Список літератури

1. Малкей М. Наука и социология знания / Пер. с англ. – М., 1983. – 253с.

2. Степин В.С. От классической к постнеклассической науке (изменение оснований и ценностных ориентаций) // Ценностные аспекты развития науки / В.П. Визгин, М.Б. Туровский и др. – М., 1990. – С.152-166.

3. Степин В.С. Теоретическое знание. – М., 2003. – 744с.

4. Ивин А.А. Основания логики оценок. – М., 1970. – 230с.

5. Кезин А.В. Идеалы научности и паранаука // Наука в культуре / Под ред. В.Н. Поруса. – М., 1998. – С.237-249.

6. Соколов В.В., Городок М.М. Норма как развивающееся понятие науки // Актуальные методологические проблемы современной науки: Сб. науч. трудов. – Краснодар, 1980. – С.104-108.

7. Шаров А. Норма как форма регулирования поведения человека // Вестник СПб ун-та. – Серия 6. – Вып. 1 (№6). – 1999. – С. 39-47.

8. Тузова Т.М. Проблемы понимания в современной философии и методологии познания и творчества // Гуманитаризация науки и образования в переходный период. – Минск, 2000. – С.125-149.

9. Поппер К. Открытое общество и его враги. – М., 1992. Т.II.

10. Вернадский В.И. Избранные труды по истории науки. – М., 1981. – 359с.

11. Из переписки А.Эйнштейна и Л. де Бройля // Вопросы истории естествознания и техники. – 1981. – №1. – С.58-59.

12. Черткова Е.Л. Свобода и рациональность // Рациональность на перепутье. В 2-х книгах. Кн.1. – М., 1999. – С. 314-337.

13. Смирнова Ю.В. Иллюзия свободы и свобода в иллюзиях: топологический анализ феномена свободы в постиндустриальном обществе // Коллизии свободы в постиндустриальном обществе: Материалы международной научно-практической конференции, провед. Гуманитарным университетом (г. Екатеринбург) и Фондом Фр. Наумана (ФРГ) 15-16 мая 2003г. – Екатеринбург, 2003. – С. 50-54.

14. Ясперс К. Смысл и назначение истории: Пер. с нем. – М., 1991. – 527с.

Turko O.V.

Category of freedom in its connection with norms

of scientific creative work

Summary

The article analyses the opposition of freedom and norms in the context of creative work of scientist. The author considers freedom as a stimulus of cognition and norms as regulative principals of it.

© 2005 р. Камбур А.В., Маковецький А.М., Ялинський Б.В.

Чернівецький національний університет ім. Юрія Федьковича, м.Чернівці

Львівський науково-навчальний методичний центр Дніпропетровського національного університету залізничного транспорту ім. акад. В.Лазаряна, м. Львів

Навколишнє середовище та вітальні й адаптивні можливості людини як виду homo sapiens

Існуючи в природному середовищі, людина, як відомо, певною мірою і сама є частиною природи, про що наголошували мислителі – матеріалісти усіх епох. “Людина – справа рук природи, вона існує в природі й підкоряється її законам”, - писав П.Гольбах [1, с.7]. Схожої думки дотримувався і Л.Фейєрбах, підкреслюючи, що людина – частина природи і може існувати лише в природному середовищі та завдяки йому [2, с.37].

Проте людина – не просто частина природи, вона – соціальна істота, яка перетворює, олюднює природу у відповідності до своїх інтересів. Це добре відображено в “Економічно-філософських рукописах 1844 року” К.Маркса: “Людина – не тільки природна істота, вона – людська ... істота” [3, с.164].

Підкреслюючи тісний взаємозв’язок людини (і в цілому суспільства) з природою, не слід забувати про активний антропогенний вплив останнього на природу в процесі соціалізації наших далеких предків. При цьому в науковій літературі існують різні думки щодо періодизації взаємодії суспільства і природи, людини і біосфери, про кількість і найменування названих періодів [4, с.72]. Не вдаючись до детального аналізу названих етапів, оскільки це не є об’єктом нашого дослідження, коротко зупинимось лише на одному з них, який російський дослідник Г.В. Платонов називає біогенним, або адаптивним, присвоюючим. Наведена назва відповідає способу життя наших далеких предків, які жили за рахунок збирання і присвоєння готових продуктів природи – плодів, їстівних рослин та коренів, яєць диких птахів, а також за рахунок мисливства і рибальства. Отже, йдеться про біогенний період, який знаменує собою появу виду Homo sapiens. Це відбулося, на думку більшості сучасних антропологів та археологів, 30-40 тис. років тому. Проте слід мати на увазі, що цьому періоду передувала тривала історія розвитку людства, початком якої деякі антропологи вважають епоху палеантропа, тобто існування Homo erectus (людини, яка вертикально стоїть), вік якої приблизно 1 – 1,5 млн. років. А багато дослідників, особливо археологів, початок людства пов’язують з більш ранньою формою перед-людини – Homo habilis (людиною умілою), яка створила перші штучні знаряддя праці і проживала на планеті 2 - 3 млн. років тому [5, с.206-207].

Процеси взаємодії людини і природи у названі вище періоди мали суто адаптивний, біологічний характер. На це звертає увагу, зокрема, американський еколог Р.Д. Сміт. “Упродовж своєї тривалої історії, - зазначає він, - людина безпосередньо спілкувалася зі світом природи. Вона була частиною природних екосистем подібно тварині, з якою ділила місце свого існування” [6, с.88]. Перебуваючи у природному середовищі, первісна людина певним чином впливала і на середовище свого місцезнаходження, проте була ще далекою від спроб його цілеспрямованого перетворення. Подібно тваринам, наш далекий предок жив завдяки пристосуванню до природних умов, харчувався за рахунок присвоєння готових продуктів природи.

У цій взаємодії з навколишнім середовищем формувались і закріплювались у біосоціогенезі вітальні (життєві) та адаптивні функції і здатності людини. Вітальні функції – це сукупність головних детермінуючих факторів поведінки індивіда, певна внутрішня система його поведінки і діяльності. Вони суть фундаментальні потреби індивіда і в цьому значенні є базовими його характеристики і як особистості, і як організму.

Головні вітальні функції людини можуть бути об’єднані в чотири групи: 1) індивідуально-органічні; 2) родові (сексуальна потреба, материнський і батьківський інстинкти; 3) когнітивно-праксеологічні (пізнання й діяльність); 4) соціальні функції (потреба у спілкуванні, співчутті, допомозі, справедливій оцінці діяльності і т.п. [7, с.36-38]. Названі та інші функції людини є, на думку видатного біолога радянських часів, академіка І.І.Шмальгаузена, сполучною ланкою таких понять, як “особистість” і “організм” [8, с.146-147].

Функції і людські здатності наведених чотирьох груп мають свої біологічні основи, оскільки являють собою вектори життєдіяльності індивіда. Усі вітальні функції людини соціалізовані, і про жодну з них немає підстав стверджувати, що вона суть чисто біологічна потреба. При цьому перші дві групи функцій дослідники називають загальнобіологічними, або загальновітальними; що стосується третьої і четвертої груп, то це специфічно людські, або антропологічні функції [9, с.156]. Останні є також фундаментальними потребами людини.

Розглядаючи сукупність вітальних функцій людини, їх необхідно аналізувати у тісному взаємозв’язку, у відповідності з цілісною, тобто філософською теорією особистості. У ході аналізу названої проблеми слід розрізняти механізми функціонування, акти діяльності та об’єкти на які направлена та чи інша функція.

Виходячи з положення, що вітальні функції людини суть її потреби, необхідно враховувати мотивацію та механізм формування тих чи інших потреб (біологічних і соціальних). А що стосується актів діяльності, останні направлені, як правило, на реалізацію найважливіших потреб. Такий вид реалізації є тільки в людини як у найбільш розвинутого виду живих істот на планеті Земля. Об’єктами ж вітальних функцій (потреб) людини можуть бути будь-які природні чи штучні тіла, інші люди чи групи людей, процеси і явища об’єктивного та суб’єктивного характеру.

З вітальними функціями людини тісно пов’язані її адаптивні (і не лише адаптивні) можливості. У даному випадку будемо йти від загального до більш конкретного, тобто від загальних можливостей людини (фізичних, інтелектуальних, психологічних, морально-етичних та ін.) до адаптивних. Не торкаючись фізичних можливостей людини, які не є темою нашого дослідження, звернемось до її духовного потенціалу, який є також проблемою дослідження кафедри філософії ЧНУ ім. Юрія Федьковича уже кілька років поспіль.

Як відомо, духовний світ людини як особистості формується в процесі соціалізації, у різноманітних видах її діяльності. Він включає в себе мислення, почуття і волю. Завдяки своїй здатності поєднувати гранично загальне та індивідуальне, духовний світ людини є результатом осмислення багатьма людьми найскладніших процесів, що відбуваються в природі й суспільстві.

У цілому духовний світ людини включає в себе свідомість і самосвідомість. Свідомість у науковій літературі визначається як вища, притаманна лише людині форма відображення об’єктивної дійсності, спосіб її ставлення до світу і самої себе. Вищим ступенем індивідуальної свідомості є самосвідомість, найважливішою особливістю якої є здатність останньої орієнтувати людину на осмислення її дій, почуттів, думок, мотивів поведінки, свого ставлення до різних подій і соціальних процесів. Якщо свідомість є знання про щось інше, то самосвідомість – це знання людини про саму себе, це своєрідне “духовне світло, що знаходить і себе й інших” [10, с.304].

Життя людини в кінцевому рахунку є задоволення її потреб, на основі яких розгортаються і здійснюються різні види вітальної активності індивіда. А будь-яка діяльність, виходячи з певних потреб і ґрунтуючись на них, пов’язана з тими чи іншими цінностями, які людина створює в процесі діяльності або якими користується.

Особливу роль у житті людини відіграє духовно-продуктивна діяльність, у процесі якої створюються духовні цінності. Суттєвою ознакою цього виду діяльності є творчий, конструктивний характер. Остання здійснюється не тільки за допомогою інтелекту, а й силою художньої уяви, інтуїції, почуттів. У залежності від того, яка наша діяльність, можна визначити, хто ми є, зауважує американський філософ Джон Лакс [11, с.103-111].

Практично-діяльне перетворення світу стає можливим лише на основі його пізнання. Узагальнення наслідків практичної взаємодії із зовнішніми об’єктами “осідає” в людській свідомості у вигляді ідеальних образів цієї взаємодії, тобто у вигляді знань. Потік зовнішнього, з яким має справу людина, закладає в її свідомості основи відповідних знань – емпіричних, теоретичних та життєво-практичних. Образно кажучи, “резервуари”, що наповнюються об’єктивним змістом, створюються самими людьми, людською культурою, наукою.

Сучасна динаміка людської суб’єктивності полягає в тому, що дедалі активніше здійснюється процес індивідуалізації, об’єктивною основою якої є зростаюча рухомість соціальної структури. Спостерігається також витіснення групових джерел інформації надгруповими, масовими. У результаті відбувається розмивання традиційної моделі “групової людини”, яка вичерпала свої знання, моральні норми і світоглядні установки з відносно стійких групових культур. Індивідуалізація означає зростання автономії індивіда і ставить його перед необхідністю самостійного вибору цінностей, на які він потім орієнтується. Наслідки цього процесу досить суперечливі. Сьогодні дедалі частіше спостерігаються такі негативні явища, як десоціалізація, посилення індивідуалізму і егоїзму у взаєминах між людьми, відхід у замкнутий світ споживацьких та гедоністичних орієнтацій.

Водночас новий тип індивідуальності характеризується прагненням до самостійності, орієнтацією на вільний інтелектуальний пошук, внутрішній плюралізм, тобто відкритість, інтерес до різноманітних духовних цінностей. Новій індивідуальності притаманна й нова соціальність: не вимушені, нав’язані груповою приналежністю форми спільності людей, а самостійний пошук соціально-психологічних зв’язків та їх рухомість, що виражає багатоманітність запитів та інтересів людей, особливо у молодому віці.

***

Окремо зупинимось на адаптивних можливостях суспільства і людини, особливо до умов, що змінилися (соціальних і природних). Щоб не бути голослівними, використаємо порівняльний метод аналізу, порівнюючи адаптивні можливості громадян традиційного (стабільного) і трансформаційного суспільств.

Як відомо, адаптація суб’єктів діяльності відбувається на двох рівнях – індивідуальному й груповому. Перша форма адаптації – це сукупність індивідуальних засобів, адекватних соціальній меті. До індивідуальних засобів можна віднести успадкований статус, освіту, рівень професіоналізму, вольові та психологічні риси особистості, ступінь конформності і т.п. У традиційному суспільстві ця сукупність має усталені стандарти, що відповідають кардинальному завданню адаптації – входженню індивіда до відповідної соціальної групи. Остання, у свою чергу, гарантує доступ до певних ресурсів суспільства. Традиційне суспільство є врівноваженою системою, її соціальні статуси чітко визначені і в цілому відповідають інтересам як певних соціальних груп, так і окремих індивідів. Структура суспільства, як зауважують деякі українські дослідники, автоматично підтримує адаптивні можливості кожної соціальної спільності. Зберігаються стійкі “правила гри”, за якими і встановлюються нормативні можливості індивіда [12, с.125].

Що стосується трансформаційного (перехідного, транзитного) суспільства, то дезадаптація перехідного періоду зумовлена двома чинниками. По-перше, певні соціальні групи втрачають звичне для них місце у суспільстві, а відповідні соціальні статуси стають невизначеними, їх ранги знижуються, престиж падає. Така доля спіткала цілу низку професійних груп, зокрема шахтарів, які у радянську епоху визначалися як провідний загін робітничого класу, мали різноманітні привілеї. По-друге, традиційний комплекс засобів адаптації не виконує головної функції – він не може гарантувати індивіду досягнення соціальної мети. Індивід вимушений корегувати життєву стратегію: з одного боку, робити принциповий вибір між соціальними групами, з іншого – шукати нові засоби адаптації. Найбільш радикальний вибір – тимчасова еміграція, пошук адекватного соціального середовища за межами своєї країни, де можна було б заробити на прожиття. Принциповим і важким кроком є розрив із звичним професійним середовищем, статусом, перехід від одного виду діяльності до іншого тощо.

У новій ситуації посилюється значення і соціальних, чисто біологічних чинників – таланту і здібностей, біологічного віку, певних рис особистості. Більше шансів для самореалізації має молодь, яка виходить на ринок праці й отримує роботу (рідко коли за спеціальністю). Перехідні періоди в історії завжди викликали інтерес у молодих людей з притаманними їм енергією, розкутістю, природною мобільністю. Невипадково різними соціологічними обстеженнями саме в молодіжних групах зафіксовано певні позитивні зрушення з точки зору задоволення ситуацією. Високий генетичний потенціал особистості, на думку вже цитованого Рущенка І.П., саме в перехідний період отримує сприятливі можливості для входження у соціальне середовище, хоча, з іншого боку, має також шанс проявити себе як кримінальний талант. Біологічний фактор, звичайно, не діє автоматично, він мусить прийняти соціальну форму [Там само, с.126-127].

Ще одне суттєве зауваження. Недостатньо досліджене у нас питання процесу адаптації українських громадян до соціального та природного середовища, які з тих чи інших обставин опинилися за межами своєї країни. Оскільки двоє з авторів статті свого часу працювали за контрактом у Республіці Куба (університети в Гавані та у м.Сантьяго-де-Куба), а один з них (доц. Ялинський Б.В.) – і в Нікарагуа (університет у м.Манагуа), є можливість на основі індивідуальних спостережень зробити деякі висновки. По-перше, опинившись у незвичному соціо-природному середовищі, людина в період адаптації витрачає чимало фізичних та емоційних зусиль на пристосування до нього, особливо до умов клімату, що триває кілька місяців. Що ж стосується адаптації до соціального середовища, то остання значною мірою залежить від професійних якостей індивіда і знання мови місця перебування. У період адаптації людина багато працює, самоутверджується в чужому колективі (для багатьох українських жінок, які опинилися в чужій країні з метою заробітку, це, як правило, чужа сім’я, де вони мають працювати). Життя у них, як правило, протікає в часі й просторі тієї країни, де людина працює. По завершені адаптаційного періоду, який продовжується 3-4 місяці (а для декого – 5-6 міс.), настає період стабілізації. Людина продовжує працювати, але подумки все частіше звертається до своїх рідних і близьких, товаришів і друзів за попереднім місцем роботи у себе на Батьківщині. Ці почуття посилюються, поступово переростаючи в ностальгію, прекрасно описану в літературних творах і спогадах відомих російських письменників Олексія Толстого, Івана Буніна, Олександра Купріна, Юрія Набокова та ін., які свого часу знаходились в еміграції [13, с.76-78]. Відбувається, образно кажучи, своєрідне “зміщення” індивіда в часі й просторі, оскільки у своїх почуттях і думках людина дуже часто знаходиться в минулому і майбутньому, абстрагуючись від теперішнього. Якщо врахувати постійний страх нинішнього українського заробітчанина бути депортованим із країни його (чи її) тимчасового перебування, нам стане ще яснішим і відчутнішим внутрішній психологічний стан 5-7 мільйонів українських громадян, що знаходяться за межами України.