29) Становлення ідеології та практики Руху неприєднання

Конфлікт між великими державами, а також їхні спроби втягнути в глобальне протистояння країни Азії, Африки й Латинської Америки підштовхнули велику групу видатних діячів держав, у тому числі тих, які нещодавно визволилися від колоніальної залежності, зайняти позицію неучасті у військово-політичних блоках, відсторонитися від конфліктів провідних держав світу.

Вперше термін «Рух неприєднання» було використано в документах ІІІ-ої конференції країн, що не приєдналися (Лусака, 1970 р.). Формуванню Руху неприєднання пере­дувало зародження доктрини неприєднання на межі 40-х і 50-х років та вибір політики неприєднання більшістю країн, що визволилися, наприкінці 50-х — на початку 60-х років. Започаткував ідеологію Руху неприєднання Д Неру.

З ініціативи прем'єр-міністра Індії Д. Перу, президен­та Югославії Й. Броз Тіто, президента Єгипту Г. А. Насера, керівників Індонезії й Гани та інших держав у вересні 1961 р. в Белграді відбулася конференція 25 глав урядів, що поклала початок Рухові неприєднання. Її організаторами стали Югославія, Єгипет, Індія, Індонезія та Афганістан. Учасники Руху, більшість яких вважала, що СІІІА і СРСР нєсуть ріпну відповідальність за міжнародну напруженість і гонку озброєнь, проголосили неприєднання до військово-політичних блоків, підтримали боротьбу народів проти колоніалізму, за незалежність, за ліквідацію економічної нерівності у світі, за мирне співіснування.

З 1981 р. І вересня святкується як День Руху непри­єднання.

Своєрідність організаційного боку діяльності Руху не­приєднання полягає в тому, що пін функціонує без Ста­туту, тобто немає основоположного документа, який ви­значав би його мету, завдання та структуру, регламенту­вав функції його органів.

Головні програмні документи Руху неприєднання приймаються на конференціях глав держав та урядів, що проводяться регулярно (Белград — 1961 р., Каїр — 1964 р,, Лусака — 1970 р., Алжир — 1973 р., Коломбо — 1976 р., Гавана — 1979 р..). Країна, в якій проводиться конференція у верхах, стає країною-координатором, а її керівник — головою руху. Країна-координатор і керівник Руху неприєднання забезпечують підготовку його фору­мів та документів. Для обговорення актуальних проблем проводяться конфереіщії міністрів закордонних справ.

Документи Руху неприєднання ухвалюються на основі консенсусу й мають рекомендаційний характер.

Отже, цілі та принципи Руху неприєднання зафіксо­вані в програмних документах його форумів. Це — бо­ротьба проти імперіалізму, колоніалізму й неоколоніа­лізму, апартеїду, расизму та всіх форм гегемонізму іі експансіонізму, за мирне співіснування держав, розрядку міжнародної напруженості, припинення гонки озброєнь, за перебудову світових економічних відносин, за новий міжнародний інформаційний порядок.

30) Вибір шляхів модернізації країн, що визволилися, та культурно-цивілізаційні блоки

Існує кілька визначень поняття «модернізація». Найзагальніше тлумачить його як процес єдиної

ВСЕОСЯЖНОЇ СТРУКТУРНОЇ ЗМІНИ СУСПІЛЬСТВУ. ІНШ0!

трактування конкретніше й пов'язане з проблемами Сходу. Така оцінка широко визнана: «Історична модер­нізація — це процес зміни тих типів соціальної, еко­номічної й політичної системи, що розвивалися в Г Європі й Північній Америці з VII по ХГХ ст., поширилися! на інші європейські країни, а в XIX і XX ст. — на| південноамериканський, азіатський та африканський континенти».

Серед азіатських країн тільки Японії вдалося успішної здійснити модернізацію наприкінці XIX — на початку! XX ст., але й ця країна зуміла зрівнятися з передовими! капіталістичними державами за рівнем розвитку тількйї після другої світової війни, коли минуло вже кільк»! десятиріч модернізації.

Що стосується інших країн Азії й тим більше Африки, то тут процеси модернізації почалися тільки в 70—80-ті роки. При цьому виявилася залежність вибору щляхів розвитку від культурно-цивілізаційних традицій. Визначилися потужні культурно-цивілізаційні блоки, тяжіння до яких не долається жодним впливом Європи. Таких культурно-цивілізаційних блоків в Азії й Африці чотири:

1. Китайсько-конфуціанський блок (Китай, Японія, В'єтнам, Корея, Тайвань, Гонконг, Сінгапур).

2. Індо-буддійсько-мусульманський блок (Індія, Па­кистан, Південно-Східна Азія).

3. Арабо-мусульманський блок (Афганістан, Ірак, Іран, країни Магрибу).

4. Центральна та Південна Африка (десятки різно­рідних і ще не сформованих держав, військово-племінних утворень).

Проблема вибору шляхів розвитку (модернізації) після другої світової війни, й особливо після завершення роз­паду колоніальних імперій і деколонізації, стала спільною проблемою для всіх країн Азії та Африки. Саме тоді перед ними вперше постала практична потреба модерні­зації як проблема глобального масштабу.

Вибір був невеликим: «соціалістичний шлях», «соціа­лістична орієнтація» або єврокапіталістичний шлях. Та при будь-якому варіанті визначальними виявилися куль­турно-цивілізаційні особливості й традиції.

Протягом трьох десятиріч тривали випробування со­ціалістичного шляху розвитку в Китаї, В'єтнамі та Пів­нічній Кореї. Вже до середини 70-х років стало ясно, що Цей шлях привів Китай до найтяжчої економічної кризи. Довелося ставати на інший шлях — шлях ринкових ре­форм і послаблення державного контролю в економіці. В'єтнам до цього часу тільки встиг об'єднатися. До по­чатку 90^х років Проблема побудови* соціалізму за марксистською моделлю у В'єтнамі була знята.

Стійкішою виявилася ідея «соціалістичної орієнтації», Що поширилася в цілій низці країн Африки та деяких арабських країнах. Але й там ідея світової революції, стрибка в царство добробуту й свободи, зазнала краху. Здійснення націоналізації, кооперування, встановлення °Днопартійної політичної системи в кінцевому підсумку Призвели до розрухи в народному господарстві, бюрократизації, корупції й панування авторитарно-диктаі ських режимів, до ряду збройних заколотів. Більше країн, що пішли «соціалістичним» шляхом, довелося чинати перехід до ринкових відносин та багатої тійності в умовах наявності великого неефективного жавного сектора в економіці й тоталітарних політ структур. На цьому процесі також позначалися культ но-цивілізаційні особливості та традиції, а модерніз набрала нарешті характеру природно-історичної еволюї

• Створення осі Північ—Південь. Проблема нового міжнародного економічного порядку

Вісь Північ—Південь — термін, який став ватися стосовно взаємовідносин між країна що визволилися й розвиваються («Південь»)^ розвинутими країнами («Північ») у зв'язку з перебудої міжнародних економічних відносин.

До виникнення діалогу між цими групами кр спричинилися процеси економічної деколонізації й пр нення країн, що визволилися, стати рівноправними; никами міжнародних відносин. Вимоги країн, що виваються, щодо перебудови міжнародних економи відносин на справедливій і рівноправній основі втілення в програмі нового міжнародного економічного рядку (НМЕП).

Вимога про встановлення НМЕП була вперше вї нуга на IV конференції на найвищому рівні країн, що приєдналися, в Алжирі 1973 р.

Свою концепцію перебудови міжнародних економі^ них відносин країни, що розвиваються, сформулюв трьох документах — «Декларації про встановлення ное міжнародного економічного порядку», «Програмі дій» і «Хартії економічних прав та обов'язків держав». Ці док менти були схвалені VI та VII спеціальними сесЬ XXIX сесією Генеральної Асамблеї ООН у 1973—1974;

Програму встановлення нового міжнародного еконо­мічного порядку прийняла у квітні 1974 р. VI спеціальна сесія Генеральної Асамблеї ООН, скликана з ініціативи Алжиру.

Основоположними принципами НМЕП є:

суверенітет і рівноправність держав;

їхня територіальна цілісність і взаємне невтручання у внутрішні справи;

право кожної країни обирати найприйнятніший для неї шлях розвитку;

суверенітет держави над природними ресурсами і всією економічною діяльністю;

контроль за діяльністю транснаціональних корпора­цій;

надання допомоги без будь-яких політичних або військових умов.

Принципи нового міжнародного економічного поряд­ку передбачають також преференційний режим для країн, що розвиваються, в усіх галузях міжнародного еконо­мічного співробітництва, перебудову міжнародної валют­ної системи, встановлення справедливого співвідношен­ня між цінами на сировину й промислову продукцію, регулювання сировинних ринків, полегшення умов пере­дачі технології, прискорення процесу індустріалізації.

Таким чином, основні ідеї НМЕП, що містяться в його програмних документах, можна об'єднати в три гру­пи принципів:

забезпечення міжнародно-правової основи для здійс­нення суверенітету країн, що розвиваються, над своїми природними ресурсами та економікою;

перебудова міжнародної торгівлі, реформа валютно-фінансової системи, що склалася, й інтенсифікація допо­моги країнам, що розвиваються;

розвиток та зміцнення економічного, торговельного, фінансового й технічного співробітництва між країнами, Що розвиваються.

Боротьба за новий міжнародний економічний порядок — складне й суперечливе явище. Його встановлення є од­нією з глобальних проблем сучасності, оскільки торка-^ється інтересів усіх країн.