощо.

Окремо необхідно виділити бачення сучасних соціальних та релігійних проблем нашою молоддю як найактивнішою соціальною групою населення України. Молодь (як працююча, так і та, що навчається) занепокоєна економічною і політичною ситуацією в Україні, подіями на Кавказі, на Близькому Сході та в інших гарячих точках планети. Водночас, за даними Українського НДІ молоді, 45% молодих людей вірять у воскресіння Ісуса Христа, 20% юнаків і дівчат головний сенс життя вбачають в одержанні потойбічної винагороди, 40% представників молодого покоління належать до певних церков [10, с.75]. І все ж таки молоде покоління має певні соціально-психологічні переваги над старшими віковими групами населення: більша адаптивність до змін, більш висока мобільність, ринково орієнтована ментальність – ось база, на яку повинна спиратись молодіжна політика в Україні.

За умов, коли життєдіяльність людини протікає у зворотному для неї ритмі, формується індивідуальний адаптивний механізм, який дозволяє успішно засвоїти нові життєві ситуації. У разі порушення звичних для людини форм буття відбувається деформація в індивідному адаптивному механізмі, яка супроводжується відчуттям неспокою, розчарованості в обраній професії, дискомфорту. Особливо це стосується молоді. На думку Б.Скіннера, щоб зменшити незадоволеність молодих людей, потрібно забезпечити їм відчуття мети й соціальної захищеності, послабити відчуття відчуженості та безнадійності, оскільки самостійно вирішити життєві питання вона не може [11, c.35]. Усе це стосується нинішньої української молоді, у т.ч. і з вищою освітою, яка відчуває себе соціально незахищеною, поповнює число безробітних і стикається з багатьма життєвими проблемами. Досить зауважити, що близько 40% усіх безробітних України становлять молоді люди віком до 25 років, які вийшли на ринок праці.

Дещо по-іншому відбуваються адаптаційні процеси у середовищі громадян старших (і частково середніх) поколінь, яких умовно можна назвати соціально розчарованими, що втратили (або втрачають) довіру до існуючої в Україні соціально-політичної системи, і передусім до керівників державного рівня. Про це засвідчують опитування громадської думки. Так, за даними київських соціологів, кількість громадян України, що віддавали перевагу сучасному українському суспільству ще кілька років тому, становила трохи більше 11,0%, а 55,0% респондентів віддавали перевагу доперебудовному суспільству часів Л.І.Брежнєва. Близько 15% респондентів віддавали перевагу іншим епохам: дореволюційній (1917 р.), сталінській, хрущовській, горбачовській, 12,5% опитаних не приваблював жоден з названих періодів, їх не влаштовувало як те, що було раніше, так і стан суспільства другої половини ХХ ст. [9, с.81].

Привертає увагу та обставина, що сприймаючи зміни у своєму соціальному бутті, люди оцінюють ситуацію або емоційно, або раціонально. Причому раціональну позицію займає значно менша частина населення. Більшість сприймає сучасний стан речей крізь призму індивідуальних переживань, спрямовуючи свій погляд у майбутнє, сподіваючись на кращі зміни. Тобто, діють механізми пристосування, які в соціології прийнято відносити до надмотивантів. “Без надії сподіваюсь”, тобто вірю без достатніх підкріплень, а іноді і всупереч об’єктивним реаліям, - саме так сьогодні можна оцінити стан загальної адаптації в Україні на рівні масової свідомості.