Спогади очевидців
Зі спогадів бабусі мого батька, Тимощук Єви Трохимівни, про ті страшні роки голоду: «Кордон між рад Україною і Польщею в 1933р. пролягав в Корецькому районі Рівненської обл. по річці Корчик. На різних берегах річки жили люди із одних родин, але були розділені кордоном. Підчас голодомору жителі польської території старались підтримати своїх родичів на радянській стороні берега.По руслу річки Корчик вони сплавляли на плотиках пакунки з продуктами (зерно, хліб, муку і т.п.).Плоти течією відносило до радянського берега, де їх могли підібрати голодні люди. Але це вдавалось рідко кому зробити. Прикордонні застави були підсилені підрозділами Червоної армії, які круглодобово несли патруль вздовж берега. Вони не допускали змучених від голоду людей до річки , а тих хто робив спробу це зробити - розстрілювали з рушниць. Винятком не були ні діти, ні жінки».
Жителька Кіровоградської обл., Марфа Митрофанівна, розповіла моєму батькові, що коли їй було 12 років, почався голодомор. Сім’я складалась з 11 чоловік. Марфа Митрофанівна була найстаршою дитиною. За пів року голодування помер її батько і троє братів і сестер. В один із днів її мама десь роздобула і зварила м’ясо. Як виявилось то була частина тіла її померлої сестрички. Марфа Митрофанівна покинула дім і з біженцями змогла дібратися до Києва , де й вижила. Під час Великої Вітчизняної Війни Марфа Митрофанівна партизанила в складі великого партизанського загону Медвєдєва. Була учасником бойових дій. Проживала до кінця своїх днів в місці Києві і померла на поч 90-х.
Знайомий моєму татові дід Фома також розповів ті страшні спогади про голодомор. На Одещині, під час голодомору, їх сім’я зменшилась на половину – померло 6 з 12 членів сім’ї. Йому було 15 років, коли почався голод. Його батьки вирощували ячмінь і мали запаси урожаю, які б не дали померти від голоду взагалі. Але в один із днів приїхав продзагін в супроводі червоноармійців, які в їхньому селі забрали все зерно що змогли знайти. Батько діда Фоми частину зерна закопав в сараї в землю, та досвідчені червоноармійці знайшли схрон – зерно відібрали, а старших жорстоко побили. Від отриманих травм, його батько тяжко захворів і помер.
Висновок
Такої жорстокої варварської форми колонізації людство ще не знало. Тому вона вражає своєю жахливою навальністю – без будь-яких моральних застережень, без озирань: а що каже світ?, без жалю і співчуття до тих «гнаних і голодних», заради яких начебто й творився на крові та насильстві новий світ. Після революції і громадянської війни відкрився простір для авантюрних соціальних експериментів, які увійшли в історію ХХ ст під назвами: «рік великого перелому», «колективізація», «ліквідація куркуральства як класу»…Внаслідок цих народовбивчих експериментів Україна опинилася в кінці 1932 – на поч. 1933рр. на грані катастрофи. Знесилена братовбивчою громадсько. Війною, залякана тотальним ідеологічним пресингом-звинуваченням у контрреволюціонерстві, буржуазному націоналізмі, саботажі Україна нічого не могла протиставити навальному диктатові центру в застосуванні найсуворіших методів у «боротьбі за хліб». Обережні сигнали-натяки укр партійного і радянського керівництва в особі В.Чубаря, С.Скрипника, Г.Петровського, О.Шліхтера про розростання голоду внаслідок гіпермаксималіських планів хлібозаготівель тільки злостили Сталіна та його опричників.
Неможливо сьогодні назвати бодай приблизну цифру заарештованих, фізично знищених і насильно вилучених з культурного, громадського і політичного життя України. Знищувалися цілі інституції – від Української автокефальної православної церкви, Всеукраїнської академії наук, Інститутів історії, філософії, права, науково-дослідницького інституту, театру «Березіль», видавництва і редакції Української радянської інйеклопедії,літературно мистецьких об‘єднань та організацій…
Та найбільші кількісні втрати понесло селянство. Авторитетний дослідник голоду й терору в СРСР Р.Конквест у своїй книзі «Жанива скорботи» вважає, що внаслідок голоду 1932-1933рр. на Україні загинуло 5млн., хоча свідчення американського громадянина про те. Що в розмовах М.Скрипник у 1933р. називав «мінімум» 8 млн., голова ДПУ УРСР Галицький – 8-9млн., а інших джерелах фігурує цифра до 10 млн .
Сьогодні очевидно, що число жертв голодомору 1932-1933рр. на Україні досягає 7-8млн. В.Гришко стверджує, що «Український народ у межах усього СРСР взагалі втратив за весь цей час 8,1млн., а в межах самої Української РСР втрати дорівнювали 7,5млн., з яких понад 4,8млн. були омертвленні голодом за час лише «смертельних» місяців приблизно одного року(1932-1933), а решта припадає на втрати природного приросту українського населення за це час».У збірнику про божевільне народовбивство на Україні 1932-1933рр., який був опублікований до 50-річчя Великого Голоду, наводиться цифра – 7млн.українців.