17.Раціональні очікування як чинник фінансової політики

Теорія раціональних очікувань дістала поширення з середини 70-х років, коли в економіці виникли високі рівні інфляції і безробіття, стагфляція. Ця теорія виходить з того, що всі ринки є висококонкурентними, рівноважні ціни швидко пристосовуються до нових ситуацій, зарплата і ціни можуть як підвищуватись, так і знижуватись. Ринкові суб'єкти ведуть себе раціонально, в очікуванні зростання цін розширюється ринковий попит, стимулюючи нове зростання цін. Таким чином, ефективність стабілізаційної політики держави зводиться до нуля.

«Раціональні очікування» базуються на наукових прогнозах, що враховують функціонування реальної економічної моделі: динаміку цін, витрат, рівень ставки процента, наслідки конкретної економічної політики, вплив урядових рішень на макроекономічні показники тощо.

Загальновизнаним автором ідеї раціональних очікувань, згідно з якою чекання є раціональними, якщо вони збігаються з прогнозом, отриманим на основі моделі, вважають Дж. Мута, який сформулював 1965 року це положення і відобразив його в моделі. Лише через 10 років до цієї ідеї звернувся і використав як методологічний підхід до аналізу Р. Лукас (1975 р.) - професор Чиказького університету.

На думку Лукаса та його послідовників, економічні агенти прогнозують наслідки (рівень цін) будь-якого впливу на економіку, виходячи із знання закономірностей її функціонування, і відповідно до цього формують власну економічну поведінку. Вони прогнозують свою діяльність, і ці прогнози набагато досконаліші від тих, що отримуються на основі моделювання. Наприклад, якщо люди знають, що бюджетний дефіцит зростає, аби стимулювати економіку, то вони чекають у найближчому майбутньому зміни цін, інфляції. Врахування цієї можливості приводить в умовах досконалої конкуренції й швидкої адаптації ринків до того, що жодна систематична політика стабілізації не зможе результативно впливати на зайнятість та виробництво. Всі регулюючі дії негайно нейтралізуються поведінкою індивідів на ринку.

Теорія раціональних очікувань заперечує політику державного регулювання, наводячи кілька аргументів. Один з них - недоцільність, оскільки всяке втручання нівелюється поведінкою агентів, є загальним; другий - що ця політика породжує саме через раціональні очікування результати, протилежні прогнозованим. Так, регулювання сукупного попиту призвело до наростання інфляційних процесів, хоча зайнятість залишалась на тому ж рівні. З іншого боку, монетаристські рецепти також не давали необхідних результатів, оскільки економічні агенти адаптували свою діяльність до економічної політики. Третім аргументом був той, що державна політика стосується макроекономічного рівня, ігнорує мікроекономічний, де приймається рішення про економічну поведінку в конкретній економічній ситуації. Нові класики пропонують формувати економічну політику держави так, щоб вона забезпечувала стабільність рішень та законів, щоб зміна грошових та фіскальних правил не пов´язувалася з тимчасовими потребами державного бюджету, щоб нові правила починали діяти через достатній проміжок часу, аби агенти могли адаптувати і прогнозувати свої дії. Безпосереднім результатом була б повна деполітизація важливих короткострокових процесів фіскального та грошового регулювання.

Узагальнюючий висновок нових неокласиків полягав у тому, що результати політики багато в чому визначаються суб´єктивними оцінками та очікуваннями агентів, на які можна впливати не лише за допомогою економічних дій.