2.3. Державні підприємства та їх роль в економіці.

Важливу роль у системі державних фінансів відіграють державні підприємства, які створюються з метою забезпечення розвитку галузей, важливих для задоволення суспільних потреб. Державне підприємництво має певні відмінності від приватної підприємницької діяльності. Вони зводяться як до формування капіталу суб'єктів господарювання, так і структури управління його фінансами, а також використання результатів фінансової діяльності. Діяльність державних підприємств здійснюється насамперед у сферах, розвиток яких неможливий або недоцільний з використанням приватного капіталу. Як правило, це підприємства, що функціонують у галузях виготовлення зброї, наркотичних речовин, радіоактивних матеріалів, надання соціальних послуг з використанням державних коштів, проведення фундаментальних наукових досліджень, культурних програм та ін. Переважно державна форма власності застосовується і у сфері природних монополій.

Державне підприємництво в СРСР було фактично єдиною формою розвитку економіки. До державної власності належали навіть ті підприємства, діяльність яких забезпечує потреби ринкової економіки: торгівля, надання послуг населенню, переробка сільськогосподарської продукції, страхування, банківські послуги, будівництво, виробництво товарів споживання та ін. З огляду на це в період переходу до ринкової економіки постала задача проведення широкомасштабної приватизації майна державних підприємств з метою формування ринкової структури господарського комплексу.

Уже на початку 2003 р. в Україні приблизно 80% від загального обсягу промислової продукції вироблялося на недержавних підприємствах, зокрема, у будівництві – 77,6%, транспорті та зв'язку – 39,7%. Торгівля фактично повністю розвивається на приватних засадах. За період з 1992 до 2002 pp. було приватизовано 83 953 об'єкти, з них – 22 660 державної форми власності та 61 296 – комунальної. Та державний сектор економіки в Україні залишався досить значним. Так, в промисловості частка держави за обсягами виробництва становила 23,4%. Більш значною вона залишалася в паливній промисловості (53,7%), електроенергетиці (46,5%), хімічній та нафтохімічній промисловості (30,9%).

Суб'єктами господарювання у державному секторі економіки є підприємства, де частка держави становить від 50 до 100% статутного капіталу. Державними підприємствами здійснюється як некомерційна, так і комерційна господарська діяльність. Некомерційне господарювання спрямоване на досягнення економічних, соціальних та інших результатів без переслідування мети одержувати прибуток. Підприємництво – це господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами на власний ризик з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку. Некомерційна діяльність, як правило, здійснюється суб'єктами господарювання державної та комунальної власності.

Органи державної влади можуть бути засновниками, співзасновниками та власниками пакетів корпоративних прав підприємств. За формами організації державні підприємства поділяються на унітарні, корпоративні і корпоратизовані. Унітарне підприємство – це суб'єкт господарської діяльності, створений виключно за рахунок внесків капіталу з боку держави, 100% корпоративних прав якого знаходиться у власності державних органів влади. Унітарне державне підприємство може бути казенним та комерційним. Корпоративне підприємство за участю держави передбачає наявність декількох власників, тоді як корпоратизоване підприємство – це державне підприємство, яке перетворено в акціонерне товариство, де 100% акцій належить державі. Організаційні форми державних підприємств за структурою капіталу та принципами діяльності відображено на рис. 2.1

В Україні нараховується майже 1000 державних підприємств. Держава є власником пакетів акцій майже 2000 суб'єктів господарювання. У державній власності перебуває понад 1900 пакетів акцій, обсяги яких становлять від 10 до 100% капіталу емітентів. Такі корпоративні права розподілені між органами приватизації, місцевою владою та Кабінетом Міністрів України. Значну їх частку передано в управління уповноваженим особам (юридичним та фізичним). Важливим є і те, що державні підприємства працюють менш ефективно, ніж приватні. Практично 80% їх перебуває на межі банкрутства.

Рис. 2.1. Організаційні форми державного підприємництва в Україні

Відповідно до форми участі держави, її органи здійснюють пряме управління підприємствами й установами та управління державними корпоративними правами. В свою чергу, управління державними корпоративними правами може здійснюватися шляхом:

– реалізації відповідними органами державної влади прав акціонера або учасника господарського товариства;

– призначення представника, що здійснює управління державними корпоративними правами.

Згідно з Законом України "Про власність" майно, закріплене за державним підприємством, належить йому на правах повного господарського відання. До такого права віднесено володіння, користування та розпорядження майном з боку підприємства як суб'єкта господарської діяльності. Майно закріплюється за державною установою (організацією), що фінансується з державного бюджету, на праві оперативного управління. На таких же умовах закріплюється майно держави і за казенним підприємством.

Казенне підприємство – це державне підприємство, яке не підлягає приватизації. Державне підприємство може бути перетворене на казенне за наявності таких умов:

1) підприємство проводить діяльність, яка може здійснюватися тільки державним підприємством;

2) головним споживачем продукції підприємства (понад 50%) є держава;

3) підприємство є суб'єктом природних монополій.

Управління казенним підприємством здійснюють міністерства та інші центральні органи виконавчої влади. Зокрема, такі органи проводять контроль за ефективністю використання майна, оперативне управління яким здійснює керівник підприємства. Органи державного управління затверджують фінансові плани та визначають порядок використання чистого прибутку (шляхом встановлення обов'язкових нормативів його розподілу), визначають умови та фонд оплати праці. Казенне підприємство відповідає за своїми зобов'язаннями коштами та іншим майном, що є в його розпорядженні, крім основних фондів. За недостатності таких коштів і майна відповідальність за зобов'язання казенного підприємства несе власник.

Природна монополія – це такий стан товарного ринку, за якого задоволення попиту на ньому є ефективнішим за умови відсутності конкуренції. Така ситуація, як правило, виникає внаслідок технологічних особливостей виробництва. При цьому товари, що виробляються суб'єктами природних монополій, не можуть бути замінені іншими товарами. Результатом є те, що попит на такому ринку менше залежить від зміни цін, ніж попит на інші товари (послуги). До суб'єктів природних монополій належать суб'єкти господарювання (юридичні особи) будь-якої форми власності, які виробляють (реалізують) товари на ринку, що перебуває у стані природної монополії.

Природні монополії мають місце у таких сферах господарювання: транспортування нафтопродуктів, газу та інших речовин трубопроводами; передавання та розподіл енергії; користування залізничними коліями, вокзалами та іншими об'єктами, що забезпечують рух залізничного транспорту; централізоване водопостачання, водовезення і постачання теплової енергії; послуги портів, аеропортів та інших об'єктів. Діяльність природних монополій підлягає регулюванню з боку державних органів управління. Інструментами регулювання є: ліцензування діяльності природних монополій; регулювання цін (тарифів) на товари і послуги; створення умов для доступу споживачів до товарів, що виробляються і реалізуються природними монополіями.

Особливістю управління державним майном, що закріплене за державним підприємством, є порядок відчуження засобів виробництва. Згідно з законодавством вони можуть бути продані іншим суб'єктам господарювання виключно на конкурентних засадах. Такі операції можуть здійснюватися через біржі, за конкурсом та на аукціонах. Порядок проведення продажу основних засобів визначає Фонд державного майна України. Одержані в результаті проведення таких операцій кошти мають бути спрямовані виключно на інвестиції.

Майно державних підприємств є державною власністю і використовується за рішенням органів державного управління. Разом з тим, у використанні державного майна підприємств для членів їх трудових колективів передбачені пільги. Трудовий колектив державного підприємства має право на одержання частини чистого прибутку, придбання акцій підприємства, одержання дивідендів та ін. В умовах ліквідації та реорганізації державного підприємства права трудового колективу доповнюються додатковими положеннями. До пільг трудового колективу державного підприємства відносять:

– право вимагати передавання майна в оренду або перетворення підприємства на колективну власність у разі прийняття рішення державою про реорганізацію або ліквідацію підприємства;

– можливість одержувати частину чистого прибутку після сплати податків підприємства та інших платежів до бюджету;

– право на одержання акцій підприємства на суму прибутку, яку визначено членові трудового колективу;

– можливість спрямування вкладу члена трудового колективу на спорудження або придбання об'єктів соціально-культурного призначення.

Діяльність некомерційних державних організацій (установ) спрямована, передусім, на задоволення соціально-культурних потреб громадян. їх послуги, як правило, мають нематеріальний характер. Вони надаються за умов їх повної або часткової безоплатності. Такі установи не переслідують мети одержання прибутку. А тому вони утримуються (повністю або частково) за рахунок коштів державного (або місцевого) бюджетів. Зокрема, до таких установ належать установи митної та податкової служб, судів, прокуратури, виконавчої та законодавчої влади, окремі заклади освіти, охорони здоров'я, культури, оборони, наукові заклади та ін. За рахунок коштів, одержаних з бюджету, та власних доходів, бюджетні установи формують необхідні для забезпечення діяльності матеріальні цінності, здійснюють оплату найманого персоналу та проводять інші господарські операції.

Особливістю фінансової діяльності державних підприємств є зобов'язання перерахунку частини прибутку (доходу) до спеціального фонду Державного бюджету України. Такі платежі в обов'язковому порядку мають здійснювати корпоратизовані, казенні підприємства та їх об'єднання.

ІІІ. Характеристика особливостей функціонування підприємств в ринковому механізмі України.

У народному господарстві України відбуваються глибокі соціально-економічні зміни, суть яких полягає в переході до ринкової економіки. Світова економічна наука сформулювала низку ознак, які визначають режим вільного ринку. Це, насамперед, необмежена кількість учасників конкуренції, вільний доступ на ринок та вихід з нього. Кожна особа в умовах ринкового господарювання має право займатися будь-яким видом підприємництва, організовувати його на свій розсуд і припиняти діяльність за власним бажанням. Власник грошових доходів має право вибору та придбання тих товарів і послуг, які йому потрібні.

Для ринкового господарювання характерною є мобільність матеріальних, трудових, фінансових та інших ресурсів. Кожен учасник конкуренції може оперативно вкладати і переміщувати свій капітал з однієї галузі виробництва в іншу, з однієї сфери народного господарства в іншу залежно від власних економічних інтересів.

У ринковій економіці кожен учасник конкуренції володіє певним обсягом ринкової інформації (відомості про попит і пропозицію, ціни, норму прибутку та ін.). Без цієї інформації товаровиробник не в змозі прийняти правильне управлінське рішення.

Отже, ринок - це система соціально-економічних відносин між людьми, які виникають у процесі виробництва, розподілу, обміну, споживання і ґрунтуються на певних принципах, основними з яких є економічна доцільність і свобода діяльності.

Ринкові відносини як виробничі виникають на основі розвиненого товарного виробництва, суспільного поділу праці, економічної відокремленості виробників. Це і є об´єктивні умови існування ринку.

Функціональна визначеність ринку полягає в забезпеченні ним процесів саморегулювання економічної системи. Він виконує регулюючу функцію у процесі безперервного відтворення та надійного зв´язку між виробництвом і споживанням, в об´єднанні економіки в єдине ціле, в розподілі ресурсів між різними сферами виробництва. В цьому значенні ринок виступає функціональною формою економічних зв´язків між суб´єктами економічної системи. На ринку виявляються попит і пропозиція, відповідність виробництва споживанню, економічні інтереси суб´єктів, індивідуальні витрати праці на виробництво товарів порівнюються із суспільним еталоном, виявляється міра корисності товарів і послуг відповідно до дії закону вартості.

Реально виконувати свої функції ринок може за таких умов:

- незалежності суб´єктів господарювання, наявності певних прав і свобод товаровиробників у поєднанні з їхньою економічною відповідальністю;

- права власності на засоби виробництва, створений продукт і дохід;

- права самостійно визначати ціни на виготовлені товари й послуги та ринок збуту продукції;

- свободи вибору господарської діяльності, джерел фінансування і ресурсів;

- розвиненої ринкової інфраструктури (фондові та товарні біржі, банки, страхові організації та ін.);

- стійкої фінансової і грошової системи;

- наявності певного економічного середовища і клімату, які сприяли б господарюванню в ринкових умовах. Йдеться про достовірну інформацію щодо ринку і його суб´єктів та правових гарантій вільного підприємництва.

Основна властивість економіки ринкового типу полягає в проникненні ринкових відносин у всі господарські сфери, галузі і регіони країни. Глибина проникнення ринкових відносин, широта охоплення ними соціально-економічних явищ і процесів у різних галузях і секторах економіки різна. Практично всі вони перебувають під впливом ринкових змін. Таким чином, уся економіка виступає як сукупність ринків.

Вивчення структури ринку дає комплексне уявлення про ринкову економіку як єдність взаємопов´язаних і взаємодіючих ринків.

При найвищому ступені структуризації в складі єдиного ринку виділяються ринки:

- предметів споживання і послуг;

- засобів виробництва і виробничих видів діяльності;

- капіталів;

- цінних паперів;

- праці;

- інформації, інтелектуального продукту, інновацій.

У свою чергу кожний з перелічених ринків ділиться на часткові ринки, які входять до його складу.

Ринок предметів споживання і послуг представлений ринками: а) продовольчих товарів; непродовольчих товарів народного споживання; б) побутових, комунальних, транспортних послуг; в) послуг культури, освіти, охорони здоров´я; г) житла, приміщень і споруд невиробничого призначення.

Ринок засобів виробництва і виробничих видів діяльності включає ринки: а) знарядь праці, машин, устаткування, приладів, виробничих приміщень і споруд; б) сировини, матеріалів, енергії; в) робіт і послуг виробничого призначення.

Ринок капіталів представляє один із різновидів грошового ринку, в якому об´єктом ринкових відносин є капіталовкладення.

Ринок цінних паперів передбачає існування фондових і валютних бірж, бірж цінних паперів (чеків, акредитивів, векселів, облігацій, інших видів грошових зобов´язань).

Ринок праці пов´язаний з правом кожної особи на продаж своєї робочої сили за власним вибором, ринковою ціною на основі контракту між працівником і власником. Він включає систему підготовки і перепідготовки кадрів, працевлаштування і захисту при безробітті.

Ринок інтелектуального продукту охоплює сферу інформаційних послуг, купівлю-продаж інтелектуального продукту (програмні продукти для ЕОМ, авторські права тощо), інновацій (нововведень, винаходів, раціоналізаторських пропозицій).

Ринки предметів споживання і послуг, засобів виробництва та виробничих видів діяльності можуть бути узагальнені поняттям "товарний ринок".

Перехід до ринкової економічної системи в Україні має ряд характерних особливостей.

1. Ринкові трансформаційні процеси здійснюються в умовах переходу від адміністративно - командної системи господарювання та управління до ринково-демократичної, які своїм вихідним пунктом мали всеохоплюючу державну монополію на засоби виробництва. Тому головним направленням ринкової трансформації вітчизняної економіки було реформування відносин власності, створення достатньої кількості самостійних підприємств, які формували б конкурентне середовище, сучасні ринкові відносини, що ґрунтуються на різних формах власності та господарювання.

Створення різноманітних форм власності відбувається через роздержавлення власності, приватизацію значної її частини. Це сприяє розвитку багатоманітних форм господарської діяльності та формуванню конкурентного ринкового середовища.

На початок 2000 року в Україні форму власності змінили понад 65 тисяч підприємств та організацій. Понад 70 відсотків загального обсягу промислової продукції вироблялося на недержавних підприємствах.

2. Адміністративно-командна система господарювання та управління в Україні вкоренилася значно глибше, ніж у більшості країн Східної Європи (Польщі, Чехії, Східній Німеччині та ін.), які мали досить розвинутий приватний сектор сільськогосподарського виробництва.

Адміністративно-командна система надала перевагу вертикальним економічним зв'язкам між виробниками та споживачами. Міністерства і відомства не лише визначали, чого і скільки підприємствам виробляти, а Й розпоряджалися виробленою продукцією та одержаним прибутком. Головним було виконання директивних завдань централізованого плану, а не задоволення потреб споживачів. Національне господарство виробляло товари, в яких не мало потреби.

3. Характерним для економіки України постсоюзного часу було те, що вона отримала у спадок від Радянського Союзу частину його народногосподарського комплексу, яка відображала спеціалізацію на важкій промисловості, видобувних галузях та військово-промисловому комплексі, а також мала незавершений цикл виробництва. Так, у військово-промисловому комплексі, котрий завантажував 40 відсотків виробничих потужностей, замкнутий цикл виробництва становив узагалі 3 відсотки. Вітчизняна економіка виробляла лише 20 відсотків продукції, що реалізувалася на внутрішньому ринку. Все це негативно позначилося на ринковій трансформації економіки України. Тому головним у новій економічній політиці держави став принцип керованого формування сучасних ринкових відносин.

4. Перехід України до ринкових відносин ускладнювався також тим, що вона не мала Центрального банку, власної фінансово-кредитної та грошової системи, ринкової інфраструктури, достатньо кваліфікованих кадрів у цих сферах та інших інституцій, які могли б на практиці забезпечити формування економічних підвалин національного ринку. Нині в Україні вже сформовано основні елементи інфраструктури ринку, але їхня діяльність малоефективна. Це пояснюється недосконалим законодавством, недостатнім рівнем професійного і патріотичного управління.

5. Негативний вплив на формування ринкових відносин в Україні мали такі деструктивні процеси як економічна нестабільність, велика інфляція, гіперінфляція - понад 10 тисяч відсотків (нинішня інфляція на рівні 8 відсотків), високий рівень безробіття, криза державних фінансів, висока дефіцитність державного бюджету, виток вітчизняних капіталів за кордон, натуралізація обміну (бартерні операції), знецінення національних грошей (українського карбованця), дефіцит платіжного балансу та ін. Всі ці обставини вимагали застосування державою широкого комплексу спеціальних заходів, які забезпечили б нормальні умови для формування національного ринку, ринкових відносин.

6. Особливістю української економіки є ще й те, що вона може розвиватися, спираючись на внутрішній ринок і внутрішній попит. Таких національних економічних систем у світі небагато. Тому головним у новій економічній політиці є визначення ринкової трансформації національної економіки, керованого формування за участю держави сучасних ринкових механізмів.

Водночас зауважимо, що для того, аби економічні суб'єкти національного ринку могли реалізувати право власності на засоби виробництва і вироблену продукцію, крім економічних потрібні ще й правові передумови. Розвинуте законодавство та дієві механізми його реалізації сприяють формуванню і ефективному функціонуванню сучасних ринкових відносин.

Нові можливості розвитку сучасного національного ринку відкриваються на основі Господарського та Цивільного кодексів України, які набули чинності з 1 січня 2004 року.

Внаслідок трансформації економічної системи в Україні активно формуються ринкові відносини, а отже, сучасні ринкові механізми. На сучасному етапі можна виділити такі характерні особливості функціонування та розвитку національного ринку:

1) відсутність розвинутого ринкового середовища досконалої економічної конкуренції і немонополістичного сектору вітчизняної економіки, що негативно впливає на розвиток малого і середнього підприємництва;

2) наявність монополістичних структур, незначна кількість малих підприємств, слабка конкуренція, неефективна система державного регулювання цін роблять внутрішній - ринок стихійно-монополізованим, звужують сферу ринкових відносин;

3) нерозвиненість сучасної ринкової інфраструктури, зокрема функціонуючих товарних, інвестиційних компаній, лізингу тощо;

4) слабка конкуренція на ринку залучення вільних коштів фізичних та юридичних осіб, що звужує джерела кредитних ресурсів, дає можливість комерційним банкам підвищувати відсоткові ставки на кредити, що є руйнівними для суб'єктів підприємницької діяльності, особливо для початківців малого бізнесу;

5) неефективна податкова політика, яка перешкоджає створенню сприятливих умов для розвитку підприємництва, зокрема малого та середнього, а отже, звужує легальний, цивілізований ринок і формує нелегальний (тіньовий) ринок;

6) недостатньо розвинутий ринок робочої сили, свідченням чого є дуже низька ціна на неї (заробітна плата), особливо кваліфікованої робочої сили, що стимулює значний відтік її за межі національного ринку, а отже, негативно впливає на його формування та розвиток;

7) недоступність для більшості суб'єктів підприємницької діяльності джерел фінансування — низьких ставок за кредити комерційних банків. Це пояснюється тим, що у вітчизняній економіці фактично не діє механізм гарантування кредитів;

8) недосконалий інвестиційний клімат, який не сприяє розвитку ефективного ринку інвестицій. В Україну не надходять у достатніх кількостях іноземні інвестиції. Причиною цього є те, що відносини власності належно не захищені законодавством, що не відповідає орієнтації іноземного капіталу на приватний сектор економіки. На низьку якість ринку інвестицій також впливає надмірна заполітизованість вітчизняної економіки, конфлікт інтересів законодавчої і виконавчої влади, бюрократичні завади, корумпованість, стрімкі зміни в оподаткуванні та регулюванні зовнішньоекономічної діяльності;

9) колосальна залежність української економіки від економічного становища країн СНД, зокрема Росії. Так, здійснений у серпні 1998 року російським урядом дефолт (відмова виплачувати фінансові зобов'язання) призвів до того, що за короткий період національна банкнота - гривня знецінилася вдвоє. Відповідно піднялися ціни на товари народного споживання, що за стабільного рівня зарплат і соціальних виплат призвело до істотного падіння рівня життя в Україні;

10) низький рівень інтеграції вітчизняної економіки у світове господарство, міжнародний поділ праці.

Така ситуація містить у собі серйозну загрозу деформації ринкових відносин, породжує недовіру населення до економічної політики уряду, посилює нестабільність і невпевненість у майбутньому ринкової економічної системи.

Світовий досвід формування ринкових відносин, ринкового механізму в цілому переконує, що це довготривалий процес, протягом якого постійно відбуваються зміни в усіх сферах соціально-економічного життя суспільства. Ринок в цілому може успішно функціонувати лише у цілісній системі економічних та юридичних норм, за певного стану суспільної свідомості, моралі, рівня загальної правової та політичної культури. Без цих передумов цивілізаційний ринок не може існувати. Тому створення соціально орієнтованого ринку вимагає консолідації усіх сил і ресурсів суспільства.

Отже, основне завдання Української держави полягає у створенні умов для повноцінного функціонування і поступального розвитку сучасних ринкових відносин, оптимального конкурентного середовища підприємницької діяльності. Нині в Україні триває процес удосконалення нормативної бази та прийняття законів, які сприяли б формуванню ринкового середовища.