Список літератури

1. Тард Г. Личность и толпа. – СПб., 1903.

2. Тард Габриэль // Современная западная социология. Словарь. – М., 1990. – С. 339 – 340.

3. Захарченко М., Погорілий О. Історія соціології (від античності до поч. ХХ ст.). – К., 1993.

4. Джордж Ритцер. Современные социологические теории. 5-е изд. – М., СПб., Нижний Новгород, Воронеж, Ростов-на-Дону, Екатеринбург, Самара, Киев, Харьков, Минск, 2002.

Sarnatskіj M.P., Sarnatskaja L.V.

Psychology of crowd for G. Tardom

Summary

In the article one of the most interesting G.Garda's concepts is considered in connection with theory of imitation. This theory has a great social meaning. Such phenomena as crowd, mass social actions, deviant behavior, leadership etc are analyzed.

© 2005 р. Турко О.В.

Чернівецький національний університет ім. Юрія Федьковича, м. Чернівці

Категорія свободи стосовно нормативних аспектів наукової творчості

Поняття „свобода” співзвучне самій філософії, починаючи від смисложиттєвих запитів мудреців Стародавньої Греції, досягнувши апогею в період формування нового ідеалу людини Відродження та Нового часу, через колізії модерну до їх відлуння у постмодерні й зародження непізнаної та ще не названої новітньої доби. Це поняття розгорталось і набувало свого змісту впродовж історії людства у різноманітних опозиціях: до фатуму (античність), напередвизначеності й Провидіння (середньовіччя), природи (І.Кант), необхідності (Г.В.Гегель) та ін.

Метою нашого дослідження є вивчення свободи як прояву людської самобутності у світі соціальних і природних явищ, як стимулу пізнавальної й практичної активності людини в контексті її співвідношення з нормативною свідомістю. Безпосереднім об’єктом аналізу будуть особливості науково-пізнавального, творчого потенціалу людини. Розглядаючи ці два ключових поняття (свобода і норма) саме в контексті наукового пізнання, спробуємо поступово розкривати зміст цього багатогранного поняття-виклику – свобода. Оскільки воно є предметом нашого пошуку, ми не можемо відразу визначити його, але логічно розпочати з визначення поняття „норма”, від усвідомлення змісту якого значною мірою залежатиме кінцевий результат.

Поняття „норма” передбачає з’ясування контексту вживання, адже вонозавжди припускає й потребує уточнення: норма чого? Як правило, в контексті філософії науки мова йде про етичні норми як елементи етосу науки, тобто сукупності етичних настанов і ціннісних орієнтирів [див.: 1, с.41-45]. Проте норми науки ми можемо розглядати, принаймні, з трьох позицій: норми науки як соціального інституту, норми науки як певної системи знань, норми наукової творчості. Найбільш поширений і визначальний підхід до вивчення норм як до підґрунтя, фундаменту науки. Він репрезентований працями В.Стьопіна, Є.Мамчур, А.Кезіна та ін. Так, В.Стьопін зазначає, що „можна виділити ... три головних блоки основ науки: ідеали та норми дослідження, наукову картину світу та філософські основи науки. Кожен з них, у свою чергу, внутрішньо структурований” [2, с.152]. Нас, у даному випадку, цікавить перший блок, який містить ідеали та норми, зокрема: 1) доказовості й обґрунтованості знання; 2) опису та пояснення; 3) побудови та організації знання. Автор зазначає, що в цих основних формах здійснюються норми науки в поєднанні з пізнавальними ідеалами. Цей блок основ науки має кілька рівнів внутрішньої узгодженої організації – загальнонауковий, історично-мінливий та специфічно-предметний. Перший рівень нормативних структур філософ визначає як „інваріант, який конституює науку, відрізняючи її від інших форм пізнання (мистецтва, буденного пізнання, релігійного та міфологічного відображення світу тощо)” [2, с.152]. Другий рівень – це „історично настанови, притаманні науці відповідної доби” [там само, с.153], система яких втілюється в історично конкретному стилі мислення. Предметна сфера наукового дослідження також накладає свій відбиток, конкретизуючи нормативні настанови відповідно до об’єкта пізнання та методів його дослідження. Так формується третій рівень нормативних структур тієї чи тієї наукової дисципліни.

В.Стьопін у своїй праці „Теоретичне знання” [3], аналізуючи діяльнісну компоненту наукового дослідження, визначає ідеали й норми як певні регулятивні правила, зразки, принципи, прийняті в науці на певному етапі її історичного розвитку, в системі яких виражені ціннісні орієнтири, цілі наукової діяльності та загальні уявлення про способи досягнення цих цілей [там само, с.231]. При цьому автор підкреслює, що наука – це не тільки пізнавальна діяльність, а й соціальний інститут, з чого випливають: „а) власне пізнавальні настанови, які регулюють процес відтворення об’єкта в різних формах наукового пізнання; б) соціальні нормативи, які фіксують роль науки та її цінність для суспільного життя на певному етапі історичного розвитку, керують процесом комунікації дослідників, стосунками наукових співтовариств між собою й суспільством загалом” [там само, с.231].

Для того, щоб краще зрозуміти зміст, характер і структуру норм науки, варто, на нашу думку, спробувати визначити поняття „норма” у найбільш широкому контексті. Нормативне регулювання – одна з важливих сторін функціонування будь-якої системи, – чи то суспільства, чи культури загалом, чи науки. Норма може бути характеристикою діяльності, мірою поведінки. Людина не абсолютно вільна у вчинках, оскільки перебуває під тиском норм у різних сферах її життєдіяльності у вигляді схвалення чи несхвалення, безпосередніх заборон або приписів.

Правила суспільного співжиття засвоюються індивідом, починаючи від дня народження, й супроводжують його впродовж усього життя. Крім цього людина, вступаючи у певні специфічні стосунки, змушена засвоювати нові, притаманні для даних стосунків, норми дії. Вони можуть бути явними, прямими заборонами, приписами, закріпленими у законодавстві нормами, що передбачають санкції (покарання) у випадку їх нехтування, порушення – юридичні чи правові – норми, і неявними, неартикульованими, не визначеними чітко й, отже, такими, що не мають сили примусу й не передбачають покарання у разі їх порушення – етичні, естетичні та інші норми.

Значну увагу до пізнання норм демонструють етика, теорія права, соціологія. Вивчення нормативної складової науки часто здійснюється в контексті ціннісних орієнтацій. Норму, отже, не віддиференційовують від оцінки [див.: 4] і розглядають у тісному зв’язку з ідеалами та цінностями.

Так, А.Кезін під „ідеалом науковості” розуміє „систему пізнавальних цінностей і норм, інтерпретація яких залежить від широкого соціокультурного контексту” [5, с.237]. Автор, так само як і В.Стьопін, виокремлює норми пояснення й опису знання, його обґрунтованості й доказовості, структури та організації. Усі ці норми в їх універсальному, інваріантному, незалежному від історичних змін модусі становлять основи ідеалів науки й підпорядковуються найвищій цінності – істині. Конкретне формулювання таких універсальних норм науковості дещо різниться у дослідників науки. А.Кезін, зокрема, відзначає як найбільш загальні й стійкі такі норми: відсутність порочного кола в обґрунтуванні, несуперечливість, пояснювальна цінність теорії, наявність засобів і методів перевірки, а також простота, точність, здатність теорії передбачати явища й процеси, плідність і саморозвиток та інші [див.: 5, с.237-238].

Повернемось до загального визначення поняття „норма”. Норму можна розглядати як засіб обмеження поведінки людей в умовах широкого поля можливостей, тобто співвідношення потенційного та реального. Норма звужує наше сприйняття світу до певних дозволених меж, які не стільки є путами, кайданами нашої свободи, скільки допомагають передбачити, спрогнозувати можливе здійснення свободи іншого. Отже, тут ми вже виходимо за межі норми, до світу свободи. Норма, як характеристика людського способу існування – амбівалентна. Людина – володар своєї долі й заручник свого володарювання водночас. Свобода проголошується, виборюється й нав’язується, але завжди через обмеження, тобто норми. Норма – наша перепустка до світу свободи і водночас обмеження свободи. Звідси виникає розрізнення ситуацій нормальної поведінки, тобто у межах норм, і девіантної поведінки як відхилення, вихід за межі норм. Можна виділити три типи відхилень, або девіантної поведінки: 1) негативні – відхилення від норм, які передбачають санкцію, тобто тягнуть за собою покарання, ізоляцію, перевиховання, лікування чи інше (найбільш виражене в правовій системі); 2) нейтральні – відхилення, які не мають характеру явної, відкритої загрози суспільному життю й не тягнуть за собою чітко встановлених покарань (сфера моралі, моди, мистецтва тощо); 3) позитивні – відхилення від застарілих норм, термін дії яких вичерпався в ході розвитку системи, й нові обставини, ситуація вимагають їх перегляду й навіть усунення як зайвих, невиправданих часом перешкод.

Історія людини, її життя засвідчує, що ми постійно ведемо боротьбу проти норм, заборон і приписів, долаємо їх, але тільки заради встановлення нових обмежень. Норми не зникають, вони еволюціонують, видозмінюються. З погляду біології, поняття норми розглядається як „ті демаркаційні межі (верхні та нижні), в яких можуть відбуватися різні кількісні зрушення, що не тягнуть за собою якісних змін у морфологічному й фізіологічному стані організму в цілому, в його тканинах, органах і системах (так звана динамічна норма)” [6, с.107]. Як зазначає А.Шаров [див.: 7], згідно з концепцією генно-культурної коеволюції становлення людини відбувалося з освоєнням нею нового, більш різноманітного середовища життя й розселення, середовища з більш високими імовірнісними характеристиками, внаслідок чого відбувалася заміна генетичного програмування поведінки програмами нового типу. Вони вироблялися в процесі накопичення життєвого досвіду й передавалися від покоління до покоління як факти соціальної пам’яті. За аналогією з біологічними генами їх можна назвати „соціальними генами”, які відображені в мовленнєвій практиці, системі знань, технологіях виробництва, методиках виховання й ін. Створення, зберігання та передача цих програм можливі лише в процесі взаємодії однієї людини з іншою, а оскільки поведінка людини завжди має в собі елемент непередбачуваності, поліваріантності дій, позначений словом „свобода”, виникає проблема інститутів взаємного обмеження, регулювання стосунків між людьми з метою уникнення можливого свавілля та взаємного зневажання свобод.

Людський досвід виробив складні й переплетені системи нормативності, які буквально пронизують наше життя. „Норма”, як правило, асоціюється з поняттями „межа”, „шаблон”, „правило”, а також „пересічна цінність”, „посередній ідеал”, „загальновизнаний зразок”. Отже, поняття „норма” входить у два семантичні кола – „міра дії” та „міра оцінки”. У першому „норма” постає характеристикою дійсного, реалізованого буття, а в другому – ідеального, бажаного, спроектованого. Норма, як і сама людина, належить одночасно до двох світів: реального та потенційного. Потенційний світ – це світ ще не здійснених можливостей, який передбачає вибір і свободу.

Для адекватного розуміння норми важливо враховувати, що „нормативний вплив відбувається в прожективній ситуації, коли визначається майбутня поведінка людини, чим закріплюється стійкість соціальних стосунків у часі; нормативний вплив здійснюється як обмеження ступенів свободи в поведінці людини, при цьому чітко визначається міра обмеження через вказівку на коло можливих, або заборонених, або приписуваних дій; встановлення обмежень – це завжди вибір міри, він може бути вдалим чи невдалим, що й визначає ефективність нормативного регулювання; коло заборон, дозволів і приписів прагне до деякого оптимуму, який забезпечує, з одного боку, необхідний мінімум людської свободи, з іншого – стійкість і надійність суспільних зв’язків” [7, с.43]. Водночас поняття норми може бути повністю розкритим лише як процес, як феномен, який перебуває в постійному розвитку й зміні, інакше воно перетворюється мертву схему, що породжує непорозуміння й хибне трактування процесів, які вона покликана регулювати. Ми можемо визначити норму як оптимальний стан рівноваги деякої структури, відповідність підсистем системі.

Як зазначає Т.Тузова, „перехід індивіда від природного, біологічного до людського, культурного – це постійна робота з самобудівництва, засвоєння людської норми, людського закону, порядку культури, самовизначення себе у пошуках того, чим може бути він сам, чим повинні й можуть бути ці норма, закон, порядок в його завжди окремій, конкретній, партикулярній ситуації” [8, с.128]. Отже, людина постійно уточнює, змінює та замінює наявні норми відповідно до зміни її ідеалів і цілей, але немає періодів абсолютного вакууму щодо норм, – як Всесвіт не терпить порожнечі, так історія засвідчує, що на зміну анархії приходить тиранія, а відкритий плюралізм – це прихований конформізм. Людина як істота здатна до самопізнання, самотворення та самозміни, як частина онто- та соціогенези, задля власного самозбереження наділена високим ступенем свободи, інформаційною потужністю, але суспільне життя, тобто співжиття багатьох окремих індивідів пліч-о-пліч один з одним, вимагає значного „обмеження свободи”. Саме собою це словосполучення могло б бути досить абсурдним (адже свобода або є, або її немає), якби воно не визначалося через поняття норми, бо норма є саме співвідношенням свободи і несвободи (обмеження), їх балансом. У суспільному житті „необмежена свобода означає, що сильна людина здатна залякати того, хто слабший, і позбавити його свободи. Саме тому ми вимагаємо такого обмеження свободи державою, коли свобода кожної людини захищена законом” [9, с.145].

Цей парадокс свободи притаманний людській діяльності, в тому числі й науково-дослідницькій, творчо-пошуковій. Свобода є вихідною, необхідною умовою будь-якого творчого акту. Науково-пізнавальна ситуація вимагає не тільки вміння логічно мислити, легко оперувати абстракціями, а й вільно орієнтуватись у світі образів та символів. Уміння вирватися з полону усталених стандартів, здатність до вигадування, фантазування дозволяють людині розширити уявлення про ту реальність, яка доступна їй, роблять можливим розвиток самої науки. В.І.Вернадський з цього приводу писав, що розвиток наукової думки ніколи не обмежується дедукцією чи індукцією, він має своє коріння в іншій царині, більшою мірою пов’язаній з поезією, ніж з фактами: це або царина життя, або царина філософії [див.: 10, с. 130]. Злет фантазії, довіра до власної інтуїції мають для науковця не менше значення, ніж логічність думки, вміння оперувати фактами та робити висновки; вони відігравали і повсякденно відіграють істотну роль у творенні науки

Але системи наукового знання засновані не тільки на свободі творчої активності суб’єкта пізнання. Глибинною умовою їх самоорганізації й здатності до зростання й удосконалення є наявність заборон, регулятивних принципів і норм. Пошук, виявлення цих принципів завжди актуальний для науки, – це і проблема демаркації між наукою та ненаукою, і принципи верифікації та фальсифікації, проблеми стабільності та революцій в науці, й сучасні претензії паранауки на адекватність осягнення дійсності. А.Ейнштейн в одному зі своїх листів писав, що „свобода вибору є величезним нещастям для теоретика, й вона настільки мене стурбувала, що я поставив собі за мету знайти формальний принцип, який обмежує її” [11, с.58]. Отже, наука як сфера людської діяльності, функцією якої є вироблення й теоретична схематизація знань про дійсність, спирається на творчі можливості інтелекту, й у своїх творчих злетах розширює й водночас звужує горизонт свободи. Свобода, так само як істина, що є найвищою метою і цінністю пізнання, завжди недосяжні. Ось як про це писав Г.Ібсен: „Єдине, що я ціную в свободі, це – боротьбу за неї; володіння ж нею мене не цікавить... Те, що я називаю боротьбою за свободу, є нічим іншим, як постійним живим засвоєнням ідеї свободи” [цит. за 12, с.325]. Науковець постійно торує шляхи істини і свободи, але вершини, до яких він прямує, завжди приховані від його погляду.

Міркування про свободу завжди наштовхуються на амбівалентне трактування цього поняття як свободи зовнішньої та свободи внутрішньої, «свободи від» і «свободи для», свободи як сваволі та свободи як відповідальності, або свободи негативу та свободи позитиву (креативу). Сьогодні ці співвідношення звучать особливо актуально, оскільки науково-технічні досягнення стали не тільки засобами запровадження комфорту в наше життя, задоволення наших потреб і примх, а й небезпечними, загрозливими для самого життя. Науково-технічний прогрес – це джин, який виконує наші бажання, але й готовий повстати проти свого господаря. Одного разу давши йому волю, ми вже не можемо контролювати його. Тепер він або врятує нас, або знищить.

Повертаючись до головної нашої проблеми – суті свободи, зазначимо, що вона існує тоді, коли є вибір. Без наявності вибору зникає будь-який сенс у мріях про свободу, адже „свобода як пізнана необхідність” нас не задовольняє. Свобода, на нашу думку, виявляється тоді, коли людина усвідомлює зовнішні та внутрішні чинники, умови, цілі й наслідки своєї діяльності, здійснює вибір і стає носієм відповідальності за нього. Свобода має своїм результатом не тільки певні досягнення, а й відповідальність за нього. Перекладаючи відповідальність на іншого, на суспільство, природу, ми відкидаємо свободу й потураємо власним лінощам, банкрутству совісті й безплідній слабкості духу. Звичайно, можна говорити про „ілюзію свободи й свободу в ілюзіях” [див.: 13]. Людина має право на вільний вибір, але це вибір зі скінченної кількості альтернатив. Індивід перебуває під впливом безлічі суспільних зразків, які, хоча й не примушують його чинити саме так, а не інакше, хоча й маскуються під виглядом набору можливостей, але втиснені в „прокрустове ложе” норми, стають деякою апріорною формою погляду й бачення світу. Отже, свобода є ілюзорною, тому що спирається на фундаментальні ілюзії самоочевидності, в межах яких тільки й можна говорити про свободу.

Ми не зважуємося заперечувати ці міркування, адже вони мають підстави й обґрунтування. Але напрошуються й протилежні висновки: через заперечення реальної, наявної свободи не слід відмовлятися від прагнення до неї, від утвердження її як ідеалу. Для свободи необхідний акт мужності, творчого пориву, подолання зовнішніх перепон природного чи соціального порядку і внутрішньої боротьби емоцій, розуму, інстинктів. Ми не повинні відмовлятися від свободи через те, що, як зазначав К.Ясперс, „абсолютна істина, а тим самим і повна свобода ніколи не досягається. Істина разом із свободою перебуває в дорозі” [14, с.168]. Наука втрачає сенс свого існування з відмовою від цінностей істини і свободи. Криза сучасності підтверджує, що „свобода, не спрямована до істини, породжує свавілля; розум, який зорієнтований на зиск, ефективність і який забуває про істину, як це має місце у випадку його зведення до технічної раціональності, обертається для людини пануванням і насильством” [12, с.336].

Ми говорили про норми науки, які регулюють її внутрішні механізми творення, побудови, опису й обґрунтування, доведення теорій, знання загалом. У дотриманні цих норм і подоланні їх меж здійснюється розвиток науки. Свобода проявляється як вибір цих норм або їх зміна, як свобода від їхнього примусу й обмежень. А задля чого ми долаємо ці зовнішні обмеження? «Свобода для» є, на нашу думку, добровільним служінням найвищим цінностям, які залишаються незмінними упродовж усієї історії не тільки науки, а й культури загалом, – цінностям добра, істини, краси. Отже, норми – це зовнішні обмеження, а цінності – це внутрішні обмеження, які кожен конкретний науковець бере на себе через вибір і відповідальність.