Список літератури

1 Бєланова Р.А. Гуманізація та гуманітаризація освіти в некласичних університетах. Україна-США. - К., 2002.

2. Вища школа на шляху оновлення / Старченко Т.Я., Стоян О.М., Бобик О.І. - Львів, 1991.

3. Голберг Л.М. Финансирование науки в странах с переходной экономикой. Сопоставительный анализ. - М.,1998.

4. Горак Г.І. Філософія.. - К.,1997.

5. Келле В.Ж. Наука как компонент социальной системы. - М., 1988.

6. Лещенко В. Власне "вікно" в Європу // Політика і час. - 1992. - № 4.

7. Мировая экономика и международные отношения. - 2003. - № 3.

8. Наумова Т.В. Ориентиры сохранения науки в России // Социсс. - 2001. - № 12.

9. Неперервна професійна освіта: проблеми, пошуки, перспективи / За ред. І.А.Зязюна. - К., 2000.

10. Рюс Ж. Поступ сучасних ідей: Панорама новітньої науки. - К., 1998.

11. Стельмахович М. Концепція реформування педагогічної науки в українській державі // Концептуальні засади демократизації та реформування освіти в Україні. - К., 1997.

12. Франк С.Л. Духовные основы общества. - М.,1992.

Karalash N.G.

Humanization and humanitarisation of the native science and education: problems and prospects

Summary

In the context of european integration the questions of humanization and humanitarisation of the Ukrainian science and education becomes very topical.

©2005 р. Починок І.Б.

Чернівецький національний університет ім. Юрія Федьковича, м. Чернівці взаємозв’язок пояснення й розуміння в гуманітарному пізнанні

Процедури пояснення й розуміння є важливими чинниками конституювання гуманітарного пізнання і росту знання про людину та її світ. Історично так склалося, що впродовж тривалого часу, особливо з кінця ХІХ ст., співвідношення між ними розглядалося в дусі опозиції “наук про природу” і “наук про дух”, сцієнтизму й антисцієнтизму; статус наукового закріплювався переважно за поясненням, а розуміння вважалось суб’єктивною процедурою і нерідко позбавлялося пізнавального значення. В царині гуманітарних наук протиставлення пояснення і розуміння відбувається на тлі визнання пріоритету розуміння. І хоча під впливом процесів гуманітаризації науки некоректність такого протиставлення визнається як природознавцями, так і гуманітаріями, проте конкретний характер взаємодії пояснення і розуміння все ще залишається неясним. Між тим, розв’язання цієї проблеми позитивно вплинуло б на формування методології гуманітарного пізнання і поглиблення інтегративних тенденцій в сучасній науці. З урахуванням цього, в даній статті ставиться мета показати, що в процесі становлення гуманітарного пізнання його пояснююча і розуміюча компоненти є взаємодоповнюючі.

Ми виходимо з того, що відмічені компоненти виростають зі світоглядного самовизначення людини у світі, відображаючи гуманітарне саме собою; не все, що пов’язане з людиною, виражає її аутентичність. Поняття “гуманітарне” слугує для вираження власне людського в людині, differentia specifica практичного і духовного олюднення і освоєння світу. Гуманітарне спочатку пов’язується з людиною як родовою істотою, передусім з її розумністю, моральністю і соціальністю, згодом воно асоціюється зі світським, і нарешті, його особливості вбачаються у духовних, ціннісно-смислових засадах життєдіяльності людини. В міру усвідомлення особливостей людської реальності формується гуманітарна специфіка пізнання. Гуманітарне пізнання – це самопізнання людини, яке реалізується опосередковано через відображення суспільства, історії, культури, що репрезентовані текстами як “первинною даністю відповідних гуманітарних дисциплін” [1, с.298]. “Гуманітарна думка, - пише М.Бахтін, - народжується як думка про чужі думки, волевиявлення, маніфестації, вираження, знаки, за якими стоять проявляючі себе боги (одкровення), або люди (закони володарів, заповіді предків, безіменні висловлювання і загадки і т.ін.)” [1, с.297]. Дослідження такого специфічного об’єкта-тексту, звичайно, передбачає аналіз часу, місця і умов його написання, як і детерміністичне пояснення тих явищ, що в ньому відображені. Це – загальна вимога науковості. Але не менш важливим є розуміюче проникнення у внутрішнє ядро тексту, реконструкція мотиваційно-смислової основи його автора, рецепієнта і тих феноменів, що втілені у тексті. “Таким чином, - зауважує В.Дільтей, - біля самого входу в гуманітарні науки перед ними постає специфічна для них проблема, що відрізняє їх від усього природничо-наукового пізнання” [4, с. 34].

Тим не менше, епістемна асиметрія пояснення і розуміння в досвіді гуманітарного пізнання не є дилемою, оскільки ці процедури хоч і різні, але взаємопов’язані підходи в дослідженні світу людини. Єдність і відмінність між ними грунтується на взаємозумовленості матеріального і духовного, прагматичного і ціннісного аспектів світовідношення людини. Пояснення виростає з практичного перетворення світу, що, у свою чергу, зумовлює потребу відображення сутнісних визначенностей буття. Пояснююча думка може охоплювати весь універсум людського буття в широкому діапазоні сущого і належного. Відображаючи інваріантне й закономірне в динаміці опосередковуючих зв’язків між явищем і сутністю, вона не лише створює передумови для ефективної діяльності, але й сприяє формуванню розуміючої настанови. Там, де пояснення сягає проблеми цілісності буття, його значущості для людини, воно імплікує розуміючу компоненту. Розуміння грунтується на визнанні духовної єдності людини та її світу, спадкоємності людського досвіду, живої причетності особистості до соціокультурного цілого у модусі їх осмисленості.

Взаємозумовленість пояснення і розуміння особливо характерна для донаукової гуманітаристики. Так, у більшості мов архетипні значення термінів “пояснення” і “розуміння” споріднені й означають щось “впіймати”, “брати в руки”, “освоювати”, “розпоряджатися”. Образ “світового дерева”, міфологем “долі”, “фатуму”, “року”, філософські уявлення про “першоначала” і космічний “логос”, як і різні тлумачення божественного “плану творіння” засвідчують єдність пояснюючих і розуміючих настанов. За всієї орієнтації античної і середньовічної науки на детерміністичне пояснення сущого, вона була антропоцентричною і мала переважно інтерпретативний характер. Поширені в ній етіологічні, цільові, мотиваційні, смислові пояснення виконували також розуміючі функції. То ж не дивно, що уявлення про природу як знаково-символічний текст (“Книгу Природи”), що має смислову основу, осягнення якої передбачає відповідні тлумачення, хоча й було перешкодою наукової легітимації природознавства, але воно виявилося сприятливим для становлення наук про людину. Йдеться, звичайно, про методичну сторону проблеми – гуманітарну релевантність герменевтично-розуміючих процедур до потреб дослідження ціннісно-смислових вимірів феноменів людського буття. Відтак на гуманітарні науки покладається місія розуміючого забезпечення пізнання в цілому. Навіть тоді, коли внаслідок наукової революції ХVII ст. виявляється тенденція до універсалізації пояснюючих методів, їх епістемна цінність визначається завдяки розумінню. В той час, пише А.Огурцов, “засновники нової науки екстраполювали методи, що були розвинені в гуманітарному знанні, передусім у лінгвістиці та історії, на пізнання природних об’єктів. Герменевтика визначила собою шлях побудови ідеальних об’єктів природничих наук, задала їм пояснюючу схему і підхід до визначення статусу природних об’єктів. Саме тим, що вона запропонувала модель “Природи як Тексту”, метафору “Книги Природи”, герменевтика визначила мету наукового знання як розкриття смислу, що зашифрований в Тексті Природи”(5, с.133).

У міру об’єктивації метафори “Книги Природи” і руху пізнання за логікою “натуральної речі” когнітивна думка поступово відчужується від ціннісних смислів, а її наукова інституалізція здійснюється на основі експериментальних досліджень, математичних розрахунків і пояснюючих схем. Поширюючись на пізнання світу людини, такий “дух науковості” актуалізує в гуманітарних науках проблему співвідношення пояснення і розуміння, що має пряме відношення до способів визначення наукового статусу гуманітаристики; прийняття гуманітарними науками пояснюючої стратегії означало, що їх наукове самовизначення суттєво не відрізняється від природознавства і реалізується на загальних засадах науковості – позиція, за якої закономірно виникає питання, у чому ж, власне, полягає “гуманітарність” цих наук. Якщо ж вони приймають розуміючу настанову, яка, як вважається, виражає їх специфіку, то якою мірою вона узгоджується з усталеними критеріями науки і слугує підставою наукової легітимації гуманітарних дисциплін.

Соціокультурною основою такої постановки даної проблеми є розщеплення за умов техногенної цивілізації цілісної життєдіяльності на прагматично-пояснююче підкорення світу і його духовно-розуміюче освоєння. Епістемне забезпечення “підкорюючої” стратегії покладається на природознавство і суспільні науки і передбачає пояснення явищ на основі законів. Суспільствознавство вважається гуманітарним тією мірою, якою воно розглядає суспільство як систему індивідів, а останніх – як її елементи і функції, тобто, у прямому смислі це пізнання соціогуманітарне. Проте вже перші спроби суспільствознавчого осягнення сутності гуманітарного виявили труднощі наукового пояснення останнього; ціннісно-смислова специфіка людського буття, його індивідуальні та унікальні моменти адекватно не відтворювалися номотетичними поясненнями. Подолання цих труднощів відбувається на засадах природничонаукового редукціонізму в рамках програми побудови “соціальної фізики”. Такому підходу, тобто, репрезентації людської суб’єктивності в об’єктно-предметній формі і її дослідженню на основі нормативних вимог ідеалу науковості природознавства, сприяє формування соціальних відносин речовинної залежності, зведення багатої палітри людської суб’єктивності до абстрактно-функціональних властивостей і відношення до людини як до об’єкта цілераціональної дії. На цю укоріненість пояснюючих схем гуманітаристики вказує М.Фуко. Досліджуючи “археологію” і “генеалогію” гуманітарних наук, він показує, що конституювання людської реальності як об’єкта гуманітарного пізнання і способи (“ритуали”) її пояснення зумовлені процесами диференціації та інтеграції суспільного цілого, зокрема взаємодією комплексів “влади-знання”, стратегій влади і дискурсивних практик. При цьому “влада” не ототожнюється з вольовими рішеннями і діями певної особистості (“монарха”), вона має універсальний і знеосіблений характер, проявляючись у тотальному нагляді за життям людей (“паноптизм”), управлінні ними (соціальна “фізика”), їх ізоляції і перегрупуванні (соціальна “фізіологія”), що особливо наочно проявляється у пенітенціарних закладах, лікарнях, школах, казармах, сім’ї та ін. Чим анонімніша влада, тим прозоріші для пояснень її об’єкти; людина як предмет соціогуманітарного пізнання постає тілесно і духовно як в’язень, учень, військовий, пацієнт і т.ін., що відкриті для досліджень за допомогою аналітичних підходів і пояснюючих схем. Проблема розуміння тут спеціально не виокремлюється, оскільки людина за такого підходу розглядається лише як “екземпляр” відповідного класу індивідів, а її поведінка пояснюється зовнішніми (соціальними, географічними, біологічними) причинами і законами. Вона виникає хіба що в “казусних” випадках, при відхиленні цієї поведінки від унормованого стану справ, що й вимагає розуміючих інтерпретацій цього факту на основі тих чи тих теорій або досвіду повсякденного життя. У даному випадку розуміння імпліцитно виявляє свої доповнюючі до пояснення функції у зв’язку зі змінами онтологічних засад і методологічних принципів теорії, перебудовою її структурних елементів, вибору стратегії досліджень і т.ін.

Розуміюча настанова стає домінуючою в контексті власне гуманітарного пізнання. Вона пов’язана з духовно-екзистенційними вимірами буття людини, враховує непересічне значення в ньому живої людської суб’єктивності, історичного досвіду, ціннісних орієнтацій. Її спрямування на осягнення індивідуально-унікального і мотиваційно-смислового аспектів явищ історії та культури підпорядковується розв’язанню проблем гуманізму. В процесі свого становлення, пише Г.-Г.Гадамер, гуманітарні науки виробили в собі горде усвідомлення істинних представників гуманізму, в якому основним стає поняття освіти і “саме цим поняттям визначено стихію, де судилося жити гуманітарним наукам ХІХ сторіччя, дарма що вони не виправдали цього у пізнавально-теоретичному плані” [3, с. 18]. “Невиправданість” гуманітарних наук, на що вказує Г.-Г.Гадамер, означає, що вони ще не звільнились повністю з-під методологічного тиску сцієнтистсько-пояснюючої стратегії природознавства і не зосередились на формуванні духовності людини на основі розуміючих штудій історико-культурної спадщини. Власне кажучи, лише з другої половини ХІХ ст. з початком легітимації “наук про дух”, що охоплюють суспільні й гуманітарні дисципліни, проблема співвідношення пояснення і розуміння набуває в них методологічної гостроти. У цьому руслі сформувались три позиції стосовно даної проблеми.

Перша: гуманітаристика хоча і має свій предмет, але її методи (емпатія, тлумачення, інтерпретація, розуміння) є лише суб’єктивним “мистецтвом”, вони не відповідають усталеним критеріям науковості, отже, гуманітарні науки повинні послуговуватись поясненням – каузальним підведенням одиничних явищ під загальний закон. Цей підхід обгрунтовувався в позитивізмі й особливо характерний для контівських варіантів соціології.

Друга: розуміння в гуманітарних науках, як і їх висловлювання, мають позадосвідний характер, їх не можна верифікувати, а отже, вони позанаукові. Це - позиція неопозитивізму, яка, одначе, під впливом ідеї “родової єдності наук” поступово пом’якшується. Науковість гуманітарних дисциплін ставиться в залежність від редукції ціннісно-смислових мотивацій людської поведінки до мови емпірично фіксованих фактів на кшталт біхевіористських схем і тлумачення розуміння як супутнього чинника гіпотетико-дедуктивних пояснень (К.Гемпель, П.Оппенгейм, Е.Нагель).

Третя: науковими вважаються і пояснення, і розуміння, але вони розводяться і закріплюються відповідно за природознавством і “науками про дух”. В окремих пізнавальних ситуаціях ці процедури можуть проявлятися разом, але не рівнозначно. Зокрема, в гуманітарному пізнанні пояснення може застосовуватись до зовнішньо матеріальних об’єктивацій людського духу або “проявів життя” (В.Дільтей), що розглядаються природоподібно в контексті детерміністичних і закономірних залежностей. Одначе його епістемні можливості мають межу, яка покладається ціннісно-смисловим і унікальним характером феноменів соціокультурної реальності, що у цій своїй специфіці стають доступними для розуміння. Такої точки зору дотримувалися представники “філософії життя” і баденської школи неокантіанства.

На наш погляд, найбільш прийнятна й евристична третя позиція. За всієї абсолютизації в ній розуміння, що загалом було виправдано з огляду на необхідність усвідомлення специфіки гуманітарної методології, вона уможливлює більш взаємодоповнююче узгодження пояснення і розуміння. Конкретні форми поєднання цих процедур залежать від предметного і методичного аспектів дослідницьких програм “наук про дух”. Зокрема, у “розуміючій” соціології М.Вебера, воно реалізується на основі принципу “віднесення до цінностей”. Він підкреслює, що опора на факти, пояснення, пошук істини є обов’язковими вимогами всіх наук, але в “науках про дух”, зокрема, в соціології, вони опосередковані цінностями, які: а) задають гуманітарно-наукову тематизацію людської реальності; б) епістемно структурують її в аспекті важливого, суттєвого, значущого, смислового; в) слугують основою визначення напрямку пошуку причинних пояснень. Останні, вважає М.Вебер, не зводяться до підведення явищ під загальний закон (позитивізм) чи трансцендентні цінності (Г.Ріккерт). Пояснюючи соціальні дії, соціолог повинен враховувати не лише їх залежність від загальних норм, але й намагатись зрозуміти суб’єктивні наміри і мотиви діючої особи, які можуть розглядатися як причини соціальних дій і слугувати підставою для соціологічних причинних пояснень. Пояснення, аби бути повними, повинні доводитись до рівня з’ясування суб’єктивного горизонту агента діянь і їх смислової основи. Отже, розуміння є доповнюючим до методу причинних пояснень, водночас розуміюча інтерпретація мотивів і цілей контролюється причинним поясненням. Відтак, соціологія повинна розвиватись як “наука, що намагається зрозуміти соціальну дію, тим самим каузально пояснити її процес і вплив” [2, с. 602]. М.Гайдеггер, який не вельми переймався проблемами методології гуманітарного пізнання, розглядає співвідношення “пояснення-розуміння” як аспект онтології людського буття як розуміючого. Визнання онтологічної універсальності розуміння в контексті мовного досвіду характерне також для Г.-Г.Гадамера. На його думку, будь-яким поясненням завжди передує “передрозуміння”, яке реалізується завдяки традиціям, комунікативній спільності людей, історичності їх буття. Розуміння у своїй інтенції на смисли зазвичай виходить за межі суто раціонально-пояснюючих процедур і передбачає герменевтичне узагальнення досвіду мистецтва, моралі, літератури, науки і т.ін., будучи як умовою їх можливості, так і методом їх аналізу. Об’єктивна істинність розуміння досягається шляхом корекції і уточнення першопочаткових очікувань-передрозумінь у відповідності з тими смислами, що втілені у текстах. П.Рікьор, навпаки, вважає більш фундаментальним пояснення, а розуміння розглядає як його частину, що пов’язана з гносеологічною експлікацією смислів.

Цілком очевидно, що співвідношення “пояснення-розуміння” є різним на онтологічному й гносеологічному рівнях. На рівні онтології людського буття більш фундаментальним є розуміння, що включає в себе раціональні та ірраціональні (емпатія, інтуїція та ін.) моменти, у той час у царині когнітивних досліджень домінуючим є пояснення, моментом якого є розуміння. Чітке розрізнення цих рівнів і процедур має сенс для усвідомлення їх як єдності відмінного у взаємодоповнюючому контексті. Глибинною основою цієї взаємодоповнюваності є взаємозв’язок смислопокладання і смислореалізації у життєдіяльності людини: проблема “для чого жити” так чи інакше імплікує конкретні питання “як жити”, тобто, смислова повнота життя передбачає поєднання його вищих цінностей та ідеалів і реальних способів їх реалізації. Відтак “гуманітарність” гуманітарного пізнання визначається не лише мірою розуміючого осягнення ціннісно-смислової іпостасі людського буття, але і пояснюючим проникненням у його сутнісні засади з метою розробки конкретних програм автентичного самовизначення людини. У зв’язку з цим можна погодитись з думкою В.Федотової, що досягнення гуманітарної адекватності суспільствознавством уможливлюється взаємодоповненням двох дослідницьких програм: “Одна працює на аналіз цінностей і цілей суб’єкта, а інша – виявляє закономірності, які мали б привести до досягнення цих цілей. Перша орієнтована на “олюднення”, друга – на “оречевлення”. Але це не означає, що перша заздалегідь краща і “гуманітарніша”, вони повинні працювати на будь-якому об’єкті, з’ясовуючи його людський і об’єктивний зміст, щоб останній міг бути використаний в інтересах людини” [6, с. 11]. Як переконливо показав М.Бахтін, на рівні методології гуманітарного пізнання сумісність цих двох програм має діалогічну основу. “Принцип доповнюваності, - пише він, - я також сприймаю діалогічно” [1, с. 375]. Ця діалогічність укорінена у двоїстій – знаково-символічній і ціннісно-смисловій – природі текста, що репрезентує людину та її світ. За описово-пояснюючого підходу текст розглядається як певна інформаційна система, що похідна від певних історичних умов, картин світу, соціальних норм і кодів мислення. Дослідження гуманітарного здійснюється тут в аспекті об’єктивного, загального і закономірного, що характерно для наукової настанови в цілому. За розуміючого підходу дослідник намагається “пробитися” через текст до його мотиваційно-смислової колізії, зосереджує увагу на тому, “що має відношення до істини, правди, добра, краси, історії” [1, с.299]. “Обидві точки зору виправдані, але в певних, методологічно усвідомлених границях і без змішування” [1, с.362]. Гуманітарно-науковими є обидва підходи: дослідження тексту на “рівні системи” – детерміністично, і аналіз його як “органічної цілісності” - з позицій творчої свободи, “одкровення” особистості, що “не припускає ні каузального пояснення, ні наукового передбачення” [1, с.301]. Але лише другий підхід, наголошує М.Бахтін, є специфічно-гуманітарним.

Власне кажучи, людська реальність як предмет гуманітарного пізнання завжди існує у своїй фактичності й детерміністичних залежностях, конституюючись водночас діяльнісно разом із свідомістю і вчинками її суб’єктів. Методологія гуманітарного пізнання повинна враховувати той і той її аспекти як взаємододатні дослідницькі стратегії: з одного боку – детерміністичне зв’язування фактів і їх номотетичні пояснення, а з іншого – проникнення у таємниці неявних спонук і мотивів, розуміння смислозначущих подій. Філософські уроки герменевтики, психоаналізу, феноменології засвідчують доповняльність цих підходів як момент ідеалу науковості гуманітарного знання.

Сказане вище дозволяє зробити такі висновки.

• Тривалий час гуманітаристика, наука в цілому мали інтерпретативний характер, а пояснення і розуміння в них чітко не розрізнялись. Протиставлення цих процедур зумовлено розщепленням цілісної життєдіяльності людини на прагматичне підкорення природи, успішність якого залежала від пояснення її законів, і духовно-розуміюче співжиття людини і світу. З таким протиставленням узгоджується більша розвиненість “пояснюючого” ідеалу науковості природознавства, екстраполяція його норм на пізнання світу людини, а також відставання формування “розуміючої” методології “наук про дух”.

• Спрямованість гуманітарного пізнання на мотиваційно-смислову основу людського буття зумовлює домінування в ньому розуміння, водночас об’єктивація смислів, як і потреба їх реальної реалізації, уможливлює застосування в ньому пояснюючих настанов. Гуманітарна взаємодоповнюваність цих процедур узасадничена на комунікативності людського досвіду. Пояснення як підведення явища під загальний закон і розуміння як осмислення явищ через призму загальнозначущих цінностей суттєво між собою не розрізняються.

Враховуючи тенденції дослідження цієї проблеми в аналітичній філософії, філософському постмодернізмі, феноменології, можна припустити, що її розв’язання неможливе поза з’ясуванням механізму узгодження “пояснюючих” значень і “розуміючих” смислів в царині гуманітарного пізнання.