Розділ 3 нетипові форми правління

Термін «нетипова форма правління» відображає процеси скорочення й зникнення «чистих» форм монархічного та республіканського правління. Ці процеси викликані тими змінами, які відбулися у світі в цілому і конкретно в кожному суспільстві. Демократизація, як глобальна тенденція, відкрила доступ раніше політично безправному населенню до процесу прийняття рішень і змінила механізми формування й функціонування органів верховної влади.

«Чисті» форми правління, як ми вже відзначали, мають достоїнства й недоліки. Запозичення різних елементів усередині однієї моделі правління дозволяє говорити про змішану форму правління, оскільки зберігаються основні юридичні властивості «чистої форми». Змінюється лише баланс законодавчої й виконавчої влади, режим їхньої взаємодії.

По іншому відбувається з тими формами правління, які об’єднують базові принципи різних класичних форм. У цьому випадку можна говорити про формування «гібридних форм правління», що змінюють юридичні властивості базових моделей (наприклад, виборність і престолонаслідування), що руйнують звичний для «чистої» форми правління механізм взаємодії влади (режим злиття та режим поділу).

Внутрішньовидові запозичення в рамках класичної моделі зводяться до пошуку балансу законодавчої й виконавчої гілок влади. Головним у цьому пошуку є визначення того, кому - президентові або парламенту належить юридична інвеститура уряду. Таким чином, досягається стабільність і ефективність державної влади.

Нетипові форми правління модифікують базові принципи класичних форм. Так з'явилися республіканська монархія та монархічна республіка, а також соціалістична республіка, характеристики яких будуть відображені у третьому розділі.

3.1. Республіканська монархія та монархічна республіка

Республіканські монархії прагнуть перебороти такий недолік класичної монархії, як недемократичність формування верховної влади, що носить спадкоємний і одноособовий характер. З метою підвищення легітимності влади правителя в сучасних монархіях встановлюється віборність глави держави і строковість його повноважень, що робить дану форму близької до республіки.

Наприклад, у сучасній Малайзії 9 з 13 суб'єктів федерації очолюються спадкоємними султанами (керування в чотирьох іншіх організовано інакше), і тільки ці 9 утворюють Раду правителів, що раз на 5 років обирає главу держави. На цей пост султани обираються по черзі, для чого в Раді правителів ведеться особливий список. Це зближає монарха із президентом, а монархічну форму правління з республіканської. Разом з тим Малайзія у зв'язку з періодичним переобранням глави держави не перетворюється в республіку, оскільки главою держави тут може бути вибраний не будь-який громадянин, а тільки один із правителів суб'єктів федерації. У Малайзії Рада правителів не має владних повноважень, влада монарха теж істотно обмежена (особливо після конституційної реформи 1983-1984 р.). Зовсім по іншому відбувається процес в Об'єднаних Арабських Еміратах. Вища рада семи емірів - суб'єктів федерації має всю повноту влади - вона приймає закони. Національні збори, призначені емірами (кожний емір призначає певне число членів, яке встановлене конституцією 1971 р., і залежіть від розмірів емірату), мають лише консультативний характер. Вища рада емірів обирає главу держави раз на 5 років. Незважаючи на такі вибори, основні повноваження глави держави зосереджені у Ради емірів. В Об'єднаних Арабських Еміратах діє по суті колективний монарх [7;355].

У монархічних республіках немає такої юридичної ознаки республіки, як виборність глави держави. Таким чином, глава держави - президент - здобуває риси монарха. Президент стає незмінюваним, довічним, одноособовим правителем. Різновидом монархічних республік є президентсько-монократична республіка, де президенти незмінювані. Початок цьому явищу було покладено в Індонезії (президент Сукарно), потім пішла соціалістична Югославія. Згідно ст. 220 Конституції 1963 р. переобрання не поширювалося на першого президента И. Броз Тіто. Незмінюваним президентом проголосив себе Маркос на Філіппінах (у 1986 р. він все-таки провів вибори, де зазнав поразки). В 60-80-х роках довічними президентами проголосили себе глави держав у Малаві, Уганді, Тунісі, Екваторіальній Гвінеї й деяких інших країнах, а довічний президент Центральної Африканської Республіки Бокасса став імператором. Згодом майже всі вони були скинуті в результаті військових переворотів, лише президент Тунісу Бургіба був зміщений конституційним шляхом у віці 84 років після висновку медичного консиліуму про його нездатність виконувати обов'язок президента.

Із президентсько-монократичними республіками не слід змішувати суперпрезидентські республіки, розповсюджені в Латинській Америці та Африці, коли, незважаючи на надзвичайно великі повноваження, глава держави періодично змінюється на підставі загальних виборів.