2.2. Республіка

Республіка - це форма правління, у якій вища, державна влада належить виборним органам, що обираються на певний строк і несуть відповідальність перед виборцями. Загальними ознаками республіканської форми правління є:

- існування одноособового і колегіального глави держави;

- виборність на певний строк глави держави та інших верховних органів державної влади;

- здійснення державної влади не по власному праву, а за дорученням народу;

- юридична відповідальність глави держави у випадках, передбачених законом;

- обов'язковість рішень верховної державної влади для всіх інших державних органів;

• переважний захист інтересів громадян держави, взаємна відповідальність особистості і держави. [10;211]

У процесі історичного розвитку форми правління різних держав набувають досить істотних зміни, що приводить до необхідності їхнього вдосконалювання відповідно до нових історичних обставин.

Рабовласницька державність існувала у формі монархій і республік. Причому їхній розвиток відбувався неоднозначно. Так, у Римі на зміну рабовласницькій республіці прийшла монархія, а в Індії спостерігався процес переходу від монархічної форми до республіканської.

Республіканська форма правління існувала у вигляді аристократичної і демократичної республік.

В аристократичній республіці основна маса населення навіть формально відсторонялася від участі у виборах вищих органів державної влади. Таким були Спарта і Римська республіка V - II ст. до н.е. У Римі вся реальна влада була зосереджена в руках посадових осіб. Народні збори виконували другорядну роль і їх діяльність була під наглядом магістрата і Сената.

У демократичній республіці до формування вищих органів державної влади допускалися широкі верстви населення. Так, в Афінах V - IV ст. до н.е. провідна роль серед владних органів належала демократичним колегіальним органам (Народним зборам і Раді п'ятисот), які вирішували найбільш важливі питання державного життя, а посадові особи (магістратура) виконували другорядні функції.

По характеру взаємин між законодавчою та виконавчою владою розрізняють президентську, парламентську і змішану (напівпрезидентську) республіки.

2.2.1. Президентська республіка

Президентська республіка - один з різновидів сучасної форми державного правління, що, поряд з парламентаризмом, з'єднує в руках президента повноваження глави держави і глави уряду. Перелічимо найбільш характерні риси президентської республіки:

- позапарламентський метод обрання президента і формування уряду;

- відповідальність уряду перед президентом, а не перед парламентом;

- більш широкі, ніж у парламентарній республіці, повноваження глави держави;

- побудова механізму здійснення дер­жавної влади на засадах так званого жорсткого «поділу влади».[10;216]

У більшості республік миру прийнята форма президентської республіки (США, Бразилія, Мексика, Філіппіни, Зімбабве, Грузія, Туркменістан і ін.). Переважна більшість країн Латинської Америки - президентські республіки. В Африці до 90-х рр. зовсім не було парламентарних республік. В умовах даної форми здійснюється твердий поділ законодавчої та виконавчої влади: законодавствує парламент, країною управляє президент через підлеглих йому міністрів.

Іноді міністри утворюють Раду міністрів на чолі з адміністративним прем'єр-міністром, але і у цьому випадку фактичним (а часто і юридичним) главою уряду залишається президент. Найчастіше ж (США, багато країн Латинської Америки) міністри не утворять особливого органа - уряду, вони становлять кабінет президента, його дорадчий орган. У президентській республіці президент обирається безпосередньо громадянами. Він одержує свій мандат безпосередньо від народу і не залежить від парламенту (крім випадків імпічменту).

Міністри (прем'єр-міністр і Рада міністрів, там, де вона є) призначаються президентом за своїм розсудом (у деяких країнах, наприклад у США, потрібне затвердження верхньої палати парламенту, у чому вона відмовляє дуже рідко і не з партійних міркувань). Міністри не мають потреби у довірі парламента (нижньої палати), і такого голосування не проводиться. У президентській республіці країною управляє та партія, що перемогла на президентських виборах, а не на виборах у парламент, у її руках виконавча влада, хоча в деяких країнах, особливо в США, значна роль парламента (у багатьох інших країнах парламент займає скромне положення). Закони приймає тільки парламент, але президент має право вето. Міністри відповідальні тільки перед президентом, парламент не може звільнити їх у відставку шляхом вотуму недовіри. Існує незалежний орган конституційного контролю, незалежні суди, як і в парламентських республіках.

Сенс жорсткого «поділу влади» по­лягає в максимальному відокремленні органів законодавчої та виконавчої влади стосовно їх організації й діяль­ності, зокрема у дотриманні принципу несумісності мандата члена парламен­ту і посади члена уряду. В консти­туційній практиці США визнано, що президент, члени кабінету та інші по­садові особи в системі виконавчої вла­ди не мають права брати участь у засіданнях палат конгресу. Певним ви­нятком є послання президента до кон­гресу. В ряді президентських ре­спублік Латинської Америки встанов­лено, що члени утворюваної і очолю­ваної президентом урядової колегії (уряду), уповноваженої здійснювати виконавчу владу, можуть брати участь у засіданнях парламенту і в обговорен­нях, але без права голосу (Аргентина, Болівія, Бразилія, Еквадор, Перу, Уругвай, Чилі). Іноді вони зобов'язані надавати інформацію, відповідати або навіть звітувати у парламенті, що можна вважати формами відповідного контролю. В Гондурасі конституційно передбачена можливість інтерпеляції (запиту) депутатів до членів уряду.

За логікою жорсткого «поділу влади», покладеного в основу Консти­туції США, формально виключається наявність у президента та в інших носіїв виконавчої влади права законо­давчої ініціативи у парламенті. Такий підхід є протилежним прийнятому за умов парламентського правління, коли ініціювати законопроекти упов­новажені депутати й уряд як вищий орган виконавчої влади, і саме за уря­довою ініціативою приймають пере­важну більшість законів. Проте в усіх президентських республіках Латин­ської Америки встановлено право за­конодавчої ініціативи президента та (або) членів утворюваного ним уряду. Президент уповноважений ініціювати законопроекти у парламенті згідно з конституціями відповідних постра­дянських держав.

Вираженням жорсткого «поділу влади» і однією з ознак президент­ської республіки, яка, зокрема, відріз­няє її від інших основних форм державного правління, традиційно вважа­лась відсутність у президента повно­важення розпускати парламент. Ще ідеологами Конституції США це по­вноваження розглядалось як таке, що могло б деформувати побудовану ни­ми систему стримувань і противаг між органами законодавчої й виконавчої влади та зумовити визнання доміную­чої ролі виконавчої влади (президен­та). Вони стверджували, що ненаділення президента правом достро­кового припинення повноважень пар­ламенту «компенсується» відсутністю в останнього повноважень щодо виз­начення кадрового складу виконавчої влади, зокрема прав контролювати діяльність урядовців, які признача­ються президентом, і приймати рішен­ня про звільнення їх з посад.

Водночас у деяких президентських республіках конституційно передбаче­но право президента розпускати пар­ламент. У Чилі президент може ре­алізувати таке право лише один раз протягом строку його повноважень, причому підстави розпуску парламен­ту не встановлені. В Перу та Уругваї повноваження парламенту (палат) мо­жуть бути достроково припинені за умов висловлення ним недовіри уря­ду, альтернативою чого є відставка уряду, а в Туркменистані — навіть без такої альтернативи. Конституцією Узбекистану визначено, що президент за погодженням із конституційним судом може достроково припинити повноваження парламенту в разі ви­никнення у його складі «нездоланних розбіжностей, що загрожують його нормальному функціонуванню, або неодноразового прийняття ним рі­шень, які суперечать Конституції». Згідно зі змістом цитованого положення припускається трактуван­ня відповідного права президента як дискреційного.

Сьогодні президентська республіка класичного типу, про яку мова йшла вище, піддається модифікаціям. Виникає президентська республіка з деякими рисами парламентської форми. По-перше, у деяких країнах (Єгипет, Перу та ін.) засновується посада прем'єр-міністра, призначуваного президентом, створюється Рада міністрів. Міністри в якихось відносинах стають підлеглими прем'єр-міністра, а не тільки президента, що трохи послабляє принцип президентського правління. По-друге, при збереженні основної відповідальності міністрів перед президентом установлюється обмежена відповідальність міністрів перед парламентом, що зовсім не властиво президентській республіці (Уругвай, Перу, Еквадор), а в деяких країнах - і відповідальність прем'єр-міністра та Ради міністрів. Правда, ця відповідальність ускладнена і в остаточному підсумку питання вирішується президентом, але можливі такі ситуації, коли він повинен відправити міністра або уряд у відставку в результаті недовіри парламента (наприклад, у Єгипті, якщо недовіра підтверджена шляхом референдуму виборців). Іноді конституція дуже чітко встановлює випадки, коли можлива недовіра. У Казахстані (ст. 53 Конституції 1995 р.) уряд відповідальний перед парламентом тільки в одному випадку: відхилення програми уряду означає недовіра, але прийняття такого рішення передбачає, щоб за нього проголосували 2/3 облікового складу парламенту, причому на спільному засіданні обох палат. В інших країнах таких жорстких умов не має, але запропонувати резолюцію про недовіру міністрові може лише значне число парламентаріїв (у Перу четверта частина однопалатного парламента).

Насправді недовіра уряду при «сильному» президенті не виноситься. Такі факти невідомі. Президент сам міняє уряд, якщо він бачить таку необхідність і відповідне відношення до уряду з боку парламента. Складно щось сказати і про недовіру окремим міністрам.

Поряд з певним послабленям принципу президенціалізма в президентській республіці з'явилися й такі її форми, які свідчать про зростання всевладдя президента, про перетворення його по суті в єдиний інститут державної і навіть партійно-державної влади. З огляду на особливу роль президента та слабкість парламента в деяких країнах Латинської Америки, Сирії їх нерідко називають суперпрезидентськими республіками. Свої особливості має республіканська форма в умовах військових режимів, коли вищим органом держави є створена у результаті перевороту військова (революційна і т.д.) рада, що обирає свого керівника президентом (іноді - виконуючим обов'язки президента, іноді - тимчасовим президентом). Це мілітарно-президентська республіка – вона є тимчасовою формою, але в окремих країнах к моменту переходу до цивільного режиму вона існувала більш ніж 10 років (Алжир, Нігерія, Ефіопія та ін.).

У різних видах президентської республіки прямі та зворотні зв'язки органів держави з населенням мають свої особливості. У мілітарно-президентській республіці по суті мають місце тільки прямі зв'язки шляхом командного методу керування. Зв'язки, засновані головним чином на примусі, хоча й у меншому ступені, характерні також для суперпрезидентської республіки. У президентсько-монократичній республіці для таких зв'язків використовується єдина державна партія, але всі ці зв'язки здобувають, в остаточному підсумку, персональний характер і спрямовані на зміцнення влади довічного президента - ідеолога держави. У традиційній президентській республіці центром зв'язків, з одного боку, є президент, діяльність якого більше відкрита для населення, з іншого боку - парламент. На місцях нерідко в якості представників держави призначаються особи, вибрані населенням, що є однієї з форм для встановлення прямих і зворотних зв'язків.