якщо апеляційна скарга подана після закінчення строку апеляційного оскаржен­ня (ст. 395 КПК та коментар до неї) і особа, яка її подала, не порушує питання про поновлення цього строку, або суд апеляційної інстанції за заявою особи не встановить підстав для його поновлення. У випадку коли апеляційна скарга подана з порушенням строків для апеляційного оскарження, суддя-доповідач не має права за власною ініці­ативою вирішувати питання про поновлення такого строку. Це питання повинно роз­глядатись суддею-доповідачем лише тоді, коли воно порушене особою, яка подає апеляційну скаргу з пропуском строку. Вирішення цього питання залежить від того, чи визнає суддя причини пропуску строку поважними. До поважних причин пропус­ку строку на апеляційне оскарження належать об'єктивні обставини, що перешкоди­ли поданню апеляційної скарги у визначені законом строки. КПК дає орієнтовний перелік причин, які слід розглядати як поважні, у випадку неприбуття особи на виклик (ст. 138 КПК та коментар до неї). Вбачається, що ця стаття може застосовуватись й при встановленні поважності причини пропуску строку на апеляційне оскарження.

4. Рішення про відмову у відкритті провадження суддею-доповідачем може бути прийняте лише у двох випадках:

• якщо апеляційна скарга подана на судове рішення, яке не підлягає оскарженню в апеляційному порядку (ст. 392 КПК та коментар до неї);

• якщо судове рішення оскаржене виключно з підстав, з яких воно не може бути оскарженим (ст. 394 КПК та коментар до неї).

4. При прийнятті рішення про повернення апеляційної скарги чи про відмову у відкритті провадження, копія ухвали про прийняте рішення, апеляційна скарга та всі додані до неї матеріали невідкладно надсилаються особі, яка подавала скаргу.

5. Ухвала апеляційного суду про повернення апеляційної скарги або відмова у від­критті провадження перешкоджає подальшому провадженню у кримінальній справі отже, може бути оскаржена в касаційному порядку (ч. 2 ст. 424 КПК та коментар до неї). Окрім цього, право касаційного оскарження таких рішень прямо передбачено положеннями коментованої статті.

6. Залишення апеляційної скарги без руху або її повернення не позбавляють пра­ва повторного звернення до суду апеляційної інстанції в порядку, передбаченому цим Кодексом, у межах строку на апеляційне оскарження. Вбачається, що це законодавче положення стосується лише апеляційних скарг на ухвали слідчого судді, оскільки такі скарги подаються безпосередньо до апеляційного суду, а значить, рішення про зали­шення апеляційної скарги без руху або її повернення може бути прийняте в межах строків на апеляційне оскарження. Апеляційні скарги на всі інші рішення подаються до суду першої інстанції і надсилаються ним до апеляційного суду через три дні після закінчення строку на апеляційне оскарження (ч. 1 ст. 397 КПК та коментар до неї).

Стаття 400

Наслідки подання апеляційної скарги

1. Подання апеляційної скарги на вирок або ухвалу суду зупиняє набрання ними законної сили та їх виконання, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

2. Подання апеляційної скарги на ухвалу слідчого судді зупиняє набрання нею за­конної сили, але не зупиняє її виконання, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

1. Подання апеляційної скарги на судове рішення зупиняє набрання ним законної сили і виконання такого рішення. Якщо строк апеляційного оскарження буде понов­лено, вважається, що вирок чи ухвала суду, ухвала слідчого судді не набрала законної сили (ч. 3 ст. 532 КПК та коментар до неї). У разі поновлення судом апеляційної ін­станції строку апеляційного оскарження одночасно вирішується питання про зупи­нення виконання вироку або ухвали (ч. 4 ст. 534 КПК та коментар до неї). Виправду­вальний вирок або судове рішення, що звільняє обвинуваченого з-під варти, викону­ються в цій частині негайно після їх проголошення в залі судового засідання (ч. 3 ст. 534 КПК та коментар до неї).

Якщо подано апеляційну скаргу лише на певну частину судового рішення або якщо рішення стосується кількох обвинувачених, а скарга надійшла лише в інтересах одно­го, то судове рішення в інших частинах або щодо інших обвинувачених не набирає сили до прийняття рішення апеляційним судом.

2. Подання апеляційної скарги на ухвалу слідчого судді зупиняє набрання нею законної сили, але не зупиняє її виконання, крім випадків, встановлених КПК. До таких випадків належить подача апеляційної скарги на ухвалу слідчого судді щодо видачі особи (екстрадиції) (ч. 6 ст. 591 КПК та коментар до неї).

Стаття 401

Підготовка до апеляційного розгляду

1. Суддя-доповідач протягом десяти днів після відкриття апеляційного прова­дження за скаргою на вирок або ухвалу суду першої інстанції:

   1. надсилає копії ухвали про відкриття апеляційного провадження учасникам судового провадження разом з копіями апеляційних скарг, інформацією про їхні права та обов'язки і встановлює строк, протягом якого можуть бути подані заперечення на апеляційну скаргу;

   2. пропонує учасникам судового провадження подати нові докази, на які вони по­силаються, або витребовує їх за клопотанням особи, яка подала апеляційну скаргу;

   3. вирішує інші клопотання, в тому числі щодо обрання, зміни або скасування за­побіжного заходу;

   4. вирішує інші питання, необхідні для апеляційного розгляду.

2. Усі судові рішення судді-доповідача під час підготовки до апеляційного роз­гляду викладаються у формі ухвали. Копії ухвал надсилаються учасникам судового провадження.

3. Після закінчення підготовки до апеляційного розгляду суддя-доповідач поста­новляє ухвалу про закінчення підготовки та призначення апеляційного розгляду.

4. Обвинувачений підлягає обов'язковому виклику в судове засідання для участі в апеляційному розгляді, якщо в апеляційній скарзі порушується питання про погір­шення його становища або якщо суд визнає обов 'язковою його участь, а обвинуваче­ний, який утримується під вартою, - також у разі, якщо про це надійшло його кло­потання.

1. Протягом десяти днів з моменту відкриття апеляційного провадження за скаргою на вирок або ухвалу суду першої інстанції суддя-доповідач зобов'язаний виконати певні дії організаційно-підготовчого характеру.

Всім учасникам судового провадження має бути надісланий певний перелік до­кументів.

У першу чергу до нього входить ухвала про відкриття апеляційного провадження. У цьому документі повинно бути вказано строк, протягом якого можуть бути подані заперечення на апеляційну скаргу. Такий строк встановлює суддя-доповідач на влас­ний розсуд, враховуючи індивідуальні особливості справи (складність, обсяг, кількість та обсяг апеляційних скарг, які надійшли, тощо).

Учасникам судового провадження також надсилаються копії апеляційних скарг інших учасників та копії доданих до них письмових матеріалів. На забезпечення цієї законодавчої вимоги спрямоване положення КПК, відповідно до якого при поданні апеляційної скарги до скарги та доданих до неї письмових матеріалів надаються копії в кількості, необхідній для їх надіслання сторонам кримінального провадження та іншим учасникам судового провадження, інтересів яких стосується апеляційна скар­га (ч. 6 ст. 396 КПК та коментар до неї).

Окрім вказаних документів, учасникам апеляційного провадження також надси­лається інформація про їх права та обов'язки. Такою інформацією є положення статей КПК щодо загальних прав та обов'язків відповідних учасників (глава 3 КПК та ко­ментар до неї), а також права та обов' язки, що виникають у межах апеляційного про­вадження (право подати заперечення на апеляційну скаргу (ст. 402 КПК та коментар до неї), відмовитися від апеляційної скарги, змінити або доповнити її (ст. 403 КПК та коментар до неї) тощо).

Якщо особа, що подала апеляційну скаргу, посилається на нові докази, які не були предметом дослідження у суді першої інстанції, але такі докази не увійшли до числа матеріалів, що додаються до апеляційної скарги, суддя-доповідач пропонує учаснику судового провадження подати вказані докази. Якщо особа вказує на існування доказів, але не має до них доступу, суддя доповідач повинен витребовує такі докази за клопо­танням особи.

У випадку заявлення учасниками судового розгляду інших клопотань (у тому числі щодо обрання, зміни або скасування запобіжного заходу) суддя-доповідач також вирішує їх у межах підготовки до апеляційного розгляду.

Суддя-доповідач зобов'язаний вирішити всі інші питання, необхідні для апеляцій­ного розгляду справи:

• день, час, місце розгляду;

• проводити розгляд у закритому чи відкритому судовому засіданні;

• про запрошення та допуск захисника, якщо його участь є обов' язковою;

• про перелік осіб, які підлягають виклику в судове засідання;

• про виклик у необхідних випадках перекладача;

• про можливість проведення письмового апеляційного провадження;

• всі інші питання, які стосуються підготовки до судового розгляду апеляційних скарг.

  2. Рішення, які приймає суддя-доповідач, документально оформлюються шляхом винесення відповідної ухвали. Інформування учасників судового провадження про прийняття того чи іншого рішення відбувається шляхом надсилання їм копій таких ухвал.

  3. Після вчинення всіх передбачених законом дій у межах підготовки до апеляцій­ного розгляду суддя-доповідач постановляє ухвалу про закінчення підготовки та при­значення апеляційного розгляду.

  4. Коментована стаття встановлює перелік випадків, у яких виклик обвинувачено­го у судове засідання є обов' язковим:

• якщо в апеляційній скарзі порушується питання про погіршення його становища (порушується питання про скасування виправдувального вироку, призначення особі більш суворого виду або розміру покарання, визнання особи винною в епізодах, за якими вона була виправдана, тощо);

• суд визнає обов'язковою участь обвинуваченого у судовому засіданні (зокрема, якщо факти, необхідні для правильного вирішення справи, потребують допиту обви­нуваченого);

• обвинувачений, який утримується під вартою, подав клопотання про участь у судовому засіданні.

Виклик здійснюється в порядку, встановленому КПК (глава 11 КПК та коментар до неї).

Якщо для участі в розгляді в судове засідання не прибув обвинувачений, участь якого є обов'язковою, апеляційний розгляд відкладається (див. ч. 4 ст. 405 КПК та коментар до неї).

Стаття 402

Заперечення на апеляційну скаргу

1. Особи, зазначені у статті 393 цього Кодексу, мають право подати до суду апеляційної інстанції заперечення на апеляційну скаргу на вирок чи ухвалу суду першої інстанції в письмовій формі протягом встановленого судом апеляційної інстанції строку.

2. У запереченні на апеляційну скаргу зазначається :

   1. найменування суду апеляційної інстанції;

   2. прізвище, ім'я, по батькові (найменування), місце проживання (перебування) особи, яка подає апеляційну скаргу, а також номер засобу зв 'язку, адреса електронної пошти, якщо такі є;

   3. судове рішення, яке оскаржується, і назва суду, який його ухвалив;

   4. номер кримінального провадження в суді апеляційної інстанції, якщо він повідо­млений судом апеляційної інстанції;

   5. обґрунтування заперечень щодо змісту і вимог апеляційної скарги;

   6. у разі необхідності - клопотання особи, яка подає заперечення на апеляційну скаргу;

   7. перелік матеріалів, які додаються.

3. У запереченні на апеляційну скаргу зазначається, чи бажає особа взяти участь в апеляційному розгляді.

4. Заперечення на апеляційну скаргу підписується особою, яка його подає.

1. Всі суб'єкти права на апеляційне оскарження (ст. 393 КПК та коментар до неї) мають право подати свої заперечення на апеляційну скаргу та на вирок чи ухвалу суду першої інстанції, подані іншими учасниками судового розгляду. Подання заперечень на апеляційну скаргу на ухвалу слідчого судді КПК не передбачає.

Заперечення подаються виключно в письмовій формі. Особливе значення запере­чення на апеляційну скаргу відіграють у випадку прийняття рішення про проведення письмового апеляційного провадження (ст. 406 КПК та коментар до неї) оскільки у цьому випадку в апеляційного суду є можливість з'ясувати не лише доводи апелян­та, які викладені в апеляційній скарзі, а й позицію протилежної сторони.

Строк, протягом якого особа наділена правом подати свої заперечення на апеля­ційні скарги інших учасників процесу, встановлюється суддею-доповідачем під час підготовки до апеляційного провадження (п. 1 ч. 1 ст. 401 КПК та коментар до нього).

2. Як і апеляційна скарга, заперечення на неї повинні відповідати законодавчо встановленим вимогам щодо форми і змісту. У запереченні на апеляційну скаргу за­значається:

• найменування суду апеляційної інстанції (вказується повна офіційна назва апеля­ційного суду, до якого подаються заперечення, що передбачена Указом Президента «Пи­тання мережі місцевих загальних та апеляційних судів» N° 591/2011 від 20 травня 2011 р.)

• прізвище, ім'я, по батькові (найменування, якщо учасником судового проваджен­ня від імені якого подаються заперечення є юридична особа), місце проживання (пере­бування) особи, яка подає заперечення (у п. 2 ч. 2 коментованої статті вказано «особи, яка подає апеляційну скаргу», що, на наш погляд, є технічною помилкою, оскільки мова має йти про особу, яка подає заперечення на таку скаргу), а також номер засобу зв'язку, адреса електронної пошти, якщо такі є. Прокурору також необхідно вказати посаду, яку він займає;

• яке саме судове рішення оскаржується, яким судом воно ухвалене, дата його ухвалення, особа, щодо якої ухвалено рішення, сутність судового рішення (засуджен­ня, виправдання, закриття справи, стаття, за якою обвинувачувалась особа, тощо);

• номер кримінального провадження в суді апеляційної інстанції, якщо він повідо­млений судом апеляційної інстанції (про порядок присвоєння номерів кримінальним справам, що надійшли до судів апеляційної інстанції, див. Наказ Державної судової адмі­ністрації України «Про затвердження Інструкції з діловодства в апеляційному загальному суді» від 6 січня 2006 р. № 1, зареєстрована в МЮ 30 січня 2006 р. за № 75/11949);

• вказівку на те, у чому полягає незгода з положеннями апеляційної скарги, та обґрунтування такої незгоди;

• клопотання особи, яка подає заперечення на апеляційну скаргу, якщо у такому клопотанні є необхідність. Клопотання може стосуватися як обставин суті справи (витребування і дослідження нових доказів, виклик нових свідків, повторне дослі­дження доказів тощо), так і технічно-організаційних моментів (наприклад, проведен­ня закритого судового засідання);

• як і до апеляційної скарги, до заперечення повинні бути додані матеріали, на які посилається особа, що подає заперечення, але яких немає у матеріалах провадження. У запереченні необхідно зазначати перелік усіх доданих матеріалів.

2. Участь в апеляційному перегляді є правом особи, яка подає заперечення на апеляційну скаргу. Якщо особа не бажає брати участь в апеляційному розгляді, вона повідомляє про це в запереченні. Якщо інші учасники судового провадження також заявили клопотання про здійснення провадження за їх відсутності, суд апеляційної інстанції має право здійснити розгляд апеляційних скарг у порядку письмового про­вадження (ст. 406 КПК та коментар до неї).

3. Заперечення на апеляційну скаргу повинно бути підписано особою, від імені якої воно подано.

Стаття 403

Відмова від апеляційної скарги, зміна і доповнення апеляцій­ної скарги під час апеляційного провадження

1. Особа, яка подала апеляційну скаргу, має право відмовитися від неї до закінчен­ня апеляційного розгляду. Захисник підозрюваного, обвинуваченого, представник по­терпілого можуть відмовитися від апеляційної скарги тільки за згодою відповідно підозрюваного, обвинуваченого чи потерпілого.

2. Якщо вирок або ухвала суду першої інстанції не були оскаржені іншими осо­бами або якщо немає заперечень інших осіб, які подали апеляційну скаргу, проти за­криття провадження у зв 'язку з відмовою від апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції своєю ухвалою закриває апеляційне провадження.

3. До початку апеляційного розгляду особа, яка подала апеляційну скаргу, має право змінити та/або доповнити її. У такому разі суд апеляційної інстанції за кло­потанням осіб, які беруть участь в апеляційному розгляді, надає їм час, необхідний для вивчення зміненої апеляційної скарги і подання заперечень на неї.

4. Внесення до апеляційної скарги змін, які тягнуть за собою погіршення становища обвинуваченого, за межами строків на апеляційне оскарження не допускається.

1. Особи, які подали апеляційну скаргу, наділені правом відмовитись від неї, змі­нити чи доповнити її. Захисник підозрюваного, обвинуваченого, представник потер­пілого вправі відмовитися від апеляційної скарги тільки за згодою відповідно підозрю­ваного, обвинуваченого чи потерпілого, тому у разі вчинення ними відповідних дій на суд покладається обов'язок з'ясування волевиявлення відповідно підозрюваного, обвинуваченого, потерпілого з цього питання.

За загальним правилом, процесуальні дії щодо відмови, зміни чи доповнення апеляційної скарги здійснює лише уповноважена особа, яка її подала. Разом з тим відповідно до ст. 36 КПК Генеральний прокурор України, прокурори Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя і прирівняні до них прокурори, їх заступники мають право доповнити, змінити або відмовитися від апеляційної чи касаційної скарги, заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими обстави­нами, внесених ними або прокурорами нижчого рівня (див. коментар до вказаної статті).

В основі відмови, зміни чи доповнення апеляційної скарги лежать зміни, що від­булися у внутрішньому переконанні особи, стосовно змісту та обсягу оскарження рішення суду першої інстанції. Відмова від апеляційної скарги свідчить про те, що особа доходить висновку про недоцільність оскарження вироку чи ухвали суду і по­вністю її спростовує та відмовляється. Зміна або доповнення апеляційної скарги озна­чають, що особа могла дійти висновку про необхідність збільшення або зменшення обсягу оскарження рішення суду щодо кваліфікації дій засудженого, виду і міри по­карання, підстав і мотивів виправдання тощо, переглянути мотивувальну частину апеляційної скарги. При цьому доповнення апеляційної скарги в будь-якому випадку означає розширення її змістовної частини (доводів і міркувань до клопотань, викла­дених в апеляційній скарзі раніше) або доданих до неї матеріалів без їх якісної пере­оцінки, тоді як зміна апеляційної скарги передбачає внесення до неї будь-яких корек­тив, що впливають на зміст апеляційної скарги.

Відмова від апеляційної скарги допускається до закінчення апеляційного розгляду, тоді як зміна чи доповнення апеляційної скарги - до початку апеляційного розгляду (про початок судового розгляду - див. коментар до ст. 405 КПК). Особливе правило встанов­лене для внесення до апеляційної скарги змін, які тягнуть за собою погіршення стано­вища обвинуваченого, згідно з ним не допускаються зміни за межами строків на апеля­ційне оскарження (про строки апеляційного оскарження - див. коментар до ст. 395 КПК).

2. При відмові особи від апеляційної скарги апеляційне провадження закриваєть­ся за умови, якщо: 1) вирок або ухвала суду першої інстанції не були оскаржені інши­ми особами або 2) немає заперечень інших осіб, які подали апеляційну скаргу, проти закриття провадження у зв'язку з відмовою від апеляційної скарги. Закриття апеля­ційного провадження оформлюється ухвалою суду апеляційної інстанції.

3. Зміна або доповнення апеляційної скарги здійснюються за клопотанням особи, яка подала апеляційну скаргу, яке подається до суду першої інстанції, якщо справа ще перебуває там, або до суду апеляційної інстанції, якщо справа передана до нього.

Про внесення змін і доповнень до апеляційної скарги повідомляються інші особи, які беруть участь в апеляційному розгляді. За наявності їх клопотання суд апеляційної інстанції може надати їм час, необхідний для ознайомлення чи вивчення зміненої апеляційної скарги і подання заперечень на неї. Вказані строки законом не встанов­люються, тому в кожному конкретному випадку вони визначаються судом індивіду­ально, виходячи із обставин справи.

2. До змін, які тягнуть за собою погіршення становища обвинуваченого, належать такі: щодо необхідності застосувати закон про більш тяжке кримінальне правопору­шення чи суворіше покарання, скасувати неправильне звільнення обвинуваченого від відбування покарання, збільшити суми, які підлягають стягненню, тощо (про недо­пустимість погіршення правового становища обвинуваченого див. коментар до ст. 421 КПК). Зміна апеляційної скарги прокурором, у якій ставиться питання про зміну правової кваліфікації та/або обсягу обвинувачення, що передбачає зміну обвинува­чення і має відбуватися за правилами ст. 338 КПК (див. коментар до вказаної статті), а також доповнення апеляційної скарги прокурором, що передбачає висунення до­даткового обвинувачення за правилами ст. 339 КПК (див. коментар до вказаної статті) не підлягають розгляду судом апеляційної інстанції, який відповідно до ст. 404 КПК не має права розглядати обвинувачення, що не було висунуте в суді першої інстанції (див. ст. 404 КПК та коментар до неї).

Стаття 404

Межі перегляду судом апеляційної інстанції

1. Суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.

2. Суд апеляційної інстанції вправі вийти за межі апеляційних вимог, якщо цим не погіршується становище обвинуваченого або особи, щодо якої вирішувалося пи­тання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру. Якщо розгляд апеляційної скарги дає підстави для прийняття рішення на користь осіб, в інтересах яких апеляційні скарги не надійшли, суд апеляційної інстанції зобов 'язаний прийняти таке рішення.

3. За клопотанням учасників судового провадження суд апеляційної інстанції зобов'язаний повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального про­вадження, за умови, що вони досліджені судом першої інстанції не повністю або з порушеннями, та може дослідити докази, які не досліджувалися судом першої ін­станції, виключно якщо про дослідження таких доказів учасники судового прова­дження заявляли клопотання під час розгляду в суді першої інстанції або якщо вони стали відомі після ухвалення судового рішення, що оскаржується.

4. Суд апеляційної інстанції не має права розглядати обвинувачення, що не було висунуте в суді першої інстанції.

   1. Під межами розгляду судом апеляційної інстанції розуміється той обсяг, у яко­му відбувається перевірка оскарженого судового рішення. Межі перегляду судом апеляційної інстанції характеризуються певними особливостями: 1) суд апеляційної інстанції перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції; 2) розгляд справи відбувається лише в межах апеляційної скарги; 3) недопустимість по­гіршення положення обвинуваченого або особи, щодо якої вирішувалося питання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру; 4) неприпус­тимість встановлення й доказування фактів, які не були встановлені та не доведені судом першої інстанції; 5) суд апеляційної інстанції наділений правом досліджувати докази шляхом проведення судового слідства в повному обсягу чи частково і може винести вирок.

Суд апеляційної інстанції перевіряє рішення суду першої інстанції з точки зору його законності й обґрунтованості, що передбачає оцінку його відповідності нормам матеріального і процесуального закону, фактичним обставинам справи, а також до­слідженим у судовому засіданні доказам. Відповідно обсяг розгляду в суді апеляційної інстанції має бути таким, щоб він дозволив усунути неповноту чи однобічність судо­вого слідства суду першої інстанції і постановити законне та обґрунтоване рішення.

2. Вирок або ухвала суду першої інстанції за загальним правилом перевіряються в межах вимог, викладених в апеляційній скарзі, тобто суд апеляційної інстанції пе­редусім розглядає вимоги особи, яка подає апеляційну скаргу, та їх обґрунтування із зазначенням того, у чому полягає незаконність чи необґрунтованість судового рішен­ня (про апеляційні вимоги - див. коментар до ст. 396 КПК). В той же час суд апеля­ційної інстанції імперативно не зв'язаний ними, тому в інтересах виконання завдань кримінального провадження може перевірити відповідне рішення суду першої інстан­ції у повному обсязі і при прийняття рішення вийти за межі апеляційних вимог, до­тримуючись при цьому правила щодо недопустимості погіршення становища обви­нуваченого (про недопустимість погіршення становища обвинуваченого - див. комен­тар до ст. 421 КПК). Відповідно до цього правила, вихід за межі апеляційних вимог не допускається, якщо це пов'язано із необхідністю застосувати закон про більш тяжке кримінальне правопорушення чи суворіше покарання, скасувати неправильне звільнення обвинуваченого від відбування покарання, збільшити суми, які підлягають стягненню, або в інших випадках, коли це погіршує становище обвинуваченого. В ін­шому випадку, якщо розгляд апеляційної скарги дає підстави для прийняття рішення на користь осіб, які не подавали апеляційні скарги або в інтересах яких апеляційні скарги не надійшли, суд апеляційної інстанції зобов'язаний прийняти таке рішення.

3. Суд апеляційної інстанції зобов'язаний повторно дослідити обставини, встанов­лені під час кримінального провадження, за одночасної наявності таких умов: 1) якщо вони досліджені судом першої інстанції не повністю або з порушеннями та 2) за клопотанням учасників судового провадження. Неповнота або порушення під час до­слідження обставин судом першої інстанції, на які можуть посилатися учасники су­дового провадження, полягають у поверховій їх оцінці, помилках або плутанині у фактичних обставинах, порушенні вимог § 1 глави 28 КПК щодо загальних положень судового розгляду стосовно строків, незмінності складу суду, безперервності судово­го розгляду, наслідків неприбуття когось із учасників судового провадження тощо. Відповідне клопотання щодо цього має право заявити не лише особа, яка подала апеляційну скаргу, а й будь-який інший учасник судового провадження.

Судове слідство у суді апеляційної інстанції не повинно дублювати дослідження доказів, яке проводилось у суді першої інстанції. Натомість воно здійснюється в об­сязі, який необхідний для перевірки законності та обґрунтованості вироку чи ухвали, з урахуванням доводів і вимог, що наведені в апеляційній скарзі. У пункті 5 ППВСУ від 15 травня 2006 р. № 1 «Про практику постановлення судами вироків (постанов) при розгляді кримінальних справ в апеляційному порядку» зазначено, що під час судового слідства апеляційний суд може досліджувати всі докази, що є в справі, або лише ті, правильність оцінки чи повноти дослідження яких судом першої інстанції оспорено в апеляції (апеляціях), або ж які він зовсім не досліджував.

Докази, які не досліджувалися судом першої інстанції, підлягають дослідженню судом апеляційної інстанції лише у двох випадках: 1) якщо про їх дослідження учас­ники судового провадження заявляли клопотання під час розгляду в суді першої ін­станції, або 2) якщо вони стали відомі після ухвалення судового рішення, що оскар­жується. Завдяки цьому забезпечується реалізація принципу змагальності та свобода сторін у наданні доказів і доведенні їх переконливості перед судом в апеляційному судовому провадженні. У пункті 7 ППВСУ від 15 травня 2006 р. № 1 «Про практику постановлення судами вироків (постанов) при розгляді кримінальних справ в апеля­ційному порядку» зазначається, що коли суд першої інстанції докази не досліджував або досліджував частково, апеляційний суд має провести судове слідство з метою з'ясування лише тих фактичних обставин справи, які оспорювалися у суді першої інстанції. Якщо ж суд першої інстанції визначив обсяг досліджених ним доказів із порушенням вимог КПК, апеляційний суд не вправі постановити свій вирок, а пови­нен за наявності до того підстав скасувати вирок суду першої інстанції у зв'язку з іс­тотним порушенням кримінально-процесуального закону та направити справу до цього суду на новий судовий розгляд. Таким чином закон обмежує розгляд справи в суді апеляційної інстанції в тій частині вироку або ухвали суду першої інстанції, законність і обґрунтованість яких була оскаржена в апеляційній скарзі.

4. Окремо слід наголосити на тому, що суд апеляційної інстанції не має права роз­глядати обвинувачення, яке не було висунуте в суді першої інстанції. Це означає, що розгляд справи в суді апеляційної інстанції проводиться тільки відносно обвинуваче­ного і тільки в межах пред'явленого йому обвинувачення, яке сформульоване в обви­нувальному акті і за межі якого суд вийти не може. Таким чином, законодавець до­датково гарантує додержання правила щодо недопустимості погіршення становища обвинуваченого, а також низки інших засад кримінального провадження.

Стаття 405

Апеляційний розгляд

1. Апеляційний розгляд здійснюється згідно з правилами судового розгляду в суді першої інстанції з урахуванням особливостей, передбачених цією главою.

2. Після виконання дій, передбачених статтями 342-345 цього Кодексу, і вирішен­ня клопотань суддя-доповідач у необхідному обсязі доповідає зміст оскарженого судового рішення, доводи учасників судового провадження, викладені в апеляційних скаргах та запереченнях, і з 'ясовує, чи підтримують свої апеляційні скарги особи, які їх подали.

3. Для висловлення доводів, а також у судових дебатах першій надається слово особі, яка подала апеляційну скаргу. Якщо апеляційні скарги подали обидві сторони кримінального провадження, першим висловлює доводи обвинувачений. Після цього слово надається іншим учасникам судового провадження.

4. Неприбуття сторін або інших учасників кримінального провадження не пере­шкоджає проведенню розгляду, якщо такі особи були належним чином повідомлені про дату, час і місце апеляційного розгляду та не повідомили про поважні причини свого неприбуття. Якщо для участі в розгляді в судове засідання не прибули учасни­ки кримінального провадження, участь яких згідно з вимогами цього Кодексу або рішенням суду апеляційної інстанції є обов'язковою, апеляційний розгляд відклада­ється.

5. Перед виходом суду до нарадчої кімнати для ухвалення судового рішення щодо законності та обґрунтованості вироку суду першої інстанції обвинуваченому, який брав участь в апеляційному розгляді, надається останнє слово.

1. Розгляд справи в суді апеляційної інстанції складається із двох частин: підго­товки до апеляційного розгляду (див. коментар до ст. 401 КПК) та безпосередньо з апеляційного розгляду. Апеляційний розгляд у свою чергу складається також з двох частин: висловлення доводів та перевірки їх доказами та судових дебатів. На апеля­ційний розгляд поширюються правила розгляду справи в суді першої інстанції, визна­чені у главі 28 КПК. Розгляд справ відбувається за процедурою, сформульованою у § 3 глави 28 «Процедура судового розгляду». Особливості апеляційного розгляду вста­новлюються главою 31 КПК «Провадження в суді апеляційної інстанції», норми якої є спеціальними відносно глави 28 КПК.

При ухваленні судового рішення щодо законності та обґрунтованості вироку суду першої інстанції суд апеляційної інстанції зобов'язаний дотримуватися правил щодо таємниці нарадчої кімнати (див. коментар до ст. 367 КПК), а також вимог до судового рішення, сформульованих у главі 29 та статтях 418-420 КПК (див. коментар до них).

2. Апеляційний розгляд розпочинається відкриттям судового розгляду. У призна­чений для судового розгляду час суддя-доповідач відкриває судове засідання і оголо­шує про розгляд відповідної апеляційної скарги. Секретар судового засідання допо­відає суду, хто з учасників судового провадження, викликаних та повідомлених осіб прибув у судове засідання, встановлює їх особи, перевіряє повноваження захисників і представників, з'ясовує, чи вручено судові виклики та повідомлення тим, хто не прибув, і повідомляє причини їх неприбуття, якщо вони відомі. Після вирішення пи­тань щодо наслідків неприбуття учасників кримінального провадження секретар су­дового засідання повідомляє про те, що судовий розгляд здійснюється при повному фіксуванні, а також про умови фіксування судового засідання. Після цього суддя-до- повідач оголошує склад суду, прізвища прокурора, потерпілого, цивільного позивача, обвинуваченого, захисника, цивільного відповідача, представників та законних пред­ставників, перекладача, експерта, спеціаліста, секретаря судового засідання, роз' яснює учасникам судового провадження право заявлення відводу і з'ясовує, чи заявляють вони кому-небудь відвід. У разі заявлення відводу питання про відвід вирішується судом згідно зі статтями 75-81 КПК (див. коментар до вказаних статей). Далі відбува­ється повідомлення про права і обов' язки, яке полягає у тому, що судовий розпорядник роздає особам, які беруть участь у судовому розгляді, пам'ятку про їхні права та обов'язки, передбачені КПК. Після ознайомлення обвинуваченого та інших осіб, які беруть участь у судовому розгляді, з пам'яткою суддя-доповідач з'ясовує, чи зрозумі­лі їм їх права та обов'язки і у разі необхідності роз'яснює їх. Якщо в судове засідання викликані свідки, суддя-доповідач дає розпорядження про видалення свідків із залу судового засідання.

Виконавши зазначені вимоги, суддя-доповідач вирішує клопотання, які надійшли від учасників судового провадження. Перелік та обсяг клопотань, які можуть заявля­тися, законом не визначаються, проте фактично вони повинні стосуватися частини вироку або ухвали суду першої інстанції, що оскаржується. Клопотання учасників судового провадження розглядаються судом після того, як буде заслухана думка щодо них інших учасників судового провадження, про що постановляється ухвала. Відмо­ва в задоволенні клопотання не перешкоджає його повторному заявленню з інших підстав (про розгляд судом клопотань учасників судового провадження див. коментар до ст. 350 КПК).

2. Після закінчення підготовчих дій суддя-доповідач оголошує про початок апеля­ційного розгляду. Він доповідає зміст оскарженого судового рішення у необхідній частині, тобто в обсязі, що має забезпечити розуміння учасниками судового прова­дження суті вироку чи ухвали суду першої інстанції в цілому, а також більш детально викладає обставини щодо тієї їх частини, яка оскаржується. Він також повідомляє, ким і в якому обсязі вони були оскаржені, послідовно і стисло оголошує основні до­води, викладені в апеляційних скаргах та запереченнях, якщо вони надійшли на них від інших учасників судового провадження, і з'ясовує осіб, які подали апеляційні скарги, чи вони їх підтримують.

Після з'ясування зазначених питань суддя-доповідач надає слово учасникам кри­мінального провадження для висловлення своїх доводів і пояснень з приводу поданої апеляційної скарги. Спершу слово надається особі, яка подала апеляційну скаргу.

Якщо апеляційні скарги подали обидві сторони кримінального провадження, першим висловлює доводи сторона захисту: обвинувачений, захисник, цивільний відповідач, їхні представники. Після цього слово надається тій стороні кримінального прова­дження, яка подала апеляцію, а потім - всім іншим учасникам судового проваджен­ня. За необхідності проводяться й інші процесуальні дії щодо з'ясування обставин та перевірки їх доказами. З' ясування обставин проводиться лише в частині рішення суду першої інстанції, законність і обґрунтованість якої оскаржується в апеляційній скарзі.

Після висловлення доводів та перевірки їх доказами суддя-доповідач з'ясовує в учасників судового провадження, чи бажають вони доповнити апеляційний розгляд і чим саме. У разі заявлення клопотань про доповнення судового розгляду суд роз­глядає їх. За відсутності клопотань або після вирішення клопотань, якщо вони були подані, суд постановляє ухвалу про закінчення з' ясування обставин та перевірки їх доказами і переходить до судових дебатів.

Судові дебати в апеляційному розгляді проводяться за правилами ст. 364 КПК (див. коментар до ст. 364 КПК) з такими особливостями: першій надається слово особі, яка подала апеляційну скаргу; якщо апеляційні скарги подали обидві сторони криміналь­ного провадження, першим висловлює доводи обвинувачений. Прокурору може бути надано слово для виступу першим тільки у випадку, якщо він був суб'єктом подання апеляційної скарги, а в інших випадках прокурор виступає останнім. Після цього слово надається іншим учасникам судового провадження.

4. Неприбуття сторін або інших учасників кримінального провадження не пере­шкоджає проведенню розгляду за одночасної наявності певних умов: 1) ці особи були належним чином повідомлені про дату, час і місце апеляційного розгляду та 2) не повідомили про поважні причини свого неприбуття.

Апеляційний розгляд відкладається, якщо для участі в розгляді в судове засідання не прибули учасники кримінального провадження, участь яких є обов'язковою згідно з вимогами КПК або рішенням суду апеляційної інстанції. Обвинувачений підлягає обов'язковому виклику в судове засідання для участі в апеляційному розгляді, якщо в апеляційній скарзі порушується питання про погіршення його становища або якщо суд визнає обов'язковою його участь, а обвинувачений, який утримується під вартою, - також у разі якщо про це надійшло його клопотання. В інших випадках коло учас­ників кримінального провадження, участь яких в апеляційному розгляді є обов'язковою, визначається з урахуванням положень статей 323-327 КПК і виходячи із фактичних обставин справи.

Якщо обвинувачений, до якого не застосовано запобіжний захід у вигляді триман­ня під вартою, не прибув за викликом у судове засідання, суд відкладає судовий роз­гляд, призначає дату нового засідання і вживає заходів до забезпечення його прибуття до суду (про наслідки неприбуття обвинуваченого див. коментар до ст. 323 КПК).

Якщо в судове засідання не прибув за повідомленням прокурор або захисник, коли участь захисника у кримінальному провадженні є обов'язковою, суд повинен відклас­ти судовий розгляд та визначити дату, час та місце проведення нового засідання і вжити заходів до прибуття їх до суду (про наслідки неприбуття прокурора і захис­ника див. коментар до ст. 324 КПК).

Коли в судове засідання не прибув за викликом потерпілий, належним чином по­відомлений про дату, час і місце судового засідання, суд, заслухавши думку учасників судового провадження, залежно від того, чи можливо за його відсутності з' ясувати всі обставини під час судового розгляду, вирішує питання про проведення судового роз­гляду без потерпілого або про відкладення судового розгляду (про наслідки непри­буття потерпілого див. коментар до ст. 325 КПК).

Якщо в судове засідання не прибув цивільний позивач, його представник чи за­конний представник, суд залишає цивільний позов без розгляду, за винятком випадків, коли від них надійшло клопотання про розгляд позову за їх відсутності або якщо об­винувачений чи цивільний відповідач повністю визнав пред'явлений позов.

Якщо в судове засідання не прибув за викликом цивільний відповідач, який не є обвинуваченим, або його представник, суд, заслухавши думку учасників судового провадження, залежно від того, чи можливо за відсутності зазначених осіб з'ясувати обставини, що стосуються цивільного позову, вирішує питання про проведення судо­вого розгляду без них або про відкладення судового розгляду (про наслідки непри­буття цивільного позивача, цивільного відповідача, їх представників див. коментар до ст. 326 КПК).

Якщо в судове засідання не прибув за викликом свідок, спеціаліст, перекладач або експерт, заслухавши думку учасників судового провадження, суд після допиту інших присутніх призначає нове судове засідання і вживає заходів для їх прибуття (про на­слідки неприбуття свідка, спеціаліста, перекладача і експерта див. коментар до ст. 327 КПК).

5. Останнє слово перед виходом суду до нарадчої кімнати для ухвалення судового рішення щодо законності та обґрунтованості вироку суду першої інстанції надається обвинуваченому, який брав участь в апеляційному розгляді (щодо останнього слова обвинуваченого див. коментар до ст. 365 КПК).

Стаття 406

Письмове апеляційне провадження

1. Суд апеляційної інстанції має право ухвалити судове рішення за результатами письмового провадження, якщо всі учасники судового провадження заявили клопо­тання про здійснення провадження за їх відсутності.

2. Якщо під час письмового провадження суд апеляційної інстанції дійде висновку, що необхідно провести апеляційний розгляд, він призначає такий розгляд.

3. Якщо проводилося письмове апеляційне провадження, копія судового рішення апеляційної інстанції надсилається учасникам судового провадження протягом трьох днів з дня його підписання.

1. Письмове апеляційне провадження полягає у заочному (без безпосереднього залучення учасників судового провадження, лише на основі вивчення апеляційних скарг, заперечень на них і матеріалів, що до них додаються) перегляді судового рішен­ня суду першої інстанції судом апеляційної інстанції. За умови якщо всі учасники судового провадження заявили клопотання про здійснення провадження за їх відсут­ності, таку новелу можна розглядати як певний захід чи елемент процесуальної еко­номії, мета якого - спростити і прискорити процедуру провадження у суді апеляційної інстанції, при цьому не порушуючи конституційні права учасників апеляційного провадження.

Письмове апеляційне провадження допускається у будь-якому кримінальному провадженні незалежно від його складності і фактичних обставин.

Письмове апеляційне провадження може мати місце за наявності добровільного волевиявлення всіх учасників судового провадження про розгляд апеляційної скарги за їх відсутності. При цьому не має значення, від кого із учасників виходила ініціати­ва щодо цього і чи були клопотання інших учасників погоджені між собою. Клопо­тання учасників щодо письмового апеляційного провадження мають надійти до по­чатку апеляційного розгляду в межах строків підготовки до апеляційного розгляду, вказаних у ст. 401 КПК (див. коментар до вказаної статті). Ініціатива щодо письмово­го апеляційного провадження не може виходити від суду. Волевиявлення учасників має бути активним (у формі клопотання) і вільним від примусу. Якщо хоча б від одно­го з учасників судового розгляду не надійшло відповідного клопотання або після надходження даного клопотання він подав клопотання про проведення апеляційного розгляду у звичайній формі, проведення письмового апеляційного провадження не допускається.

Проведення письмового апеляційного провадження належить до сфери судової дискреції, тобто є правом, а не обов'язком суду. Суд апеляційної інстанції може при­йняти рішення про необхідність проведення вказаного виду апеляційного розгляду як на етапі підготовки до нього (вирішуючи клопотання учасників судового проваджен­ня, може відхилити їх і призначити справу до апеляційного розгляду), так і вже після початку письмового апеляційного провадження (коли за наслідками розгляду апеля­ційної скарги і супутніх матеріалів дійде висновку про необхідність провести апеля­ційний розгляд, він призначає такий розгляд).

2. Необхідність у проведенні класичного апеляційного розгляду замість письмо­вого апеляційного провадження може виникнути у випадках потреби: уточнення до­водів або вимог, викладених в апеляційній скарзі з боку особи, яка її подала; безпо­середнього з'ясування обставин, на які є посилання в апеляційній скарзі; досліджен­ня доказів, а також за інших обставин, коли суд апеляційної інстанції визнає це за доцільне.

При прийнятті рішення про призначення апеляційного розгляду після того, як проводилося письмове апеляційне провадження, такий розгляд починається заново з початку за правилами ст. 405 КПК.

Судове рішення за наслідками письмового апеляційного провадження приймаєть­ся за загальними правилами і відповідно до вимог глави 29 КПК.

2. Копія судового рішення апеляційної інстанції, прийнятого за наслідками письмо­вого апеляційного провадження, надсилається учасникам судового провадження про­тягом трьох днів з дня його підписання. Цей строк перевищує той, який передбачено для судового рішення, прийнятого за наслідками апеляційного розгляду, копія якого, відповідно до ч. 7 ст. 376 КПК, не пізніше наступного дня після ухвалення надсилаєть­ся учаснику судового провадження, який не був присутнім у судовому засіданні.

Стаття 407

Повноваження суду апеляційної інстанції за наслідками роз­гляду апеляційної скарги

2. За наслідками апеляційного розгляду за скаргою на вирок або ухвалу суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право:

1. залишити вирок або ухвалу без змін;

2. змінити вирок або ухвалу;

3. скасувати вирок повністю чи частково та ухвалити новий вирок;

4. скасувати ухвалу повністю чи частково та ухвалити нову ухвалу;

5. скасувати вирок або ухвалу і закрити кримінальне провадження;

6. скасувати вирок або ухвалу і призначити новий розгляд у суді першої інстанції.

   2. За наслідками апеляційного розгляду за скаргою на вирок суду на підставі угоди суд апеляційної інстанції, крім рішень, передбачених пунктами 1-5 частини першої цієї статті, має право скасувати вирок і направити кримінальне провадження:

      1. до суду першої інстанції для проведення судового провадження у загальному порядку, якщо угода була укладена під час судового провадження;

      2. до органу досудового розслідування для здійснення досудового розслідування в загальному порядку, якщо угода була укладена під час досудового розслідування.

   3. За наслідками апеляційного розгляду за скаргою на ухвали слідчого судді суд апеляційної інстанції має право:

      1. залишити ухвалу без змін;

      2. скасувати ухвалу і постановити нову ухвалу.

1. Повноваження суду апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги судом апеляційної інстанції у кожному конкретному випадку залежать від того, в яких межах переглядалося рішення суду першої інстанції; чи були встановлені по­рушення закону і який саме характер вони мають.

Передбачені КПК повноваження суду апеляційної інстанції є альтернативними. Застосування судом апеляційної інстанції одного з цих повноважень виключає мож­ливість застосування інших.

Повноваження суду апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги розрізняються залежно від судового рішення, що оскаржується. За вказаним критерієм їх можна поділити на три групи: 1) повноваження суду апеляційної інстан­ції за скаргою на вирок або ухвалу суду першої інстанції (загальні повноваження); 2) повноваження суду апеляційної інстанції за скаргою на вирок суду на підставі угоди; 3) повноваження суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного розгляду за скаргою на ухвали слідчого судді.

У результаті розгляду апеляційних скарг на вироки або ухвали суду першої інстан­ції суд апеляційної інстанції має право прийняти одне з таких рішень:

1. залишити вирок або ухвалу без змін;

2. змінити вирок або ухвалу;

3. скасувати вирок повністю чи частково та ухвалити новий вирок;

4. скасувати ухвалу повністю чи частково та ухвалити нову ухвалу;

5. скасувати вирок або ухвалу і закрити кримінальне провадження;

6. скасувати вирок або ухвалу і призначити новий розгляд у суді першої інстанції.

Якщо при прийнятті одного з вказаних рішень виникає загроза погіршення стано­вища обвинуваченого (див. коментар до ст. 421 КПК), суд апеляційної інстанції має право прийняти таке рішення лише у випадку, якщо з цих підстав апеляційну скаргу подали прокурор, потерпілий чи його представник.

Вирок або ухвала суду першої інстанції залишаються без змін, якщо суд апеляцій­ної інстанції встановить, що вимоги особи, яка подає апеляційну скаргу, та їх обґрун­тування із зазначенням того, у чому полягає незаконність чи необґрунтованість судо­вого рішення, суперечать обставинам, як тим, що були встановлені судом першої ін­станції, так і новим, які подані учасниками кримінального провадження чи витребу­вані власне судом.

Вирок або ухвала змінюються або скасовуються з підстав, вказаних у ст. 409 КПК (див. коментар до вказаної статті).

Вирок або ухвала скасовується і призначається новий розгляд у суді першої ін­станції з підстав, вказаних у ст. 415 КПК (див. коментар до вказаної статті).

2. Суд апеляційної інстанції за результатом апеляційного розгляду за скаргою на вирок суду на підставі угоди має право:

1. залишити вирок без змін;

2. змінити вирок;

3. скасувати вирок повністю чи частково та ухвалити новий вирок;

4. скасувати вирок і закрити кримінальне провадження;

5. скасувати вирок і направити кримінальне провадження до суду першої інстан­ції для проведення судового провадження у загальному порядку, якщо угода була укладена під час судового провадження;

6. скасувати вирок і направити кримінальне провадження до органу досудового розслідування для здійснення досудового розслідування в загальному порядку, якщо угода була укладена під час досудового розслідування.

За наслідками апеляційного розгляду за скаргою на вирок суду на підставі угоди суд апеляційної інстанції не має повноваження скасувати вирок і призначити новий розгляд у суді першої інстанції, що зумовлено особливостями кримінального прова­дження на підставі угод, визначеними у главі 35 КПК.

Суд апеляційної інстанції може скасувати вирок, яким затверджена угода, якщо особа, яка подала апеляційну скаргу, доведе наявність хоча б однієї з таких обставин:

1. умови угоди суперечать вимогам КПК та/або закону, у тому числі допущена неправильна правова кваліфікація кримінального правопорушення, яке є більш тяж­ким, ніж те, щодо якого передбачена можливість укладення угоди;

2. умови угоди не відповідають інтересам суспільства;

3. умови угоди порушують права, свободи чи інтереси сторін або інших осіб;

4. існують обґрунтовані підстави вважати, що укладення угоди не було добро­вільним, або сторони не примирилися;

   6. відсутні фактичні підстави для визнання винуватості;

   7. сторони угоди або одна зі сторін не виконали умов угоди.

Наслідком скасування вироку є призначення судового розгляду в загальному по­рядку, якщо угода була укладена під час судового провадження, або направлення матеріалів провадження для завершення досудового розслідування в загальному по­рядку, якщо угода була ініційована на стадії досудового розслідування.

3. За наслідками апеляційного розгляду за скаргою на ухвали слідчого судді (про ухвали слідчого судді, які підлягають оскарженню під час досудового розслідування див. коментар до ст. 309 КПК) суд апеляційної інстанції має право:

1. залишити ухвалу без змін;

2. скасувати ухвалу і постановити нову ухвалу.

Суд апеляційної інстанції залишає ухвалу без змін, у разі коли встановить, що вимоги особи, яка подає апеляційну скаргу, та їх обґрунтування із зазначенням того, у чому полягає незаконність чи необґрунтованість ухвали слідчого судді, суперечать обставинам кримінального провадження.

Суд апеляційної інстанції скасовує ухвалу слідчого судді, у разі коли встановить її незаконність або необґрунтованість в межах поданої апеляційної скарги. У цьому випадку суд апеляційної інстанції зобов'язаний поставити нову ухвалу з приводу питань, які вирішувалися у скасованій ним ухвалі слідчого судді. Оскільки більшість рішень слідчого судді, які підлягають оскарженню відповідно до ст. 309 КПК, є аль­тернативними, суд апеляційної інстанції повинен обрати відповідний варіант рішення слідчого судді у кожній конкретній ситуації: наприклад, відмову в продовженні стро­ку тримання під вартою замість його продовження, арешт майна замість відмови в арешті майна тощо.

Стаття 408

Зміна вироку або ухвали суду судом апеляційної інстанції

1. Суд апеляційної інстанції змінює вирок у разі:

1. пом'якшення призначеного покарання, якщо визнає, що покарання за своєю суворістю не відповідає тяжкості кримінального правопорушення та особі обвину­ваченого;

2. зміни правової кваліфікації кримінального правопорушення і застосування статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність про менш тяжке кримінальне правопорушення;

3. зменшення сум, які підлягають стягненню, або збільшення цих сум, якщо таке збільшення не впливає на обсяг обвинувачення і правову кваліфікацію кримінального правопорушення;

4. в інших випадках, якщо зміна вироку не погіршує становища обвинуваченого.

   1. Суд апеляційної інстанції змінює ухвалу суду про застосування примусових за­ходів медичного або виховного характеру у разі :

5. зміни правової кваліфікації діяння, передбаченого законом України про кримі­нальну відповідальність, і застосування статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність, яка передбачає відповідальність за менш тяжке діяння;

6. пом 'якшення виду примусових заходів медичного або виховного характеру.

1. За наявності підстав, визначених у ст. 409 КПК (див. коментар до вказаної стат­ті), суд апеляційної інстанції змінює вирок або ухвалу суду першої інстанції. Зміна вироку або ухвали означає внесення у судове рішення суду першої інстанції відповід­них коректив з метою приведення його у відповідність з вимогами законності і об­ґрунтованості.

Зміна вироку або ухвали судом апеляційної інстанції допускається, якщо цим не погіршується становище обвинуваченого.

Суд апеляційної інстанції змінює вирок у разі:

1. пом'якшення призначеного покарання, якщо визнає, що покарання за своєю суворістю не відповідає тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинува­ченого;

2. зміни правової кваліфікації кримінального правопорушення і застосування статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність про менш тяжке кримінальне правопорушення;

3. зменшення сум, які підлягають стягненню, або збільшення цих сум, якщо таке збільшення не впливає на обсяг обвинувачення і правову кваліфікацію кримінально­го правопорушення;

Пом'якшення призначеного покарання здійснюється судом апеляційної інстанції у випадку, якщо він визнає, що покарання за своєю суворістю не відповідає тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого. Це може мати місце, якщо судом першої інстанції не були враховані обставини, які пом'якшують покарання, зазначені у ст. 66 КК України відповідно до вимог ст. 69^I КК України; не були додер- жані правила щодо призначення покарання за: незакінчений злочин та за злочин, вчинений у співучасті (ст. 67 КК України), за сукупністю злочинів (ст. 70 КК України), за сукупністю вироків (ст. 71 КК України); не було призначено більш м'яке покаран­ня, ніж передбачено законом, для чого були встановлені обставини відповідно до ст. 69 КК України.

Змінюючи вирок у разі зміни правової кваліфікації кримінального правопорушен­ня і застосування статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідаль­ність про менш тяжке кримінальне правопорушення, суд апеляційної інстанції пови­нен прийняти рішення про пом'якшення покарання або навести обґрунтування за­лишення призначеного судом першої інстанції покарання без зміни у випадку при­йняття відповідного рішення.

Суд апеляційної інстанції може змінити вирок у разі необхідності зменшення сум, які підлягають стягненню з обвинуваченого чи цивільного відповідача. При необхід­ності збільшення цих сум зміна вироку судом апеляційної інстанції допускається лише у разі, якщо таке збільшення не впливає на обсяг обвинувачення і правову кваліфіка­цію кримінального правопорушення.

Наведений перелік випадків, у яких змінюється вирок, не є вичерпним. Суд апе­ляційної інстанції може виключити деякі епізоди обвинувачення, які не підтверджені доказами; виключити додаткове покарання; змінити рішення про долю речових до­казів, а також внести до вироку суду першої інстанції інші зміни за умови, якщо вони не погіршують становище обвинуваченого.

2. Суд апеляційної інстанції змінює ухвалу суду про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру за умови:

   1. зміни правової кваліфікації діяння, передбаченого законом України про кримі­нальну відповідальність, і застосування статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність, яка передбачає відповідальність за менш тяжке діяння;

   2. пом'якшення виду примусових заходів медичного або виховного характеру.

При прийнятті рішення про зміну ухвали суду про застосування примусових за­ходів медичного або виховного характеру у разі зміни правової кваліфікації діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність, і застосування статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність, яка перед­бачає відповідальність за менш тяжке діяння, суд апеляційної інстанції повинен при­йняти рішення про пом'якшення виду примусових заходів медичного або виховного характеру або навести обґрунтування для залишення призначеного судом першої ін­станції виду примусових заходів медичного або виховного характеру без зміни у разі прийняття відповідного рішення.

Прийняття судом апеляційної інстанції рішення про зміну вироку у разі пом'якшення виду примусових заходів медичного або виховного характеру здійснюється на засадах, що застосовуються до пом' якшення призначеного покарання, з урахуванням положень статей 92-95 КК України (щодо примусових заходів медичного характеру) та статей 97 і 105 КК України (щодо примусових заходів виховного характеру.

Стаття 409

Підстави для скасування або зміни судового рішення судом апеляційної інстанції

1. Підставою для скасування або зміни судового рішення при розгляді справи в суді апеляційної інстанції є:

   1. неповнота судового розгляду;

   2. невідповідність висновків суду, викладених у судовому рішенні, фактичним об­ставинам кримінального провадження;

   3. істотне порушення вимог кримінального процесуального закону;

   4. неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність.

2. Підставою для скасування або зміни вироку суду першої інстанції може бути також невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопо­рушення та особі обвинуваченого.

3. Суд апеляційної інстанції не вправі скасувати виправдувальний вирок лише з мотивів істотного порушення прав обвинуваченого. Суд апеляційної інстанції не вправі скасувати ухвалу про незастосування примусових заходів медичного або ви­ховного характеру лише з мотивів істотного порушення прав особи, стосовно якої вирішувалося питання про застосування таких заходів.

Закон встановлює одні і ті самі підстави як для скасування, так і для зміни судо­вого рішення. Оцінюючи характер виявлених порушень і виходячи із обставин кожної конкретної справи, суд апеляційної інстанції може прийняти рішення або про зміну, або про скасування вироку чи ухвали суду першої інстанції. Виняток становлять під­стави для призначення нового розгляду в суді першої інстанції, передбачені ст. 415 КПК (див. коментар до вказаної статті), за наявності яких суд апеляційної інстанції в будь-якому випадку зобов'язаний скасувати судове рішення.

Підставою для скасування або зміни судового рішення судом апеляційної інстан­ції є:

1. неповнота судового розгляду;

2. невідповідність висновків суду, викладених у судовому рішенні, фактичним обставинам кримінального провадження;

3. істотне порушення вимог кримінального процесуального закону;

4. неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність;

5. невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопору­шення та особі обвинуваченого.

Перелік підстав для скасування або зміни судового рішення є вичерпним, тому при винесенні судового рішення про скасування або зміну рішення суду першої ін­станції суд апеляційної інстанції зобов'язаний зазначити у ньому одну із вказаних підстав. Разом з тим вказаний перелік підлягає розширеному тлумаченню і деталізу­ється у статтях 410-414 КПК (див. коментар до вказаних статей). За наявності декіль­кох підстав для скасування або зміни вироку чи ухвали суду першої інстанції суд апеляційної інстанції у своєму судовому рішенні повинен зазначити всі такі підстави.

2. Про невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального право­порушення та особі обвинуваченого як підставу для скасування або зміни вироку суду першої інстанції див. ст. 414 КПК та коментар до неї.

3. Суд апеляційної інстанції, встановивши відповідну підставу, не вправі скасовувати:

   1. виправдувальний вирок - лише з мотивів істотного порушення прав обвинува­ченого;

   2. ухвалу про незастосування примусових заходів медичного або виховного ха­рактеру - лише з мотивів істотного порушення прав особи, стосовно якої вирішува­лося питання про застосування таких заходів.

В існуванні цих обмежень проявляється дія правила щодо недопустимості погіршен­ня правового становища обвинуваченого (див. коментар до ст. 421 КПК). У той же час вказані рішення за наявності відповідних підстав можуть бути змінені, якщо цим не по­гіршується правове становище обвинуваченого або особи, стосовно якої вирішувалося питання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру.

Стаття 410

Неповнота судового розгляду

1. Неповним визнається судовий розгляд, під час якого залишилися недослідже- ними обставини, з'ясування яких може мати істотне значення для ухвалення законно­го, обґрунтованого та справедливого судового рішення, зокрема, у разі якщо:

1. судом були відхилені клопотання учасників судового провадження про допит певних осіб, дослідження доказів або вчинення інших процесуальних дій для під­твердження чи спростування обставин, з'ясування яких може мати істотне значення для ухвалення законного, обґрунтованого та справедливого судового рішення;

2. необхідність дослідження тієї чи іншої підстави випливає з нових даних, вста­новлених при розгляді справи в суді апеляційної інстанції.

1. Неповнота судового розгляду згідно зі ст. 409 КПК є підставою для зміни або скасування судового рішення суду першої інстанції.

Неповнота судового розгляду полягає у нез'ясуванні або неналежному з'ясуванні всіх істотних обставин справи, а також у недостатності доказів або їх поверховому дослідженні. Такими, що мають істотне значення, обставини визнаються, у разі якщо їх встановлення безпосередньо впливає на ухвалення законного, обґрунтованого та справедливого судового рішення, зокрема, кваліфікацію злочину і обсяг обвинувачен­ня, прийняття рішення про притягнення до кримінальної відповідальності або звіль­нення від кримінальної відповідальності, вид і міру покарання, розмір відшкодування тощо. «Істотне значення» належить до оціночних понять, тому його застосування в кожному конкретному випадку визначається судом апеляційної інстанції індивіду­ально, виходячи із внутрішнього переконання суддів та фактичних обставин справи.

Неповним вважається судовий розгляд, у процесі якого не досліджені всі обста­вини, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, зокрема, подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кри­мінального правопорушення), винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушен­ня, вид і розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, а також розмір процесуальних витрат, обставини, які впливають на ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, характеризують особу обвинуваченого, обтяжують чи пом'якшують покарання, які виключають кримінальну відповідальність або є під­ставою закриття кримінального провадження, обставини, що є підставою для звіль­нення від кримінальної відповідальності або покарання (про обставини, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, див. коментар до ст. 91 КПК).

Суд апеляційної інстанції також може визнати судовий розгляд неповним, якщо:

не встановлена форма співучасті обвинувачених у вчиненні кримінального право­порушення, роль кожного обвинуваченого у вчиненні окремих епізодів багатоепізод­ного діяння;

не встановлені причини й умови, що сприяли вчиненню кримінального правопо­рушення, якщо це має істотне значення для прийняття законного, обґрунтованого і справедливого судового рішення;

не досліджені належним чином умови життя і виховання неповнолітніх обвину­вачених;

• висновки про вину або невинуватість особи обґрунтовані лише показаннями обвинуваченого і не вжито належних заходів для дослідження інших доказів;

• показання заінтересованих учасників процесу, покладені в основу судових рі­шень, не були перевірені належним чином;

• не з'ясовані причини істотних протиріч у показаннях та інших доказах;

• судове рішення ґрунтується на припущеннях;

• не допитані всі особи, показання яких мають істотне значення;

• не були досліджені документи, речові та інші докази для підтвердження чи спростування обставин, які мають істотне значення.

Суд апеляційної інстанції в будь-якому разі визнає судовий розгляд неповним, якщо:

1. судом першої інстанції були відхилені клопотання учасників судового прова­дження про допит певних осіб, дослідження доказів або вчинення інших процесуаль­них дій для підтвердження чи спростування обставин, з'ясування яких може мати істотне значення для ухвалення законного, обґрунтованого та справедливого судово­го рішення;

2. необхідність дослідження тієї чи іншої підстави випливає з нових даних, вста­новлених при розгляді справи в суді апеляційної інстанції.

Суд апеляційної інстанції оцінює законність і обґрунтованість відхилення судом першої інстанції клопотань учасників судового провадження, виходячи із дотримання вимог ст. 350 КПК щодо порядку розгляду судом клопотань учасників судового про­вадження (див коментар до вказаної статті), а також важливості і необхідності вчи­нення певних процесуальних дій за заявленим клопотанням для ухвалення законного, обґрунтованого та справедливого судового рішення.

Суд апеляційної інстанції встановлює необхідність дослідження тієї чи іншої об­ставини, виходячи із нових даних, отриманих при розгляді справи в апеляційному порядку. Ці дані суд апеляційної інстанції може побачити в апеляційних скаргах, за­переченнях на апеляційні скарги та ін.

За практикою, що склалася раніше, у разі встановлення неповноти судового роз­гляду суд апеляційної інстанції скасовував судове рішення і призначав новий розгляд у суді першої інстанції, вказуючи на обставини, які потребують більш ґрунтовного дослідження. Однак відповідно до ст. 415 КПК неповнота судового розгляду не на­лежить до підстав для призначення нового розгляду в суді першої інстанції (див. ко­ментар до вказаної статті). Тому у випадку виявлення неповноти судового розгляду суд апеляційної інстанції зобов'язаний усунути допущені судом першої інстанції прогалини під час апеляційного розгляду і прийняти одне з таких рішень: змінити вирок або ухвалу; скасувати вирок повністю чи частково та ухвалити новий вирок; скасувати ухвалу повністю чи частково та постановити нову ухвалу; скасувати вирок або ухвалу і закрити кримінальне провадження.

Стаття 411

Невідповідність висновків суду першої інстанції фактичним обставинам кримінального провадження

1. Судове рішення вважається таким, що не відповідає фактичним обставинам кримінального провадження, якщо:

1) висновки суду не підтверджуються доказами, дослідженими під час судового розгляду;

2. суд не взяв до уваги докази, які могли істотно вплинути на його висновки;

3. за наявності суперечливих доказів, які мають істотне значення для висновків суду, у судовому рішенні не зазначено, чому суд взяв до уваги одні докази і відкинув інші;

4. висновки суду, викладені у судовому рішенні, містять істотні суперечності.

2. Вирок та ухвала підлягають скасуванню чи зміні із зазначених підстав лише

тоді, коли невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження вплинула чи могла вплинути на вирішення питання про винуватість або невинуватість обвинуваченого, на правильність застосування закону України про кримінальну відповідальність, на визначення міри покарання або застосування при­мусових заходів медичного чи виховного характеру.

1. Судове рішення суду першої інстанції повинно бути належним чином обґрун­тованим і повністю відповідати фактичним обставинам, встановленим під час судо­вого розгляду. Це означає, що висновки суду першої інстанції мають:

бути підтверджені доказами, зібраними у суворій відповідності з вимогами закону і дослідженими в судовому засіданні;

враховувати всі докази, які мають істотне значення для визначення змісту судово­го рішення;

містити пояснення підстав, на яких суд, за наявності суперечливих доказів, визнав достовірними одні з них і відкинув інші;

не містити істотних протиріч.

У разі недодержання хоча б однієї із вказаних вимог судове рішення суду першої інстанції визнається таким, що не відповідає фактичним обставинам кримінального провадження. Крім того, про невідповідність висновків суду фактичним обставинам свідчить покладення в основу судового рішення обставин, які не були з'ясовані у су­довому розгляді або підтверджені доказами; суперечливість доказів, на яких ґрунту­ється судове рішення; недостовірність доказів; неналежність або недопустимість доказів тощо.

В основі невідповідності висновків суду першої інстанції фактичним обставинам справи лежать допущені судом першої інстанції помилки, які стосуються оцінки до­казів і вмотивованості судових рішень.

Про невідповідність висновків суду першої інстанції фактичним обставинам кри­мінального провадження свідчить відсутність оцінки доказів та інші порушення у сфері оцінки доказів (про оцінку доказів див. коментар до ст. 94 КПК), зокрема, коли при прийнятті відповідного судового рішення в основі внутрішнього переконання суду під час оцінки доказів не лежали всебічне, повне й неупереджене дослідження всіх обставин кримінального провадження і вимоги закону; кожний доказ не був оці­нений з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв'язку; коли якийсь доказ або їх сукупність мали для суду наперед встановлену силу.

Про невідповідність висновків суду першої інстанції фактичним обставинам спра­ви свідчить відсутність мотивування або неналежне мотивування судового рішення (про вмотивованість судового рішення див. коментар до ст. 370 КПК). Всі висновки суду у вироку або ухвалі повинні бути мотивовані з належною повнотою, наведені належні і достатні мотиви та підстави їх ухвалення. Висновки суду, викладені в мо­тивувальній і резолютивній частинах вироку, ухвали повинні бути узгоджені між собою і не можуть містити протиріч. Висновки і рішення, викладені в резолютивній частині, повинні логічно випливати з обґрунтування, що міститься в мотивувальній частині. За наявності суперечливих доказів суд повинен у мотивувальній частині ви­року або ухвали проаналізувати їх, навести мотиви, з яких взято до уваги одні докази і відкинуто інші.

2. Вирок чи ухвала суду першої інстанції підлягає скасуванню чи зміні із підстав невідповідності висновків суду першої інстанції фактичним обставинам криміналь­ного провадження лише у разі, коли невідповідність висновків суду фактичним об­ставинам кримінального провадження вплинула чи могла вплинути на:

• вирішення питання про винуватість або невинуватість обвинуваченого;

• правильність застосування закону України про кримінальну відповідальність;

• визначення міри покарання або застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру.

Залежно від характеру допущених судом першої інстанції помилок вирок та ухва­ла підлягають скасуванню чи зміні.

До обставин, що можуть істотно вплинути на висновки суду, належать:

• обставини, що впливають на правову кваліфікацію діяння;

• обставини, які пом'якшують покарання (ст. 66 КК України);

• обставини, які обтяжують покарання (ст. 67 КК України);

• обставини, що викривають обвинуваченого;

• обставини, що виправдовують обвинуваченого;

• обставини, що тягнуть за собою закриття кримінального провадження (див. коментар до ст. 284 КПК);

• обставини, що зумовлюють звільнення обвинуваченого від кримінальної відпо­відальності (статті 44-49 КК України);

• обставини, що зумовлюють звільнення обвинуваченого від відбування покаран­ня;

• обставини, що зумовлюють застосування примусових заходів медичного чи ви­ховного характеру.

Стаття 412

Істотні порушення вимог кримінального процесуального закону

1. Істотними порушеннями вимог кримінального процесуального закону є такі порушення вимог цього Кодексу, які перешкодили чи могли перешкодити суду ухвали­ти законне та обґрунтоване судове рішення.

2. Судове рішення у будь-якому разі підлягає скасуванню, якщо :

   1. за наявності підстав для закриття судом провадження в кримінальній справі його не було закрито;

   2. судове рішення ухвалено незаконним складом суду;

   3. судове провадження здійснено за відсутності обвинуваченого, крім випадків, передбачених статтею 381 цього Кодексу, або прокурора, крім випадків, коли його участь не є обов'язковою;

   4. судове провадження здійснено за відсутності захисника, якщо його участь є обов'язковою;

   5. судове провадження здійснено за відсутності потерпілого, належним чином не повідомленого про дату, час і місце судового засідання;

   6. порушено правила підсудності;

   7. у матеріалах провадження відсутній журнал судового засідання або технічний носій інформації, на якому зафіксовано судове провадження в суді першої інстанції.

1. Обов'язковою умовою прийняття законного, обґрунтованого та справедливого судового рішення є неухильне дотримання вимог кримінально-процесуального за­конодавства в процесі судового розгляду. Порушення, які перешкоджають суду повно та всебічно з'ясувати обставини кримінального провадження та постановити судове рішення, яке відповідає вимогам, встановленим КПК, визнаються істотними і тягнуть за собою його зміну або скасування.

Істотними порушеннями кримінального процесуального закону вважаються неза- стосування або неправильне застосування вимог КПК, що перешкодило або могло перешкодити суду повно та всебічно з'ясувати обставини кримінального проваджен­ня, встановити істину, забезпечити права і законні інтереси учасників кримінального провадження й ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення.

Істотне порушення вимог кримінального процесуального закону є підставою як для скасування вироку або ухвали, так і для їх зміни. Рішення про скасування або про зміну судового рішення приймається судом апеляційної інстанції, виходячи із харак­теру допущених судом першої інстанції порушень та фактичних обставин справи в межах перегляду судом апеляційної інстанції.

Суд апеляційної інстанції при виявленні відповідних порушень повинен виходити не лише із того, що вони фактично перешкодили суду ухвалити законне та обґрунто­ване судове рішення, а й з потенційної можливості такого перешкоджання. Тобто для зміни або скасування вироку або ухвали від суду апеляційної інстанції не вимагаєть­ся встановлення наслідків допущених судом першої інстанції порушень і причинного зв'язку між допущеними порушеннями і прийняттям незаконного та/або необґрунто- ваного судового рішення.

Істотні порушення кримінального процесуального закону можуть мати місце як під час судового розгляду, так і в процесі досудового розслідування. Вони можуть стосуватися доказування, забезпечення прав і законних інтересів учасників криміналь­ного провадження, додержання процесуальних строків тощо, якщо це перешкодило або могло перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення.

Порушення кримінального процесуального закону, що не вплинули і не могли вплинути на законність і обґрунтованість вироку або ухвали, не визнаються істотни­ми і не тягнуть за собою зміни або скасування судового рішення. Наприклад, недо­держання пріоритетного права членів сім'ї обвинуваченого чи потерпілого бути при­сутніми під час судового засідання (див. коментар до ст. 328 КПК), недодержання строків призначення судового розгляду (див. коментар до ст. 316 КПК) тощо.

Суд апеляційної інстанції не вправі скасувати виправдувальний вирок лише з мо­тивів істотного порушення прав обвинуваченого. Суд апеляційної інстанції не вправі скасувати ухвалу про незастосування примусових заходів медичного або виховного характеру лише з мотивів істотного порушення прав особи, стосовно якої вирішува­лося питання про застосування таких заходів (див. коментар до ст. 409 КПК).

2. При встановленні порушень, визначених у ч. 2 ст. 412, вирок або ухвала під­лягає скасуванню у будь-якому разі, тому відповідні порушення визнаються істотни­ми у всіх випадках і є безумовними підставами скасування судового рішення.

Безумовною підставою для скасування обвинувального вироку або ухвали про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру є наявність підстав для закриття судом провадження в кримінальній справі (про закриття кримі­нального провадження - див. коментар до ст. 284 КПК). При встановленні вказаних підстав суд апеляційної інстанції зобов'язаний скасувати вирок або ухвалу і закрити кримінальне провадження. При встановленні обставин, передбачених пунктами 1, 2 ч. 1 ст. 284 КПК (встановлена відсутність події кримінального правопорушення; вста­новлена відсутність в діянні складу кримінального правопорушення), суд апеляційної інстанції зобов'язаний скасувати вирок і ухвалити виправдувальний вирок.

Під незаконним складом суду розуміють порушення вимог ст. 31 КПК (про склад суду див. коментар до ст. 31 КПК) та інших положень закону щодо участі судді в ухва­ленні судового рішення, зокрема, коли:

• кримінальне провадження в суді першої інстанції здійснювалося колегіально, хоча його повинен був здійснювати професійний суддя одноособово;

• порушено правила здійснення кримінального провадження колегіально судом у складі трьох професійних суддів щодо злочинів, за вчинення яких передбачено по­карання у виді позбавлення волі на строк більше десяти років;

• порушено правила колегіального розгляду справи судом у складі трьох профе­сійних суддів щодо злочинів, за вчинення яких передбачено довічне позбавлення волі;

• не задоволено клопотання обвинуваченого про здійснення кримінального про­вадження щодо злочинів, за вчинення яких передбачено довічне позбавлення волі, судом присяжних у складі двох професійних суддів та трьох присяжних;

• порушено правила здійснення кримінального провадження стосовно службових осіб, які займають особливо відповідальне становище відповідно до ч. 1 ст. 9 Закону України «Про державну службу», та осіб, посади яких віднесено до першої категорії посад державних службовців, колегіально судом у складі трьох професійних суддів, які мають стаж роботи на посаді судді не менше п'яти років;

• не задоволено клопотання обвинуваченого, який є службовою особою, яка займає особливо відповідальне становище відповідно до ч. 1 ст. 9 Закону України «Про дер­жавну службу», або особою, посада якої віднесено до першої категорії посад держав­них службовців про здійснення кримінального провадження щодо злочинів, за вчи­нення яких передбачено довічне позбавлення волі, судом присяжних у складі двох професійних суддів, які мають стаж роботи на посаді судді не менше п'яти років;

• в ухваленні судового рішення брав участь суддя або присяжний, щодо якого іс­нували обставини, що виключали можливість його участі у кримінальному прова­дженні (про обставини, що виключають участь слідчого судді, судді або присяжного в кримінальному провадженні див. коментар до ст. 75 КПК);

• в ухваленні судового рішення брав участь суддя або присяжний, термін повно­важень якого минув;

• в ухваленні судового рішення брала участь особа, яка не є професійним суддею або присяжним, обраним або призначеним відповідно до Закону України «Про судо­устрій і статус суддів»;

• вирок чи ухвала підписана суддею, який не брав участь в ухваленні судового рішення;

• якщо суд у встановленому законом порядку не розглянув клопотання про відвід судді або присяжного.

У разі, коли суд апеляційної інстанції встановить, що судове рішення ухвалено незаконним складом суду, він зобов'язаний скасувати вирок або ухвалу суду першої інстанції і призначити новий розгляд у суді першої інстанції.

Істотними порушеннями вимог кримінального процесуального закону, при вста­новленні яких суд апеляційної інстанції повинен скасувати вирок або ухвалу суду першої інстанції і призначити новий розгляд у суді першої інстанції, є проведення судового розгляду за відсутності учасників судового провадження, а саме:

• обвинуваченого, участь якого є обов'язковою у судовому провадженні, крім ви­падків, передбачених ст. 381 КПК, яка встановлює правила стосовно спрощеного провадження щодо кримінальних проступків (про загальні положення спрощеного провадження щодо кримінальних проступків див. коментар до ст. 381 КПК). Наслід­ки неприбуття обвинуваченого встановлюються ст. 323 КПК: якщо обвинувачений, до якого не застосовано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, не прибув за викликом у судове засідання, суд відкладає судовий розгляд, призначає дату нового засідання і вживає заходів до забезпечення його прибуття до суду. Суд також має пра­во постановити ухвалу про привід обвинуваченого та/або ухвалу про накладення на нього грошового стягнення в порядку, передбаченому главами 11 та 12 КПК (див. коментар до ст. 323 КПК);

• прокурора, участь якого у судовому провадженні в суді першої інстанції є обов'язковою, крім випадків кримінального провадження у формі приватного обви­нувачення. Наслідки неприбуття прокурора встановлюються ст. 324 КПК: якщо в су­дове засідання не прибув за повідомленням прокурор, суд відкладає судовий розгляд, визначає дату, час та місце проведення нового засідання і вживає заходів до прибуття його до суду. Одночасно, якщо причина неприбуття є неповажною, суд порушує пи­тання про відповідальність прокурора, який не прибув, перед органом, що згідно із законом уповноважений притягати його до дисциплінарної відповідальності. У разі неможливості подальшої участі прокурора в судовому провадженні він замінюється іншим у порядку, передбаченому ст. 37 КПК (див. коментар до ст. 324 КПК).

• захисника, якщо його участь є обов'язковою (про обов' язкову участь захисника див. коментар до ст. 52 КПК). Наслідки неприбуття захисника визначаються ст. 324 КПК: якщо в судове засідання не прибув за повідомленням захисник у кримінальному провадженні, де участь захисника є обов' язковою, суд відкладає судовий розгляд, ви­значає дату, час та місце проведення нового засідання і вживає заходів до прибуття його до суду. Одночасно, якщо причина неприбуття є неповажною, суд порушує пи­тання про відповідальність адвоката, який не прибув, перед органом, що згідно із законом уповноважений притягати його до дисциплінарної відповідальності. Якщо подальша участь у судовому провадженні захисника неможлива, головуючий пропонує обвинуваченому протягом трьох днів обрати собі іншого захисника. Якщо в кримі­нальному провадженні, де участь захисника є обов'язковою, прибуття в судове засі­дання захисника, обраного обвинуваченим, протягом трьох днів неможливе, суд від­кладає судовий розгляд на необхідний для з'явлення захисника строк або одночасно з відкладенням судового розгляду залучає захисника для здійснення захисту за при­значенням (див. коментар до ст. 324 КПК);

• потерпілого, належним чином не повідомленого про дату, час і місце судового засідання. Якщо ж в судове засідання не прибув за викликом потерпілий, який на­лежним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання, то це не є без­умовною підставою скасування судового рішення. У такому разі суд апеляційної ін­станції перевіряє, чи були додержані судом першої інстанції вимоги ст. 325 КПК щодо наслідків неприбуття потерпілого, зокрема, чи можливо було за його відсутності з'ясувати всі обставини під час судового розгляду (див. коментар до ст. 325 КПК), і залежно від цього приймає рішення щодо скасування або зміни судового рішення чи залишення його без змін.

Скасування судового рішення тягне за собою встановлення порушення правил підсудності: територіальної (див. коментар до ст. 32) та інстанційної (див. коментар до ст. 33 КК). Правила підсудності вважаються порушеними, якщо:

• кримінальне провадження здійснює не той суд, у межах територіальної юрис­дикції якого вчинено кримінальне правопорушення;

• у разі якщо було вчинено кілька кримінальних правопорушень, кримінальне провадження здійснює не той суд, у межах територіальної юрисдикції якого вчинено більш тяжке правопорушення, а якщо вони були однаковими за тяжкістю, - не той суд, у межах територіальної юрисдикції якого вчинено останнє за часом кримінальне правопорушення;

• у разі якщо місце вчинення кримінального правопорушення встановити немож­ливо, кримінальне провадження здійснюється не тим судом, у межах територіальної юрисдикції якого закінчено досудове розслідування;

• кримінальне провадження щодо обвинувачення судді у вчиненні кримінального правопорушення здійснюється тим судом, у якому обвинувачений обіймає чи обіймав посаду судді;

• кримінальне провадження у першій інстанції здійснював суд, який згідно із За­коном України «Про судоустрій і статус суддів» не належить до місцевих (районних, міських, районних у містах, міськрайонних) судів, або суд, який згідно із цим Законом належить до спеціалізованих (господарських або адміністративних) судів.

У разі порушення правил підсудності суд апеляційної інстанції зобов'язаний ска­совувати вирок чи ухвалу суду і призначити новий розгляд у суді першої інстанції. Суд першої інстанції визначається з додержанням правил територіальної та інстан- ційної підсудності.

Судове рішення суду першої інстанції скасовується судом апеляційної інстанції і призначається новий розгляд у суді першої інстанції, якщо у матеріалах проваджен­ня відсутній журнал судового засідання або технічний носій інформації, на якому зафіксовано судове провадження в суді першої інстанції (про вимоги до журналу су­дового засідання див. коментар до ст. 108 КПК, а щодо застосування технічних засобів фіксування кримінального провадження див. коментар до ст. 107 КПК). При цьому суд апеляційної інстанції повинен враховувати, що незастосування технічних засобів фік­сування кримінального провадження у випадках, якщо воно є обов' язковим, тягне за собою недійсність відповідної процесуальної дії та отриманих внаслідок її вчинення результатів, за винятком випадків, якщо сторони не заперечують проти визнання такої дії та результатів її здійснення чинними. Тому, якщо в апеляційному провадженні не порушується питання щодо правових наслідків незастосування технічних засобів фік­сування кримінального провадження, суд апеляційної інстанції з власної ініціативи не може скасувати судове рішення на підставі відсутності технічного носія інформації, на якому зафіксовано судове провадження в суді першої інстанції.

Неточності або порушення у веденні журналу судового засідання або при засто­суванні технічних засобів фіксування кримінального провадження, виявлені судом апеляційної інстанції, не є підставою для скасування судового рішення за умови фак­тичної наявності вказаних об'єктів.

Стаття 413

Неправильне застосування закону України про кримінальну ідповідальність

1. Неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність, що тягне за собою скасування або зміну судового рішення, є:

1. незастосування судом закону, який підлягає застосуванню;

2. застосування закону, який не підлягає застосуванню;

3. неправильне тлумачення закону, яке суперечить його точному змісту;

4. призначення більш суворого покарання, ніж передбачено відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність.

підставою як для скасування, так і для зміни судового рішення судом апеляційної інстанції. Вказане порушення не належить до підстав нового розгляду в суді першої інстанції (див. коментар до ст. 415 КПК), тому у разі скасування судового рішення суд апеляційної інстанції зобов'язаний ухвалити нове судове рішення або закрити кримі­нальне провадження.

Формами неправильного застосування закону України про кримінальну відпові­дальність є:

1. незастосування судом закону, який підлягає застосуванню;

2. застосування закону, який не підлягає застосуванню;

3. неправильне тлумачення закону, яке суперечить його точному змісту;

4. призначення більш суворого покарання, ніж передбачено відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність.

Вказані форми взаємообумовлені і взаємопов'язані. Так, при застосуванні закону, який не підлягає застосуванню, виявляється незастосування судом закону, який під­лягає застосуванню. Застосування певної норми закону України про кримінальну відповідальність, яка не підлягала застосуванню у конкретній ситуації, зумовлено, як правило, неправильним тлумаченням закону, яке суперечить його точному змісту, тощо.

Незастосування судом закону, який підлягає застосуванню, або застосування за­кону, який не підлягає застосуванню, може проявлятися:

• у застосуванні іншого, ніж законодавство України про кримінальну відповідаль­ність, законодавства при визначенні злочинності діяння, а також його караності та інших кримінально-правових наслідків (ч. 3 ст. 3 КК України);

• у застосуванні закону про кримінальну відповідальність за аналогією (ч. 4 ст. 3 КК України);

• у застосуванні закону, що втратив силу або ще не набрав законної сили (ст. 4 КК України);

• у застосуванні закону про кримінальну відповідальність, що не має зворотної дії в часі, оскільки встановлює злочинність діяння, посилює кримінальну відповідальність або іншим чином погіршує становище особи (ч. 2 ст. 5 КК України);

• у незастосуванні закону, що має зворотну дію, тобто поширюється на осіб, які вчинили відповідні діяння до набрання таким законом чинності, оскільки скасовує злочинність діяння, пом'якшує кримінальну відповідальність або іншим чином по­ліпшує становище особи (ч. 1 ст. 5 КК України);

• порушенні правил щодо чинності закону про кримінальну відповідальність щодо злочинів, вчинених на території України (ст. 6 КК України);

• порушенні правил щодо чинності закону про кримінальну відповідальність щодо злочинів, вчинених громадянами України або особами без громадянства за межами України (ст. 7 КК України);

• порушенні правил щодо чинності закону про кримінальну відповідальність щодо злочинів, вчинених іноземцями або особами без громадянства за межами України (ст. 8 КК України);

• застосуванні закону України про кримінальну відповідальність, що передбачає притягнення до кримінальної відповідальності осіб, які за вчинені злочини зазнали кримінального покарання за межами України;

• застосуванні закону України про кримінальну відповідальність всупереч поло­женням міжнародних договорів України, згода на обов' язковість яких надана Верхо­вною Радою України;

Неправильне тлумачення закону, яке суперечить його точному змісту, може про­являтися у помилках при застосуванні положень закону про:

• поняття злочину;

• класифікацію злочинів;

• стадії вчинення злочину;

• вину та її форми;

• співучасть у вчиненні злочину;

• особу, яка підлягає кримінальній відповідальності (суб'єкта злочину);

• повторність, сукупність та рецидив злочинів;

• обставини, що виключають злочинність діяння;

• покарання та його види;

• призначення покарань;

• склад конкретного злочину та його кваліфікуючі ознаки.

Серед помилок суду першої інстанції при призначенні покарання як підстава для скасування або зміни вироку судом апеляційної інстанції окремо виділяється призна­чення більш суворого покарання, ніж передбачено відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність. Суд призначає покарання із додержанням вимог ст. 65 КК України: 1) у межах, установлених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК України, що передбачає відповідаль­ність за вчинений злочин; 2) відповідно до положень Загальної частини КК України; 3) враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують чи обтяжують покарання. Більш суворе покарання, ніж передбачене відповідними статтями Особливої частини КК України за вчинений злочин, може бути призначене за сукупністю злочинів і за сукупністю вироків згідно зі статтями 70 та 71 КК України. В інших випадках призначення більш суворого покарання, ніж перед­баченого відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, не допускається.

Призначення більш суворого покарання, ніж передбачено відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, може проявля­тися:

• у порушенні правил призначення покарання за сукупністю злочинів або сукуп­ністю вироків згідно зі статтями 70 та 71 КК України;

• у призначенні покарання, що перевищує санкцію статті закону про кримінальну відповідальність, за якою кваліфіковане діяння обвинуваченого;

• у призначенні покарання понад максимальний розмір встановленний для цього виду покарання у статті загальної частини КК- у застосуванні додаткового покарання, не передбаченого санкцією статті, за якою обвинувачений визнаний винним (за ви­нятком позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю).

У кожному випадку встановлення факту призначення більш суворого покарання, ніж передбачено відповідною статтею, а також в інших випадках, коли неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність мало наслідком при­значення несправедливого покарання, суд апеляційної інстанції у своєму судовому рішенні може вказувати на дві підстави для зміни або скасування вироку або ухвали суду першої інстанції: 1) неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність і 2) невідповідність призначеного судом покарання ступеню тяжко­сті кримінального правопорушення та особі обвинуваченого (див. коментар до ст. 414 КПК).

Стаття 414

Невідповідність призначеного судом покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинува­ченого

1. Невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встанов­лені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну від­повідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м'якість або через суворість.

1. Невідповідність призначеного судом покарання ступеню тяжкості криміналь­ного правопорушення та особі обвинуваченого є самостійною підставою для скасу­вання або зміни вироку суду першої інстанції (див. коментар до статей 408-409 КПК).

При призначенні покарання суди повинні суворо дотримуватися вимог ст. 65 КК стосовно загальних засад його призначення та покарання призначати:

1. у межах, установлених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої час­тини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин, за винятком випадків, передбачених ч. 2 ст. 53 КК;

2. відповідно до положень Загальної частини КК;

3. враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання.

Оскільки саме через ці засади реалізуються принципи законності, справедливості, обґрунтованості та індивідуалізації покарання, особі, що вчинила злочин, повинно бути призначене покарання, необхідне і достатнє для її виправлення і для попередження нових злочинів (див. п.1 ППВСУ від 24 жовтня 2003 р. № 7 «Про практику призна­чення судами кримінального покарання»).

Визначаючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, суди повинні виходити з класи­фікації злочинів, критерії якої визначені ст. 12 КК (невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі, особливо тяжкі), а також із особливостей конкретного злочину й об­ставин його вчинення (форма вини, мотив і мета, спосіб, стадія вчинення, кількість епізодів злочинної діяльності, роль кожного зі співучасників, якщо злочин вчинено групою осіб, характер і ступінь тяжкості наслідків, що настали, тощо).

Під врахуванням особи винного повинно передбачатись врахування судом пози­тивних і негативних соціальних, фізичних, психічних і правових характеристик осо­би, які мають кримінально-правове значення (ст.65 КК).

Врахування обставин, які пом'якшують та обтяжують покарання, здійснюється судом відповідно до статей 66 і 67 КК.

Перелік обставин, що обтяжують покарання, зазначений у ч .1 ст. 67 КК, є вичерп­ним і поширювальному тлумаченню не підлягає. У зв'язку з чим суд при призначенні покарання не вправі визнати обставинами, що обтяжують покарання, ті, які не зазна­чені у вказаній частині КК. Не повинні враховуватися як обтяжуючі і ті обставини, що передбачені в Особливій частині КК як ознаки злочину, що впливають на його кваліфікацію. Разом з тим суд має право, залежно від характеру вчиненого злочину, не визнати зазначені у ч. 1 ст. 67 КК як такі, що обтяжують покарання, такі обставини, як вчинення злочину особою повторно та рецидив злочинів, вчинення злочину на ґрунті расової, національної чи релігійної ворожнечі або розбрату та інші (див. ч. 2 ст. 67 КК).

Натомість перелік обставин, які пом'якшують покарання, що наведений у ч. 1 ст. 66 КК, не є вичерпним. При призначенні покарання суд може визнати пом'якшуючими й інші обставини, не зазначені в ч. 1 вказаної статті (наприклад, вчинення злочину внаслідок збігу випадкових обставин чи неправильної поведінки потерпілого, від­вернення підсудним шкідливих наслідків злочину, часткове відшкодування шкоди, відшкодування моральної шкоди і т.п.). Визнання обставини такою, що пом'якшує покарання, обов'язково повинно бути вмотивоване у вироку (див. п. 5 ППВСУ від 24 жовтня 2003 р. № 7 «Про практику призначення судами кримінального покарання»).

Про підстави призначення більш м'якого або більш суворого покарання, ніж пе­редбачено санкцією відповідної статті Особливої частини КК за вчинений злочин, див. статті 69, 69^I і 70 КК.

Тлумачення норм кримінального процесуального закону дозволяє дійти висновку, що неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність тяг­не за собою скасування або зміну судового рішення, призначення більш суворого покарання, ніж передбачено відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність (див. коментар до ст. 413 КПК).

При цьому неправильним є таке застосування і у випадку призначення як осно­вного, так і додаткового покарання, при визначенні як строку, так і виду покарання.

Суд апеляційної інстанції також може змінити вирок суду першої інстанції та пом'якшити призначене покарання, якщо визнає, що покарання за своєю суворістю не відповідає тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого (див. коментар до ст.408 КПК).

Погіршення становища обвинуваченого можливе лише при ухваленні апеляційним судом нового вироку чи своєї ухвали.

Так, якщо суд апеляційної інстанції визнає покарання надмірно м' яким, то відпо­відно ст.421 КПК лише за наявності апеляційної скарги прокурора, потерпілого або його представника, у якій ставиться питання про скасування вироку саме з цих підстав, він вправі скасувати вирок суду першої інстанції й ухвалити свій вирок, призначивши більш суворе покарання.

Суд апеляційної інстанції також може скасувати ухвалу про застосування приму­сових заходів медичного чи виховного характеру і постановити свою ухвалу у разі необхідності застосування більш суворого виду примусових заходів медичного чи виховного характеру. При цьому, як і у випадку ухвалення нового вироку про призна­чення більш суворого покарання, ухвала суду першої інстанції про застосування при­мусових заходів медичного чи виховного характеру може бути скасована у зв'язку з необхідністю застосування суворішого виду примусових заходів медичного чи ви­ховного характеру лише у разі, якщо з цих підстав апеляційну скаргу подали прокурор, потерпілий чи його представник (див. коментар до ст. 421 КПК).

Стаття 415

Підстави для призначення нового розгляду в суді першої інстанції

1. Суд апеляційної інстанції скасовує вирок чи ухвалу суду і призначає новий роз­гляд у суді першої інстанції, якщо:

   1. встановлено порушення, передбачені пунктами 2, 3, 4, 5, 6, 7 частини другої статті 412 цього Кодексу;

   2. в ухваленні судового рішення брав участь суддя, якому було заявлено відвід на підставі обставин, які очевидно викликали сумнів у неупередженості судді, і заяву про його відвід визнано судом апеляційної інстанції обґрунтованою;

   3. судове рішення ухвалено чи підписано не тим складом суду, який здійснював судовий розгляд.

2. Призначаючи новий розгляд у суді першої інстанції, суд апеляційної інстанції не має права вирішувати наперед питання про доведеність чи недоведеність обви­нувачення, достовірність або недостовірність доказів, переваги одних доказів над іншими, застосування судом першої інстанції того чи іншого закону України про кримінальну відповідальність та покарання.

3. Висновки і мотиви, з яких скасовані судові рішення, є обов 'язковими для суду першої інстанції при новому розгляді.

• судове провадження здійснено за відсутності захисника, якщо його участь є обов'язковою;

• судове провадження здійснено за відсутності потерпілого, належним чином не повідомленого про дату, час і місце судового засідання;

• порушено правила підсудності;

• у матеріалах провадження відсутній журнал судового засідання або технічний носій інформації, на якому зафіксовано судове провадження в суді першої інстанції. (Про істотні порушення вимог кримінального процесуального закону див. коментар до ст. 412 КПК.)

Судове рішення суду першої інстанції також підлягає скасуванню з призначенням нового розгляду, якщо в ухваленні судового рішення брав участь суддя, якому було заявлено відвід на підставі обставин, які очевидно викликали сумнів у неупередже­ності судді (див. коментар до статей 75, 76, 80, 81, 82 КПК). При цьому заявапро відвід судді вважається обґрунтованою лише у разі визнання її такою судом апеляцій­ної інстанції.

Ухвалення чи підписання судового рішення не тим складом суду, який здійснював судовий розгляд, є самостійною підставою для його скасування та призначення ново­го розгляду в суді першої інстанції. Про порядок та процедуру ухвалення судового рішення див. коментар до статей 371, 375 КПК.

2. Скасовуючи судове рішення та призначаючи новий розгляд у суді першої ін­станції, суд апеляційної інстанції не має права вирішувати наперед питання про до­веденість чи недоведеність обвинувачення, достовірність або недостовірність доказів, переваги одних доказів над іншими, застосування судом першої інстанції того чи ін­шого закону України про кримінальну відповідальність та покарання.

3. Вказівки суду апеляційної інстанції у вигляді висновків і мотивів, з яких скасо­вані судові рішення, є обов'язковими для суду першої інстанції при новому розгляді справі, оскільки вони надані в межах компетенції та права суду вищого рівня.

Разом з тим суд апеляційної інстанції вправі давати вказівки лише в такій формі, щоб вони не вирішували наперед висновки суду першої інстанції. В ухвалі суду апеля­ційної інстанції може бути вказано, що: а) суд першої інстанції не надав оцінки тим чи іншим доказам щодо їх достовірності чи недостовірності, належності чи неможливості їх використання, чи наданню переваги одних доказів над іншими; б) залишилися недо- слідженими обставини, що мають значення для вирішення питань доведеності обви­нувачення, винуватості чи невинуватості обвинуваченого, застосування закону України про кримінальну відповідальність або обрання виду і строку покарання.

Суд апеляційної інстанції вправі дати вказівку перевірити ті чи інші обставини, дати оцінку певним доказам, обговорити питання про кваліфікацію кримінального правопорушення, але він не вправі вирішувати наперед висновки, які належить зро­бити суду першої інстанції при новому розгляді справи.

Вказівки суду апеляційної інстанції за змістом повинні бути такими, щоб не тіль­ки могли забезпечити виправлення помилок, допущених судом першої інстанції, а й сприяти чіткому дотриманню принципу незалежності суддів та підкоренню їх лише закону, гарантованих Конституцією України. Про особливості нового розгляду судом першої інстанції див. коментар до ст. 416 КПК.

Стаття 416

Особливості нового розгляду судом першої інстанції

1. Після скасування судом апеляційної інстанції вироку або ухвали про закриття кримінального провадження чи про застосування, відмову у застосуванні примусових заходів медичного або виховного характеру суд першої інстанції здійснює судове про­вадження згідно з вимогами розділу IV цього Кодексу в іншому складі суду.

2. При новому розгляді в суді першої інстанції допускається застосування закону про більш тяжке кримінальне правопорушення та посилення покарання тільки за умови, якщо вирок було скасовано за апеляційною скаргою прокурора або потерпіло­го чи його представника у зв'язку з необхідністю застосування закону про більш тяжке кримінальне правопорушення або посилення покарання.

3. При новому розгляді в суді першої інстанції питання про застосування при­мусових заходів медичного або виховного характеру правова кваліфікація діяння, пе­редбаченого законом України про кримінальну відповідальність, як більш тяжкого допускається за умови, якщо на цій підставі було подано апеляційну скаргу прокуро­ром чи потерпілим або його представником.

   1. Новий розгляд після скасування судом апеляційної інстанції вироку або ухвали про закриття кримінального провадження чи про застосування, відмову у застосуван­ні примусових заходів медичного або виховного характеру обов'язково здійснюється судом першої інстанції в іншому складі суддів, визначеному за допомогою автомати­зованої системи документообігу суду відповідно до ст. 35 КПК (див. коментар до неї), та згідно з вимогами розділу IV КПК (див. коментар до статей 314-391 КПК).

Суд першої інстанції при новому розгляді не зв'язаний оцінкою доказів, що була дана попереднім складом суду першої інстанції по даному судовому провадженню, і рішення ухвалюється (постановлюється) на підставі доказів, досліджених у ході нового судового розгляду.

При новому розгляді справи суд першої інстанції повинен не тільки з'ясувати об­ставини, на які звернув увагу суд апеляційної інстанції, та виконати вказані в ухвалі процесуальні дії для усунення недоліків, допущених при першому судовому прова­дженні, а й безпосередньо дослідити й оцінити всі докази, вивчити і взяти до уваги нові обставини, які не були відомі або враховані при першому провадженні, і викона­ти для цього всі необхідні процесуальні дії, а не тільки ті, на котрі було вказано судом вищого рівня.

При цьому слід звернути увагу, що вказівки суду апеляційної інстанції є обов'язковими для суду першої інстанції лише в частині висновків і мотивів, з яких скасовані судові рішення, та в межах, передбачених чинним кримінальним процесу­альним законом (ст. 415 КПК та коментар до неї).

2. Разом з тим, суд першої інстанції при новому розгляді пов'язаний і певними обмеженнями, зокрема, мова йде про застосування закону про більш тяжке криміналь­не правопорушення та посилення покарання.

Ухвалюючи обвинувальний вирок за результатами нового розгляду, суд першої інстанції може застосувати закон про більш тяжке кримінальне правопорушення та посилити покарання лише у випадку, якщо вирок було скасовано за апеляційною скаргою прокурора або потерпілого чи його представника і причиною скасування стала необхідність застосувати закон про більш тяжке кримінальне правопорушення чи необхідність посилити покарання.

3. Суд першої інстанції, розглядаючи питання про застосування примусових за­ходів медичного або виховного характеру після скасування судом апеляційної інстан­ції ухвали про їх застосування чи відмову у застосуванні, має право кваліфікувати діяння, передбачене законом України про кримінальну відповідальність, як більш тяжке лише за умови, якщо на цій підставі було подано апеляційну скаргу прокурором або потерпілим чи його представником.

Ухвалене (постановлене) за результатами нового розгляду судове рішення суду першої інстанції може бути оскаржене в апеляційному порядку на загальних підставах (статті 392, 395, 396 КПК та коментар до них).

Стаття 417

Закриття кримінального провадження судом апеляційної інстанції

1. Суд апеляційної інстанції, встановивши обставини, передбачені статтею 284 цього Кодексу, скасовує обвинувальний вирок чи ухвалу і закриває кримінальне провадження.

1. Закриття кримінального провадження судом апеляційної інстанції забезпечує виконання одного із основних завдань кримінального провадження - охорони прав та законних інтересів учасників кримінального провадження з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, а жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений і жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу (ст. 2 КПК та коментар до неї).

Законодавець чітко передбачив підстави, за наявності яких суд апеляційної інстан­ції повинен скасувати обвинувальний вирок чи ухвалу і закрити кримінальне прова­дження.

Перелік цих обставин передбачений ст. 284 КПК, він є вичерпним і поширюваль­ному тлумаченню не підлягає. До таких обставин належать:

1. встановлення відсутності події кримінального правопорушення;

2. встановлення відсутності в діянні складу кримінального правопорушення;

3. невстановлення достатніх доказів для доведення винуватості особи в суді і ви­черпання можливостей їх отримати;

4. набрання чинності законом, яким скасована кримінальна відповідальність за діяння, вчинене особою;

5. смерть підозрюваного, обвинуваченого, крім випадків, якщо провадження є необхідним для реабілітації померлого;

6. існування вироку по тому самому обвинуваченню, що набрав законної сили, або постановлення ухвали суду про закриття кримінального провадження по тому самому обвинуваченню;

7. відмова потерпілого, а у випадках, передбачених КПК, його представника від обвинувачення у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення;

8. неотримання згоди держави на видачу особи стосовно кримінального право­порушення;

9. звільнення особи від кримінальної відповідальності;

10. відмова прокурора від підтримання державного обвинувачення, за винятком випадків, передбачених цим Кодексом.

Докладніше про підстави закриття кримінального провадження див. ст. 284 КПК та коментар до неї.

Вказані обставини умовно можна розділити на дві групи: 1) реабілітуючі та 2) нереабілітуючі.

Реабілітуючі, до яких слід віднести: 1) встановлення відсутності події криміналь­ного правопорушення (п. 1 ч. 1 ст. 284 КПК), 2) встановлення відсутності в діянні складу кримінального правопорушення (п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК), 3) невстановлення достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді і вичерпання можливості їх отримати (п. 3 ч. 1 ст. 284 КПК) , свідчать про повну невинуватість особи у вчиненні кримінального правопорушення, що їй інкримінується, тягнуть за собою зняття з неї підозри, відновлення її доброго імені, гідності та репутації, а також відповідно до ст. 130 КПК (див. коментар вказаної статті) - до відшкодування (компенсації) шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює опе- ративно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду.

Суд апеляційної інстанції, встановивши будь-яку із реабілітуючих обставин, по­винен закрити кримінальне провадження за умови, що в його ході встановлено як сам факт вчиненого діяння, так і наявність у ньому складу кримінального правопорушен­ня, однак на підставі достовірної інформації про невинуватість обвинуваченого (ви­черпана можливість для збирання додаткових доказів, а сумніви щодо винуватості не можуть бути усунуті, у зв'язку з чим повинні тлумачитись на його користь згідно з принципом презумпції невинуватості) відсутні достатні докази, які вказують на вчинення цього діяння саме обвинуваченим.

Скасувавши вирок чи ухвалу з цих підстав, суд апеляційної інстанції зобов'язаний роз'яснити особі, відносно якої закрито кримінальне провадження, право вимагати відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, про­куратури або суду, в порядку, визначеному законом, а також відновлення її репутації.

Нереабілітуючими підставами закриття кримінального провадження є такі: 1) на­брав чинності закон, яким скасована кримінальна відповідальність за діяння, вчинене особою (п. 4 ч. 1 ст. 284 КПК); 2) помер підозрюваний, обвинувачений, за винятком випадків, коли провадження є необхідним для реабілітації померлого (п. 5 ч. 1 ст. 284 КПК); 3) існує вирок по тому ж обвинуваченню, що набрав законної сили, або по­становлена ухвала суду про закриття кримінального провадження по тому ж обви­нуваченню (п. 6 ч. 1 ст. 284 КПК); 4) потерпілий, а у випадках, передбачених КПК України, - його представник відмовився від обвинувачення у кримінальному прова­дженні у формі приватного обвинувачення (п. 7 ч. 1 ст. 284 КПК); 5) стосовно кримі­нального правопорушення, щодо якого не отримано згоди держави, яка видала особу (п. 8 ч. 1 ст. 284 КПК).

Закриття кримінальної справи за цими обставинами можливе лише у разі безумов­ного підтвердження матеріалами кримінального провадження події кримінального правопорушення, наявності в діянні обвинуваченого складу кримінального право­порушення та причетності останнього до його вчинення.

Суд апеляційної інстанції може закрити кримінальне провадження у зв'язку зі звільнення особи від кримінальної відповідальності лише за наявності на це згоди обвинуваченого. У разі коли обвинувачений проти цього заперечує,

провадження в справі продовжується в звичайному порядку і закінчується ухва­ленням (прийняттям) судового рішення по суті.

Особа, стосовно якої закрито кримінальне провадження за нереабілітуючими під­ставами, тобто такими, які означають, що відносно особи зібрано достатньо доказів для підозри у вчиненні кримінального правопорушення, однак у силу певних обставин кримінальне провадження щодо цієї особи виключається, не вправі вимагати відшко­дування матеріальної чи моральної шкоди, яка була їй завдана в процесі криміналь­ного провадження.

Судове рішення про скасування обвинувального вироку чи ухвали і закриття кри­мінального провадження суд апеляційної інстанції приймає у формі ухвали в порядку, передбаченому статтями 369-371, 375-376, 419 КПК (див. коментар до вказаних статей).

Стаття 418

Судові рішення суду апеляційної інстанції

1. У випадку, передбаченому пунктом 3 частини першої статті 407 цього Кодек­су, суд апеляційної інстанції ухвалює вирок. Будь-яке інше рішення суд апеляційної інстанції приймає у формі ухвали.

2. Судові рішення суду апеляційної інстанції ухвалюються, проголошуються, ви­даються, роз 'яснюються або надсилаються учасникам судового провадження в по­рядку, передбаченому статтями 368-380 цього Кодексу.

1 . Коментована стаття встановлює, що суд апеляційної інстанції лише в одному випадку ухвалює рішення у формі вироку, у разі скасування вироку суду першої ін­станції повністю чи частково.

Види вироків та вимоги до їх змісту встановлені статтями 373 та 374 КПК (див. коментар до цих статей).

В інших випадках (залишення вироку або ухвали без змін; зміни вироку або ухва­ли; скасування ухвали повністю чи частково; скасування вироку або ухвали і закрит­тя кримінального провадження; скасування вироку або ухвали і призначення нового розгляду в суді першої інстанції) суд апеляційної інстанції рішення за розглядом апеляційної скарги приймає у формі ухвали.

Вимоги до змісту ухвали суду апеляційної інстанції викладені в ст. 419 КПК (див. коментар до цієї статті).

2. Судове рішення, за винятком ухвал, постановлених без виходу до нарадчої кімнати, ухвалюється в нарадчій кімнаті простою більшістю голосів суддів, що входять до складу суду, який здійснював судовий розгляд.

У разі ухвалення судового рішення в нарадчій кімнаті його підписують усі судді.

Якщо при ухваленні судового рішення один із складу суддів апеляційного суду залишився при окремій думці, він вправі її викласти письмово в нарадчій кімнаті.

Окрема думка судді приєднується до справи і не підлягає оголошенню, але є від­критою для ознайомлення.

Складання окремої думки не звільняє суддю від обов'язку підписання рішення апеляційного суду.

Після ухвалення і підписання судового рішення суд повертається до зали судово­го засідання й один із суддів проголошує його прилюдно негайно після виходу суду з нарадчої кімнати.

Ухвали, постановлені в судовому засіданні, оголошуються негайно після їх поста­новлення та заносяться секретарем судового засідання в журнал судового засідання.

Якщо складання судового рішення у формі ухвали вимагає значного часу, суд вправі обмежитися складанням і оголошенням його резолютивної частини, яку під­писують всі судді.

Повний текст ухвали повинен бути складений, підписаний і оголошений учасникам судового провадження не пізніше п'яти діб з дня оголошення резолютивної частини.

Про час оголошення повного тексту ухвали має бути зазначено у раніше складеній резолютивній частині цього документа.

Резолютивна частина повного тексту ухвали повинна відповідати тій резолютив­ній частині, яка оголошувалась раніше.

Головуючий зобов'язаний роз'яснити обвинуваченому, захиснику, його законному представнику, потерпілому, його представнику зміст ухваленого (прийнятого) рішен­ня, порядок і строк на оскарження, а також право подати клопотання про помилуван­ня і право ознайомитися із журналом судового засідання та можливість подати на нього письмові зауваження.

Якщо обвинувачений не володіє державною мовою, то після проголошення ви­року перекладач роз'яснює йому зміст резолютивної частини судового рішення. Копія вироку рідною мовою обвинуваченого або іншою мовою, якою він володіє, у пере­кладі, що засвідчений перекладачем, вручається обвинуваченому.

Стаття 419

Зміст ухвали суду апеляційної інстанції

1. Ухвала суду апеляційної інстанції складається з: 1) вступної частини із зазначенням: дати і місця її постановлення;

найменування суду апеляційної інстанції, прізвищ та ініціалів суддів і секретаря судового засідання;

найменування (номера) кримінального провадження;

прізвища, ім 'я і по батькові підозрюваного, обвинуваченого, року, місяця і дня його народження, місця народження і місця проживання;

закону України про кримінальну відповідальність, що передбачає кримінальне правопорушення, у вчиненні якого підозрюється, обвинувачується особа;

імен (найменувань) учасників судового провадження;

2. мотивувальної частини із зазначенням:

короткого змісту вимог апеляційної скарги і судового рішення суду першої інстанції; узагальнених доводів особи, яка подала апеляційну скаргу; узагальненого викладу позиції інших учасників судового провадження; встановлених судом першої інстанції обставин;

встановлених судом апеляційної інстанції обставин з посиланням на докази, а також мотивів визнання окремих доказів недопустимими чи неналежними;

мотивів, з яких суд апеляційної інстанції виходив при постановленні ухвали, і по­ложення закону, яким він керувався;

2. резолютивної частини із зазначенням:

висновку суду апеляційної інстанції по суті вимог апеляційної скарги; рішення щодо запобіжного заходу; розподілу процесуальних витрат;

строку і порядку набрання ухвалою законної сили та її оскарження.

2. При залишенні апеляційної скарги без задоволення в ухвалі суду апеляційної ін­станції мають бути зазначені підстави, з яких апеляційну скаргу визнано необґрун- тованою.

3. При скасуванні або зміні судового рішення в ухвалі має бути зазначено, які статті закону порушено та в чому саме полягають ці порушення або необґрунтова­ність вироку чи ухвали.

1.Ухвала суду апеляційної інстанції - це одна із форм рішень, що приймає суд апеляційної інстанції стосовно законності й обґрунтованості вироку чи ухвали суду першої інстанції.

Ухвала суду апеляційної інстанції повинна відповідати тим же вимогам, що і рі­шення суду першої інстанції, тобто бути законною, обґрунтованою і вмотивованою (ст.370 КПК та коментар до неї).

Ухвала складається в нарадчій кімнаті складом суду, який здійснював судовий розгляд. Виняток становлять ухвали, постановлені без виходу до нарадчої кімнати, які заносяться секретарем судового засідання в журнал судового засідання (ст.370 КПК та коментар до неї).

Письмова ухвала складається державною мовою. Сторонам кримінального про­вадження, які не володіють чи недостатньо володіють державною мовою, або особі, стосовно якої вирішено питання щодо застосування примусових заходів виховного або медичного характеру, ухвала надається у перекладі на їхню рідну або іншу мову, якою вони володіють, переклад якої засвідчується підписом перекладача.

У коментованій статті чітко передбачається, що ухвала складається із трьох частин: вступної, мотивувальної і резолютивної. Конкретні вимоги до змісту і форми ухвали суду апеляційної інстанції зумовлено тим, що в ній знаходить вираження діяльність суду з перевірки рішень суду першої інстанції, забезпечення прав і законних інтересів громадян, однакового застосування судами законодавства.

У вступній частині ухвали необхідно вказувати: дату і місце її постановлення; найменування суду апеляційної інстанції, прізвища та ініціали суддів і секретаря су­дового засідання; найменування (номера) кримінального провадження; прізвище, ім'я і по батькові підозрюваного, обвинуваченого, рік, місяць і день його народження, місце народження і місце проживання; закон України про кримінальну відповідаль­ність, що передбачає кримінальне правопорушення, у вчиненні якого підозрюється, обвинувачується особа; імена (найменування) учасників судового провадження.

У мотивувальній частині повинен міститись виклад короткого змісту вимог апе­ляційної скарги і судового рішення суду першої інстанції; узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу; виклад узагальненої позиції інших учасників судового провадження; обставини, встановлені судом першої інстанції; обставини, встановле­ні судом апеляційної інстанції з посиланням на докази, а також мотиви визнання окремих доказів недопустимими чи неналежними; мотиви, з яких суд апеляційної інстанції виходив при постановленні ухвали, і положення закону, яким він керувався.

Виклад змісту вимог апеляційної скарги передбачає описання основних порушень закону, на які особа, що подала апеляційну скаргу, посилається як на підставу для скасування або зміни судового рішення. У мотивувальній частині ухвали наводиться аналіз доказів, досліджених під час апеляційного розгляду, та належні і достатні мо­тиви визнання окремих доказів недопустимими чи неналежними. (Про докази, їх належність та допустимість при прийнятті процесуальних рішень див. статті 84-90 КПК та коментар до цих). Мотиви та обґрунтування, за допомогою яких суд дійшов певного висновку, повинні містити посилання на норми матеріального чи процесу­ального закону. При цьому слід зазначити, який закон було порушено судом першої інстанції та в чому полягає це порушення, які підстави, визначені законом, покладені в основу при скасуванні чи зміні рішення.

У резолютивній частині суд наводить свій висновок по суті вимог апеляційної скарги; рішення щодо запобіжного заходу; розподілу процесуальних витрат; строку і порядку набрання ухвалою законної сили та можливості її оскарження. Висновок по суті вимог апеляційної скарги виражається у залишенні вироку або ухвали без змін; зміні вироку або ухвали; скасуванні ухвали повністю чи частково та ухваленні нової ухвали; скасуванні вироку або ухвали і закритті кримінального провадження; скасу­ванні вироку або ухвали і призначення нового розгляду у суді першої інстанції. (Про інші наслідки апеляційного розгляду, рішення за якими приймається у формі ухвали, див. коментар до ст. 407 КПК).

2. При залишенні судового рішення без змін, а скарги без задоволення, в ухвалі наводяться докладні мотиви і підстави визнання апеляційної скарги необґрунтованою.

3. При скасуванні або зміні судового рішення в ухвалі повинно бути зазначено, які статті закону порушено судом першої інстанції, у чому саме полягають ці порушення та які конкретно зміни необхідно внести в судове рішення. Усі зміни, внесені у вирок чи ухвалу суду першої інстанції, повинні бути викладені чітко і ясно, щоб не виника­ло ускладнень при виконанні судових рішень. Зміни повинні бути викладені в логічно визначеній послідовності: спочатку наводяться зміни в частині обсягу обвинувачення, кваліфікації діяння, виду і міри покарання, а потім - у частині інших питань: про цивільний позов, речові докази та ін.

Скасовуючи вирок або ухвалу і призначаючи новий розгляд у суді першої інстан­ції, суд апеляційної інстанції в ухвалі поряд з аналізом підстав скасування судового рішення повинен вказати й обставини, які слід з'ясувати, та зазначити, які процесу­альні дії необхідно виконати для цього. При цьому висновки і мотиви, з яких скасо­вані судові рішення, є обов' язковими для суду першої інстанції при новому розгляді (див. про це коментар до ст. 415 КПК).

Закриваючи кримінальне провадження, суд апеляційної інстанції вказує на вста­новлені конкретні обставини, передбачені ст. 284 КПК (див. коментар до неї), які стали підставою для закриття провадження, з посиланнями на конкретні статті (час­тини, пункти статей) цього закону.

У разі ухвалення судового рішення в нарадчій кімнаті його підписують усі судді, що входять до складу суду, який здійснював судовий розгляд. Складання окремої думки одного із суддів апеляційного суду, яка приєднується до справи, не звільняє його від підписання рішення апеляційного суду.

Стаття 420

Вирок, ухвала про застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру суду апеляційної інстанції

1. Суд апеляційної інстанції скасовує вирок суду першої інстанції і ухвалює свій вирок у разі:

   1. необхідності застосування закону про більш тяжке кримінальне правопору­шення чи збільшення обсягу обвинувачення;

   2. необхідності застосування більш суворого покарання;

   3. скасування необґрунтованого виправдувального вироку суду першої інстанції;

   4. неправильного звільнення обвинуваченого від відбування покарання.

2. Вирок суду апеляційної інстанції повинен відповідати загальним вимогам до вироків. Крім того, у вироку суду апеляційної інстанції зазначаються зміст вироку суду першої інстанції, короткий зміст вимог апеляційної скарги, мотиви ухваленого рішення, рішення по суті вимог апеляційної скарги.

3. Суд апеляційної інстанції скасовує ухвалу про застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру і постановляє свою ухвалу у разі :

   1. необхідності правової кваліфікації діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність, як більш тяжкого;

   2. застосування більш суворого виду примусових заходів медичного чи виховного характеру;

   3. скасування необґрунтованої ухвали суду про відмову в застосуванні примусових заходів медичного чи виховного характеру та закриття кримінального провадження щодо неосудного або неповнолітнього з тих мотивів, що вони не вчинили діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність.

1. Вирок суду апеляційної інстанції - одне із видів судових рішень, що ухвалю­ються (приймаються) за результатами розгляду апеляційної скарги (див. ст. 418 та коментар до неї).

Як і будь-яке інше судове рішення, яке закінчує розгляд справи в суді, вирок ухва­люється іменем України (ст.13 Закону України «Про судоустрій та статус суддів»).

Скасування повністю чи частково вироку суду першої інстанції та ухвалення судом апеляційної інстанції свого вироку у випадку, передбаченому пунктом 3 ч 1 ст. 407 КПК (див. коментар до цієї статті) можливе лише у таких випадках:

4. при необхідності застосування закону про більш тяжке кримінальне правопо­рушення чи збільшення обсягу обвинувачення. Тобто, якщо судом апеляційної інстан­ції при перевірці законності, обґрунтованості та вмотивованості судового рішення суду першої інстанції буде встановлено, що останній необґрунтовано перекваліфікував дії обвинуваченого на закон про менш тяжке кримінальне правопорушення або необ- ґрунтовано виключив частину пред' явленого йому обвинувачення чи певну кваліфі­куючу ознаку, він має право повністю або частково відновити обвинувачення в межах того, яке підтримувалося прокурором або потерпілим (його представником) у суді першої інстанції;

5. при необхідності застосування більш суворого покарання (про невідповідність призначеного судом покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого див. ст. 414 КПК та коментар до неї);

6. при скасуванні необгрунтованого виправдувального вироку суду першої інстан­ції. За цією підставою суд апеляційної інстанції за наявності достатніх даних про доведеність вини особи має право сформулювати обвинувачення в межах раніше ви­сунутого, зазначеного в обвинувальному акті, і з урахуванням позицій, що їх займали прокурор, потерпілий або його представник у суді першої інстанції, обрати покаран­ня відповідно до вимог ст.65 КК;

7. при неправильному звільненні обвинуваченого від відбування покарання. У разі встановлення судом апеляційної інстанції порушення судом першої інстанції вимог розділу XII КК «Звільнення від покарання та його відбування» (статті 74-87 КК) та неправильного звільнення обвинуваченого від відбування покарання, вирок суду пер­шої інстанції підлягає скасуванню у цій частині. Ухвалюючи свій вирок, суд апеля­ційної інстанції може повторити визнані судом першої інстанції формулювання обвинувачення, кваліфікацію діяння, покарання, яке було призначене, і призначає покарання, яке необхідно відбувати обвинуваченому, визнаному винним, а також по­чаток перебігу строку відбування покарання.

Вказаний перелік випадків, при яких суд апеляційної інстанції може скасувати вирок суду першої інстанції й ухвалити свій вирок, передбачений у коментованій статті, є вичерпний і поширювальному тлумаченню не підлягає.

Вирок, який ухвалює суд апеляційної інстанції з викладених підстав, може бути лише обвинувальним.

Разом з тим суд апеляційної інстанції, ухвалюючи свій вирок, не має права по­гіршити становище обвинуваченого, за винятком випадків, встановлених ст. 421 КПК (див. коментар до вказаної статті).

2. Вирок суду апеляційної інстанції обов'язково повинен бути законним, обґрун­тованим і вмотивованим (див. ст. 370 КПК та коментар до неї ), а його зміст-від- повідати загальним вимогам до вироків, встановленим ст. 374 КПК (див. коментар до вказаної статті). Однак, оскільки суд апеляційної інстанції як суд вищого рівня наді­лений правом здійснювати перевірку рішень суду першої інстанції, то в мотивувальній частині, крім відображення сутності обвинувачення, ним повинні бути викладені доводи учасників, що подали апеляційні скарги, та заперечення інших осіб, якщо такі є, а також мотиви і обґрунтування, за допомогою яких суд дійшов певного висновку (при аргументуванні повинні бути посилання на норми як матеріального, так і про­цесуального закону) та рішення по суті вимог апеляційних скарг.

3. Скасування судом апеляційної інстанції ухвали про застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру та постановлення своєї ухвали можливе лише у разі:

1. необхідності правової кваліфікації діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність, як більш тяжкого;

2. застосування більш суворого виду примусових заходів медичного чи виховно­го характеру;

3. скасування необґрунтованої ухвали суду про відмову в застосуванні примусових заходів медичного чи виховного характеру та закриття кримінального провадження щодо неосудного або неповнолітнього з тих мотивів, що вони не вчинили діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність.

При цьому, як і при ухваленні нового вироку, суд апеляційної інстанції наділений таким право лише у випадку, якщо з цих підстав апеляційну скаргу подали прокурор, потерпілий чи його представник (див. ст. 421 КПК та коментар до неї).

Зміст ухвали суду апеляційної інстанції повинен відповідати вимогам, передбаче­ним у ст. 419 КПК (див. коментар до неї).

Ухвалений судом апеляційної інстанції вирок та прийнята ним ухвала про засто­сування примусових заходів медичного чи виховного характеру може бути оскаржена в касаційному порядку на загальних підставах (див. ст. 424 КПК та коментар до неї).

Стаття 421

Недопустимість погіршення правового становища обвинуваченого

1. Обвинувальний вирок, ухвалений судом першої інстанції, може бути скасовано у зв 'язку з необхідністю застосувати закон про більш тяжке кримінальне правопо­рушення чи суворіше покарання, скасувати неправильне звільнення обвинуваченого від відбування покарання, збільшити суми, які підлягають стягненню, або в інших ви­падках, коли це погіршує становище обвинуваченого, лише у разі, якщо з цих підстав апеляційну скаргу подали прокурор, потерпілий чи його представник.

2. Виправдувальний вирок, ухвалений судом першої інстанції, може бути скасо­ваний лише у разі, якщо апеляційну скаргу подав прокурор, потерпілий чи його пред­ставник, а також на підставі апеляційної скарги обвинуваченого, його захисника з мотивів і підстав виправдання.

3. Ухвала суду першої інстанції про застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру може бути скасована у зв 'язку з необхідністю застосувати закон про більш тяжке діяння, передбачене законом України про кримінальну відповідальність, та суворіший вид примусових заходів медичного чи виховного характеру лише у разі, якщо з цих підстав апеляційну скаргу подали прокурор, потерпілий чи його представник.

4. Ухвала суду першої інстанції про відмову в застосуванні примусових заходів ме­дичного чи виховного характеру та закриття кримінального провадження щодо нео­судного або неповнолітнього з тих мотивів, що вони не вчинили діяння, передбачене законом України про кримінальну відповідальність, може бути скасована лише у разі, якщо з цих підстав апеляційну скаргу подали прокурор, потерпілий чи його представник.

5. Ухвала суду першої інстанції може бути скасована з метою погіршення ста­новища особи, щодо якої вона постановлена, лише у разі, якщо з цих підстав апеля­ційну скаргу подали прокурор, потерпілий чи його представник.

1. Право на апеляційне оскарження судових рішень гарантоване ст. 129 Конститу­ції України і становить невід'ємну складову права на судовий захист, а свобода оскар­ження судових рішень є ефективним засобом виявлення і виправлення судових по­милок. Разом з тим використання цього права обвинуваченим, стосовно якого ухва­лено обвинувальний чи виправдувальний вирок, та подання апеляційної скарги не може жодним чином погіршити його становище.

Суд апеляційної інстанції при перевірці законності, обґрунтованості та вмотиво­ваності судового рішення суду першої інстанції не вправі:

• скасувати обвинувальний вирок, ухвалений судом першої інстанції, у зв'язку з необхідністю застосувати закон про більш тяжке кримінальне правопорушення чи суворіше покарання, за відсутності апеляційних скарг, поданих саме з цих підстав прокурором, потерпілим чи його представником;

• скасувати неправильне звільнення обвинуваченого від відбування покарання за відсутності апеляційних скарг, поданих саме з цих підстав прокурором, потерпілим чи його представником;

• збільшити суми, які підлягають стягненню, за відсутності апеляційних скарг, поданих саме з цих підстав прокурором, потерпілим чи його представником;

  2. Виправдувальний вирок, ухвалений судом першої інстанції, також не може бути скасований судом апеляційної інстанції:

• за відсутності апеляційної скарги прокурора, потерпілого чи його представника;

• за відсутності апеляційної скарги обвинуваченого, його захисника з мотивів і підстав виправдання.

3. Скасувати ухвалу суду першої інстанції про застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру у зв'язку з необхідністю застосувати закон про більш тяжке діяння, передбачене законом України про кримінальну відповідальність, та суворіший вид примусових заходів медичного чи виховного характеру суд апеля­ційної інстанції в жодному разі не має права за відсутності апеляційної скарги, по­даної з цих підстав прокурором, потерпілим чи його представником.

4. Не може бути скасована судом апеляційної інстанції ухвала суду першої інстан­ції про відмову в застосуванні примусових заходів медичного чи виховного характеру та закриття кримінального провадження щодо неосудного або неповнолітнього з тих мотивів, що вони не вчинили діяння, передбачене законом України про кримінальну відповідальність, за відсутності поданої з цих підстав апеляційної скарги прокурором, потерпілим чи його представником.

5. Скасування судом апеляційної інстанції ухвали суду першої інстанції та погіршен­ня становища особи, щодо якої вона була постановлена, неможливе без наявності поданої з цих підстав апеляційної скарги прокурором, потерпілим чи його представником.

Про обмеження суду першої інстанції під час нового розгляду справи, пов' язані із застосуванням закону про більш тяжке кримінальне правопорушення та посилення покарання, див. коментар до ст. 416 КПК.

Погіршення становища обвинуваченого можливе лише шляхом ухвалення судом апеляційної інстанції свого вироку (див. ст. 420 КПК та коментар до неї).

Стаття 422

Порядок перевірки ухвал слідчого судді

1. Отримавши апеляційну скаргу на ухвалу слідчого судді, суддя-доповідач невід­кладно витребовує з суду першої інстанції відповідні матеріали та не пізніш як за день повідомляє особу, яка її подала, прокурора та інших заінтересованих осіб про час, дату і місце апеляційного розгляду.

2. Апеляційна скарга на ухвалу слідчого судді розглядається не пізніш як через три дні після її надходження до суду апеляційної інстанції.

1. Перелік видів ухвал слідчого судді, які можуть бути оскаржені в апеляційному порядку, закріплений статтям 304, 309, 583, 584, 591 КПК (див. коментар до вказаних статей та до ст.392 КПК).

Апеляційна скарга на ухвалу слідчого судді повинна відповідати вимогам, вста­новленим ст. 396 КПК (див. коментар до неї).

Особливістю оскарження ухвал слідчого судді є те, що апеляційна скарга подаєть­ся безпосередньо до суду апеляційної інстанції та передбачено більш короткий, по­рівняно з іншими судовими рішеннями, строк на їх оскарження - протягом п' яти днів з дня оголошення ухвали (див. ст. 395 КПК та коментар до неї).

Якщо слідчий суддя ухвалу постановив без виклику особи, яка її оскаржує, то строк апеляційного оскарження обчислюється з дня отримання такою особою копії судового рішення.

Обчислення строку подачі апеляційної скарги здійснюється за загальними прави­лами, передбаченими для обчислення строків (див. ст. 115 КПК та коментар до неї).

Подання апеляційної скарги на ухвалу слідчого судді зупиняє набрання нею за­конної сили, але не зупиняє її виконання, за деяким винятком (докладно про це див. коментар до ст. 400 КПК).

Апеляційна скарга підлягає обов' язковій реєстрації в автоматизованій системі документообігу суду, яка здійснюється працівниками апарату суду апеляційної інстан­ції в день її надходження із дотриманням вимог Інструкції з діловодства в апеляцій­ному загальному суді (затверджена наказом Державної судової адміністрації України від 6 січня 2006 р. №1, зареєстрована в МЮ 30 січня 2006 р. за № 75/11949).

Визначення колегії суддів для судового провадження за апеляційною скаргою здійснюється під час її реєстрації автоматизованою системою документообігу суду із дотриманням вимог, передбачених у ст. 35 КПК (див. коментар до неї).

Суддя, якому передано справу, стає доповідачем по ній, у зв' язку із чим у нього виникають певні обов'язки:

- невідкладно, тобто без затримки (див.: Великий тлумачний словник сучасної укра­їнської мови /уклад. і голов. ред. В. Т. Бусел. - К., Ірпінь: ВТФ «Перун», 2002. - С. 593, 595), одразу після отримання справи витребувати з суду першої інстанції відповідні матеріали (наприклад, клопотання прокурора чи слідчого з копіями матеріалів, якими він обґрунтовує дане клопотання, ухвалу слідчого судді та інші матеріали, що зна­ходяться в суді першої інстанції і стосуються матеріалів провадження), оскільки строк розгляду скарги обмежений трьома днями);

• не пізніш як за день до розгляду апеляційної скарги по суті повідомити особу, яка її подала, прокурора та інших заінтересованих осіб про час, дату і місце апеляцій­ного розгляду.

Повідомлення про час, дату і місце апеляційного розгляду повинно бути надане особі без зволікань способом, вказаним у ч.1 ст. 135 КПК (поштою, електронною по­штою чи факсимільним зв'язком, телефонограмою або телеграмою і т.п.). У будь-якому разі повідомлення повинно бути отримане зазначеними особами, в такий строк, який надавав би їм можливість прибути за викликом та підготуватись до розгляду скарги по суті (див. коментар до ст. 135 КПК).

2. Апеляційний розгляд здійснюється не пізніш як через три дні після її надхо­дження до суду апеляційної інстанції за правилами судового розгляду в суді першої інстанції, з урахуванням особливостей, передбачених главою 31 КПК (див. коментар до ст. 405 КПК).

За результатом апеляційного розгляду скарг на ухвали слідчого судді суд апеля­ційної інстанції може прийняти одне із таких рішень:

• залишити ухвалу без змін (відповідно апеляційну скаргу - без задоволення);

• скасувати ухвалу і в такому випадку постановити нову ухвалу по суті апеляцій­ної скарги.

Рішення, прийняте судом апеляційної інстанції за результатами розгляду апеля­ційної скарги на ухвалу слідчого судді, є остаточним і оскарженню в касаційному порядку не підлягає (див. ст. 424 КПК та коментар до неї).

Стаття 423

Повернення матеріалів кримінального провадження

1. Після закінчення апеляційного провадження матеріали кримінального проваджен­ня не пізніш як у семиденний строк, а у провадженні за апеляційною скаргою на ухвалу слідчого судді - не пізніш як у триденний строк, направляються до суду першої інстанції.

1.Коментована стаття закріплює граничні строки для повернення до суду першої інстанції матеріалів кримінального провадження після закінчення апеляційного про­вадження, тобто ухвалення судового рішення, а саме, за апеляційною скаргою на вирок або ухвалу суду першої інстанції - не пізніше семи днів та не пізніше трьох - на ухвалу слідчого судді.

Порядок обчислення строків встановлено ст. 115 КПК (див. коментар до неї).

Процедура забезпечення проходження в суді апеляційної інстанції матеріалів кримінального провадження регулюється Інструкцією з діловодства в апеляційному загальному суді (затверджена наказом Державної судової адміністрації України від 6 січня 2006 р. №1, зареєстрована в МЮ 30 січня 2006 р. за № 75/11949).

Глава 33

ПРОВАДЖЕННЯ У ВЕРХОВНОМУ СУДІ УКРАЇНИ

Стаття 444

Перегляд судових рішень Верховним Судом України

1. Верховний Суд України переглядає судові рішення у кримінальних справах ви­ключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

1. Згідно зі ст. 125 Конституції України та ст. 17 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» ВСУ є найвищим судовим органом у системі судів загальної юрис­дикції. Саме на нього покладено завдання забезпечити однакове застосування судом касаційної інстанції, яким є ВССУ, закону України про кримінальну відповідальність і таким чином гарантувати єдність судової практики при застосуванні норм матері­ального права.

Підстави перегляду судових рішень ВСУ суворо регламентовано ст. 445 КПК. Це неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм закону України про кримінальну відповідальність щодо подібних суспільно небезпечних ді­янь, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень та встановлення між­народною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Укра­їною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом.

Впровадження такої засади судочинства, як перегляд рішень суду касаційної ін­станції ВСУ, є особливою формою їх ревізії з тим, щоб зберегти єдність судової прак­тики і не допустити існування різних судових рішень у подібних суспільно небезпеч­них діяннях.

Специфікою предмета перегляду судових рішень ВСУ є перевірка правильності висновків та правової позиції касаційного суду в оскаржуваному рішенні.

Процедура перегляду ВСУ судових рішень визначена у гл. 33 КПК.

Стаття 445

Підстави для перегляду судових рішень Верховним Судом України

1. Підставами для перегляду судових рішень Верховним Судом України, що на­брали законної сили, є:

1. неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм закону України про кримінальну відповідальність щодо подібних суспільно небезпечних діянь (крім питань призначення покарання, звільнення від покарання та від кримі­нальної відповідальності), що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень;

2. встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом.

2. Перегляд судових рішень з підстави, передбаченої пунктом 2 частини першої цієї статті, з метою застосувати закон про більш тяжке кримінальне правопору­шення або збільшити обсяг обвинувачення чи з інших підстав погіршити становище засудженого, а також виправдувального вироку, ухвали чи постанови про закриття справи не допускається.

1. На розвиток змісту п. 1 ч. 2 ст. 38 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів» про підстави перегляду ВСУ судових рішень у кримінальних справах п. 1 ч. 1 ст. 445 КПК конкретизу­ється предмет розгляду і виключається можливість розгляду питання про призначення покарання, звільнення від покарання та від кримінальної відповідальності.

За змістом п. 1 ч. 1 ст. 445 КПК перевірка рішення касаційної інстанції ВСУ може відбуватися з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції тих самих норм закону України про кримінальну відповідальності щодо подібних суспільно небез­печних діянь, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень. Ця підстава для перегляду судових рішень містить кілька ознак, які мають обмежувальний характер. Вона застосовується у разі якщо судом касаційної інстанції ухвалено різні за змістом рішення, у яких неоднаково застосовано саме норму закону України про кримінальну відповідаль­ність за її формою вини і за кваліфікацією діяння у схожих між собою суспільно небез­печних діяннях, які мають спільні риси за об'єктивною стороною і формою вини.

ВСУ - основний суб'єкт діалогу між ЄСПЛ і національною судовою системою. Він покликаний адаптувати національну правову систему до норм КЗПЛ та правових позицій Євросуду. При ухваленні будь-якого рішення у кримінальному процесі суд загальної юрисдикції має брати до уваги норми міжнародних угод, які ратифіковано Україною. Тільки такі міжнародні угоди є частиною національного законодавства України і можуть застосовуватися в судовій практиці. Завданням ВСУ є, зокрема, уне- можливлення порушень прав людини при тому, щоб суди нижчого рівня тлумачили національне законодавство відповідно до міжнародних стандартів.

Якщо міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, буде встановлено і визнано, що з боку України було допущено порушення міжнародних зобов'язань при розгляді конкретної кримінальної справи судом, це є підставою для перегляду судового рішення у цій справі ВСУ, що передбачено п. 2 ч. 1 ст. 445 КПК. Це положення покладає на ВСУ відповідальність за виконання судових рішень між­народних судових установ, особливо Євросуду, з метою забезпечення дотримання законних прав і свобод людини і спрямування судової практики.

2. Важливим є застереження, що передбачене ч. 2 ст. 445 КПК, про те, що перегляд судових рішень з підстави, зазначеної п. 2 ч. 1 ст. 445 КПК, не допускається, якщо порушується питання з метою застосування закону про більш тяжке кримінальне правопорушення, збільшення обсягу обвинувачення, чи інші підстави погіршення становища засудженого. Не допускається скасування виправдувального вироку, а та­кож ухвали чи постанови про закриття справи. Рішення ВСУ, прийняті за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судами (судом) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у по­дібних правовідносинах, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, та для всіх судів України.

Цією нормою фактично закладено конструкцію правотворчої діяльності ВСУ, вна­слідок якої його рішення щодо застосування норм матеріального права набувають ознак джерела права через їх загальнообов'язковість. Отже, ВСУ покликаний розв'язувати складні завдання у сфері застосування матеріального права, щодо яких суди нижчих інстанцій не давали однакових і однозначних відповідей.

Комітет міністрів Ради Європи рекомендував державам - учасницям ЄКПЛ прийняти закони, якими врегулювати порядок перегляду справ і відновлення провадження справ на внутрішньодержавному рівні у зв'язку з рішеннямиЄСПЛ. (Рекомендація № К (2000). Вона ґрунтується на рішенні ЄСПЛ від 31 жовтня 1995 р. у справі «Папаміхалопулос проти Греції», згідно з яким суд, визнавши порушення прав людини, робить репарацію за наслідками такого порушення таким чином, щоб, наскільки це можливо, відновити ста­новище, що мало місце до такого порушення. У такий спосіб ЄСПЛ висловив широко відомий принцип міжнародного права гезйиііоп іп іпіегдгиш для потерпілої сторони.

У законі України від 23 лютого 2006 р. «Про виконання рішень про застосування практики Європейського суду з прав людини» зазначено, що стягувачеві (заявникові до ЄСПЛ у справі проти України, на користь якого постановлено рішення цього суду, або його представнику чи правонаступнику) надсилається повідомлення з роз' ясненням його права порушити провадження про перегляд справи відповідно до чинного за­конодавства (п. «а» ч. 1 ст. 11).

Новий КПК ліквідував зазначену прогалину в національному законодавстві, ре­гламентуючи підставу до перегляду судових рішень у такий спосіб: «встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом».

Заяву про перегляд судових рішень з підстави, зазначеної у п. 2 ч. 1 ст. 245 КПК, згідно зі статтями 246 і 372 КПК вправі подати лише особа, на користь якої постанов­лено рішення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною. Подача такої заяви іншою особою, яка відповідно до закону не наділена таким правом, є підставою для відмови у відкритті провадження та повернення матеріалів для вико­нання вимог статті 445 КПК. При перегляді судового рішення, визнаного міжнародною судовою установою незаконними, ВСУ не вправі посилити покарання або застосувати закон про більш тяжкий злочин. Він має право залишити вид і розмір покарання, визна­чені місцевим або апеляційним судами, без зміни, пом'якшити покарання, виключити додаткове покарання, перекваліфікувати дії засудженого на норму закону, що передбачає менш суворе покарання. Не може бути скасовано і виправдувальний вирок.

Стаття 446

Право на звернення про перегляд судових рішень Верховни Судом України

1. Особи, визначені у статті 425 цього Кодексу, мають право подати заяву про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої стат­ті 445 цього Кодексу, після його перегляду в касаційному порядку.

2. Заяву про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої пунктом 2 час­тини першої статті 445 цього Кодексу, вправі подати особа, на користь якої ухва­лено рішення міжнародної судовою установою, юрисдикцію якої визнано Україною.

3. Заява про перегляд судового рішення Верховного Суду України у кримінальній справі може бути подана з підстави, передбаченої пунктом 2 частини першої стат­ті 445 цього Кодексу.

4. Не може бути подана заява про перегляд ухвал суду касаційної інстанції, які не перешкоджають провадженню у справі. Заперечення проти таких ухвал можуть бути включені до заяви про перегляд судового рішення, ухваленого за наслідками касаційного провадження.

1. Провадження у ВСУ здійснюється у справах, рішення яких набрали законної сили після їх перегляду в касаційному порядку. Приводом до початку такого прова­дження є заява про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 445 КПК, подана одним з учасників судового процесу. Коло осіб, які можуть звер­нутися з такими заявами, визначено у ст. 425 КПК. Перелік осіб, наділених правом подати заяву, є вичерпним і поширеному тлумаченню не підлягає.

Такими особами є:

1. засуджений, його законний представник чи захисник - у частині, що стосуєть­ся інтересів засудженого;

2. виправданий, його законний представник чи захисник у частині мотивів і під­став виправдання;

3. підозрюваний, обвинувачений, його законний представник чи захисник;

4. законний представник, захисник неповнолітнього чи сам неповнолітній, щодо якого вирішувалося питання про застосування примусових заходів виховного харак­теру, - в частині, що стосується інтересів неповнолітнього;

5. законний представник чи захисник особи, щодо якої вирішувалося питання про застосування заходів примусового характеру;

6. прокурор;

7. потерпілий або його законний представник - у частині, що стосується інтересів потерпілого, але в межах вимог, заявлених ними в суді першої інстанції;

8. цивільний позивач, його представник або законний представник - у частині, що стосується вирішення цивільного позову;

9. цивільний відповідач або його представник - у частині, що стосується вирішен­ня цивільного позову.

Законними представниками засудженого, виправданого, підозрюваного або обви­нуваченого можуть бути батьки (усиновлювачі), а в разі їх відсутності опікуни чи піклувальники особи, інші повнолітні близькі родичі або члени сім'ї, а також пред­ставники органів опіки і піклування, установ і організацій, під опікою чи піклуванням яких перебуває неповнолітній, недієздатний чи обмежено дієздатний, за наявності документів, що підтверджують їх статус.

Захисником, який може звернутися із заявою з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 445 КПК, може бути лише адвокат, відомості про якого містяться у Єдиному реєстрі адвокатів України.

Захисник засудженого має право подати заяву про перегляд справи з власної іні­ціативи. При заміні захисника, що подав заяву про перегляд судового рішення другим захисником, останній має право доповнити заяву лише за згоди засудженого або його законного представника. Відкликання заяви про перегляд судового рішення захисни­ком можливе лише зі згоди підзахисного та його законного представника. Аналогічно заява представника потерпілого про перегляд судового рішення може бути відкликана ним лише зі згоди потерпілого або самим потерпілим.

Внесення змін або доповнень, а також відкликання заяви з метою погіршення становища засудженого або виправданого можливе лише в межах строку на подачу заяви про перегляд судового рішення. Подача змін, доповнень та відкликання заяви з метою покращення положення такої особи строками не обмежені і можуть бути внесені до початку розгляду справи. До початку розгляду справи учасники судового провадження мають право подати зауваження на заяву іншого його учасника.

Заяви про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 445 КПК, може подати прокурор, який брав участь у розгляді справи судом касаційної інстанції, а також Генеральний прокурор та його заступники, прокурор АР Крим, міст Києва і Севастополя, прирівняні до них прокурори та їх заступники в межах компетенції незалежно від їх участі в розгляді справи судом касаційної інстанції.

2. Заяву про перегляд судового рішення з підстави, зазначеної у п. 2 ч. 1 ст. 445 КПК, вправі подати лише особа, на користь якої постановлено рішення міжнародної судової установи, юрисдикція якої визнана Україною. Порушення зазначеної вимоги закону перешкоджає розгляду ВСУ справи по суті і є підставою для відмови у від­критті провадження та повернення матеріалів до ВССУ, який вирішує питання щодо допуску поданої заяви до провадження ВСУ.

3. Заява про перегляд судового рішення ВСУ у кримінальній справі може бути подана тільки з підстави, передбаченої п. 2 ч. 1 ст. 445 КПК. Заяву може подати особа, на користь якої постановлено рішення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною. Подача такої заяви іншою особою, яка відповідно до закону не наділена таким правом, є підставою для відмови у відкритті провадження та по­вернення матеріалів для виконання вимог ст. 445 КПК. Так, ухвалою ВСУ від 28 квітня 2011 р. у справі № 5-6 кс 11 було відмовлено у відкритті провадження у справі щодо Л., а матеріали повернуто до ВССУ з мотиву подання заяви не особою, на користь якої ухвалено рішення ЄСПЛ, а її адвокатом.

При перегляді судового рішення, визнаного міжнародною судовою установою незаконним, ВСУ не вправі посилити покарання або застосувати закон про більш тяжкий злочин. Він має право залишити вид і розмір покарання, визначений місцевим або апеляційним судами, без зміни, пом'якшити покарання, виключити додаткове по­карання, перекваліфікувати дії засудженого на норму закону, що передбачає менш суворе покарання. Не може бути скасовано і виправдувальний вирок.

Стаття 447

Строк подання заяви про перегляд судового рішення

1. Заява про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої пунктом 1 час­тини першої статті 445 цього Кодексу, подається протягом трьох місяців з дня ухвалення судового рішення, стосовно якого заявлено клопотання про перегляд, або з дня ухвалення судового рішення, на яке здійснюється посилання на підтвердження підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 445 цього Кодексу, якщо воно ухвалено пізніше.

2. Заява про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої пунктом 2 час­тини першої статті 445 цього Кодексу, може бути подана протягом трьох місяців від дня, коли особі, на користь якої постановлено рішення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, стало відомо про набуття цим рі­шенням статусу остаточного.

3. Перегляд виправдувального вироку, ухвали чи постанови про закриття справи, інших судових рішень з метою погіршення становища засудженого, з підстави, пе­редбаченої пунктом 1 частини першої статті 445 цього Кодексу, допускається лише протягом установлених законом строків давності притягнення до кримінальної від­повідальності, але не пізніше одного року з дня постановлення такого судового рі­шення.

4. Відбуття покарання або смерть засудженого не є перешкодою для перегляду справи в інтересах його реабілітації.

5. У разі пропущення строку, встановленого частинами першою -третьою цієї статті, з причин, визнаних поважними, суд за клопотанням особи, яка подала заяву про перегляд судового рішення, може поновити цей строк. Заява про перегляд судо­вого рішення залишається без розгляду, якщо особа, яка її подала, не порушує питан­ня про поновлення цього строку, а також якщо в поновленні строку відмовлено. Питання про поновлення строку для подання заяви про перегляд судового рішення або про залишення заяви без розгляду вирішується судом без виклику учасників судо­вого провадження та за результатами розгляду постановляється відповідна ухвала.

   1. Заява про перегляд судового рішення подається до ВСУ через ВССУ у встанов­лені ст. 447 КПК строки: три місяці з дня ухвалення судового рішення, стосовно якого подано клопотання про його перегляд, або з дня ухвалення судового рішення, на яке здійснюється посилання на підтвердження підстав для перегляду, передбачених ч. 1 ст. 445 КПК.

   2. Заява про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої п. 2 ч. 1 ст. 445 КПК, подається протягом трьох місяців від дня, коли особі, на користь якої постанов­лено рішення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, стало відомо про набуття цим рішенням статусу остаточного.

   3. У разі якщо порушується питання про перегляд виправдувального вироку, ухва­ли про закриття справи або інших судових рішень з метою погіршення становища засудженого, такий перегляд допускається лише в межах установлених законом стро­ків давності притягнення до кримінальної відповідальності, але не пізніше одного року з дня постановлення такого судового рішення.

   4. Якщо особа відбуває покарання або засуджений помер, це не є перешкодою для перегляду справи.

   5. Якщо заява про перегляд судового рішення помилково подана безпосередньо до ВСУ, останній направляє її до ВССУ для виконання вимог, передбачених статтями 448, 449 КПК. Законом передбачений єдиний строк для всіх осіб, коло яких визна­чено у ч. 1 ст. 425 і 446 КПК, які мають право на подання заяви про перегляд судово­го рішення. У разі подання заяви з пропуском встановленого ст. 447 КПК строку та за відсутності клопотання про його відновлення заява залишається без розгляду.

За наявності причин, визнаних поважними, ВССУ за клопотанням особи, яка по­дала заяву про перегляд судового рішення, може поновити цей строк. Питання про відновлення строку вирішується у судовому засіданні без виклику учасників судово­го провадження і за результатами виноситься ухвала, якою пропущений строк від­новляються або визнається таким, що не підлягає поновленню.

У випадку подання заяви про перегляд судового рішення з пропущеним строком заявник вправі подати клопотання про його поновлення з наведенням мотивів про­пуску строку та надати докази поважності причин пропуску строку. Така заява по­дається до ВССУ.

За відсутності клопотання про поновлення строку на подання заяви про перегляд судового рішення заява залишається без розгляду, про що постановляється відповідна ухвала. У той же час питання про поновлення строку звернення може бути поставле­но перед ВСУ у контексті подання заяви про перегляд судового рішення по суті. Клопотання про поновлення пропущеного строку розглядається судом без виклику учасників судового провадження.

Обов'язок доведення поважності причин пропуску строку звернення до суду із заявою про перегляд судового рішення покладено на особу, якою заявлено клопотан­ня про поновлення пропущеного строку. Поважними причинами пропуску строку можуть бути визнані: тяжка хвороба учасника судового провадження, смерть або тяжка хвороба близької йому людини, стихійне лихо, несвоєчасне вручення особі, що перебуває під вартою, копії судового рішення, вручення такого без перекладу мовою, якою останній володіє, тощо.

Якщо питання про поновлення строку на подання заяви про перегляд судового рішення чи про залишення заяви про перегляд судового рішення або про залишення заяви без розгляду не було предметом розгляду ВССУ, то його вирішує суддя - допо­відач ВСУ протягом 15 днів з дня відкриття провадження відповідно до п. 3 ч. 2 ст. 452 КПК. Залежно від прийнятого рішення той готує доповідь і постановляє ухвалу про закінчення підготовки та про призначення справи до розгляду або виносить ухва­лу про залишення заяви без розгляду, якщо поважних причин пропуску строку звер­нення не встановлено.

Стаття 448

Вимоги до заяви про перегляд судового рішення

1. Заява про перегляд судового рішення Верховним Судом України подається у письмовій формі.

2. У заяві про перегляд судового рішення зазначаються:

   1. найменування суду, до якого подається заява;

   2. особа, яка подає заяву, а також її поштова адреса, номер засобу зв 'язку, адре­са електронної пошти, якщо такі є;

   3. конкретні різні за змістом судові рішення, в яких має місце неоднакове засто­сування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм закону України про кримі­нальну відповідальність щодо подібних суспільно небезпечних діянь, якщо заява по­дана з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 445 цього Кодексу;

   4. обґрунтування необхідності перегляду судових рішень у зв 'язку з ухваленням рішення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, якщо заява подана з підстави, передбаченої пунктом 2 частини першої статті 445 цього Кодексу;

   5. вимоги особи, яка подає заяву;

   6. у разі необхідності - клопотання;

   7. перелік матеріалів, які додаються.

3. Заява підписується особою, яка її подає. До заяви додається оформлений на­лежним чином документ, що підтверджує повноваження особи, яка її подає, відпо­відно до вимог цього Кодексу.

3. Форма і зміст заяви про перегляд судових рішень мають важливе процесуальне значення, оскільки від викладених у них формулювань, доводів і клопотань залежать наслідки розгляду заяви.

4. У заяві вказуються повна офіційна назва суду; прізвище, ім'я та по батькові особи, яка подає заяву; процесуальне положення у кримінальній справі; місце про­живання або перебування з поштовою адресою; номер засобу зв'язку та адреса елек­тронної пошти, якщо вони є.

Якщо заява про перегляд судового рішення подається з підстави, зазначеної у п. 1 ч. 1 ст. 445 КПК, прокурором, він повинен вказати своє посадове положення, чи брав він участь у розгляді справи, чи затверджував обвинувальний висновок. Захисник повинен послатися і надати документи щодо повноважень у даній справі.

У заяві також зазначаються конкретні аналогічні за змістом суспільно небезпечні діяння, щодо яких касаційною інстанцією постановлено різні судові рішення, у яких мають місце неоднакове застосування одних і тих самих норм закону про криміналь­ну відповідальність.

У разі подання заяви з підстави, передбаченої п. 2 ч. 1 ст. 445 КПК, у ній має бути наведено обґрунтування необхідності перегляду судового рішення у зв'язку з ухвален­ням рішення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, про порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом. У всіх зазначених випадках особа, яка звертається із заявою про перегляд судового рішення, повинна викласти вимоги до суду. До заяви додаються матеріали, якими обґрунтову­ються суть звернення і вимоги до суду та що підтверджують повноваження особи.

Якщо заява подана з підстави, передбаченої п. 2 ч. 1 ст. 445 КПК, то до неї дода­ється копія рішення міжнародної судової установи, юрисдикція якої визнана Україною, з обґрунтуванням у заяві необхідності перегляду судового рішення національного суду, постановленого щодо заявника.

У заяві, поданій з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 445 КПК, заявник повинен зазначити, у чому, на його думку, полягає різне застосування судом касаційної інстан­ції одних і тих самих норм матеріального права, які саме норми суд неоднаково за­стосував та чи є ці правовідносини подібними. Позиція заявника повинна містити доводи на її обґрунтування.

У заяві також повинна міститися конкретна вимога особи, сформульована з ура­хуванням того, яке рішення ВСУ повинен ухвалити.

3. У заяві, поданій у письмовій формі і підписаній заявником або особою, від імені якої вона подається, має бути перелік документів, на які вони посилаються, і які додаються до заяви.

Стаття 449

Порядок подання заяви про перегляд судового рішення

1. Заява про перегляд судового рішення подається до Верховного Суду України через Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ. До заяви додаються:

1. копії заяви відповідно до кількості учасників процесу (крім випадку , якщо за­ява подається особою, яка тримається під вартою);

2. копії судових рішень, про перегляд яких подано заяву;

3. копії різних за змістом судових рішень, в яких має місце неоднакове застосу­вання судом касаційної інстанції одних і тих самих норм закону України про кримі­нальну відповідальність щодо подібних суспільно небезпечних діянь, якщо заява про перегляд судових рішень подається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 445 цього Кодексу;

4. копія рішення міжнародної судової установи, юрисдикція якої визнана Україною, або клопотання про витребування такої копії рішення, якщо її немає у розпоряджен­ні особи, яка подає заяву, - якщо заява про перегляд судових рішень подається з під­стави, передбаченої пунктом 2 частини першої статті 445 цього Кодексу.

1. Перегляд ВСУ судових рішень у кримінальних справах відповідно до гл. 33 КПК відбувається тільки у випадку допущення ВССУ кримінальної справи до проваджен­ня.

Під час вирішення питання про допущення кримінальної справи до провадження колегія у складі п'яти суддів ВССУ фактично перевіряє виконання і дотримання осо­бами, уповноваженими на подання заяви про перегляд ВСУ рішень касаційної інстан­ції у кримінальних справах, вимог КПК щодо формального, строкового і змістовного характеру заяви.

Особа, яка звернулася із заявою, повинна додати до неї належним чином завірені копії відповідних судових рішень, в яких має місце неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм закону України про кримінальну відпо­відальність щодо подібних соціально небезпечних діянь, якщо заява подана з підста­ви, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 445 КПК, та копію судового рішення міжнародної судової установи або клопотання про її витребування, якщо її немає у особи, яка подає заяву, з підстави, передбаченої п. 2 ч. 1 ст. 445 КПК.

Якщо заяву подано заступником відповідного прокурора, то до неї повинен бути доданий наказ прокурора про надання заступнику повноважень на подання заяви про перегляд судового рішення.

Стаття 450

Перевірка відповідності заяви вимогам цього Кодексу Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримі­нальних справ

1. Заява про перегляд судового рішення, яка надійшла до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, реєструється в день її над­ходження та не пізніше наступного дня передається судді - доповідачу.

2. Суддя - доповідач протягом трьох днів здійснює перевірку відповідності заяви вимогам цього Кодексу. У разі якщо заяву подано без додержання вимог статей 448 і 449 цього Кодексу, заявник письмово повідомляється про недоліки заяви та строк, протягом якого він зобов'язаний їх усунути.

3. Якщо заявник усунув недоліки заяви в установлений строк, вона вважається поданою у день первинного її подання до Вищого спеціалізованого суду України з роз­гляду цивільних і кримінальних справ.

4. Заява повертається заявнику у разі, якщо:

   1. заявник не усунув її недоліки протягом установленого строку;

   2. заяву подано особою, яка не наділена правом на подання такої заяви;

   3. заяву подано від імені особи, яка не має відповідних повноважень;

   4. є ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і криміналь­них справ про відмову у допуску справи до провадження за наслідками її розгляду, постановлена з аналогічних підстав.

5. Повернення заяви з підстав, зазначених у частині четвертій цієї статті, не перешкоджає повторному зверненню у разі належного оформлення заяви або з інших підстав, ніж ті, які були предметом розгляду.

1. Заява про перегляд судового рішення, яка надійшла до ВССУ, після її реєстрації в день надходження, але не пізніше наступного дня передається судді - доповідачу, який визначається автоматизованою системою документообігу відповідно до вимог ст. 35 КПК.

Під час реєстрації відповідної заяви ураховується заборона брати участь у пере­вірці судових рішень суддею, який брав участь в ухваленні судового рішення, про перевірку якого йдеться у заяві.

2. Суддя - доповідач протягом трьох днів, починаючи з наступного дня після реє­страції, перевіряє заяву на відповідність вимогам статей 448, 449 КПК щодо змісту заяви про перегляд та порядок її подання.

3. У випадку виявлення невідповідностей вимогам зазначених статей заявник по­відомляється про необхідність їх усунення в певний строк із роз' ясненням наслідків їх неусунення, про що суддею-доповідачем виноситься відповідна ухвала.

Якщо заяву подано особою, яка не має відповідних повноважень, або особою, яка не наділена правом її подання, вона повертається заявнику без розгляду.

4. У разі якщо ВССУ не виявлено недоліків, і заяву було допущено до розгляду ВСУ, а такі були виявлені вже у ВСУ, це є підставою для відмови у відкритті прова­дження з поверненням матеріалів заявнику.

Так, ухвалою ВСУ від 28 квітня 2011 р. було відмовлено у відкритті провадження, а заяву і матеріали про перегляд судових рішень ВСУ повернуто до ВССУ у зв'язку з тим, що заяву на підставі рішення ЄСПЛ на користь Л. подано з пропущенням стро­ку, встановленого ст. 447 КПК, особою, яка не наділена таким правом і яка не надала документів про наявність у неї повноважень для захисту Л.

5. Заява про перегляд справи, яка була повернута з підстав, передбачених ч. 4 ст. 450 КПК, може бути повторно поданою через ВССУ, розглянутою ним і допущеною до провадження ВСУ.

Стаття 451

Допуск Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ справи до провадження

1. Вирішення питання про допуск справи до провадження здійснюється колегією у складі п 'яти суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кри­мінальних справ, яка формується без участі суддів, що ухвалили рішення, яке оскар­жується.

2. Про допуск справи до провадження або відмову в такому допуску Вищий спе­ціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом п'ятнадцяти днів з дня надходження заяви постановляє ухвалу. Ухвала постановля­ється в нарадчій кімнаті з додержанням вимог, передбачених статтями 367 і 375 цього Кодексу, без виклику учасників судового провадження. Ухвала про допуск спра­ви до провадження або про відмову в такому допуску має бути вмотивованою.

3. Ухвала про допуск справи до провадження разом із самою заявою про перегляд судового рішення та доданими до неї документами надсилається до Верховного Суду України протягом п'яти днів з дня її постановлення. Копія ухвали про допуск справи надсилається разом із копією заяви учасникам судового провадження, а в разі від­мови у допуску - особі, яка подала заяву.

4. Якщо за результатами розгляду про допуск справи до провадження з підстави, передбаченої пунктом 2 частини першої статті 445 цього Кодексу, буде встановле­но, що порушення Україною міжнародних зобов 'язань є наслідком недотримання норм процесуального права, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кри­мінальних справ постановляє ухвалу про відкриття провадження у справі та вирішує питання про необхідність витребування справи. Розгляд такої справи здійснюється колегією у складі п'яти суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду ци­вільних і кримінальних справ за правилами, встановленими для перегляду справ у ка­саційному порядку.

1. Після отримання заяви про перегляд судового рішення суддя-доповідач ВССУ, визначений автоматизованою системою документообігу, переконується у дотриманні заявником вимог статей 448, 449 КПК, і виносить обговорення питання про допуск справи на розгляд колегії у складі п'яти суддів ВССУ, які не брали участі у прийнятті рішення, що оскаржується. Протягом п'ятнадцяти днів з дня надходження заяви ко­легія суддів вирішує питання про допуск справи до провадження ВСУ.

2. Ухвала ВССУ про допуск справи до ВСУ приймається в нарадчій кімнаті з до­триманням вимог ст. 367 КПК з метою забезпечення таємниці наради суддів, що є од­нією із засад кримінального судочинства. Ухвала про допуск справи до судового провадження приймається за результатами голосування простою більшістю голосів і підписується всім складом суддів, включаючи і тих, які виклали окрему думку.

На стадії перевірки відповідності поданої заяви про перевірку судового рішення та прийняття судом рішення про допуск справи або відмови у такому допуску учас­ники судового провадження в судове засідання не викликаються.

2. Протягом п'яти днів з дня постановлення ухвала разом із заявою про перегляд судового рішення та доданих до неї матеріалів надсилається до ВСУ, а копії заяви та доданих до неї документів - учасникам судового провадження.

У випадку відмови у допуску заяви про перегляд судового рішення вона поверта­ється особі, яка її подала.

2. Загальний порядок розгляду заяви про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої п. 2 ч. 1 ст. 445 КПК, є аналогічним порядку розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 445 КПК.

Якщо при вирішенні питання про допуск справи з підстави, передбаченої п. 2 ч. 1 ст. 445 КПК, буде встановлено, що під час розгляду справи національними судами порушено норми кримінального процесуального закону, то ВССУ самостійно у скла­ді колегії з п'яти суддів вирішує питання про відкриття провадження і витребування справи та її розгляд за правилами, встановленими для перегляду справ у касаційному порядку.

Про місце і час розгляду справи суд повідомляє учасників судового провадження, інтересів яких стосується заява, та прокурора, забезпечує їм можливість ознайомити­ся із заявою, вручає їм копії документів та роз'яснює право надати свої заперечення з приводу поданої заяви про перегляд судового рішення.

Після відкриття судового засідання, повідомлення про повну фіксацію судового розгляду технічними засобами, оголошення складу суду і роз'яснення права відводу та ознайомлення осіб, які беруть участь у судовому розгляді, суддя-доповідач допо­відає зміст рішення міжнародної судової установи, постановленої на користь особи, яка звернулася із заявою, про порушення Україною міжнародних зобов'язань вна­слідок недотримання судом норм процесуального права під час розгляду справи, а також зміст і доводи заяви про перегляд судового рішення та застережень на них.

Під час доповіді суддя-доповідач ВССУ повинен утримуватися від висловлюван­ня своєї думки щодо обґрунтованості та переконливості доводів заявника, законності й обґрунтованості судового рішення, яке є предметом розгляду, оскільки така думка висловлюється лише в нарадчій кімнаті.

Під час розгляду заяви в судовому засіданні першою висловлює свої доводи особа, яка звернулася із заявою та сторона з боку захисту, а за ними - інші учасники судово­го провадження. На початку судового засідання головуючий може оголосити встанов­лений для всіх учасників провадження однаковий проміжок часу для виступу на об­ґрунтування своїх доводів.

Неявка учасників судового провадження, які були повідомлені про місце і час роз­гляду справи, не перешкоджають розгляду справи, якщо вони не повідомляли про поважність причини їх неприбуття. Якщо суд визнав явку учасників судового про­вадження обов'язковою, то у випадку їх неприбуття розгляд справи відкладається.

Судове рішення ВССУ ухвалюється в нарадчій кімнаті. Повний текст ухвали або її резолютивної частини проголошуються прилюдно негайно після виходу з нарадчої кімнати із дотриманням вимог ст. 376 КПК.

Стаття 452

Підготовка до перегляду судового рішення у Верховному Суді України

1. Ухвала про допуск справи до провадження разом із заявою про перегляд судо­вого рішення та доданими до неї документами реєструється у день її надходження та не пізніше наступного дня передається судді - доповідачу. Суддя-доповідач про­тягом трьох днів постановляє ухвалу про відкриття провадження та надсилає її копії учасникам судового провадження.

2. Суддя - доповідач протягом п'ятнадцяти днів з дня відкриття провадження здійснює підготовку до перегляду судового рішення Верховним Судом України:

   1. виносить ухвалу про витребування матеріалів справи та направляє її до відпо­відного суду;

   2. визначає порядок розгляду справи у відкритому або закритому судовому засі­данні у випадках, установлених цього Кодексу;

   3. вирішує питання про поновлення строку для подання заяви про перегляд судо­вого рішення або про залишення заяви без розгляду, якщо таке питання не розгляда­лося у Вищому спеціалізованому суді України з розгляду цивільних і кримінальних справ;

   4. має право доручати відповідним фахівцям Науково-консультативної ради при Верховному Суді України підготувати науковий висновок щодо норми закону України про кримінальну відповідальність, яка неоднаково застосована судом касаційної ін­станції щодо подібних суспільно небезпечних діянь;

   5. має право визначати органи державної влади, представники яких можуть надати в суді пояснення, корисні для вирішення справи, та дає розпорядження про їх виклик до суду;

   6. здійснює інші заходи, необхідні для вирішення питання про усунення розбіж­ностей у застосуванні норми матеріального права.

3. За результатами проведення підготовчих дій суддя - доповідач готує доповідь та постановляє ухвалу про закінчення підготовки та призначення справи до розгляду Верховним Судом України.

1. Питання про допуск справи до провадження ВСУ з підстав, зазначених у ст. 445 КПК, вирішується ВССУ. Після позитивного вирішення питання про допуск справи до провадження ВСУ при перегляді такої справи не має права повторно визначати, чи були у ВССУ підстави допускати справу до провадження. ВСУ не наділений правом переоцінки висновків ВССУ щодо підстав перегляду судового рішення і відмовляти у задоволенні заяви з підстав відсутності бази для порівняння.

2. Не пізніше наступного дня після реєстрації ухвала про допуск справи до про­вадження разом із заявою та доданими документами передається судді-доповідачу ВСУ, визначеному відповідно до ст. 35 КПК автоматизованою системою документо­обігу, чим забезпечується об'єктивний та неупереджений розподіл справ між суддями, який протягом трьох днів постановляє ухвалу про відкриття провадження, а далі протягом 15 днів з дня відкриття провадження ухвалою витребує справу та здійснює необхідну підготовку до перегляду судового рішення ВСУ.

3. За результатами підготовчих дій суддя-доповідач готує доповідь та постановляє ухвалу про закінчення підготовки та призначення справи до розгляду ВСУ. При цьому в ухвалі визначається відповідно до ст. 27 КПК порядок судового провадження у від­критому або закритому судовому засіданні. Зокрема, якщо у справі обвинуваченим є неповнолітній або йдеться про злочин проти статевої недоторканості, якщо необхід­но запобігти розголошенню відомостей про особисте та сімейне життя або розголо­шенню таємниці, що охороняється законом, а також у випадку необхідності забезпе­чення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному провадженні, розгляд справи визначається в закритому судовому засіданні.

Якщо ВССУ не було розглянуто заяву про поновлення строку для подання заяви про перегляд судового рішення або про залишення заяви без розгляду, це питання вирішується суддею-доповідачем ВСУ.

Відповідно до змісту п. 4 ст. 452 КПК суддя-доповідач, за наявності клопотання заявника про поновлення строку для подання заяви, залишеного без розгляду ВССУ, розглядає його по суті і за наявності поважних причин пропуску поновлює цей строк, а за відсутності таких відмовляє у його задоволенні. У випадку допуску ВССУ заяви про перегляд ВСУ судового рішення, поданої з пропущенням строку, передбаченого ст. 447 КПК без порушення питання про його поновлення, суддя-доповідач відповід­но до вимог статей 448-449 КПК повідомляє заявника про цей недолік заяви та вста­новлює строк, протягом якого він зобов'язаний його усунути.

У разі якщо заявник не усунув зазначений недолік заяви протягом наданого йому для цього строку, заява залишається без розгляду і повертається заявнику, про що по­становляється відповідна ухвала.

Під час підготовки справи до розгляду суддя-доповідач вирішує питання про необ­хідність виклику до суду представників органу державної влади, які можуть дати пояснення, корисні для розгляду справи, а також при необхідності доручити науково- консультативній раді при ВСУ підготувати науковий судовий висновок щодо норми закону, яка неоднаково застосована судом касаційної інстанції у подібних справах.

Стаття 453

Порядок розгляду справи Верховним Судом України

1. У Верховному Суді України справа про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 445 цього Кодексу, розглядається на засіданні Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України. Засі­дання є правомочним за умови присутності на ньому не менше двох третин суддів від складу Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України.

2. Справа про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої пунктом 2 час­тини першої статті 445 цього Кодексу, розглядається на спільному засіданні всіх су­дових палат Верховного Суду України. Засідання є правомочним за умови присутності на ньому не менше двох третин складу Верховного Суду України, визначеного законом.

3. Відкриття судового засідання, роз 'яснення його учасникам прав та обов 'язків, оголошення складу суду і роз 'яснення права відводу здійснюються за правилами па­раграфа 3 глави 28 цього Кодексу.

4. Після проведення процесуальних дій, зазначених у частині третій цієї статті, та розгляду клопотань учасників судового провадження суддя-доповідач доповідає в необхідному обсязі про зміст вимог, викладених у заяві, яка надійшла до Верховного Суду України, та результати проведених ним підготовчих дій.

5. Особа, яка подала заяву до Верховного Суду України, у разі її прибуття у судо­ве засідання має право надати пояснення по суті заявлених вимог. Якщо такі заяви, крім сторони обвинувачення, подали інші особи, першою дає пояснення сторона об­винувачення. Для з'ясування сутності норми закону України про кримінальну відпо­відальність, яка неоднаково застосована, можуть заслуховуватися пояснення пред­ставників органів державної влади.

6. Неприбуття учасників судового провадження, які належним чином повідомле­ні про дату, час і місце розгляду справи, для участі у судовому засіданні не перешко­джає судовому розгляду справи.

7. Після закінчення заслуховування пояснень осіб, зазначених у частині п 'ятій цієї статті, суд виходить до нарадчої кімнати для ухвалення судового рішення.

8. Нарада суддів проводиться з додержанням вимог, передбачених статтями 367 і 375 цього Кодексу.

9. Строк розгляду заяви про перегляд судового рішення Верховним Судом України не може перевищувати одного місяця з дня надходження справи до суду.

   1. Згідно з ч. 1 ст. 39 «Про судоустрій і статус суддів» до складу чотирьох судових палат різної юрисдикції ВСУ входять сорок вісім суддів. Персональний склад судових палат, зокрема палати у кримінальних справах, визначає ПВСУ за пропозицією суддів ВСУ. Засідання судової палати у кримінальних справах ВСУ при перегляді криміналь­ної справи з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 445 КПК, як про це застерігається ч. 1 ст. 453 КПК, є правомочним, за умови присутності на ньому не менше двох третин суддів від складу палати, тобто не менше восьми суддів із дванадцяти.

   2. Частиною 2 ст. 453 КПК визначена особлива вимога до складу суддів ВСУ при перегляді судового рішення з підстави, передбаченої п. 2 ч. 1 ст. 445 КПК. Така спра­ва розглядається на спільному засіданні всіх чотирьох судових палат ВСУ. При цьому судове засідання визнається правомочним за умови присутності на ньому не менше двох третин суддів від складу ВСУ, визначеного законом, що становить 32 особи.

   3. Частинами 3, 4 і 5 ст. 453 КПК детально визначено однакову процедуру про­цесуальних дій під час перегляду судових рішень з підстав, передбачених частинами 1 і 2 ст. 455 КПК. Учасники судового провадження мають право заявляти відводи і клопотання, давати пояснення, надавати додаткові матеріали та знайомитися з мате­ріалами, наданими іншими учасниками процесу.

   4. Учасники процесу повідомляються про місце і час розгляду справи, але їх не­явка в судове засідання не є перешкодою для її розгляду по суті.

   5. Доповідаючи суть судового рішення, про перегляд якого йдеться, основні доводи заяви та заперечень проти неї, суддя-доповідач не повинен висловлювати свою думку щодо обґрунтованості та переконливості доводів та законності судового рішення.

   6. Оскільки протокол судового засідання під час перегляду судового рішення не ведеться, суть пояснень учасників процесу та думка прокурора викладаються в ухвалі.

   7. Рішення у справі приймаються в нарадчій кімнаті простою більшістю голосів суддів та підписується всім складом суду, незалежно від наявності окремої думки, викладеної письмово.

Стаття 454

Повноваження Верховного Суду України

1. За наслідками розгляду справи більшістю голосів від складу суду постановля­ється одна з таких ухвал:

   1. про повне або часткове задоволення заяви;

   2. про відмову в задоволенні заяви.

2. Судді, які не погоджуються з ухвалою, можуть висловити окрему думку, що додається до ухвали.

3. Ухвала Верховного Суду України є остаточною і не може бути оскаржена, крім як з підстави, передбаченої пунктом 2 частини першої статті 445 цього Кодексу.

1. Статтею 454 КПК визначено загальні повноваження ВСУ за наслідками роз­гляду справи з підстав, передбачених ч. 1 ст. 445 КПК. Він наділений правом повніс­тю або частково задовольнити заяву про перегляд судового рішення або відмовити у задоволенні такої заяви, про що постановляється відповідна ухвала більшістю голо­сів від складу суддів Судової палати у кримінальних справах ВСУ, якщо підставою його перегляду було неоднакове застосування закону про кримінальну відповідальність судом касаційної інстанції, та більшістю голосів складу суддів ВСУ у разі розгляду заяви з підстави, передбаченої п. 2 ч. 1 ст. 445 КПК.

2. У цій коментованій статті КПК робиться застереження про те, що під час пере­бування в нарадчій кімнаті і прийнятті відповідного рішення ніхто із суддів не має права утримуватися від голосування. Ухвалене рішення підписується всіма суддями, які брали участь у розгляді справи, в тому числі і тими, які не погоджуються з при­йнятим рішенням. Судді, які не погоджуються з ухвалою, можуть скористатися правом висловити окрему думку у письмовому вигляді і додати її до матеріалів справи. Окре­ма думка судді або суддів не оголошується, але є відкритою для ознайомлення.

3. Постановлена ухвала ВСУ є остаточною і не може бути оскаржена, за винятком підстави, зазначеної в ч. 3 ст. 454 КПК. За її змістом рішення ВСУ, прийняте за на­слідками розгляду заяви з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 445 КПК (неоднакового застосування закону про кримінальну відповідальність судом касаційної інстанції), може бути оскаржене до міжнародної судової установи, юрисдикція якої визнана Україною. На підставі рішення міжнародної судової установи, яка визнала порушен­ня Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом, така ухвала Су­дової палати у кримінальних справах ВСУ може бути предметом перегляду з підстави, передбаченої п. 2 ч. 1 ст. 445 КПК.

Стаття 455

Ухвала Верховного Суду України про задоволення заяви

1. Верховний Суд України задовольняє заяву в разі наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 445 цього Кодексу.

2. Якщо Верховний Суд України встановить, що судове рішення у справі, яке пере­глядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 445 цього Кодексу, є незаконним, він скасовує його повністю чи частково, змінює його і ухвалює нове судове рішення або направляє справу на новий розгляд до суду касаційної інстан­ції. У мотивувальній частині ухвали має міститися обґрунтування помилковості висновків суду касаційної інстанції з цього питання. У резолютивній частині нового судового рішення має міститися висновок про те, як саме має застосовуватися від­повідна норма закону України про кримінальну відповідальність щодо подібних сус­пільно небезпечних діянь.

3. Якщо судове рішення у справі переглядається з підстави, передбаченої пунктом 2 частини першої статті 445 цього Кодексу, Верховний Суд України скасовує оскар­жуване рішення повністю або частково і має право ухвалити нове судове рішення або направити справу на новий судовий розгляд до суду, який виніс оскаржуване рішення.

4. Ухвала Верховного Суду України про задоволення заяви має бути вмотивованою.

   1. Статтею 455 КПК більш детально викладено повноваження ВСУ у разі задо­волення заяви про перегляд судового рішення з підстав, передбачених ч. 1 ст. 445 КПК.

   2. Якщо ВСУ при перегляді судового рішення з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 445 КПК, дійде висновку, що касаційною інстанцією було допущено неоднакове за­стосування одних і тих самих норм закону про кримінальну відповідальність щодо подібних діянь (крім призначення покарання, звільнення від покарання та від кримі­нальної відповідальності), тобто визнає його незаконним, то він скасовує його по­вністю або частково, змінює його і ухвалює нове судове рішення або направляє спра­ву на новий розгляд до суду касаційної інстанції. При цьому у мотивувальній частині ухвали має міститися обґрунтування помилковості висновків суду касаційної інстан­ції щодо неоднакового застосування норми закону про кримінальну відповідальність, а в резолютивній частині ухвали зазначатися, як саме має застосовуватися норма за­кону щодо подібних суспільно небезпечних діянь.

   3. Якщо ВСУ переглядає судове рішення з підстави, передбаченої п. 2 ч. 1 ст. 445 КПК, у випадку визнання міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визна­на Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при розгляді справи судом, він скасовує оскаржуване рішення повністю або частково і залежно від обста­вин конкретної справи має право ухвалити нове судове рішення або направити спра­ву на новий судовий розгляд до суду, який виніс оскаржуване рішення.

   4. У статті звертається увага на те, що ухвала ВСУ має бути належно вмотивова­ною, щоб висновки, викладені в ухвалі, були ясними і зрозумілими.

Стаття 456

Ухвала Верховного Суду України про відмову в задоволенні заяви

1. Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.

2. Ухвала про відмову в задоволенні заяви повинна бути вмотивованою. У моти­вувальній частині ухвали про відмову в задоволенні заяви у зв 'язку з правильним за­стосуванням судом касаційної інстанції норми закону України про кримінальну від­повідальність має міститися обґрунтування з цього питання, а в резолютивній частині - висновок про те, як саме має застосовуватися відповідна норма закону України про кримінальну відповідальність щодо подібних суспільно небезпечних діянь.

   1. Як і в попередній статті, про необхідність належного мотивування ухвали ВСУ у випадку відмови в задоволенні заяви про перегляд судового рішення йдеться і в коментованій КПК. Ухвала повинна повністю відповідати тим самим вимогам, як і до судових рішень, постановлених судом першої інстанції. Постановлені ВСУ ухвали мають бути законними і обґрунтованими.

   2. Якщо доводи, викладені у заяві про перегляд судового рішення, не знайшли свого підтвердження, ВСУ відмовляє в її задоволенні. При цьому в мотивувальній частині ухвали зазначається про правильність застосування судом касаційної інстан­ції норми закону про кримінальну відповідальність та наводиться обґрунтування та­кого висновку, а в резолютивній частині наводиться припис, як саме має застосовува­тися закон щодо подібних суспільно небезпечних діянь.

Стаття 457

Повідомлення про ухвалення рішення та його виготовлення

1. Ухвала Верховного Суду України повинна бути виготовлена та направлена учасникам судового провадження не пізніше п'яти днів з дня закінчення розгляду справи.

1. У коментованій статті, як і у ст. 453 КПК, не розкривається порядок проголо­шення судового рішення ВСУ, прийнятого за наслідками перегляду судового рішення з підстав, передбачених ч. 1 ст. 445 КПК, а йдеться лише про те, що ВСУ зобов'язаний повідомити учасників судового провадження про ухвалення рішення у справі та про те, що ухвала має бути виготовленою не пізніше п'яти днів з дня закінчення розгляду справи.

За змістом цієї статті ухвала ВСУ публічно не проголошується, оскільки вона ви­готовляється протягом встановленого цією статтею строку, і лише після її виготовлен­ня вона обов'язково направляється учасникам судового провадження і офіційно опри­люднюється.

Стаття 458

Обов'язковість судових рішень Верховного Суду України

1. Висновки Верховного Суду України, викладені у його ухвалах, у випадках, перед­бачених у частині другій статті 445 і частині другій статті 456 цього Кодексу, є обов 'язковими для всіх суб 'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності відповідну норму закону, та для всіх судів України.

2. Невиконання судових рішень тягне за собою відповідальність, встановлену за­коном.

3. Рішення Верховного Суду України, ухвалені за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстав, передбачених статтею 445 цього Кодексу, під­лягають оприлюдненню на офіційному веб-сайті Верховного Суду України не пізніш як через десять днів з дня їх ухвалення.

   1. Ухвали ВСУ, прийняті за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рі­шення з мотивів неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм закону України про кримінальну відповідальність у подібних правовід­носинах, а також з підстави, передбаченої п. 2 ч. 1 ст. 445 КПК, є обов'язковими для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно- правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України.

   2. Статтею 13 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів» встановлено, що судові рішен­ня, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання усіма органами держав­ної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими осо­бами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України.

Невиконання судових рішень тягне за собою відповідальність, установлену за­коном. Так, умисне невиконання вироку, рішення, ухвали, постанови суду, що набра­ли законної сили, або перешкоджання їх виконанню тягне за собою кримінальну відповідальність (ст. 382 КК).

3. Висновки ВСУ, викладені в його ухвалах при перегляді кримінальних справ із підстав, передбачених ст. 445 КПК, хоч і не є прецедентом, але їх слід розглядати як тлумачення матеріального (кримінального) закону при його практичному застосуван­ні. Тобто цією нормою фактично закладено конструкцію правотворчої діяльності ВСУ, внаслідок якої його рішення щодо застосування норм матеріального права набувають ознак джерела права через їх загальнообов'язковість.

Залучення провідних науковців (члени НКР при ВСУ) до формування позиції най­вищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції щодо розгляду справ свідчить про важливість прийнятих рішень для доктрини вітчизняного права.

Ураховуючи, що рішення ВСУ, ухвалені за результатами розгляду заяв про пере­гляд судових рішень з підстав, передбачених ст. 445 КПК, мають особливе значення для спрямування судової практики та для відома громадськості, вони підлягають обов'язковому оприлюдненню на офіційному веб-сайті ВСУ.

Глава 34

ПРОВАДЖЕННЯ ЗА НОВОВИЯВЛЕНИМИ ОБСТАВИНАМИ

Стаття 459

Підстави для здійснення кримінального провадження за нововиявленими обставинами

1. Судові рішення, що набрали законної сили, можуть бути переглянуті за ново- виявленими обставинами.

2. Нововиявленими обставинами визнаються:

   1. штучне створення або підроблення доказів, неправильність перекладу висновку і пояснень експерта, завідомо неправдиві показання свідка, потерпілого, підозрюва­ного, обвинуваченого, на яких ґрунтується вирок;

   2. зловживання слідчого, прокурора, слідчого судді чи суду під час кримінального провадження;

   3. скасування судового рішення, яке стало підставою для ухвалення вироку чи постановлення ухвали, що належить переглянути;

   4. визнання Конституційним Судом України неконституційності закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого судом;

   5. інші обставини, які не були відомі суду на час судового розгляду при ухваленні судового рішення і які самі по собі або разом із раніше виявленими обставинами до­водять неправильність вироку чи ухвали, що належить переглянути.

3. Обставини, передбачені пунктами 2 і 3 частини другої цієї статті, повинні бути встановлені вироком суду, що набрав законної сили, а при неможливості ухва­лення вироку - підтверджені матеріалами розслідування.

4. Перегляд судових рішень за нововиявленими обставинами у разі прийняття нових законів, інших нормативно-правових актів, якими скасовані закони та інші нормативно-правові акти, що діяли на час здійснення провадження, не допускається.

1. Судові рішення у кримінальних справах (вироки, ухвали), що набрали законної сили, можуть бути переглянуті за нововиявленими обставинами тільки на підставах, що зазначені в ч. 2 ст. 459 КПК.

2. Нововиявлені обставини - це встановлені розслідуванням або вироком суду, що набрав законної сили, і викладені у заяві учасників судового провадження юридичні факти, які знаходяться в органічному зв'язку з елементами предмета доказування у кримінальній справі і спростовують їх через попередню невідомість та істотність висновків, що містяться у вироку, ухвалі, як такі, що не відповідають об'єктивній дійсності.

Нововиявленими слід вважати обставини (як фактичного, так і правового харак­теру), які:

1. об'єктивно існували на момент вирішення кримінальної справи;

2. не були відомі і не могли бути відомі на той час суду та хоча б одній особі, яка брала участь у справі.

Наявність обох цих умов для визнання обставини нововиявленою є обов'язковою. Тобто це випадки, коли немає вини суду у неправосудності судового рішення, за ви­нятком, коли «невідомість обставини суду» не властива лише такій підставі, як зло­чинні зловживання суддів (п. 3 ч. 2 коментованої статті).

До нововиявлених обставин частина друга коментованої статті відносить:

1. істотні обставини, що не були і не могли бути відомі особі, яка звертається із заявою про перегляд;

2. сфальсифіковані докази і завідомо неправильний переклад;

3. зловживання суддів;

4. скасування преюдиційного судового рішення;

5. неконституційність правового акта, що був застосований судом.

Цей перелік хоч і є вичерпним, однак перша обставина, яка зазначена у ньому, сформульована доволі гнучко, власне, як визначення нововиявленої обставини.

Важливо не порушувати балансу між можливістю переглянути судове рішення за нововиявленими обставинами і принципом юридичної визначеності, який є складовою верховенства права. Принцип юридичної визначеності вимагає, серед іншого, що якщо суди остаточно вирішили питання, їхнє рішення не повинне братися під сумнів. Юри­дична визначеність передбачає повагу до принципу гез ^іигїісаіа, що є принципом оста- точності рішень. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не повинна вимагати перегляду остаточного і обов'язкового судового рішення лише з метою повторного слухання та ухвалення нового рішення у справі. Відхилення від цього принципу можна виправдати лише наявністю обставин суттєвого і непереборного характеру. ЄСПЛ до­пускає можливість судового перегляду судових рішень за нововиявленими обставинами, але лише в межах, що не порушують принципу юридичної визначеності.

Нововиявлені обставини характеризуються такими ознаками:

1. їх невідомість суду з причин, від нього незалежних;

2. їх суттєве значення для справи;

3. їх наявність в об'єктивній дійсності до постановлення вироку;

4. неможливість урахування під час провадження в справі постановлення вироку в зв'язку з невідомістю їх суду;

5. їх відкриття тільки після набрання вироком суду законної сили;

6. їх спеціальне розслідування прокурором або, за його дорученням, слідчим.

Обов'язковою умовою розгляду справи за нововиявленими обставами є те, що

обставини, які наводяться як підстава для поновлення справи, повинні бути абсолют­но новими, раніше невідомими слідчим органам і суду, такими що у матеріалах спра­ви не висвітлені і потребують окремого розслідування.

За нововиявленими обставинами можуть бути переглянуті судові рішення (вироки, постанови, ухвали) всіх судів.

Новими визнаються обставини незалежно від того, чи були вони відомі кому-не- будь із учасників процесу, головне, щоб вони не були відомі органам, які проводили розслідування, і суду.

Штучне створення або підроблення доказів означає їхню завідому неправильність, розраховану на введення суду в оману, наприклад внесення службовою особою до офіційних документів завідомо неправдивих відомостей або інше підроблення до­кументів (ст. 366 КК); підроблення документа, який надає права або звільняє від обов'язків, іншими особами (ст. 358 КК); штучне створення доказів (занесення в квар­тиру особи, не причетної до вчинення злочину, предметів, що були викрадені в потер­пілого, або таких, за збереження яких передбачена кримінальна відповідальність, - зброї, наркотиків; знищення, підміна речових доказів та ін.).

Штучне створення або підроблення доказів може бути вчинене як учасниками процесу, так і іншими особами (наприклад, їхніми родичами, друзями, іншими осо­бами, - як за винагороду, так і з інших мотивів).

Штучне створення або підроблення доказів, неправильність перекладу висновку і пояснень експерта, а також завідомо неправдиві показання свідка, потерпілого, об­винуваченого, підсудного, на яких ґрунтується вирок, можуть бути підставою для перегляду судових рішень за нововиявленими обставинами, якщо вони спричинили постановлення необґрунтованого або незаконного судового рішення.

Під зловживанням суддів слід розуміти вчинення ними умисних дій, які містять склад злочину і спричинили винесення завідомо неправосудного вироку, постанови, ухвали.

Вчинення злочину суддею, внаслідок якого було ухвалено незаконне або необґрун- товане рішення (наприклад, зловживання посадовим становищем, одержання хабара, ухвалення завідомо неправосудного рішення тощо), може вважатися нововиявленою обставиною за п. 3 ч. 2 коментованої статті, якщо вину судді встановлено вироком суду, що набрав законної сили. Про кримінальну відповідальність суддів за такі зло­чини див. ст. 374, 375 КК.

Під зловживанням прокурора, слідчого слід розуміти притягнення ними до кри­мінальної відповідальності завідомо невинних, примушення давати показання, завідо- мо незаконне затримання, привід або арешт, порушення права на захист (ст. 371, 372, 373, 374 КК).

Факти неправильної оцінки доказів, неправильного застосування закону, призна­чення несправедливого покарання, якщо вони не були результатом зловживання суд­дів або осіб, що проводили розслідування, не можуть бути визнані нововиявленими обставинами.

Установлення після винесення вироку нових епізодів злочинних дій засудженого, якщо справу щодо них можна розслідувати і розглядати окремо, не може служити підставою для перегляду судових рішень за нововиявленими обставинами.

Відповідно до правил ст. 90 КПК рішення національного суду або міжнародної судової установи, яке набрало законної сили і ним встановлено порушення прав лю­дини і основоположних свобод, гарантованих Конституцією України і міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана ВРУ, має преюдиціальне значення для суду, який вирішує питання про допустимість доказів. Тому обставину, встанов­лену судовим рішенням, що набрало законної сили, не потрібно доводити при роз­гляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі сторони чи особа, щодо якої встанов­лено обставину. Така обставина при розгляді іншої справи вважається встановленою на підставі преюдиційного судового рішення. Однак якщо таке рішення буде скасова­не, наприклад у касаційному порядку, тоді виникне підстава для перегляду ухвалено­го на його основі судового рішення, тобто з урахуванням відповідної обставини, встановленої преюдиційним рішенням (п. 4 ч. 2 коментованої статті). При перегляді судового рішення за нововиявленими обставинами обставину, яка раніше була вста­новлена іншим судовим рішенням, через його скасування треба буде довести чи, на­впаки, спростувати.

Неконституційність закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, які застосував суд при вирішенні справи, теж може бути нововиявленою обставиною (за п. 4 ч. 2 коментованої статті), але за умов, що така неконституційність встановлена КСУ.

До інших нових обставин, на які вказується у п. 5 ч. 2 коментованої статті, нале­жать: дані про вчинення злочину іншою особою, а не тим, кого засуджено у справі; виявлення живою особи, що вважалася вбитою; виявлення факту неосудності засу­дженого в момент вчинення ним суспільно небезпечного діяння; дані про невинуватість засудженого в тій або іншій частині злочинів, що ставляться йому у вину; виявлення раніше не відомих учасників злочину; встановлення більшого розміру викраденого майна; викриття обману, якщо засуджений видавав себе за іншу особу; установлення факту смерті потерпілого у випадках, коли винний був засуджений за заподіяння ті­лесних ушкоджень, інші обставини.

Ураховуючи те, що згідно з п. 1 ч. 2 ст. 459 КПК нововиявленими обставинами визнано лише неправильність перекладу висновку і пояснень експерта, а також завідо- мо неправдиві показання свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого, на яких ґрунтується вирок, тому неправильні показання свідка, потерпілого, дані в результаті добросовісної помилки, слід також відносити до інших обставин.

Висновок і пояснення судового експерта будуть неправильними як у випадку дачі завідомо неправильного висновку або пояснення, так і внаслідок помилки цього спе­ціаліста при вирішенні питань, що вимагають спеціальних знань, і їх також слід від­носити до інших обставин.

Факт добросовісної помилки свідка, потерпілого, експерта, перекладача, а також неправильність показань обвинуваченого, підсудного встановлюється матеріалами розслідування.

Про осіб, що мають право порушувати питання про перегляд судового рішення у зв'язку з нововиявленими обставинами, див. коментар до ст. 460 КПК.

3. Такі нововиявлені обставини, як штучне створення або підроблення доказів, неправильний переклад висновку і пояснень експерта, завідомо неправдиві показання свідка, потерпілого, завідомо неправильний висновок і пояснення судового експерта, зловживання прокурорів, дізнавачів, слідчих і суддів, повинні бути установлені ви­роком суду, а при неможливості його постановлення - матеріалами розслідування. Поновленню справи за такими нововиявленими обставинами обов'язково повинно передувати притягнення до кримінальної відповідальності й засудження осіб, винних у штучному створенні або підробленні доказів, у дачі свідомо неправдивих показань та ін. (свідка, потерпілого, експерта, перекладача, прокурора, судді та ін.).

Смерть такої особи не є перешкодою до провадження справи з метою реабілітації живого, як і смерть незаконно засудженого з вини цієї особи не може бути перешкодою до поновлення справи з метою реабілітації померлого. Однак через недоцільність за­судження мертвого і зайвого затягування реабілітації живого закон надає можливість установлення названих обставин шляхом їх розслідування без наступного судового розгляду і винесення вироку.

Неможливість постановлення обвинувального вироку стосовно осіб, що вчинили злочинне посягання проти правосуддя, може мати місце у випадках наявності нереа- білітуючих підстав:

• закінчення строків давності притягнення до кримінальної відповідальності;

• видання акта про амністію або помилування, який спричиняє винесення постано­ви про відмову в порушенні кримінальної справи або про закриття порушеної справи.

4. КПК не передбачається можливість перегляду судових рішень за нововиявле- ними обставинами у разі прийняття нових законів, інших нормативно-правових актів, якими скасовані закони та інші нормативно-правові акти, що діяли на час здійснення кримінального провадження.

Стаття 460

Право подати заяву про перегляд судового рішення за новови- явленими обставинами

1. Учасники судового провадження мають право подати заяву про перегляд за нововиявленими обставинами судового рішення суду будь-якої інстанції, яке набрало законної сили.

1. Дана стаття визначає коло осіб, які мають право подати заяву про перегляд су­дового рішення за нововиявленими обставинами (суб'єкти звернення за нововиявле­ними обставинами), зокрема, до них відносять учасників судового провадження. При цьому слід розмежовувати поняття «учасники судового провадження» та «учасники кримінального провадження».

Відповідно до п. 26 ст. 3 КПК учасниками судового провадження є сторони кри­мінального провадження, потерпілий, його представник та законний представник, цивільний позивач, його представник та законний представник, цивільний відповідач та його представник, а також інші особи, за клопотанням або скаргою яких у випадках, передбачених КПК, здійснюється судове провадження.

При поданні заяви про перегляд за нововиявленими обставинами судового рішення будь-якої інстанції слід враховувати вимоги п. 1 ст. 463 КПК про те, що заява про пере­гляд судового рішення за нововиявленими обставинами подається до суду тієї інстанції, який першим допустив помилку внаслідок незнання про існування таких обставин.

Стаття 461

Строк звернення про перегляд судового рішення за нововияв- леними обставинами

1. Заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами може бути подано протягом трьох місяців після того, як особа, яка звертається до суду, дізналася або могла дізнатися про ці обставини.

2. Перегляд за нововиявленими обставинами виправдувального вироку допуска­ється лише протягом передбачених законом строків давності притягнення до кри­мінальної відповідальності.

3. За наявності обставин, які підтверджують вчинення особою більш тяжкого кри­мінального правопорушення, ніж те, за яке вона була засуджена, судове рішення може бути переглянуто за нововиявленими обставинами протягом строку давності притяг­нення до кримінальної відповідальності за більш тяжке кримінальне правопорушення.

4. За наявності обставин, які підтверджують невинуватість засудженого або вчинення ним менш тяжкого кримінального правопорушення, перегляд судового рі­шення за нововиявленими обставинами строками не обмежено.

   1. Вказана стаття обмежує строком можливість подання заяви про перегляд судо­вого рішення за нововиявленими обставинами задля досягнення стабільності судових рішень та з метою дотримання принципу юридичної визначеності, що є складовою верховенства права.

Заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами може бути подано протягом трьох місяців після того, як особа, яка звертається до суду, дізналася або могла дізнатися про ці обставини. Обчислення місячного строку проводиться за правилами ст. 115 КПК, але при цьому важливе значення має правильне визначення моменту, з якого його належить відраховувати.

Відлік строку звернення про перегляд за нововиявленими обставинами ведеться з нуля годин наступного дня від моменту, коли особа, яка звертається до суду, дізна­лася або могла дізнатися про ці обставини. Передусім до уваги береться момент, коли особа фактично дізналася про наявність відповідної обставини. Потім необхідно зважити, чи не могла особа за добросовісного ставлення до справи дізнатися про на­явність відповідної обставини раніше. Наприклад, про ухвалення КСУ рішення про неконституційність певного акта, який було застосовано у справі, особа має можливість дізнатися відразу після його опублікування. Якщо особа мала реальну змогу дізна­тися про появу нововиявленої обставини раніше, тоді для відліку строку на звернення про перегляд до уваги береться саме цей момент.

Днем виявлення нових обставин, з якого обчислюється строк перегляду виправ- дального вироку, ухвали або постанови про закриття справи, вважається:

• день набуття законної сили вироком, якщо нові обставини встановлені вироком суду;

• день складання прокурором за матеріалами розслідування висновку про наявність нововиявлених обставин, якщо неможливо винести обвинувальний вирок внаслідок існування нереабілітуючих обставин, які виключають провадження у справі;

• день складання прокурором висновку про підтвердження матеріалами розсліду­вання наявності таких обставин, як дії певних осіб, що не підпадають під ознаки злочинів (добросовісна помилка свідка, потерпілого при дачі ними показань або екс­перта при дачі висновку та ін.), а також інших обставин.

  2. Перегляд виправдувального вироку, ухвали або постанови про закриття справи за нововиявленими обставинами допускається тільки в межах строків давності при­тягнення до кримінальної відповідальності (ст. 49 КК) .

  3. Перегляд обвинувального вироку за нововиявленими обставинами у зв'язку з необхідністю застосувати закон про більш тяжкий злочин обмежений також строка­ми давності притягнення до кримінальної відповідальності за більш тяжкий злочин (ст. 49 КК).

4. Не обмежене строками поновлення справи за нововиявленими обставинами з метою поліпшення становища засудженого, якщо є докази, що підтверджують не­винуватість засудженого або здійснення ним менш тяжкого злочину.

Обмеження зазначеними в законі строками перегляду в порядку виключного про­вадження виправдувальних вироків, ухвал і постанов суду про закриття справи, а та­кож вироків, ухвал і постанов з мотивів необхідності застосування закону про більш тяжкий злочин є однією з істотних процесуальних гарантій для виправданих і засу­джених, а також для осіб, справи стосовно яких закриті.

Оскільки невинний повинен бути реабілітований незалежно від будь-яких строків, що пройшли з моменту його засудження або відкриття нововиявлених обставин, пере­гляд судових рішень за нововиявленими обставинами з метою повної або часткової реабілітації засудженого або застосування до нього закону про менш тяжкий злочин не обмежений ніякими строками.

Відбування покарання засудженим або його смерть не перешкоджають перегляду судових рішень стосовно нього в порядку виключного провадження в інтересах його реабілітації.

КПК не визначив наслідків пропущення строку звернення про перегляд за ново- виявленими обставинами, тому належить за аналогією керуватися правилами, що діють при перегляді судових рішень в апеляційному, касаційному провадженнях і про­вадженні за винятковими обставинами. Так, якщо особа хоче ініціювати перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами, але пропустила визначений ко­ментованою статтею строк оскарження, тоді у заяві про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами або поданій разом з нею окремій заяві слід зазначити причини пропущення строку і заявити клопотання про його поновлення. До заяви слід додати матеріали, що підтверджують поважність причини пропущення строку.

За відсутності клопотання про поновлення строку суд повертає заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами.

Якщо ж таке клопотання було заявлено, суд своєю ухвалою відмовляє у поновленні строку і залишає заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами без розгляду, якщо не знайде підстав для поновлення строку, тобто не визнає, що строк було пропущено з поважних причин (статтю 116-117 КПК). Вирішуючи питання щодо поновлення строку, суд повинен враховувати також і принцип юридичної визначеності.

Ухвалу про повернення заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими об­ставинами чи відмову у поновленні строку і залишення цієї ухвали без розгляду може бути оскаржено до суду вищої інстанції залежно від того, який суд постановив таку ухвалу.

Стаття 462

Вимоги до заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами

1. Заява про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами подаєть­ся в письмовій формі.

2. У заяві про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами зазна­чаються:

   1. найменування суду, до якого подається заява про перегляд;

   2. прізвище, ім'я, по батькові (найменування), поштова адреса особи, яка подає заяву, а також номер засобу зв'язку, адреса електронної пошти, якщо такі є;

   3. судове рішення, про перегляд якого за нововиявленими обставинами подається заява;

   4. обставини, що могли вплинути на судове рішення, але не були відомі та не могли бути відомі суду та особі, яка звертається із заявою, під час судового розгляду;

   5. обґрунтування з посиланням на обставини, що підтверджують наявність нововиявлених обставин, та зміст вимог особи, яка подає заяву, до суду;

   6. перелік документів та інших матеріалів, які додаються.

3. Заява підписується особою, яка її подає. Якщо заяву подає захисник, представ­ник потерпілого, то до неї додаються оформлені належним чином документи, що підтверджують його повноваження відповідно до вимог цього Кодексу.

4. До заяви додаються копії заяви в кількості, необхідній для їх надіслання сто­ронам кримінального провадження та іншим учасникам судового провадження. Ця вимога не поширюється на особу, яка тримається під вартою.

5. Особа, яка подає заяву, має право додати до неї документи або копії докумен­тів, які мають значення для кримінального провадження і не були відомі на час ухва­лення судового рішення.

1. Коментована стаття стандартизує форму і структуру заяви про перегляд судо­вого рішення за нововиявленими обставинами - містить перелік елементів (реквізитів), що дають необхідну інформацію для вирішення судом питання про відкриття про­вадження за нововиявленими обставинами.

2. Заява про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами подаєть­ся лише у письмовій формі (частина перша коментованої статті), тобто вона повинна бути виготовлена на аркуші (аркушах) паперу рукописним або друкарським способом. Цей документ викладається державною мовою (або з перекладом державною мовою).

У заяві про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами мають бути зазначені:

а) найменування суду, до якого подається заява про перегляд (суд визначається відповідно до вимог статті 463 КПК);

б) прізвище, ім'я, по батькові (найменування), поштова адреса особи, яка подає заяву, а також номер телефону, факсу тощо, адреса електронної пошти, якщо такі є;

в) реквізити судового рішення, про перегляд якого за нововиявленими обставина­ми ставиться питання (принаймні необхідно зазначити назву судового рішення, номер справи, дату ухвалення; ця інформація необхідна суду для того, щоб віднайти справу); закон цього не вимагає, але це дозволить пришвидшити провадження, оскільки для розсилання ухвали про відкриття провадження за нововиявленими обставинами разом із копіями заяви іншим особам, які беруть участь у справі, не потрібно чекати, поки надійде справа до суду, якщо вона знаходиться в іншому суді;

г) зазначення конкретної нововиявленої обставини, тобто обставини, що відповід­но до ч. 2 ст. 459 КПК може бути підставою для перегляду судового рішення за ново- виявленими обставинами;

д) обґрунтування з посиланням на докази, що підтверджують наявність новови- явленої обставини, та зміст вимог особи, яка подає заяву про перегляд (у такому об­ґрунтуванні обов'язково слід підтвердити нововиявлену обставину посиланням на докази та пояснити, як ця обставина могла вплинути на судове рішення, також слід навести прохання особи про бажане для неї рішення суду за наслідками провадження за нововиявленими обставинами);

е) перелік документів та інших матеріалів, які додаються (довіреність на пред­ставництво, копії заяви для інших осіб, які беруть участь у справі, копію судового рішення, про перегляд якого ставиться питання, інші документи чи їхні копії, що можуть мати значення для правильного вирішення справи, тощо).

У разі необхідності у заяві про перегляд судового рішення за нововиявленими об­ставинами особа може навести свої клопотання до суду. Це можуть бути вмотивовані клопотання про: поновлення строку подання заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами, зупинення виконання судового рішення тощо. Ці кло­потання можуть бути викладені також окремими заявами, що додаються до заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами.

3. Якщо заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами подає захисник або представник, то у ній (як правило, після зазначення інформації про особу, в інтересах якої подається заява) слід зазначити прізвище, ім'я, по батько­ві захисника або представника, його поштову адресу, а також номер телефону, факсу тощо, адресу електронної пошти, якщо такі є.

Заява про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами має бути підписана особою, яка її подає, або її захисником чи представником (частина третя коментованої статті) із зазначенням дати підписання.

Якщо заяву підписав представник, то разом із нею подається довіреність чи інший документ, що підтверджує повноваження представника, незалежно від того, чи по­давався цей документ раніше. Замість оригіналу такого документа до заяви може бути додана і належним чином засвідчена копія. Зазначені документи необхідні, оскільки суд при вирішенні питання щодо відкриття провадження за нововиявленими обста­винами перевіряє повноваження представника, а матеріали кримінальної справи у нього можуть бути відсутні.

4. Принцип змагальності (ст. 22 КПК) передбачає право ознайомлення із заявою про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами інших осіб, які беруть участь у справі, тому до заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими об­ставинами слід додати її копії в кількості, необхідній для їх надіслання сторонам кримінального провадження та іншим учасникам судового провадження, а також бажано приєднати копії доданих до неї письмових матеріалів у такій же кількості.

Якщо особа не дотримала якоїсь із вимог до заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами, зазначених у коментованій статті, і відсутність пев­ної інформації не дає можливості суду вирішити питання про відкриття провадження за нововиявленими обставинами, суд залишає заяву без руху і пропонує особі випра­вити виявлені недоліки (див. ч. 2 ст. 464 і ч. 3 ст. 429 КПК).

5. До заяви можуть бути подані документи або їх копії, які можуть мати значення для кримінального провадження і не були відомі під час ухвалення судового рішення.

Стаття 463

Порядок подання заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами

1. Заява про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами по­дається до суду тієї інстанції, який першим допустив помилку внаслідок незнання про існування таких обставин.

2. Заява про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами у разі вчинення суддею злочину, внаслідок якого ухвалено незаконне або необґрунто- ване рішення, подається до суду тієї інстанції, суддею якого він був.

1. Стаття встановлює правила визначення суду, до якого належить подавати заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами (правила підсудності).

Суть статті полягає в тому, що перегляд за нововиявленими обставинами повинен здійснювати той суд, який першим допустив помилку внаслідок незнання про обста­вину, яку особа розцінює як нововиявлену.

Заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами належить подавати безпосередньо до того суду, який першим допустив помилку при вирішенні справи внаслідок незнання про існування цієї обставини. Конкретні форми звернення законом не передбачені, вона може звернутися особисто, а може використати відпо­відні засоби зв'язку - пошта, кур'єр і т.ін. При цьому не має значення та обставина, чи знаходиться у цьому суді справа.

Перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами здійснює суд, який ухвалив це рішення, а якщо раніше його було оскаржено, то той суд, для рішення якого нововиявлена обставина була важливою у першу чергу. Тобто провадження за нововиявленими обставинами здійснює суд, який першим припустився помилки при вирішенні справи внаслідок незнання про існування цих обставин.

Це зумовлене тим, що нововиявлена обставина мала значення для ухвалення су­дового рішення судом першої інстанції, та, незважаючи на подальші помилкові рішен­ня наступних інстанцій, необхідним і достатнім обсягом повноважень для перегляду наділений насамперед суд першої інстанції. Якщо ж ця обставина мала значення для ухвалення рішення судом апеляційної інстанції, але не судом першої інстанції, то необхідним і достатнім обсягом повноважень для перегляду наділений лише він. На­приклад, свідок у справі дав неправдиві показання в суді апеляційної інстанції. Рішен­ня апеляційного суду було оскаржене на підставі неправильного застосування судом закону, а лише з часом встановлено неправдивість показань свідка через обвинуваль­ний вирок суду. У цьому випадку суд касаційної інстанції не може переглянути судо­ве рішення за нововиявленими обставинами, оскільки не наділений повноваженням встановлювати нові обставини в адміністративній справі, але таке повноваження має суд апеляційної інстанції, на правильність судового рішення якого і вплинула перш за все неправдивість показань свідка.

Саме суд апеляційної інстанції у цій ситуації повинен здійснити перегляд судово­го рішення за нововиявленими обставинами.

2. Загальному правилу повністю відповідає правило частини другої коментованої статті про те, що заява про перегляд судового рішення за нововиявленими обставина­ми у разі встановлення вироком суду, що набрав законної сили, вини судді у вчиненні злочину, внаслідок якого було ухвалено незаконне або необгрунтоване рішення, по­дається до суду тієї інстанції, суддею якого він був.

Недотримання правил підсудності, що встановлені цією статтею, є підставою для повернення заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами для подання до належного суду. Якщо порушення правил підсудності виявлено після відкриття провадження за нововиявленими обставинами, тоді застосовуються прави­ла ст. 34 КПК щодо передачі справи.

Стаття 464

Відкриття кримінального провадження за нововиявленими обставинами

1. Заява про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами, що на­дійшла до суду, передається в порядку черговості судді суду. У розгляді заяви та перегляді судового рішення за ново виявленими обставинами не має права брати участь суддя, який брав участь в ухваленні судового рішення, про перегляд якого по­рушується питання.

2. Не пізніше наступного дня після надходження заяви до суду суддя перевіряє її відповідність вимогам статті 462 цього Кодексу і вирішує питання про відкриття кримінального провадження за нововиявленими обставинами.

3. До заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами, яка не оформлена згідно з вимогами, передбаченими статтею 462 цього Кодексу, засто­совуються правила частини третьої статті 429 цього Кодексу. Копія ухвали невід­кладно надсилається особі, яка її подала, разом із заявою про перегляд судового рі­шення за нововиявленими обставинами й усіма доданими до неї матеріалами.

4. Відкривши кримінальне провадження за нововиявленими обставинами, суддя надсилає учасникам судового провадження копії ухвали про відкриття провадження, заяви про перегляд і призначає дату, час та місце судового засідання, про що повідо­мляє зазначених осіб.

1. Коментована стаття визначає дії, які вчиняються в суді після надходження заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами. Зокрема, у загально­му вигляді регламентує порядок вирішення питання щодо відкриття провадження за нововиявленими обставинами, спрямованим на забезпечення неупередженого розпо­ділу судових справ в суді та на відкриття провадження за нововиявленими обстави­нами за відсутності для цього перешкод.

Заява про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами, що надій­шла до суду, реєструється в день її надходження до суду у відповідному підрозділі апарату суду. Не пізніше наступного робочого дня після реєстрації апарат суду пови­нен передати заяву разом з усіма доданими матеріалами судді цього суду, який визна­чається у порядку черговості. Однак це не повинен бути суддя, який брав участь в ухваленні судового рішення, про перегляд якого ставиться питання (частина перша коментованої статті).

2. Суддя, якому передано заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами, не пізніше наступного робочого дня після надходження заяви до суду повинен вирішити питання щодо відкриття провадження за нововиявленими обста­винами.

3. Якщо заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами подано без додержання встановлених ст. 462 КПК вимог щодо форми, структури за­яви та додатків до неї, суддя постановляє ухвалу про залишення заяви без руху. В ухвалі суддя вказує на недоліки заяви, спосіб їх усунення і встановлює строк, до­статній для усунення недоліків. Якщо недоліки не будуть усунуті у встановлений строк, суддя постановляє ухвалу про повернення заяви (ч. 3 ст. 429 КПК).

У випадку якщо особа подала заяву про перегляд судового рішення за нововияв- леними обставинами з пропущенням строку на подання такої заяви, суддя постанов­ляє ухвалу про повернення заяви у разі відсутності клопотання про поновлення цього строку. Пропущення строку на подання заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами за наявності клопотання про його поновлення не є перешкодою для відкриття провадження за нововиявленими обставинами, але суд надалі повинен вирішити питання щодо поновлення пропущеного строку. Так, він своєю ухвалою відмовляє у поновленні строку і залишає заяву без розгляду, якщо будуть відсутні поважні причини пропущення цього строку.

За аналогією з процесом у суді першої інстанції суддя своєю ухвалою повертає заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами також, якщо:

1. особа, яка її подала, до відкриття провадження за нововиявленими обставинами подала заяву про відкликання заяви про перегляд судового рішення за нововиявлени- ми обставинами;

2. заяву подано особою, яка не має відповідної процесуальної дієздатності;

3. заяву від імені особи, яка бере участь у справі, подано особою, яка не має по­вноважень на ведення справи.

У разі залишення заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими об­ставинами без руху копія ухвали про це направляється особі, яка її подала. Якщо ж заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами буде повер­нуто особі, яка її подала, суд направляє копію ухвали про це разом із доданими до заяви матеріалами, але заява залишається в суді і зберігається разом із відповідною ухвалою. Інші особи, які беруть участь у справі, про такі судові рішення не повідо­мляються, оскільки провадження за нововиявленими обставинами не розпочалося.

Ухвалу про залишення без руху заяви про перегляд судового рішення за новови- явленими обставинами або про її повернення може бути оскаржено до суду вищої інстанції залежно від того, який суддя та якого суду постановив таку ухвалу.

4. За відсутності зазначених вище перешкод суддя постановляє ухвалу про від­криття провадження за нововиявленими обставинами. Після цього він надсилає разом із копією ухвали особам, які беруть участь у справі, копії заяви про перегляд.

Відповідно до частини четвертої коментованої статті суддя може призначити дату, час та місце судового засідання відразу в ухвалі про відкриття провадження за ново- виявленими обставинами або після цього, наприклад, після проведення відповідної підготовки справи до розгляду. Про дату, час та місце судового засідання суд повідо­мляє осіб, які беруть участь у справі.

У вирішенні питання щодо відкриття провадження за нововиявленими обстави­нами та у здійсненні цього провадження не повинен брати участь суддя, який брав участь в ухваленні судового рішення, про перегляд якого ставиться питання (частина перша коментованої статті), оскільки у нього уже склалася думка у справі і його участь у новому її розгляді може викликати сумніви у його неупередженості. Якщо немож­ливо утворити новий склад суду, тоді необхідно вирішити питання про передачу справи до іншого суду тієї самої інстанції на підставі ст. 34 КПК.

Стаття 465

Відмова від заяви про перегляд судового рішення за нововияв- леними обставинами та її наслідки

1. Особа, яка подала заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими об­ставинами, має право відмовитися від заяви до початку судового розгляду. У разі прийняття відмови від заяви суд закриває кримінальне провадження за нововиявле- ними обставинами, про що постановляє ухвалу.

2. Особа, яка відмовилася від заяви про перегляд судового рішення за нововиявле- ними обставинами, не має права повторно звертатися до суду з такою самою заявою з тих самих підстав.

1. Особа, яка подала заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими об­ставинами, може відмовитися від заяви до початку розгляду справи у судовому засі­данні. У разі прийняття відмови від заяви суд закриває провадження за нововиявле- ними обставинами, про що постановляє ухвалу.

У випадку прийняття відмови від заяви про перегляд судового рішення за ново- виявленими обставинами інші особи, які брали участь у справі, можуть вимагати компенсації особою, яка і подала, судових витрат, понесених ними під час перегляду судового рішення за нововиявленими обставинами.

Особа, яка відмовилася від заяви про перегляд судового рішення за нововиявле- ними обставинами, не може повторно звертатися до суду із такою ж заявою на тих самих підставах.

Стаття надає можливість відмовитися від заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами особі, яка її подала, а також визначає правові наслідки вчинення таких дій.

Право відмовитися від заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами випливає із принципу диспозитивно сті. Відмова від заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами має на меті припинення прова­дження за нововиявленими обставинами.

Особа, яка подала заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими об­ставинами, має право у будь-який час до початку розгляду справи по суті у судовому засіданні відмовитися від заяви. Таке саме право має її представник.

Відмова від заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами викладається у письмовій формі. На початку судового засідання можлива відмова від заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами в усній формі.

До прийняття рішення у зв'язку із відмовою від заяви суд заслуховує у судовому засіданні думку осіб, які беруть участь у справі, та повинен пояснити наслідки задо­волення цієї заяви.

2. У разі прийняття судом відмови від заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами:

а) з особи, яка її подала і відмовилася від неї, можуть бути присуджені судові ви­трати, які понесли інші особи, які брали участь у справі, під час перегляду судового рішення за нововиявленими обставинами (за їхнім клопотанням);

б) особа, яка її подала і відмовилася від неї, втрачає можливість повторно зверта­тися до суду із такою ж заявою про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами на тих самих підставах.

У разі прийняття судом відмови від заяви про перегляд судового рішення суд сво­єю ухвалою закриває провадження за нововиявленими обставинами, що означає збереження законної сили судового рішення, про перегляд якого ставилося питання. Якщо виконання цього рішення було зупинено, тоді ухвалою про закриття проваджен­ня за нововиявленими обставинами виконання рішення відновлюється.

Ухвалу про закриття провадження за нововиявленими обставинами може бути оскаржено до суду вищої інстанції з відповідних підстав залежно від того, який суд постановив таку ухвалу.

Стаття 466

Порядок здійснення перегляду судового рішення за нововияв- леними обставинами

1. Заява про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами розгля­дається судом протягом двох місяців з дня її надходження згідно з правилами, перед­баченими цим Кодексом для кримінального провадження в суді тієї інстанції, яка здійснює перегляд.

2. Учасники судового провадження повідомляються про дату, час та місце роз­гляду заяви. Неприбуття у судове засідання осіб, які були належним чином повідо­млені, не перешкоджає розгляду заяви і перегляду судового рішення.

3. Суд своєю ухвалою має право зупинити виконання судового рішення, яке пере­глядається за нововиявленими обставинами, до закінчення перегляду.

4. Суд має право не досліджувати докази щодо обставин, що встановлені в су­довому рішенні, яке переглядається за нововиявленими обставинами, якщо вони не оспорюються.

1. Коментована стаття визначає порядок провадження в кримінальній справі за нововиявленими обставинами після його відкриття, а також встановлює особливості такого провадження з метою досягнення процесуальної економії і справедливих ре­зультатів.

Провадження за нововиявленими обставинами має бути закінчено протягом ро­зумного строку, але не пізніше двох місяців. Цей строк відраховується не з дня від­криття такого провадження, а з дня надходження заяви про перегляд судового рішен­ня за нововиявленими обставинами. Двомісячний строк застосовується в усіх випад­ках, незалежно від того, суд якої інстанції здійснює перегляд.

Відповідно до частини першої коментованої статті суд здійснює провадження за нововиявленими обставинами за правилами кримінального судочинства, що встанов­лені для провадження у суді тієї інстанції, яка здійснює перегляд. Тобто якщо це про­вадження здійснює суд першої інстанції, він керується правилами розд. IV; якщо суд апеляційної інстанції, -правилами гл. 31 розд. V; якщо суд касаційної інстанції, -гл. 32 розд. V; якщо ж ВСУ, -гл. 33 розд. V КПК.

При цьому застосовують правила щодо підготовки справи до розгляду, правила про склад суду, порядок та межі розгляду, а також правила про ухвалення судового рішення, його оформлення, проголошення, направлення та видачу його копій особам, які беруть участь у справі.

Якщо справа знаходиться в іншому суді, тоді суддя після відкриття провадження за нововиявленими обставинами повинен витребувати її.

2. Відповідно до частини другої коментованої статті розгляд заяви за нововиявле- ними обставинами завжди відбувається у судовому засіданні. Особи, які беруть участь у справі, мають бути своєчасно повідомлені про дату, час та місце розгляду заяви. Однак неприбуття у судове засідання осіб, які були належним чином повідомлені, не перешкоджає розгляду заяви і перегляду судового рішення.

3. Подання заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами автоматично не зупиняє його виконання. Однак суд (у тому кількісному складі, у яко­му було ухвалено судове рішення) під час підготовки справи до розгляду або під час розгляду своєю ухвалою може зупинити виконання судового рішення, яке перегляда­ється, до закінчення перегляду (частина третя коментованої статті). Таку ухвалу може бути постановлено судом як з власної ініціативи, так і за клопотанням особи, яка бере участь у справі.

4. При перегляді справи за нововиявленими обставинами суд першої чи апеляцій­ної інстанції не зобов'язаний знову досліджувати докази. Вони можуть повторно не досліджувати докази стосовно обставин, що належним чином були досліджені й оці­нені при попередньому вирішенні справи, якщо ніхто їх не оспорює і щодо яких не виникає сумніву у зв'язку з нововиявленою обставиною. Якщо перегляд здійснює суд касаційної інстанції (зокрема, ВСУ), то він не має повноважень досліджувати докази та встановлювати обставини у справі.

Стаття 467

Судове рішення за наслідками кримінального провадження за нововиявленими обставинами

1. Суд має право скасувати вирок чи ухвалу і ухвалити новий вирок чи постано­вити ухвалу або залишити заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами без задоволення. При ухваленні нового судового рішення суд користу­ється повноваженнями суду відповідної інстанції.

2. Судове рішення за наслідками кримінального провадження за нововиявленими обставинами може бути оскаржене в порядку, передбаченому цим Кодексом для оскарження судових рішень суду відповідної інстанції. З набранням законної сили новим судовим рішенням втрачають законну силу судові рішення інших судів у цьому кримінальному провадженні.

1. Коментована стаття визначає повноваження суду за наслідками розгляду заяви та перегляду судового рішення за нововиявленими обставинами, види судових рішень, їх правові наслідки, а також порядок оскарження.

При вирішення справи суд може задовольнити заяву про перегляд судового рішен­ня або залишити її без задоволення. Задовольняючи заяву, суд скасовує ухвалену цим же судом постанову чи ухвалу у справі і приймає нову постанову чи ухвалу. Особли­вість провадження за нововиявленими обставинами саме полягає в тому, що суд може скасувати своє ж рішення у справі.

Ухвалюючи нове рішення, суд користується повноваженнями тієї інстанції, судом якої він є.

Порядок ухвалення і проголошення судового рішення за наслідками провадження за нововиявленими обставинами, видачі і направлення його копій визначено статтями 374-376 КПК.

За структурою судове рішення за наслідками провадження за нововиявленими обставинами має відповідати структурі судового рішення відповідної інстанції. Однак у ньому має бути відображено нововиявлену обставину та те, як вона вплинула на нове судове рішення.

6. Судове рішення за наслідками провадження за нововиявленими обставинами набирає законної сили відповідно до ст. 532 КПК з урахуванням того, судом якої ін­станції його було ухвалено. Після набрання законної сили новим судовим рішенням у кримінальній справі втрачають законну силу не лише скасоване рішення, а й авто­матично судові рішення судів вищих інстанцій у цій справі.

Глава 39

КРИМІНАЛЬНЕ ПРОВАДЖЕННЯ ЩОДО ЗАСТОСУВАННЯ ПРИ­МУСОВИХ ЗАХОДІВ МЕДИЧНОГО ХАРАКТЕРУ

Стаття 503

Підстави для здійснення кримінального провадження щодо застосування примусових заходів медичного характеру

1. Кримінальне провадження щодо застосування примусових заходів медичного характеру, передбачених законом України про кримінальну відповідальність, прова­диться за наявності достатніх підстав вважати, що:

   1. особа вчинила суспільно небезпечне діяння, передбачене законом України про кримінальну відповідальність, у стані неосудності;

   2. особа вчинила кримінальне правопорушення у стані осудності, але захворіла на психічну хворобу до постановлення вироку.

2. Якщо під час досудового розслідування будуть встановлені підстави для здій­снення кримінального провадження щодо застосування примусових заходів медично­го характеру, слідчий, прокурор виносить постанову про зміну порядку досудового розслідування і продовжує його згідно з правилами, передбаченими цією главою.

3. Кримінально-правова оцінка суспільно небезпечного діяння, вчиненого у стані неосудності, повинна ґрунтуватися лише на відомостях, які характеризують сус­пільну небезпеку вчинених дій. При цьому не враховуються попередня судимість, факт вчинення раніше кримінального правопорушення, за який особу звільнено від відпові­дальності або покарання, факт застосування до неї примусового заходу медичного характеру.

4. Примусові заходи медичного характеру застосовуються лише до осіб, які є сус­пільно небезпечними.

1. Згідно зі ст. 19 КК не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння перебувала в стані неосудності. Не підлягає покаранню також особа, яка вчинила кримінальне правопорушення у стані осудності, але захворіла на психічну хворобу до постановлення вироку, що позбавляє її можли­вості усвідомлювати свої дії або керувати ними.

Стаття 503 КПК формулює принципові положення, що стосуються підстав для здійснення кримінального провадження щодо застосування примусових заходів ме­дичного характеру. У ній вказується, що можна застосовувати лише ті примусові за­ходи медичного характеру, які передбачені ст. 92 КК, а саме: надання амбулаторної психіатричної допомоги або поміщення особи в спеціальний лікувальний заклад з метою її обов'язкового лікування.

Згідно зі ст. 94 КК застосовуються такі примусові заходи медичного характеру: надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку; госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним наглядом; госпіталізація до психіатричного закладу з посиленим наглядом; госпіталізація до психіатричного закладу із суворим наглядом.

Право застосування примусових заходів медичного характеру до осіб, які вчинили суспільно небезпечне діяння в стані неосудності або захворіли після вчинення зло­чину на душевну хворобу, яка виключає кримінальне покарання, належить лише суду першої інстанції (п. 21 ст. 3 КПК).

2. Підставами застосування судом примусових заходів медичного характеру є: 1) наявність суспільно небезпечного діяння, передбаченого КК; 2) доведеність вчинення цього діяння даною особою; 3) встановлення того факту, що особа в момент вчинен­ня суспільно небезпечного діяння була в стані неосудності, чи захворіла після цього психічною хворобою, яка виключає застосування кримінального покарання; 4) визна­ння цієї особи небезпечною для суспільства в силу її хворобливого стану і характеру вчиненого нею діяння.

Відсутність хоча б однієї з цих підстав не дає суду права застосовувати вказані заходи.

Коментована стаття передбачає, що коли під час досудового розслідування будуть встановлені підстави для здійснення кримінального провадження щодо застосування примусових заходів медичного характеру, слідчий, прокурор виносить постанову про зміну порядку досудового розслідування і продовжує його згідно з правилами, перед­баченими цією главою.

2. Суд першої інстанції, даючи кримінально-правову оцінку суспільно небезпеч­ного діяння, вчиненого у стані неосудності, повинен ґрунтуватись лише на відомостях, які характеризують суспільну небезпеку вчинених дій. Відповідно до ч. 3 ст. 503 КПК, при цьому не враховуються попередня судимість, факт вчинення раніше криміналь­ного правопорушення, за який особу звільнено від відповідальності або покарання, факт застосування до неї примусового заходу медичного характеру.

3. Досудове розслідування і судовий розгляд справи про суспільно небезпечні ді­яння, вчинені особою у стані неосудності, проводяться за загальними правилами, встановленими КПК.

Разом з тим особливості цих справ (душевна хвороба особи, яка вчинила суспіль­но небезпечне діяння, і неможливість застосування до неї кримінального покарання) зумовили введення спеціальних норм при розслідуванні і судовому розгляді таких справ.

Стаття 504

Порядок здійснення досудового розслідування у кримінально­му провадженні щодо застосування примусових заходів медич­ного характеру та щодо обмежено осудних осіб

1. Досудове розслідування у кримінальному провадженні щодо застосування при­мусових заходів медичного характеру здійснюється слідчим згідно із загальними правилами, передбаченими цим Кодексом, з урахуванням положень цієї глави.

2. Досудове розслідування щодо осіб, які підозрюються у вчиненні кримінального правопорушення у стані обмеженої осудності, здійснюється слідчим згідно із за­гальними правилами, передбаченими цим Кодексом. Суд, ухвалюючи вирок, може врахувати стан обмеженої осудності як підставу для застосування примусових за­ходів медичного характеру.

1. Коментована стаття визначає загальні положення проведення досудового роз­слідування у кримінальному проваджені щодо застосування примусових заходів ме­дичного характеру та щодо обмежено осудних осіб.

Закон не містить вказівок на якийсь особливий порядок здійснення досудового розслідування за фактом вчинення душевнохворим суспільно небезпечного діяння. У деяких випадках слідчому чи прокурору може бути відомо, що суспільно небез­печну дію, передбачену КК, вчинив душевнохворий. Наявність таких даних зобов'язує їх внести відповідні відомості до ЄРДР та розпочати розслідування.

Згідно з частиною першою коментованої статті досудове розслідування провадить­ся слідчим відповідно до загальних правил, передбачених КПК, з урахуванням по­ложень гл. 39. Це розслідування провадиться за загальними правилами без будь-яких винятків до встановлення психічного стану особи, яка вчинила суспільно небезпечні дії. Психічний стан такої особи встановлюється психіатричною експертизою (див. ст. 242 та ст. 509 КПК).

Відповідно до ст. 20 КК особа, яка в стані обмеженої осудності вчинила злочин, залишається його суб'єктом та підлягає кримінальній відповідальності. Мова йде лише про зменшену винуватість і можливість пом'якшення покарання та застосування при­мусового заходу медичного характеру.

2. Із законодавчого формулювання (ч. 2 ст. 504 КПК) можна зробити висновок, що досудове розслідування щодо осіб, які підозрюються у вчиненні кримінального право­порушення у стані обмеженої осудності, здійснюється слідчим згідно із загальними правилами, передбаченими КПК.

Відповідно до ч. 4 ст. 374 КПК, суд, який ухвалює вирок, може врахувати стан обме­женої осудності як підставу для застосування примусового заходу медичного характеру.

Пленум ВСУ у постанові від 3 червня 2005 р. № 7 «Про практику застосування судами примусових заходів медичного характеру та примусового лікування» роз'яснив: враховуючи те, що згідно зі ст. 20 КК особа, визнана обмежено осудною, підлягає кримінальній відповідальності, слід визнати, що справу щодо такої особи необхідно направити до суду з обвинувальним висновком, в якому мають міститися дані про психічне захворювання цієї особи (п. 6).

Стаття 505

Обставини, що підлягають встановленню під час досудового розслідування у кримінальному провадженні щодо застосу­вання примусових заходів медичного характеру

1. Під час досудового розслідування у кримінальному провадженні щодо застосу­вання примусових заходів медичного характеру встановлюються:

1. час, місце, спосіб та інші обставини вчинення суспільно небезпечного діяння або кримінального правопорушення;

2. вчинення цього суспільно небезпечного діяння або кримінального правопорушен­ня цією особою;

3. наявність у цієї особи розладу психічної діяльності в минулому, ступінь і характер розладу психічної діяльності чи психічної хвороби на час вчинення суспільно небезпеч­ного діяння або кримінального правопорушення чи на час досудового розслідування;

4. поведінка особи до вчинення суспільно небезпечного діяння, кримінального пра­вопорушення і після нього;

5. небезпечність особи внаслідок її психічного стану для самої себе та інших осіб, а також можливість спричинення іншої істотної шкоди такою особою;

6. характер і розмір шкоди, завданої суспільно небезпечним діянням або кримі­нальним правопорушенням.

1. Обставини, які підлягають доказуванню у кримінальному проваджені (ст. 91 КПК), отримали в теорії доказів назву загального предмета доказування. Обставини загального предмета доказування конкретизуються законодавцем у кримінальному провадженні щодо неповнолітніх (ст. 485 КПК), а також у кримінальному провадже­ні щодо застосування примусових заходів медичного характеру (ст. 505 КПК).

Предмет доказування під час досудового розслідування щодо застосування примусових заходів медичного характеру має ряд особливостей, що випливають із системного застосу­вання коментованої статті та ст. 91 КПК, яка визначає коло обставин, що підлягають дока­зуванню у кримінальному провадженні. По-перше, у цій статті не ставиться питання про винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального провадження, а йдеться про вчинен­ня певною особою суспільно небезпечного діяння. По-друге, найважливіше значення має питання про наявність у цієї особи розладу психічної діяльності в минулому, ступінь і ха­рактер розладу психічної діяльності чи психічної хвороби на час вчинення суспільно небез­печного діяння або кримінального правопорушення чи на час досудового розслідування.

Слід мати на увазі, що небезпечність особи внаслідок її психічного стану для самої себе та інших осіб, а також можливість спричинення іншої істотної шкоди такою осо­бою має важливе значення для обґрунтованого експертного висновку про неосудність або обмежену осудність особи, що вчинила суспільно небезпечне діяння. Визнання особи обмежено осудною враховується судом при призначенні покарання і може бути підставою для застосування примусових заходів медичного характеру (ч. 2 ст. 20 КК).

Стаття 506

Права особи, яка бере участь у кримінальному провадженні щодо застосування примусових заходів медичного характеру

1. Особа, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медично­го характеру або вирішувалося питання про їх застосування, користується правами підозрюваного та обвинуваченого в обсязі, який визначається характером розладу психічної діяльності чи психічного захворювання відповідно до висновку судово-психіа­тричної експертизи, та здійснює їх через законного представника, захисника.

2. Якщо характер розладу психічної діяльності чи психічного захворювання особи перешкоджає проведенню процесуальних дій за її участю або участі у судовому за­сіданні, прокурор, суд мають право прийняти рішення про проведення відповідних процесуальних дій без участі такої особи.

1. Коментована стаття визначає, що особа, до якої можуть бути застосовані при­мусові заходи медичного характеру або вирішується питання про їх застосовування, користується правами підозрюваного, обвинуваченого (ст. 42 КПК) та здійснює їх через законного представника (ст. 44 КПК) чи захисника (ст. 52 КПК).

Характер розладу психічної діяльності чи психічного захворювання такої особи визначається відповідно до висновку судово-психіатричної експертизи (ст. 509 КПК).

Слідчі та процесуальні дії за участю такої особи можуть бути проведені лише тоді, коли її психічний стан це дозволяє.

2. Прокурор має право прийняти рішення про проведення відповідних процесу­альних дій без участі особи, якщо характер розладу психічного захворювання пере­шкоджає цьому.

Частина друга цієї статті також передбачає, що у випадку розладу психічної ді­яльності чи психічного захворювання особи, яке перешкоджає її участі у судовому засіданні, суд має право прийняти рішення про проведення відповідних процесуальних дій без участі такої особи.

Стаття 507

Участь захисника

1. У кримінальному провадженні щодо застосування примусових заходів медич­ного характеру участь захисника є обов 'язковою.

1. Конституційне право громадян на кваліфіковану юридичну допомогу в кримі­нальному провадженні щодо застосування примусових заходів медичного характеру набуває першочергового значення тому, що мова йде про захист законних інтересів осіб, які самі такий захист не здійснити неспроможні взагалі або хоча б частково.

Викладене в коментованій статті правило конкретизує положення ч. 1 ст. 45 та п. 5 ч. 2 ст. 52 КПК про те, що участь захисника є обов'язковою, оскільки особа в силу свого психічного стану не може самостійно здійснити своє право на захист. Забез­печити захист прав та законних інтересів такої особи, створити їй справжнє процесу­альне рівноправ'я призначений інститут обов'язкового захисту.

Як захисники у такій специфічній, надзвичайно складній категорії справ повинні допускатися лише досвідчені адвокати.

Захисник допускається з моменту призначення психіатричної експертизи, якщо він раніше не брав участі в цьому кримінальному провадженні.

Заява особи, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів ме­дичного характеру, про відмову від захисника не має ніякого юридичного значення і не є обов'язковою для слідчого і суду.

Обов'язкова участь захисника забезпечується у кримінальному провадженні щодо осіб, стосовно яких передбачається застосування примусових заходів медичного ха­рактеру або вирішується питання про їх застосування, з моменту встановлення факту наявності у особи психічного захворювання або інших відомостей, які викликають сумнів щодо її осудності (п. 5 ч. 2 ст. 52 КПК).

Стаття 508

Запобіжні заходи

1. До особи, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів ме­дичного характеру або вирішувалося питання про їх застосування, можуть бути застосовані судом такі запобіжні заходи:

   1. передання на піклування опікунам, близьким родичам чи членам сім 'ї з обов 'яз- ковим лікарським наглядом;

   2. поміщення до психіатричного закладу в умовах, що виключають її небезпечну поведінку.

2. Передбачені частиною першою цієї статті запобіжні заходи застосовуються судом до особи з моменту встановлення факту розладу психічної діяльності чи пси­хічної хвороби.

3. Застосування передбачених запобіжних заходів здійснюється згідно із загаль­ними правилами, передбаченими цим Кодексом.

1. Запобіжні заходи до особи, стосовно якої передбачається застосування приму­сових заходів медичного характеру або вирішувалося питання про їх застосування, є засобами впливу на таку особу з метою обмеження її свободи або встановлення за нею нагляду.

У коментованій статті передбачено лише два запобіжних заходи:

а) передання на піклування опікунам, близьким родичам чи членам сім' ї при обов'язковому лікарському нагляді;

б) поміщення до психіатричного закладу в умовах, що виключають небезпечну поведінку такої особи.

2. Право на застосування таких запобіжних заходів належить виключно суду.

Законодавець передбачив, що запобіжні заходи застосовуються судом до особи

з моменту встановлення факту розладу психічної діяльності чи психічної хвороби.

Види психіатричних закладів наведено у ст. 94 КК.

3. Запобіжні заходи, про які йде мова в коментованій статті, застосовуються судом згідно з вимогами статей 177-178 КПК.

Стаття 509

Психіатрична експертиза

1. Слідчий, прокурор зобов'язані залучити експерта (експертів) для проведення психіатричної експертизи у разі, якщо під час кримінального провадження будуть встановлені обставини, які дають підстави вважати, що особа під час вчинення суспільно небезпечного діяння була в неосудному або обмежено осудному стані або вчинила кримінальне правопорушення в осудному стані, але після його вчинення за­хворіла на психічну хворобу, яка позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії або керувати ними. Такими обставинами, зокрема, є:

1. наявність згідно з медичним документом у особи розладу психічної діяльності або психічного захворювання;

2. поведінка особи під час вчинення суспільно небезпечного діяння або після нього була або є неадекватною (затьмарення свідомості, порушення сприйняття, мислен­ня, волі, емоцій, інтелекту чи пам 'яті тощо).

   2. Уразі необхідності здійснення тривалого спостереження та дослідження осо­би може бути проведена стаціонарна психіатрична експертиза, для чого така особа направляється до відповідного медичного закладу на строк не більше двох місяців. Питання про направлення особи до медичного закладу для проведення психіатричної експертизи вирішується під час досудового розслідування - ухвалою слідчого судді за клопотанням сторони кримінального провадження в порядку, передбаченому для по­дання та розгляду клопотань щодо обрання запобіжного заходу, а під час судового провадження - ухвалою суду.

   3. Ухвала слідчого судді про направлення особи до медичного закладу для прове­дення психіатричної експертизи або відмова у такому направленні може бути оскар­жена в апеляційному порядку.

      1. Призначати психіатричну експертизу слідчий, прокурор повинен лише у випадку, якщо під час кримінального провадження будуть встановлені обставини, які свідчать, що особа під час вчинення суспільно небезпечного діяння була в неосудному або об­межено осудному стані. Можливою є ситуація, коли особа вчинила кримінальне право­порушення в осудному стані, але після його вчинення захворіла на психічну хворобу, яка позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії та керувати ними.

Експерт (експерти) повинні дати відповідь на питання про ступінь і характер пси­хічного захворювання такої особи.

Організація проведення психіатричної експертизи регулюється порядком прове­дення судово-психіатричної експертизи, та порядком проведення стаціонарної судово- психіатричної експертизи в психіатричних закладах осіб, які утримуються під вартою, затверджених наказом МОЗ України від 8 жовтня 2001 р. № 397.

2. Оскільки проведення стаціонарної психіатричної експертизи вимагає тривало­го спостереження за особою та дослідження її здоров'я, така особа має бути направ­лена до відповідного медичного закладу на строк до двох місяців.

Під час досудового розслідування особа направляється до медичного закладу для проведення психіатричної експертизи за клопотанням сторони - ухвалою слідчого судді, а під час судового провадження - ухвалою суду.

Стаціонарна психіатрична експертиза проводиться в психіатричних стаціонарах, де організовуються психіатричні експертні комісії, що складаються не менш як із трьох лікарів-психіатрів: голови, члена комісії, доповідача, який проводить спостереження за досліджуваною особою.

3. У апеляційному порядку може бути оскаржена ухвала слідчого судді про на­правлення особи до медичного закладу для проведення психіатричної експертизи або відмова в такому направленні.

Стаття 510

Об'єднання і виділення кримінальних проваджень

1. Кримінальне провадження, яке здійснюється у загальному порядку, передбаче­ному цим Кодексом, і кримінальне провадження щодо застосування примусових за­ходів медичного характеру можуть бути об'єднані в одне або виділені в окремі кримінальні провадження за наявності підстав, передбачених КПК.

1. Кримінальне провадження щодо застосування примусових заходів медичного характеру може бути об'єднано в одне провадження з провадженням, яке здійснюєть­ся в загальному порядку, за правилами цього Кодексу.

Виділення в окреме кримінальне провадження щодо застосування примусових заходів медичного характеру можливе за наявності підстав, передбачених ст. 217 КПК.

Стаття 511

Закінчення досудового розслідування у кримінальному прова­дженні щодо застосування примусових заходів медичного характеру

1. Досудове розслідування у кримінальному провадженні щодо застосування при­мусових заходів медичного характеру закінчується закриттям кримінального про­вадження або складенням клопотання про застосування примусових заходів медич­ного характеру.

2. Про закриття кримінального провадження прокурор приймає постанову, яка може бути оскаржена в порядку, передбаченому цим Кодексом. Постанова про за­криття кримінального провадження надсилається до місцевих органів охорони здоров 'я.

3. Прокурор затверджує складене слідчим або самостійно складає клопотання про застосування примусових заходів медичного характеру і надсилає його суду в по­рядку, передбаченому цим Кодексом.

   1. Досудове розслідування за такою категорією кримінального провадження за­кінчується закриттям такого провадження або складенням клопотання про застосу­вання примусових заходів медичного характеру.

   2. Тільки прокурор приймає постанову про закриття кримінального провадження з підстав, передбачених пп. 1-6 ч. 1 ст. 284 КПК.

Постанова прокурора про закриття кримінального провадження може бути оскар­жена в порядку, передбаченому пп. 3, 4 ч. 1 ст. 303 КПК.

Скарга на постанову прокурора може бути подана особою протягом десяти днів з моменту отримання нею копії такої постанови (ч. 1 ст. 304 КПК).

Постанова прокурора про закриття кримінального провадження надсилається до місцевих органів охорони здоров'я.

3. Якщо слідчий складає клопотання про застосування примусових заходів медич­ного характеру (ст. 292 КПК), то прокурор затверджує його і надсилає до суду.

Прокурор може самостійно скласти клопотання про застосування примусових заходів медичного характеру і надіслати його до суду в порядку, передбаченому ч. 2 ст. 292 КПК.

Одночасно із переданням клопотання про застосування примусових заходів ме­дичного характеру до суду прокурор зобов'язаний під розписку надати копію такого клопотання та копію реєстру матеріалів досудового розслідування законному пред­ставнику та захиснику особи, стосовно якої передбачається застосування цих заходів (ст. 293 КПК).

Стаття 512

Судовий розгляд

1. Судовий розгляд здійснюється одноособово суддею в судовому засіданні за участю прокурора, законного представника, захисника згідно із загальними правила­ми цього Кодексу. Участь особи, стосовно якої передбачається застосування при­мусових заходів медичного характеру, не є обов'язковою і може мати місце, якщо цьому не перешкоджає характер розладу психічної діяльності чи її психічного захво­рювання.

2. Судовий розгляд завершується постановленням ухвали про застосування при­мусових заходів медичного характеру або про відмову в їх застосуванні.

3. У разі об'єднання в одне провадження кримінального провадження, яке здій­снюється у загальному порядку, передбаченому цим Кодексом, та кримінального провадження щодо застосування примусових заходів медичного характеру вони роз­глядаються в судовому засіданні в одному кримінальному провадженні з додержанням вимог цього Кодексу. Після закінчення судового розгляду суд виходить до нарадчої кімнати для ухвалення вироку щодо обвинуваченого та ухвали щодо застосування примусових заходів медичного характеру.

1. Законодавець визначає особливий порядок судового розгляду, який передбачає додаткові гарантії прав і свобод особи, стосовно якої є необхідність у застосуванні примусових заходів медичного характеру.

Судовий розгляд у справах такої категорії, зберігаючи свою специфіку, відбува­ється за загальними правилами судового розгляду (гл. 27-29 КПК), але з урахуванням особливостей провадження, передбачених цією главою КПК. Суд не вправі спрощу­вати судовий процес у справах про застосування примусових заходів медичного ха­рактеру. Він повинен базуватися на дотриманні засади законності та інших засад ві­тчизняного кримінального судочинства.

Судовий розгляд таких кримінальних проваджень здійснюється суддею одноосо­бово.

У судовому засіданні обов' язково повинні брати участь прокурор, законний пред­ставник та захисник згідно із загальними правилами КПК.

2. Судовий розгляд завершується одним із таких рішень: постановленням ухвали про застосування примусових заходів медичного характеру або ухвалою про відмову в їх застосуванні.

3. У випадку об'єднання в одне провадження кримінального провадження, яке здійснюється в загальному порядку, та кримінального провадження щодо застосуван­ня примусових заходів медичного характеру вони розглядаються в судовому засідан­ні в одному кримінальному провадженні з додержанням вимог КПК.

По закінченню судового розгляду суд виходить до нарадчої кімнати для ухвален­ня вироку щодо обвинуваченого та ухвали щодо застосування примусового заходу медичного характеру.

Стаття 513

Ухвала суду у кримінальному провадженні щодо застосування примусових заходів медичного характеру

1. Під час постановлення ухвали про застосування примусових заходів медичного характеру суд з 'ясовує такі питання:

1. чи мало місце суспільно небезпечне діяння, кримінальне правопорушення;

2. чи вчинено це суспільно небезпечне діяння, кримінальне правопорушення особою;

3. чи вчинила ця особа суспільно небезпечне діяння, кримінальне правопорушення у стані неосудності;

4. чи не захворіла ця особа після вчинення кримінального правопорушення на пси­хічну хворобу, яка виключає застосування покарання;

5. чи слід застосовувати до цієї особи примусові заходи медичного характеру і якщо слід, то як.

   1. Визнавши доведеним, що ця особа вчинила суспільно небезпечне діяння у стані неосудності або після вчинення кримінального правопорушення захворіла на психічну хворобу, яка виключає можливість застосування покарання, суд постановляє ухвалу про застосування примусового заходу медичного характеру.

   2. Встановивши, що суспільно небезпечне діяння, кримінальне правопорушення не було вчинено або вчинено іншою особою, а також якщо не доведено, що ця особа вчинила суспільно небезпечне діяння, кримінальне правопорушення, суд постановляє ухвалу про відмову в застосуванні примусових заходів медичного характеру та за­криває кримінальне провадження.

   3. Якщо буде встановлено, що суспільно небезпечне діяння особа вчинила у стані неосудності, а на момент судового розгляду видужала або внаслідок змін у стані її здоров'я відпала потреба в застосуванні примусових заходів медичного характеру, суд постановляє ухвалу про закриття кримінального провадження щодо застосуван­ня примусових заходів медичного характеру.

5. Кримінальне провадження щодо застосування примусових заходів медичного характеру може бути закрито судом, якщо неосудність особи на момент вчинення суспільно небезпечного діяння не була встановлена, а так само в разі видужання осо­би, яка після вчинення кримінального правопорушення захворіла на психічну хворобу. У такому разі після закриття судом кримінального провадження щодо застосування примусових заходів медичного характеру прокурор повинен розпочати кримінальне провадження в загальному порядку.

1. Ухвала суду у кримінальному провадженні виноситься в нарадчій кімнаті. Ко­ментована стаття містить перелік питань, які вирішуються в тому порядку, як вони викладені в ній.

Суд повинен вирішити послідовно всі зазначені в даній статті питання. Залежно від обставин кримінального провадження суд вирішує також питання про речові до­кази, судові витрати, оплату праці захисника, про скасування заходів забезпечення кримінального провадження, про заходи піклування про неповнолітніх дітей і заходи по охороні майна особи, до якої застосовані примусові заходи медичного характеру.

При встановленні неосудності або обмеженої осудності особи слід виходити з на­явності двох критеріїв: медичного (біологічного) і юридичного (психологічного).

Медичний критерій припускає наявність у особи хронічного психічного захворю­вання, тимчасового розладу психічної діяльності, слабоумства або іншого хворобли­вого стану психіки.

Встановлення і діагностика психічного стану особи належить до компетенції екс- пертів-психіатрів.

У юридичному критерії слід виділити два аспекти: особа не здатна чи здатна не повною мірою усвідомлювати свої дії; особа не здатна чи здатна не в повною мірою керувати своїми діями. Ці аспекти встановлює суд шляхом всіх зібраних у криміналь­ному провадженні доказів.

Про види примусових заходів медичного характеру див. ст. 94 КК України і ко­ментар до ст. 503 КПК.

2. Розглянувши в судовому засіданні кримінальне провадження про застосування примусових заходів медичного характеру, суд у нарадчій кімнаті може постановити ухвалу: про застосування примусового заходу медичного характеру; про відмову в за­стосуванні примусового заходу медичного характеру та закриття кримінального про­вадження.

Суд, визнавши необхідним застосування примусового заходу медичного характе­ру, призначає його вид залежно від характеру і тяжкості психічної хвороби, тяжкості вчинення суспільно небезпечного діяння, з урахуванням ступеня небезпеки психічно хворого для себе або інших осіб.

Призначивши примусове лікування, суд одночасно повинен прийняти рішення про скасування з часу доставки неосудного для госпіталізації до психіатричного закладу запобіжного заходу, якщо такий був до нього застосований.

Питання про речові докази вирішується відповідно до вимог ст. 100 КПК.

Судові витрати і сума оплати послуг захисника, призначеного в порядку, перед­баченому ст. 52 КПК, з неосудного не стягуються, а відносяться на рахунок держави.

Питання про відшкодування збитків, заподіяних неосудним, вирішується в по­рядку цивільного судочинства, про що повинно бути зазначено в ухвалі суду.

3. Якщо суд встановить, що суспільно небезпечне діяння або кримінальне право­порушення не було вчинено або вчинено іншою особою, він постановляє ухвалу про відмову в застосуванні примусового заходу медичного характеру та закриває кримі­нальне провадження.

У випадку, коли не доведено, що ця особа вчинила суспільно небезпечне діяння або кримінальне правопорушення, суд постановляє аналогічне рішення.

4. Не можна застосовувати примусові заходи медичного характеру, якщо буде встановлено, що суспільно небезпечне діяння особа вчинила в стані неосудності, а на момент судового розгляду видужала або внаслідок змін у стані її здоров' я відпала потреба в їх застосуванні.

У разі закриття кримінального провадження суду необхідно повідомити про це органи охорони здоров'я для взяття такої особи на облік і здійснення необхідного лікарського нагляду за нею.

5. Якщо неосудність особи на момент вчинення суспільно небезпечного діяння не була встановлена, а так само в разі видужання особи, яка після вчинення криміналь­ного правопорушення захворіла на психічну хворобу, кримінальне провадження має бути закрите судом.

У цьому випадку після закриття судом кримінального провадження щодо засто­сування примусового заходу медичного характеру прокурор повинен розпочати кри­мінальне провадження в загальному порядку.

Стаття 514

Продовження, зміна або припинення застосування примусо­вих заходів медичного характеру

1. Продовження, зміна або припинення застосування примусових заходів медич­ного характеру здійснюється на підставі ухвали суду, в межах територіальної юрис­дикції якого застосовується цей захід чи відбувається лікування.

2. Зміна або припинення застосування примусових заходів медичного характеру здійснюється, якщо особа, яка вчинила суспільно небезпечне діяння у стані неосуд­ності, видужала або якщо внаслідок змін у стані її здоров 'я відпала потреба в рані­ше застосовуваних заходах медичного характеру.

3. Розгляд питання про продовження, зміну чи припинення застосування приму­сових заходів медичного характеру здійснюється за поданням представника медич­ного закладу (лікаря-психіатра), де тримається дана особа, у передбаченому стат­тею 95 Кримінального кодексу України та статтею 512 цього Кодексу порядку. До подання додається висновок комісіїлікарів-психіатрів, який обґрунтовує необхідність продовження, зміни або припинення застосування таких примусових заходів.

4. Питання про продовження застосування примусових заходів медичного харак­теру, призначених судовим рішенням суду іноземної держави стосовно особи, пере­даної в Україну в порядку, передбаченому статтями 605-611 цього Кодексу та між­народними договорами України, вирішується за результатами судового розгляду.

   1. Стаття 514 КПК регулює продовження, зміну або припинення застосування примусових заходів медичного характеру лише щодо осіб, які вчинили суспільно не­безпечне діяння в стані неосудності.

Про скасування таких заходів щодо осіб, які після вчинення кримінального право­порушення захворіли на психічну хворобу, див. ст. 515 КПК і коментар до неї.

Питання продовження, зміни або припинення застосування примусових заходів медичного характеру вирішується судом, у межах територіальної юрисдикції якого застосовується такий захід чи відбувається лікування.

Суд за місцем лікування такої особи вирішує ці питання в тому випадку, коли ухвала суду виконується поза місцем діяльності суду, який застосував заходи медич­ного характеру.

2. Зміна або припинення застосування примусових заходів медичного характеру може бути тоді, коли особа видужала або коли в результаті змін у стані її здоров'я відпала потреба в раніше застосованих заходах медичного характеру і вона не стано­вить більше небезпеки для суспільства.

3. Приводом до розгляду кримінального провадження відповідно до ч. 3 ст. 514 КПК є подання представника медичного закладу, де тримається дана особа, відповід­но ст. 95 КК та в порядку, передбаченому ст. 512 КПК.

До такого подання додається висновок комісії лікарів-психіатрів, який обґрунтовує необхідність продовження, зміни або припинення застосування таких примусових заходів.

У судове засідання викликаються: прокурор, захисник, представник медичного закладу, представник лікарської комісії, що дала висновок, особа щодо якої вирішу­ється питання про продовження, зміну або припинення застосування примусових заходів медичного характеру (якщо дозволяє стан її здоров'я).

При зміні примусових заходів медичного характеру суд вправі змінити тип психі­атричного закладу, перевести особу в психіатричний заклад з менш суворим наглядом, скоротити строк перебування у відповідному психіатричному закладі.

У результаті розгляду справи суд виносить ухвалу, якою: скасовує примусовий захід медичного характеру, змінює його; відмовляє в задоволенні подання представ­ника медичного закладу, де тримається особа.

Стаття 515

Відновлення кримінального провадження

1. У разі видужання особи, яка після вчинення кримінального правопорушення за­хворіла на психічну хворобу або в неї настав тимчасовий розлад психічної діяльності чи інший хворобливий стан психіки, які позбавляли її можливості усвідомлювати свої дії або керувати ними, суд на підставі висновку комісії лікарів-психіатрів своєю ухва­лою припиняє застосування примусових заходів медичного характеру.

2. Постановлення ухвали суду про припинення застосування примусових заходів медичного характеру є підставою для проведення досудового розслідування чи судо­вого провадження.

3. Уразі засудження цієї особи до арешту, обмеження волі, тримання в дисциплі­нарному батальйоні військовослужбовців чи позбавлення волі час її перебування в медичній установі зараховується у строк відбування покарання.

4. Якщо на час розгляду питання про відновлення кримінального провадження закінчився строк давності притягнення до кримінальної відповідальності або при­йнято закон, який усуває кримінальну відповідальність за вчинене кримінальне право­порушення, кримінальне провадження підлягає закриттю, якщо особа, щодо якої розглядається питання, не заперечує проти цього.

1. Відповідно до ч. 4 ст. 95 КК у випадку припинення застосування примусових заходів медичного характеру в зв'язку з видужанням особи, яка після вчинення кри­мінального правопорушення захворіла на психічну хворобу або в неї настав тимча­совий розлад психічної діяльності чи інший хворобливий стан психіки, суд на під­ставі висновку комісії лікарів-психіатрів виносить про це свою ухвалу.

2. Постановлення ухвали суду є підставою для проведення досудового розсліду­вання чи судового провадження.

Порядок вирішення цих питань такий же, як і при вирішенні питань про застосу­вання примусових заходів медичного характеру (ст. 512 КПК).

3. Якщо під час розгляду питання про відновлення кримінального провадження закінчився строк давності притягнення до кримінальної відповідальності або при­йнято закон, який усуває кримінальну відповідальність, таке кримінальне проваджен­ня підлягає закриттю, якщо особа, не заперечує проти цього.

Стаття 516

Оскарження ухвали суду

1. Ухвала суду про застосування чи відмову в застосуванні примусових заходів медичного характеру, продовження, зміну, припинення застосування примусових за­ходів медичного характеру або відмова у цьому може бути оскаржена в порядку, передбаченому цим Кодексом.

На ухвалу суду про закриття кримінального провадження щодо застосування примусових заходів медичного характеру у такому разі можуть бути внесені запере­чення, які викладаються в апеляційній скарзі, що подається за наслідками судового розгляду в загальному порядку, передбаченому цим Кодексом.

1. Питання, пов'язані з оскарженням ухвали суду, регулюються відповідними статтями глав 31-32 КПК (подача апеляцій, розгляд кримінального провадження за апеляціями і касаційне провадження).

На ухвалу про застосування чи відмову в застосуванні примусового заходу медич­ного характеру, продовження, зміну або його припинення може бути подана апеляцій­на скарга законним представником чи захисником особи, щодо якої вирішувалося питання про це, протягом тридцяти днів із моменту їх проголошення.

Касаційна скарга може бути подана законним представником та захисником особи, щодо якої вирішувалося питання про застосування примусового заходу медичного характеру, у строки, передбачені ст. 426 КПК, тобто протягом трьох місяців з момен­ту проголошення судового рішення суду апеляційної інстанції.

РОЗДІЛ VI

ОСОБЛИВІ ПОРЯДКИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ

Глава35

КРИМІНАЛЬНЕ ПРОВАДЖЕННЯ НА ПІДСТАВІ УГОД

Стаття 468

Угоди в кримінальному провадженні

1. У кримінальному провадженні можуть бути укладені такі види угод:

1. угода про примирення між потерпілим та підозрюваним чи обвинуваченим;

2. угода між прокурором та підозрюваним чи обвинуваченим про визнання вину­ватості.

1. Коментована стаття закріплює два види угод, які можуть укладатися учасника­ми процесу у кримінальному судочинстві. І якщо угода про примирення між потер­пілим та підозрюваним (обвинуваченим) у тій чи іншій мірі відома вітчизняному законодавству, то угода про визнання винуватості є новим інститутом кримінального процесуального права. Запровадження цих угод має на меті забезпечення принципу процесуальної економії, зменшення витрат на ведення процесу, а також забезпечення потерпілому права на швидке і повне відшкодування заподіяної шкоди. Крім того, закріплення на законодавчому рівні чіткої і детальної процедури примирення між сторонами є виконанням Україною вимог Рамкового рішення Ради ЄС «Про місце жертв злочинів у кримінальному судочинстві» (2001/220/ ХНА від 15 березня 2001 р.), згідно з яким кожна країна-учасниця повинна намагатися сприяти медіації в кримі­нальних справах.

Метою угоди є суб'єктивно бажаний результат, який повинен настати після її укладення та затвердження. Найважливішою ознакою угоди є її правомірний характер.

Угода про примирення - це угода між потерпілим та стороною захисту, в якій на­звані сторони узгоджують умови відповідальності підозрюваного або обвинувачено­го за умови вчинення ним дій, спрямованих на відшкодування шкоди, завданої кри­мінальним правопорушенням.

Особливістю угоди про примирення є те, що її укладення залежить не тільки від вирішення питань щодо порядку та умов відновлення майнової сфери потерпілого, а й від задоволення його моральних потреб (набуття відчуття безпеки, розкаяння під­озрюваного (обвинуваченого, підсудного), зникнення міжособистісного конфлікту та ін.).

Угода про визнання винуватості - це угода між прокурором та підозрюваним (об­винуваченим), в якій названі сторони узгоджують умови відповідальності підозрюва­ного або обвинуваченого залежно від його дій після початку кримінального прова­дження або після вручення письмового повідомлення про підозру щодо співпраці у викритті кримінального правопорушення.

Угода має на меті, з одного боку, пом'якшення покарання обвинуваченого, а з другого - зменшення навантаження на систему здійснення правосуддя у кримінальних справах, процесуальне спрощення розгляду справ.

Закріплення у кримінальному процесуальному законі угоди про визнання винува­тості полягає у створенні нової ідеології кримінальної політики нашої держави: про­тидія злочинності через компроміс, договір. Без угоди про визнання винуватості концепція компромісу позбавлена своєї основи. Правовий інститут, передбачений гл. 35 КПК, має стати не виключною, а звичайною, найпоширенішою формою реалізації державного кримінального переслідування у справах публічного обвинувачення. Це радикальним чином прискорило б кримінальне судочинство і дозволило б скоротити як судовий, так і слідчий апарати.

Даний інститут повинен стимулювати осіб, які вчинили кримінальні правопору­шення, йти на співпрацю з владою. Прокурор може обіцяти підозрюваному (обви­нуваченому) застосувати цей інститут взамін на співпрацю з владою, давання показань проти, зокрема, організаторів злочину.

Для обвинуваченого перевагами укладення угоди про визнання винуватості є: звільнення від кримінального переслідування; уникнення невизначеності щодо по­карання у суді; кримінальна відповідальність за менш тяжкий злочин; у деяких ви­падках - застосування альтернативного покарання або його зниження. Перевагами угоди про визнання винуватості для прокурора є такі: можливість зменшення бюджет­них витрат та економія процесуального часу; зниження навантаження прокуратури за підтримання державного обвинувачення; внесок у ефективність системи криміналь­ного судочинства; певною мірою усувається перспектива подальших апеляцій.

Стаття 469

Ініціювання та укладення угоди

1. Угода про примирення може бути укладена за ініціативою потерпілого, підо­зрюваного або обвинуваченого. Домовленості стосовно угоди про примирення можуть проводитися самостійно потерпілим і підозрюваним чи обвинуваченим, захисником і представником або за допомогою іншої особи, погодженої сторонами кримінально­го провадження (крім слідчого, прокурора або судді).

2. Угода про визнання винуватості може бути укладена за ініціативою прокуро­ра або підозрюваного чи обвинуваченого.

3. Угода про примирення між потерпілим та підозрюваним чи обвинуваченим може бути укладена у провадженні щодо кримінальних проступків, злочинів невели­кої чи середньої тяжкості та у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення.

4. Угода про визнання винуватості між прокурором та підозрюваним чи обви­нуваченим може бути укладена у провадженні щодо кримінальних проступків, зло­чинів невеликої чи середньої тяжкості, тяжких злочинів, внаслідок яких шкода за­вдана лише державним чи суспільним інтересам. Укладення угоди про визнання ви­нуватості у кримінальному провадженні, в якому бере участь потерпілий, не допус­кається.

5. Укладення угоди про примирення або про визнання винуватості може ініцію­ватися в будь-який момент після повідомлення особі про підозру до виходу суду до нарадчої кімнати для ухвалення вироку.

6. У разі недосягнення згоди щодо укладення угоди факт її ініціювання і твер­дження, що були зроблені з метою її досягнення, не можуть розглядатися як відмо­ва від обвинувачення або як визнання своєї винуватості.

7. Слідчий, прокурор зобов'язані проінформувати підозрюваного та потерпілого про їхнє право на примирення, роз 'яснити механізм його реалізації та не чинити пере­шкод в укладенні угоди про примирення.

8. Уразі якщо кримінальне провадження здійснюється щодо кількох осіб, які під­озрюються чи обвинувачуються у вчиненні одного або кількох кримінальних право­порушень, і згода щодо укладення угоди досягнута не з усіма підозрюваними чи обви­нуваченими, угода може бути укладена з одним (кількома) з підозрюваних чи обви­нувачених. Кримінальне провадження щодо особи (осіб), з якими досягнуто згоди, підлягає виділенню в окреме провадження.

У разі якщо в кримінальному провадженні беруть участь кілька потерпілих від одного кримінального правопорушення, угода може бути укладена та затверджена лише з усіма потерпілими.

У разі якщо в кримінальному провадженні беруть участь кілька потерпілих від різних кримінальних правопорушень, і згода щодо укладення угоди досягнута не з усіма потерпілими, угода може бути укладена з одним (кількома) з потерпілих. Кри­мінальне провадження щодо особи (осіб), яка досягла згоди, підлягає виділенню в окреме провадження.

1. Ініціатива про примирення повинна виходити виключно від потерпілого або підозрюваного (обвинуваченого). Саме цим особам як найбільш зацікавленим у ре­зультатах розгляду справи законодавець надав право вирішувати між собою питання про закінчення процесу у спрощеній формі за відсутності спору між ними. Прими­рення винної особи з потерпілим (потерпілими) належить розуміти як акт прощення її ним (ними) в результаті вільного волевиявлення, що виключає будь-який неправо­мірний вплив, незалежно від того, яка зі сторін була ініціатором, та з яких мотивів (п. 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 23 грудня 2005 р. № 12 «Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кри­мінальної відповідальності»). Після того, як потерпілий або підозрюваний (обвину­вачений) виявив бажання примиритися з протилежною стороною, у процедуру при­мирення можуть залучатися інші особи, які будуть безпосередньо узгоджувати дета­лі примирення. Водночас залучення таких осіб не перешкоджає самим ініціаторам примирення самостійно вести домовленості. Крім захисника і представника інтереси підозрюваного (обвинуваченого), потерпілого у примирній процедурі може представ­ляти інша особа, щодо якої немає заперечень у сторін провадження. До інших осіб, які можуть брати участь у примирних процедурах, можна віднести представників медіаційних центрів; особи, які мають авторитет на певній території (священики, лікарі, громадські діячі та інші). Примирення має відбутися саме з потерпілим, а не з іншими особами, які беруть участь у кримінальному процесі. Інтереси юридичної особи може представляти керівник або інша особа (юрисконсульт, інші співробіт­ники) за дорученням керівника юридичної особи при наявності довіреності на представництво. Крім того, інтереси юридичної особи під час примирення за її дорученням може представляти адвокат, згідно з укладеною з ним угодою на представництво.

Участь у примиренні неповнолітнього потерпілого повинна здійснюватися спіль­но з його законним представником. Що ж до безпосереднього примирення, то: неповнолітні особи у віці від 16 до 18 років приймають рішення про примирен­ня самостійно (законний представник лише стежить за тим, щоб неповнолітній розумів суть і наслідки того, що відбувається), а за неповнолітніх осіб віком до 16 років рішення приймає їх законний представник із урахуванням думки неповно­літнього потерпілого.

2. Ініціатива про укладення угоди про визнання винуватості може виходити як від підозрюваного (обвинуваченого), так і від прокурора. Виключно прокурор наділений правом укладати зі сторони обвинувачення таку категорію угод, а отже, за наявності бажання укласти угоду про визнання винуватості підозрюваний (обвинувачений) звертається з клопотанням про укладення угоди безпосередньо до прокурора, який здійснює процесуальне керівництво розслідуванням конкретного кримінального про­вадження. Однак не можна визнати незаконним направлення такого клопотання і вищестоящому прокурору. Проте в цьому випадку останній зобов'язаний переправи­ти клопотання про укладення угоди про визнання винуватості за підвідомчістю.

3. Підставою укладення угоди про примирення виступає факт примирення особи, яка вчинила кримінальне правопорушення, з потерпілим. Примирення може бути до­сягнуте як під час досудового розслідування, так і під час судового розгляду. Прими­рення є суб'єктивним правом потерпілого і ніякими способами він не може бути примушений до його досягнення та укладення відповідної угоди. Таке волевиявлен­ня потерпілого є остаточним, тобто потерпілий не може згодом від нього відмовитися, якщо його волевиявлення було добровільним (тобто воно не було досягнуто під впли­вом насильства, погроз або іншого примусу).

Умовами, за наявності яких може бути укладено угоду про примирення, є такими:

1) кримінальне правопорушення стосується тільки приватних (особистих або майнових) інтересів конкретної фізичної особи або приватного інтересу юридичної особи (яка не є державним чи комунальним підприємством, установою).

Ця умова випливає з того, що в межах розслідуваного кримінального проваджен­ня справи має бути наявна особа потерпілого (з яким відбудеться примирення), оскіль­ки саме його волевиявлення має істотне значення для притягнення до кримінальної відповідальності винного, а це неприпустимо, якщо злочином порушуються публічні інтереси).

Відповідно до ст. 55 КПК України потерпілим є фізична особа, якій кримінальним правопорушенням завдано моральної, фізичної або майнової шкоди, а також юридич­на особа, якій кримінальним правопорушенням завдано майнової шкоди. Процесу­ального статусу потерпілого особа набуває з моменту подання заяви про вчинення щодо неї кримінального правопорушення або заяви про залучення її до провадження як потерпілого. У той же час примирення може відбутися і до процесуального оформ­лення статусу потерпілого у кримінальному провадженні. Якщо в кримінальному провадженні наявні кілька потерпілих від одного кримінального правопорушення, примирення повинно відбутися з усіма потерпілими;

2. кримінальне правопорушення належить до категорії кримінальних проступків, злочинів невеликої чи середньої тяжкості, або до справ приватного обвинувачення;

3. кримінальне правопорушення скоєно вперше.

Вчинення злочину вперше полягає в тому, що:

• особа вчинила злочин перший раз, тобто ніколи в житті не порушувала кри­мінальний закон, у неї не було кримінального досвіду та злочинних навичок;

• раніше вчинений особою злочин втратив правове значення, тобто вона і рані­ше вчиняла злочини, але оцінка закону інша - з точки зору права особа вважається такою, що вчинила злочин вперше. Це може бути обумовлено декількома факторами (особа була правомірно звільнена від кримінальної відповідальності за вчинений нею злочин, про що свідчить відповідний процесуальний документ); закінчились строки давності притягнення до кримінальної відповідальності (ст. 49 КК); усунення зло­чинності і караності діяння (ч. 3 ст. 88 КК); особа була реабілітована (ч. 4 ст. 88 КК); судимість особи погашена (ст. 89 КК); судимість особи знята судом (ст. 91 КК);

  4. винний відшкодував завдані ним збитки або усунув заподіяну шкоду. Шкода, заподіяна злочином, є підставою для визнання особи потерпілою і належить до об'єктивної сторони злочину. Це виявляється і в тому, що вона, будучи заподіяною особі, існує незалежно від чиєїсь думки, у тому числі й думки цієї особи. Як визна­чається у Рекомендації № К (85) 11 відносно положення потерпілого в рамках кримі­нального права і кримінального процесу (прийнята Комітетом міністрів Ради Європи від 28 червня 1985 р.), слід приділяти більше уваги потребам потерпілого на всіх етапах кримінального процесу та законодавчо передбачати, що компенсація може бути кримінальною санкцією або її заміною, або може бути призначена разом із кри­мінальною санкцією. Саме тому відшкодування заподіяної шкоди є однією з основних умов укладення угоди про примирення;

  5. відсутність заперечень з боку особи, яка вчинила кримінальне правопорушення.

Основним елементом укладення угоди про примирення є згода на примирення

обох сторін (підозрюваного (обвинуваченого) та потерпілого), яка припускає остаточ­не вирішення виниклого кримінально-правового конфлікту. При цьому, якщо вони не досягнуть згоди на встановлення між ними миру, то укласти угоду про примирення не можна, оскільки під примиренням сприймаються тільки двосторонні, обопільні та добровільні дії підозрюваного (обвинуваченого) та потерпілого, внаслідок чого сто­рони конфлікту змінюють своє внутрішнє психологічне ставлення до злочину та один до одного, що і є основною умовою для закриття кримінального провадження.

4. Підставою укладення угоди про визнання винуватості є наявність однієї або декількох обставин, передбачених ст. 479 КПК.

Угоду не може бути укладено лише у кримінальних провадженнях щодо: 1) осо­бливо тяжких злочинів; 2) кримінальних правопорушень, внаслідок яких завдано шкоди інтересам особи (а не державним чи суспільним інтересам), і в цих проваджен­нях бере участь потерпілий.

Умовами, за наявності яких може бути укладено угоду про визнання винуватості, є такі:

1. визнання підозрюваним (обвинуваченим) своєї повної винуватості у скоєнні кримінального правопорушення;

2. кримінальне правопорушення належить до категорії кримінальних проступків, злочинів невеликої чи середньої тяжкості, тяжких злочинів, внаслідок яких шкода завдана лише державним чи суспільним інтересам;

3. у кримінальному провадженні відсутній потерпілий;

4. підозрюваний чи обвинувачений згоден сприяти у викритті кримінального правопорушення.

   5. Угода про примирення або про визнання винуватості може бути укладена фактич­но на будь-якій стадії провадження, а саме з часу появи у ньому підозрюваного (відпо­відно до ст. 42 КПК підозрюваним є особа, якій повідомлено про підозру, або особа, яка затримана за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення) і аж до виходу суду в нарадчу кімнату для ухвалення вироку. Зазначене положення має дуалістичний харак­тер. З одного боку, укладання угоди після того, як справа вже потрапила до суду з обви­нувальним актом, майже позбавлена такого позитивного аспекту, як процесуальна економія часу, та державних витрат, а з другого - це положення надає обвинуваченому додаткову можливість реалізувати власні права й інтереси у разі, якщо зі стороною об­винувачення за якихось суб'єктивних умов ним не досягнуто такої угоди.

   6. Забезпеченням принципу презумпції невинуватості є положення частини шостої коментованої статті, згідно з якою факт ініціювання угоди і будь-які твердження, що були зроблені з метою її досягнення, не можуть розглядатися як відмова від обвину­вачення або як визнання своєї винуватості. Це положення закріплює правило, що будь-які відомості, які стали відомі слідчому, прокурору в ході проведення перегово­рів по примиренню або визнанню винуватості, не можуть бути використані як докази, що підтверджують винність особи, і на них не можна посилатись у подальшому кри­мінальному провадженні.

   7. З моменту набуття особою статусу потерпілого йому вручається пам'ятка про процесуальні права та обов'язки, у якій обов'язково зазначається право на примирен­ня з підозрюваним (обвинуваченим), порядок реалізації цього права та правові на­слідки укладення угоди про примирення. Заборона втручання органів, які ведуть кримінальне провадження, у процес примирення сторін має на меті забезпечити сторонам право на вільне волевиявлення та вирішити кримінально-правовий конфлікт без втручання державних органів. Щодо підозрюваного, то відповідно до п. I. а. 7 Рекомендації Комітету міністрів № К(87)18 Ради Європи згода підозрюваного на при­пинення кримінального провадження повинна даватися вільно, зі знанням фактів і не підлягати жодним обмеженням. Тобто обвинуваченому або підозрюваному має бути роз'яснено не тільки право заперечувати проти звільнення від кримінальної відпові­дальності, а також правові наслідки прийняття такого рішення.

   8. За загальним правилом, встановленим ч. 4 ст. 217 КПК, матеріали досудового розслідування не можуть бути виділені в окреме провадження, якщо це може нега­тивно вплинути на повноту досудового розслідування та судового розгляду. Однак коментована стаття закріплює обов'язок слідчого, прокурора виділити в окреме про­вадження матеріали досудового розслідування щодо особи (осіб), з якими досягнуто згоди про укладення угоди про визнання винуватості. Стосовно інших осіб, з якими не досягнуто згоди, кримінальне провадження проводиться в загальному порядку.

Виділення кримінального провадження завжди проводиться за постановою слід­чого або прокурора, в якій обов'язково повинні бути викладені обставини вчиненого кримінального правопорушення, зазначено підставу виділення кримінального про­вадження і дано перелік виділених матеріалів. У разі, якщо матеріали, що виділяють­ся, становлять великий обсяг, то, має складатися окремий опис, що додається до за­значеної постанови. При цьому копія постанови про виділення провадження долуча­ється до матеріалів того провадження, з якого воно виділено, а до виділеного прова­дження підшивається її оригінал.

Проте варто звернути увагу на те, що в цьому випадку заходи по забезпеченню безпеки втрачають ефективність, оскільки даний процесуальний документ розкриває особу того, хто бажає співпрацювати зі слідством і його активність по викриттю спі­вучасників. У зв'язку з цим за наявності загрози безпеці особи, яка уклала угоду, слідчий або прокурор в межах своєї компетенції до прийняття рішення про виділення провадження вживає передбачених законом заходів безпеки щодо особи, яка уклала угоду. Наприклад, не зазначає у постанові про виділення матеріалів кримінального провадження дійсні дані про особу, яка уклала угоду. В цьому випадку, слідчий або прокурор виносить постанову про застосування заходів безпеки, в якій викладає при­чини прийняття рішення про збереження в таємниці цих даних, вказується псевдонім особи, яка уклала угоду про визнання винуватості, і за необхідності наводиться зразок її підпису, який він буде надалі використовувати. Постанова поміщається в окремий конверт, який після цього опечатується і долучається до матеріалів кримінального провадження. І тільки після цього виноситься постанова про виділення матеріалів кримінального провадження стосовно цієї особи.

У випадку скоєння особою кількох кримінальних правопорушень, якими заподі­яна шкода різним потерпілим, особа може примиритися лише з декількома або одним із потерпілих, і кримінальне провадження щодо цього примирення підлягає виділен­ню в окреме провадження.

Стаття 470

Обставини, що враховуються прокурором при укладенні угоди про визнання винуватості

1. Прокурор при вирішенні питання про укладення угоди про визнання винуватос­ті зобов'язаний враховувати такі обставини:

1. ступінь та характер сприяння підозрюваного чи обвинуваченого у проведенні кримінального провадження щодо нього або інших осіб;

2. характер і тяжкість обвинувачення (підозри);

3. наявність суспільного інтересу в забезпеченні швидшого досудовогорозслідуван- ня і судового провадження, викритті більшої кількості кримінальних правопорушень;

4. наявність суспільного інтересу в запобіганні, виявленні чи припиненні більшої кіль­кості кримінальних правопорушень або інших більш тяжких кримінальних правопорушень.

1. Коментована стаття закріплює обов'язок прокурора враховувати під час укла­дення угоди про визнання винуватості обставини, за наявності яких може бути укла­дена дана угода.

Ступінь та характер сприяння підозрюваного чи обвинуваченого у проведенні кримінального провадження щодо нього або інших осіб оцінюється прокурором за­лежно від характеру відомостей, отриманих від підозрюваного та їх користі для ефек­тивності розслідування кримінальних правопорушень. Типовим прикладом є активне сприяння особою, яка вчинила кримінальне правопорушення у співучасті, у його розкритті. Воно може полягати в ініціативному сприянні або на прохання органів до- судового розслідування сприянні особи розкриттю кримінального правопорушення, викриттю інших співучасників, розшуку майна, отриманого в результаті скоєння кримінального правопорушення, його знарядь і засобів.

Характер і тяжкість обвинувачення (підозри) прокурор повинен враховувати у співвідношенні із суспільним інтересом до розслідуваного кримінального проваджен­ня. Зокрема, не повинна укладатися угода про визнання винуватості, якщо особою вчинене кримінальне правопорушення, яке набуло значного суспільного резонансу, засудження особи за таке правопорушення у подальшому буде виконувати превен­тивну функцію.

Держава в особі правоохоронних органів заінтересована у викритті більшої кіль­кості кримінальних правопорушень, зменшення рівня злочинності, у зв'язку з цим прокурор завжди повинен враховувати можливість прискорити досудове розслідуван­ня та судовий розгляд у разі визнання підозрюваним (обвинуваченим) своєї вини. У випадку, коли винна особа має відомості про вчинення іншими особами тяжких кри­мінальних правопорушень, прокурор повинен надати перевагу цій обставині, оскіль­ки викриття більш тяжкого правопорушення для держави є більш важливим, ніж за­судження особи за менш тяжкий злочин.

Ураховуючи всі аргументи «за» і «проти», прокурор зобов'язаний на чільне місце ставити публічні інтереси обвинувачення, доцільність укладення угоди з позиції все­бічності і повноти розкриття злочинної діяльності осіб, як притягнутих до криміналь­ної відповідальності, так і невстановлених. Також прокурору при прийнятті рішення необхідно враховувати практичну доцільність укладення угоди про визнання винува­тості, зумовлену необхідністю захисту суспільства і держави від злочинних посягань. Звідси логічно випливає висновок, що якісно-кількісні показники інкримінованого підозрюваному (обвинуваченому) діяння повинні якщо не відповідати, то, у всякому разі, не перевищувати злочину (злочинів), для розкриття якого(их) укладається угода.

Укладення угоди є позитивним моментом для всіх учасників кримінального про­вадження, оскільки органи досудового розслідування, уклавши з підозрюваним угоду про визнання винуватості, позбавляються від довгого і не завжди результативного розслідування кримінального провадження, суд - від дослідження всіх доказів, а об­винувачений отримує зниження покарання або звільнення від його відбування.

Стаття 471

Зміст угоди про примирення

1. В угоді про примирення зазначаються її сторони, формулювання підозри чи обвинувачення та його правова кваліфікація із зазначенням статті (частини стат­ті) закону України про кримінальну відповідальність, істотні для відповідного кри­мінального провадження обставини, розмір шкоди, завданої кримінальним правопо­рушенням, строк її відшкодування чи перелік дій, не пов'язаних з відшкодуванням шкоди, які підозрюваний чи обвинувачений зобов'язані вчинити на користь потерпі­лого, строк їх вчинення, узгоджене покарання та згода сторін на його призначення або на призначення покарання та звільнення від його відбування з випробуванням, наслідки укладення та затвердження угоди, передбачені статтею 473 цього Кодек­су, наслідки невиконання угоди.

В угоді зазначається дата її укладення та вона скріплюється підписами сторін.

1. Коментована стаття детально регламентує зміст угоди про примирення з метою захисту інтересів сторін, які укладають угоду.

В угоді зазначаються сторони її укладення (найменування сторони, прізвище, ім'я, по батькові, дата і місце народження, місце проживання, громадянство); формулюван­ня підозри чи обвинувачення викладається із зазначенням часу, місця вчинення кри­мінального правопорушення, а також інших суттєвих обставин, які впливають на правову кваліфікацію діянь підозрюваного (обвинуваченого); правова кваліфікація вказується із зазначенням конкретної статті КК України.

До істотних для відповідного кримінального провадження обставин можна відне­сти обставини, які пом'якшують або обтяжують кримінальну відповідальність, пост- кримінальна поведінка особи, дії особи по сприянню у розкритті злочину та інші.

Шкода, заподіяна потерпілому, незалежно від її характеру зазначається у грошо­вому еквіваленті. Процес відшкодування майнових збитків - це певна діяльність із поновлення матеріального становища постраждалої від кримінального правопору­шення особи. Ця шкода може бути відшкодована підозрюваним (обвинуваченим) до моменту укладення угоди, або в угоді може бути зазначено строк відшкодування шкоди. Зокрема, якщо в результаті вчинення кримінального правопорушення потер­пілому було заподіяно каліцтво або інше тяжке ушкодження здоров'я, в угоді може бути закріплено обов'язок підозрюваного (обвинуваченого) проводити щомісячні пожиттєві або до суттєвого покращення здоров'я потерпілого платежі на його користь.

Відшкодування збитків може здійснюватися різними засобами. Це може бути грошова компенсація втрати, надання аналогічної або рівноцінної речі на заміну втра­ченої, ремонт та поновлення пошкодженого (або знешкодженого) майна, спростуван­ня в тій чи іншій формі відомостей, які порочать честь, гідність та ділову репутацію потерпілого, надання грошової компенсації на витрати за медичну та соціальну допо­могу (протезування, побутове обслуговування), надання винним потерпілому майна (наприклад, житла, автомобіля тощо) у безкоштовне користування на певний строк, надання йому безкоштовних послуг, не пов'язаних із поновленням пошкодженого майна. Тобто можна вести мову про те, що у відшкодуванні важливим є не стільки сам засіб, який обере підозрюваний (обвинувачений), скільки його кінцевий результат, котрим буде задоволений потерпілий. І через те, що ні КК, ні КПК не визначають спосіб відшкодування, усунення шкоди, то і органи досудового розслідування не вправі призначати якийсь конкретний, чітко визначений засіб компенсації, вони лише зобов'язані зафіксувати наявність та результат відшкодування. Це питання майже по­вністю віддане на розсуд потерпілого і підозрюваного (обвинуваченого).

Відшкодування шкоди можливо не лише у грошовому виразі, а також шляхом вчинення винною особою певних дій на користь потерпілого. Крім дій, спрямованих на відшкодування матеріальної шкоди, на підозрюваного (обвинуваченого) може бути покладено обов' язок вчинення дій, спрямованих на компенсацію моральної шкоди, зокрема, вибачитися перед потерпілим, публічно або через засоби масової інформації визнати свою вину.

Покарання, яке узгоджується сторонами в угоді, повинно відповідати межам, перед­баченим у санкції статті Особливої частини КК, за наявності підстав сторони можуть погодити покарання із звільненням від його відбування з випробуванням. Обов'язковою умовою погодження покарання є відсутність заперечень сторін угоди щодо виду і роз­міру покарання. Про відсутність таких заперечень окремо зазначається в угоді.

В угоді про примирення детально роз'яснюється сторонам, що в результаті її укладення вони позбавляються права на оскарження вироку суду в апеляційному або касаційному порядку з підстав розгляду провадження за відсутності учасників судо­вого провадження, недослідження доказів у судовому засіданні або з метою оспорити встановлені досудовим розслідуванням обставини. Це зумовлено тим, що примирен­ня передбачає, що (підозрюваний) обвинувачений визнає свою вину в скоєнні інкри­мінованого йому діяння, а визнання вини, як наслідок, дозволяє в разі досягнення угоди з потерпілим проводити розгляд у спрощеному порядку без дослідження всієї сукупності доказів та ін. При укладенні угоди про примирення основним питанням, яке має бути в центрі подальшого провадження, стає питання про виконання умов такої угоди, а не про обставини справи і доведеність вини. Крім того, потерпілий по­збавляється права у майбутньому вимагати притягнення особи до кримінальної від­повідальності за відповідне кримінальне правопорушення і змінювати розмір вимог про відшкодування шкоди, а підозрюваний (обвинувачений) можливості скористати­ся правами, передбаченими п. 1 ч. 4 ст. 474 КПК.

Роз'яснення сторонам наслідків невиконання угоди має на меті стимулювання їх до належного виконання умов угоди та забезпечення мети кримінального провадження.

У заключній частині угоди зазначаються дата та місце її складання, а також під­писи сторін угоди.

Стаття 472

Зміст угоди про визнання винуватості

1. В угоді про визнання винуватості зазначаються її сторони, формулювання під­озри чи обвинувачення та його правова кваліфікація з зазначенням статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність, істотні для відповідного кримінального провадження обставини, беззастережне визнання підозрюваним чи обвинуваченим своєї винуватості у вчиненні кримінального правопорушення, обов'язки підозрюваного чи обвинуваченого щодо співпраці у викритті кримінального право­порушення, вчиненого іншою особою (якщо відповідні домовленості мали місце), узгоджене покарання та згода підозрюваного, обвинуваченого на його призначення або на призначення покарання та звільнення від його відбування з випробуванням, наслідки укладення та затвердження угоди, передбачені статтею 473 цього Кодек­су, наслідки невиконання угоди.

2. В угоді зазначається дата її укладення та вона скріплюється підписами сторін.

1. Сторонами укладення угоди про визнання винуватості виступають прокурор, який здійснює процесуальне керівництво відповідним кримінальним провадженням, та підозрюваний (обвинувачений). Неоднозначно в КПК вирішено питання про мож­ливість захисника представляти інтереси підзахисного в процесі укладення угоди, зокрема, якщо про можливість участі захисника під час укладення угоди про прими­рення прямо зазначено в кодексі, то про участь захисника під час укладення угоди про визнання винуватості нічого не зазначено. Однак, виходячи із положень п. 3 ч. 3 ст. 42, ст. 48 КПК та загальних засад кримінального провадження підозрюваний (об­винувачений) повинен мати можливість консультуватися із захисником щодо умов угоди, порядку та правових наслідків її укладення.

Процес укладення прокурором угоди про визнання винуватості складається з трьох етапів: уточнення позицій сторін, складання тексту проекту угоди, внесення відповід­них виправлень у текст, роз'яснення прокурором стороні наслідків невиконання уго­ди; виготовлення остаточного варіанту угоди, ознайомлення підозрюваного (обви­нуваченого) з ним; підписання сторонами угоди про визнання винуватості.

Таким чином, у вступній частині угоди зазначається посадова особа органів про­куратури, яка уклала угоду з боку обвинувачення, та прізвище, ім'я та по батькові обвинуваченого (підозрюваного), що укладає угоду, число, місяць, рік і місце його народження.

У описовій частині угоди зазначаються фактичні обставини вчиненого особою кримінального правопорушення, із зазначенням часу, місця його вчинення, а також інших обставин, що підлягають доказуванню, тією мірою, якою вони доведені на момент укладення угоди, а також правова кваліфікація вчиненого із зазначенням стат­ті (частини статті) КК.

Окремим положенням в угоді вказується про визнання винуватості у вчиненні кримінального правопорушення, причому в угоді детально описується винуватість щодо яких дій визнає особа.

Однією з найважливіших умов угоди є відображення в ній дій, які підозрюваний (обвинувачений) зобов'язується вчинити з метою «співпраці у викритті кримінально­го правопорушення». Угода не може бути укладена, якщо підозрюваний (обвинуваче­ний) не вкаже конкретних дій, які він готовий зробити з метою сприяння стороні обвинувачення в розкритті та розслідуванні злочину, викритті та кримінальному пере­слідуванні інших співучасників злочину, розшуку майна, отриманого в результаті злочину. Також не може бути укладена угода, якщо сприяння підозрюваного слідству полягало лише в повідомленні відомостей про його власну участь у злочинній діяль­ності. Однак, якщо особа згодна повідомити про вчинення нею інших кримінальних правопорушень, така домовленість може бути предметом угоди про визнання винува­тості.

В угоді визначається покарання, яке буде призначене судом у випадку затверджен­ня угоди і постановлення вироку. Однак при узгодженні покарання прокурору обов'язково потрібно враховувати такі положення КК:

1. якщо мало місце готування до злочину - строк або розмір покарання не може перевищувати половини максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої час­тини КК (ч. 2 ст. 68);

2. якщо мав місце замах на злочин - строк або розмір покарання не може переви­щувати двох третин максимального строку або розміру найбільш суворого виду по­карання, передбаченого санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини КК (ч. 3 ст. 68);

3. якщо особа виконувала роль пособника, підбурювача, організатора чи друго­рядного виконавця - покарання їй може бути призначено нижче меж, установлених у санкції статті (частини статті) Особливої частини КК, у разі наявності кількох обста­вин, що пом'якшують покарання, або призначено більш м'який вид основного пока­рання, не зазначеного в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК (ч. 4 ст. 68, ч. 3 ст. 65, ст. 69);

4. якщо особа виконувала спеціальне завдання, беручи участь в організованій групі чи злочинній організації з метою попередження чи розкриття їх злочинної ді­яльності, і у складі організованої групи чи злочинної організації умисно вчинила тяжкий злочин, пов'язаний з настанням тяжких наслідків, - покарання у виді позбав­лення волі не може бути призначене їй на строк, більший, ніж половина максималь­ного строку позбавлення волі, передбаченого законом за цей злочин (ч. 3 ст. 43);

5. за наявності кількох обставин, що пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, - покарання може бути призначено нижче меж, установлених у санкції статті (частини статті), або призначено більш м'який вид осно­вного покарання, не зазначеного в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК (ст. 69);

6. за наявності обставин, що пом'якшують покарання, передбачених пп. 1 і 2 ч. 1 ст. 66 КК, відсутності обставин, що обтяжують покарання, а також при визнанні підсудним своєї вини, строк або розмір покарання не може перевищувати двох тре­тин максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання, перед­баченого відповідною санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини КК (ст. 69^I);

7. при сукупності злочинів остаточне покарання може бути визначене (після того, як воно призначене за кожний злочин окремо) шляхом поглинання менш суворого покарання більш суворим, а не шляхом часткового, а тим більше повного складання призначених покарань (ч. 1 ст. 70);

8. до основного покарання, призначеного за сукупністю злочинів, можуть не бути приєднані додаткові покарання, призначені судом за злочини, у вчиненні яких особу було визнано винною (ч. 3 ст. 70);

9. при сукупності вироків до покарання, призначеного за новим вироком, невід- бута частина покарання за попереднім вироком може бути приєднана частково, а не повністю (частини 1 і 5 ст. 71);

10. при призначенні покарання неповнолітньому, крім обставин, передбачених у статтях 65-67 КК, мають бути враховані умови його життя та виховання, вплив до­рослих, рівень розвитку та інші особливості особи неповнолітнього (ст. 103).

Після викладу в угоді міри покарання підозрюваний (обвинувачений) письмово викладає свою згоду на застосування до нього судом визначеного покарання.

В угоді повинно бути зазначено, яких обмежень процесуальних прав зазнає особа внаслідок її укладення та письмове підтвердження особи, що вона розуміє ці наслідки.

Також особа повідомляється про кримінальну відповідальність за умисне неви­конання умов угоди та про можливість скасування вироку суду, яким буде затвердже­на угода, і що в такому випадку провадження буде здійснюватися в загальному по­рядку.

2. У заключній частині угоди зазначається дата та місце її складання, а також під­писи сторін угоди.

Стаття 473

Наслідки укладення та затвердження угоди

1. Наслідком укладення та затвердження угоди про примирення є:

   1. для підозрюваного чи обвинуваченого - обмеження права оскарження вироку згідно з положеннями статей 394 і 424 цього Кодексу та відмова від здійснення прав, передбачених пунктом 1 частини четвертої статті 474 цього Кодексу;

   2. для потерпілого - обмеження права оскарження вироку згідно з положеннями статей 394 і 424 цього Кодексу та позбавлення права вимагати в подальшому при­тягнення особи до кримінальної відповідальності за відповідне кримінальне право­порушення і змінювати розмір вимог про відшкодування шкоди.

2. Наслідком укладення та затвердження угоди про визнання винуватості для прокурора, підозрюваного чи обвинуваченого є обмеження їх права оскарження ви­року згідно з положеннями статей 394 та 424 цього Кодексу, а для підозрюваного чи обвинуваченого - також його відмова від здійснення прав, передбачених абзацами першим та четвертим пункту 1 частини четвертої статті 474 цього Кодексу.

у судовому засіданні або з метою оспорити встановлені досудовим розслідуванням обставини.

Потерпілий крім зазначених прав на апеляційне або касаційне оскарження по­збавляється права змінювати в подальшому розмір вимог про відшкодування заподі­яної йому шкоди, а також звертатися за відшкодуванням заподіяної шкоди в порядку цивільного судочинства. Крім того, заявляти клопотання про притягнення особи до кримінальної відповідальності за вчинене кримінальне правопорушення потерпілий може лише у випадку невиконання обвинуваченим у подальшому умов угоди.

2. У результаті укладення угоди про визнання винуватості підозрюваний чи об­винувачений, крім позбавлення права на оскарження вироку суду в апеляційному або касаційному порядку з підстав розгляду провадження за відсутності учасників судо­вого провадження, недослідження доказів у судовому засіданні або з метою оспорити встановлені досудовим розслідуванням обставини, також не має права у судовому засіданні: користуватися допомогою захисника (крім випадків обов' язкової участі захисника); відмовитися давати показання; подавати та досліджувати докази.

Стаття 474

Загальний порядок судового провадження на підставі угоди

1. Якщо угоди досягнуто під час досудового розслідування, обвинувальний акт з підписаною сторонами угодою невідкладно надсилається до суду. Прокурор має пра­во відкласти направлення до суду обвинувального акта з підписаною сторонами угодою до отримання висновку експерта або завершення проведення інших слідчих дій, необхідних для збирання та фіксації доказів, які можуть бути втрачені зі спливом часу, або які неможливо буде провести пізніше без істотної шкоди для їх результату у разі відмови суду в затвердженні угоди.

2. Розгляд щодо угоди проводиться судом під час підготовчого судового засідан­ня за обов'язкової участі сторін угоди з повідомленням інших учасників судового провадження. Відсутність інших учасників судового провадження не є перешкодою для розгляду.

3. Якщо угоди досягнуто під час судового провадження, суд невідкладно зупиняє проведення процесуальних дій і переходить до розгляду угоди.

4. Перед ухваленням рішення про затвердження угоди про визнання винуватості суд під час судового засідання повинен з'ясувати в обвинуваченого, чи цілком він ро­зуміє:

1) що він має право на судовий розгляд, під час якого прокурор зобов'язаний до­вести кожну обставину щодо кримінального правопорушення, у вчиненні якого його обвинувачують, а він має такі права:

мовчати, і факт мовчання не матиме для суду жодного доказового значення;

мати захисника, у тому числі на отримання правової допомоги безоплатно у по­рядку та випадках, передбачених законом, або захищатися самостійно;

допитати під час судового розгляду свідків обвинувачення, подати клопотання про виклик свідків і подати докази, що свідчать на його користь;

2. наслідки укладення та затвердження угод, передбачені статтею 473 цього Кодексу;

3. характер кожного обвинувачення, щодо якого він визнає себе винуватим;

4. вид покарання, а також інші заходи, які будуть застосовані до нього у разі затвердження угоди судом.

1. Перед прийняттям рішення про затвердження угоди про примирення суд під час судового засідання повинен з'ясувати в обвинуваченого, чи цілком він розуміє:

1. що він має право на справедливий судовий розгляд, під час якого сторона обви­нувачення зобов'язана довести кожну обставину щодо кримінального правопорушен­ня, у вчиненні якого його обвинувачують, а він має такі права:

мовчати, і факт мовчання не матиме для суду жодного доказового значення;

мати захисника, у тому числі на отримання правової допомоги безоплатно у по­рядку та випадках, передбачених законом, або захищатися самостійно;

допитати під час судового розгляду свідків обвинувачення, подати клопотання про виклик свідків і подати докази, що свідчать на його користь;

2. наслідки укладення та затвердження угод, передбачені статтею 473 цього Кодексу;

3. характер кожного обвинувачення;

4. вид покарання, а також інші заходи, які будуть застосовані до нього у разі затвердження угоди судом.

Крім того, перед прийняттям рішення про затвердження угоди про примирення суд під час судового засідання повинен з'ясувати у потерпілого, чи цілком він розуміє наслідки затвердження угоди, передбачені статтею 473 цього Кодексу.

6. Суд зобов'язаний переконатися у судовому засіданні, що укладення угоди сто­ронами є добровільним, тобто не є наслідком застосування насильства, примусу, погроз або наслідком обіцянок чи дії будь-яких інших обставин, ніж ті, що передба­чені в угоді. Для з'ясування добровільності укладення угоди у разі необхідності суд має право витребовувати документи, у тому числі скарги підозрюваного чи обвину­ваченого, подані ним під час кримінального провадження, та рішення за наслідками їх розгляду, а також викликати в судове засідання осіб та опитувати їх.

7. Суд перевіряє угоду на відповідність вимогам цього Кодексу та/або закону. Суд відмовляє в затвердженні угоди, якщо:

   1. умови угоди суперечать вимогам цього Кодексу та/або закону, в тому числі допущена неправильна правова кваліфікація кримінального правопорушення, яке є більш тяжким, ніж те, щодо якого передбачена можливість укладення угоди;

   2. умови угоди не відповідають інтересам суспільства;

   3. умови угоди порушують права, свободи чи інтереси сторін або інших осіб;

   4. існують обґрунтовані підстави вважати, що укладення угоди не було добро­вільним, або сторони не примирилися;

   5. очевидна неможливість виконання обвинуваченим взятих на себе за угодою зобов'язань;

   6. відсутні фактичні підстави для визнання винуватості.

У такому разі досудове розслідування або судове провадження продовжуються у загальному порядку.

6. Повторне звернення з угодою в одному кримінальному провадженні не допус­кається.

1. Укладення угоди на стадії досудового розслідування тягне за собою його за­кінчення. Формою закінчення досудового розслідування у випадку укладення угоди про примирення або про визнання винуватості є складання обвинувального акта, до якого додається підписана сторонами угода. Законодавець зобов'язує прокурора не­відкладно після складання обвинувального акта передати його разом з угодою до суду. Однак потрібно враховувати положення ст. 290 КПК, згідно з якою сторони зобов'язані відкрити матеріали іншій стороні, а отже, враховуючи, у деяких випадках, тривалий час на ознайомлення з матеріалами кримінального провадження, вимога «невідклад­ності» буде мати значно розтягнутий інтервал у часі.

Крім того, прокурор може відтермінувати направлення обвинувального акта з угодою до суду за необхідності проведення невідкладних слідчих дій або перевірки показань підозрюваного (коли є підозра про самообмову підозрюваного). Метою про­ведення слідчих дій, передбачених ч. 1 ст. 474 КПК, є збирання та фіксації доказів, які можуть бути втрачені зі спливом часу, або які неможливо буде провести пізніше без істотної шкоди для їх результату у разі відмови суду в затвердженні угоди.

2. Якщо угоду укладено на стадії досудового розслідування, то її розгляд по суті відбувається в ході підготовчого судового засідання. Розгляд щодо угоди проводиться судом за обов' язкової участі сторін угоди з повідомленням інших учасників судового провадження. При цьому, на відміну від загального порядку, відсутність інших учас­ників судового провадження не є перешкодою для розгляду.

3. Укладення угоди на стадії судового провадження тягне за собою зупинення про­цесуальних дій та перехід суду до розгляду умов та змісту угоди. Про зупинення про­цесуальних дій судом постановляється ухвала, у якій зазначається, хто заявив клопо­тання про укладення угоди, процесуальні дії, які вже були проведені у судовому провадженні, дата і місце її винесення.

4. З метою перевірки добровільності та усвідомленості обвинуваченим укладення угоди суд зобов'язаний з'ясувати в обвинуваченого, чи розуміє він, що кримінальне провадження щодо нього може бути розглянуто у судовому засіданні, де обвинуваче­ний буде мати весь обсяг прав, зокрема, допитувати під час судового розгляду свідків обвинувачення, подавати клопотання про виклик свідків і подавати докази, що свідчать на його користь.

Суддя зобов'язаний провести детальне обговорення з обвинуваченим, щоб пере­конатися в тому, що визнання вини є добровільним і воно зроблено з розумінням того, що обвинувачений відмовляється від своїх прав. Під час цього обговорення, суддя повинен переконатися, що обвинувачений розуміє суть угоди, що укладається, і що, укладаючи таку угоду, він відмовляється від важливих прав, включаючи право на судовий розгляд, під час якого прокурор зобов'язаний довести кожну обставину щодо кримінального правопорушення, у вчиненні якого його обвинувачують.

Суддя запитує, чи було в обвинуваченого достатньо часу, щоб ознайомитися з угодою про визнання вини. Якщо на будь-яке з цих питань дається відповідь «ні», суддя відмовляє у затвердженні угоди про визнання вини. Суд роз'яснює особі: на­слідки укладення угоди про визнання вини та обмеження її прав, які з цього виплива­ють; характер обвинувачення, яке викладене в угоді і щодо якого особа визнає свою вину; конкретну міру покарання, передбачену за кримінальне правопорушення, яка погоджена сторонами, а також додаткові заходи, які будуть покладені на особу згідно з вироком суду (наприклад, згідно зі статтями 76, 77 КК).

Аналогічні права суд зобов'язаний роз'яснити обвинуваченому і під час укладен­ня угоди про примирення. Однак у ході розгляду цієї угоди суд обов'язково роз'яснює потерпілому наслідки укладення угоди про визнання вини та обмеження його прав, які з цього випливають.

5. Під час розгляду будь-якої з угод суд повинен переконатись у добровільності її укладення сторонами, тобто встановити свідоме і навмисне напруження особою своїх фізичних та інтелектуальних сил, яке виникло за власним бажанням, без тиску зовніш­ніх обставин. Обов'язок суду - переконатися в тому, що угоду укладено добровільно - має першорядне значення. Однак, для того щоб правильно встановити добровільний характер, та зважаючи на те, що будь-яка участь адвокатів у провадженнях даної кате­горії, ймовірно, залишатиметься теоретичною, суд повинен перевірити справжність будь-якої відмови обвинуваченого від права, шляхом його виклику з метою одержати підтвердження в письмовому вигляді. Окрім того, було б доцільно вимагати від суду спеціально з'ясувати, чи мав місце будь-який тиск на підозрюваного або обвинувачено­го з метою змусити його відмовитися від скарги на співробітників правоохоронних органів в обмін на обіцянку припинити його переслідувати. Для перевірки добровіль­ності укладення угоди суд наділений широким колом повноважень. Варто зауважити, що якщо розгляд угоди відбувається під час підготовчого засідання, то суд повинен вжити заходів до витребування документів, поданих сторонами в ході досудового роз­слідування до моменту призначення справи до підготовчого судового засідання.

6. Суд у ході розгляду угод перевіряє їх на відповідність формальним вимогам, встановленим статтями 471-472 КПК. Суд не здійснює оцінку доказів у кримінально­му провадженні, оскільки межі розгляду встановлюються лише змістом угоди про визнання вини або примирення, а отже, суд не вправі перевіряти фактичні обставини вчиненого правопорушення.

7. Законодавець встановлює вичерпні підстави, за наявності яких суд може від­мовити у затвердженні угоди.

Першою підставою є суперечність умов угод вимогам КПК та/або закону. Така підстава наявна у випадку, якщо: угода укладена у провадженні щодо особливо тяжких злочинів; у провадженні бере участь потерпілий; фактичні обставини вчиненого пра­вопорушення не відповідають кваліфікації кримінального правопорушення.

Умови угоди визнаються такими, що не відповідають інтересам суспільства, у випадку якщо: ступінь та характер сприяння підозрюваного чи обвинуваченого у про­веденні кримінального провадження не відповідає тому пом'якшенню покарання, яке просить застосувати прокурор; був відсутній суспільний інтерес у забезпеченні швид­шого досудового розслідування; підозрюваним насправді не вчинялося жодних дій, спрямованих на сприяння кримінальному провадженні.

У випадку укладення угоди підозрюваним, обвинуваченим, потерпілим внаслідок застосування насильства, примусу, погроз або обіцянок чи дії будь-яких інших об­ставин, ніж ті, що передбачені в угоді, суд відмовляє у затвердженні угоди.

Така підстава, як очевидна неможливість виконання обвинуваченим взятих на себе за угодою зобов'язань, застосовується у випадку відсутності у обвинуваченого по­стійного місця роботи, джерела доходів, майна або інших засобів для відшкодування заподіяної шкоди потерпілому. Щодо угод про визнання вини така підстава може за­стосовуватися у випадку, коли підозрюваний (обвинувачений) не може вчинити жод­них дій щодо сприяння у розкритті злочину або повідомлення про осіб, які вчинили злочин.

Фактичні підстави для визнання винуватості відсутні у випадку, коли зі сторони підозрюваного (обвинуваченого) мала місце самообмова або є наявним таке, що не піддається сумніву, алібі.

За наявності вищеперерахованих підстав суд своєю ухвалою відмовляє у затвер­дженні угоди. У випадку, коли на досудовому розслідуванні було зібрано недостатньо доказів для розгляду кримінального провадження у судовому засіданні, суддя ухвалою про відмову у затвердженні угоди одночасно повертає матеріали прокурору для про­довження досудового розслідування. Якщо ж угода укладалася у стадії судового про­вадження суд в ухвалі зазначає про відновлення процесуальних дій і продовжує судо­ве провадження у загальному порядку.

8. Коментована стаття закріплює заборону повторного укладення угоди в одному і тому самому кримінальному провадженні.

Стаття 475

Вирок на підставі угоди

1. Якщо суд переконається, що угода може бути затверджена, він ухвалює вирок, яким затверджує угоду і призначає узгоджену сторонами міру покарання.

2. Вирок на підставі угоди повинен відповідати загальним вимогам до обвинувальних вироків з урахуванням особливостей, передбачених частиною третьою цієї статті.

3. Мотивувальна частина вироку на підставі угоди має містити: формулювання обвинувачення та статті (частини статті) закону України про кримінальну відпо­відальність, яка передбачає кримінальне правопорушення, у вчиненні якого обвинува­чувалася особа; відомості про укладену угоду, її реквізити, зміст та визначена міра покарання; мотиви, з яких суд виходив при вирішенні питання про відповідність угоди вимогам цього Кодексу та закону і ухваленні вироку, та положення закону, якими він керувався.

У резолютивній частині вироку на підставі угоди повинно міститися рішення про затвердження угоди із зазначенням її реквізитів, рішення про винуватість особи із зазначенням статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідаль­ність, рішення про призначення узгодженої сторонами міри покарання за кожним з обвинувачень та остаточна міра покарання, а також інші відомості, передбачені статтею 374 цього Кодексу.

4. Вирок на підставі угоди може бути оскаржений у порядку, передбаченому цим Кодексом, з підстав, передбачених статтею 394 цього Кодексу.

рання. Вирок постановляється в окремому приміщенні - нарадчій кімнаті. Постанов­ляючи вирок на підставі угоди, суд не здійснює оцінку фактичних обставин вчиненого кримінального правопорушення, а перевіряє лише відповідність угоди встановленим кримінальним процесуальним вимогам. Фактично суд має дати відповіді на такі питан­ня: чи мало місце діяння, у вчиненні якого підозрюється особа; чи має це діяння склад кримінального правопорушення; чи винен обвинувачений у вчиненні цього криміналь­ного правопорушення і чи визнав він свою вину повністю. Питання про те, чи винен обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення, передбачає обговорення фактично двох питань, а саме: чи вчинив кримінальне правопорушення обвинувачений та чи є його вина в цьому. Останнє питання вимагає ретельного дослідження судом психічного ставлення обвинуваченого до вчиненого і до наслідків вчиненого.

2. Обвинувальний вирок, постановлений на підставі угоди, складається з вступної, мотивувальної та резолютивної частин. Вступна частина вироку повинна відповідати вимогам, встановленим ч. 2 ст. 374 КПК. До вступної частини вироку включаються всі питання, про які вказано у цій статті, і в тому порядку, в якому вони в ній викла­дені. Вступна частина вироку обов'язково починається з посилання на те, що вирок постановлений ім'ям України. Крім даних, вказаних у ч. 2 ст. 374 КПК, у вступній частині зазначаються відомості про дату укладення угоди, та її реквізити.

3. У мотивувальній частині вироку суд наводить мотиви, які обґрунтовують ви­рішення ним питань щодо правомірності укладення угоди, її відповідності інтересам суспільства та держави, а також у відповідних випадках - чи був наявний суспільний інтерес в укладенні угоди.

Також суд підтверджує, що узгоджена сторонами міра покарання відповідає за­гальним правилам призначення кримінальних покарань, встановленим Загальною частиною КК.

У резолютивній частині вироку надається конкретне формулювання з питань: ви­нуватості обвинуваченого; кваліфікації злочину; виду і розміру призначеного пока­рання, яке узгоджене сторонами; звільнення від покарання; тривалості іспитового строку, якщо застосовано звільнення від відбування покарання з випробуванням; щодо процесуальних витрат, щодо заходів забезпечення кримінального провадження, у тому числі рішення про запобіжний захід до набрання вироком законної сили; про порядок і строк оскарження вироку; порядок отримання копій вироку.

Рішення суду з названих питань мають бути сформульовані конкретно і чітко, з тим щоб при виконанні вироку не виникали сумніви, які вимагають спеціальних роз'яснень.

2. Вирок на підставі угоди про примирення між потерпілим та підозрюваним, об­винуваченим може бути оскаржений в апеляційному порядку:

   1. обвинуваченим, його захисником, законним представником виключно з підстав: призначення судом покарання суворішого, ніж узгоджене сторонами угоди; ухвален­ня вироку без його згоди на призначення покарання; невиконання судом вимог, вста­новлених частинами 5-7 ст. 474 КПК, у тому числі нероз'яснення йому наслідків укладення угоди;

   2. потерпілим, його представником, законним представником виключно з підстав: призначення судом покарання менш суворого, ніж узгоджене сторонами угоди; ухва­лення вироку без його згоди на призначення покарання; нероз' яснення йому наслідків укладення угоди; невиконання судом вимог, встановлених частинами 6-7 ст. 474 КПК;

3) прокурором виключно з підстав затвердження судом угоди у кримінальному провадженні, в якому угода не може бути укладена.

Вирок суду на підставі угоди між прокурором та підозрюваним, обвинуваченим про визнання винуватості може бути оскаржений:

1. обвинуваченим, його захисником, законним представником виключно з підстав: призначення судом покарання, суворішого, ніж узгоджене сторонами угоди; ухвален­ня вироку без його згоди на призначення покарання; невиконання судом вимог, вста­новлених частинами 4, 6, 7 ст. 474 КПК, у тому числі нероз'яснення йому наслідків укладення угоди;

2. прокурором виключно з підстав: призначення судом покарання, менш суворого, ніж узгоджене сторонами угоди; затвердження судом угоди у провадженні, в якому угода не може бути укладена.

Оскарження вироку з підстав розгляду провадження за відсутності учасників су­дового провадження, недослідження доказів у судовому засіданні або з метою оспо­рити встановлені досудовим розслідуванням обставини не допускається.

Стаття 476]

Наслідки невиконання угоди

1. У разі невиконання угоди про примирення або про визнання винуватості по­терпілий чи прокурор відповідно мають право звернутися до суду, який затвердив таку угоду, з клопотанням про скасування вироку. Клопотання про скасування ви­року, яким затверджена угода, може бути подано протягом встановлених законом строків давності притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення відпо­відного кримінального правопорушення.

2. Клопотання про скасування вироку, яким затверджена угода, розглядається в судовому засіданні за участю сторін угоди з повідомленням інших учасників судового провадження. Відсутність інших учасників судового провадження не є перешкодою для судового розгляду.

3. Суд своєю ухвалою скасовує вирок, яким затверджена угода, якщо особа, яка звернулася з відповідним клопотанням, доведе, що засуджений не виконав умови уго­ди. Наслідком скасування вироку є призначення судового розгляду в загальному по­рядку або направлення матеріалів провадження для завершення досудового розсліду­вання в загальному порядку, якщо угода була ініційована на стадії досудового роз­слідування.

4. Ухвала про скасування вироку, яким була затверджена угода, або про відмову у скасуванні вироку може бути оскаржена в апеляційному порядку.

5. Умисне невиконання угоди є підставою для притягнення особи до відповідаль­ності, встановленої законом.

собою неможливості його скасування в майбутньому. Якщо в угоді про примирення був встановлений певний строк, протягом якого обвинувачений зобов'язаний був від­шкодовувати потерпілому шкоду або вчинити на його користь певні дії, а останнім жодних дій для відшкодування не вчинялося або вчинялося не в повному обсязі, по­терпілий має право заявити клопотання про скасування вироку, постановленого на підставі угоди. Прокурор з таким клопотанням може звернутися лише у випадку, коли в угоді про визнання винуватості було закріплено обов'язок обвинуваченого після постановлення вироку співпрацювати з органами досудового розслідування (такий обов'язок повинен бути закріплений у чітких формулюваннях, які саме дії має вчиня­ти обвинувачений, протягом якого строку).

Клопотання про скасування вироку, постановленого на підставі угоди про при­мирення або про визнання винуватості, подається до суду першої інстанції, який по­становив вирок. Подання клопотання можливе лише в межах строків давності при­тягнення до кримінальної відповідальності за вчинення відповідного кримінального правопорушення.

2. Розгляд клопотання відбувається у судовому засіданні з обов'язковим повідо­мленням усіх учасників судового провадження. Беручи як аналогію положення ч. 2 ст. 316 КПК, судовий розгляд має бути призначений не пізніше десяти днів після над­ходження клопотання до відповідного суду першої інстанції.

Розгляд клопотання відбувається за обов'язковою участю лише сторін угоди (про­курора і обвинуваченого; потерпілого і обвинуваченого), неявка інших учасників судового провадження не є перешкодою для судового розгляду клопотання.

2. Обов'язок доказування факту невиконання умов угоди покладається на особу, яка подала клопотання (потерпілого, прокурора). Якщо суд визнає факт невиконання умов угоди, він скасовує своєю ухвалою вирок, яким затверджена угода, та у цій же ухвалі, залежно від стадії, на якій була укладена угода, приймає рішення про призна­чення судового розгляду або направлення матеріалів провадження прокурору для завершення досудового розслідування.

Судовий розгляд після скасування вироку, постановленого на підставі угоди, від­бувається в загальному порядку, а покарання призначається в межах санкції статті Особливої частини КК, якою встановлена відповідальність за вчинене кримінальне правопорушення.

Якщо сторона угоди не доведе факту невиконання умов угоди, суд постановляє ухвалу про відмову в скасуванні вироку.

2. Ухвали, постановлені судом за результатами розгляду клопотання про скасуван­ня вироку, постановленого на підставі угоди, оскаржуються в апеляційному порядку, передбаченому гл. 31 КПК.

3. Якщо стороною угоди буде доведено факт умисного невиконання вимог угоди іншою стороною, суд в ухвалі про скасування вироку, постановленого на підставі угоди, ставить питання про притягнення обвинуваченого до кримінальної відпові­дальності за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ст. 389^I КК.

Глава 37

КРИМІНАЛЬНЕ ПРОВАДЖЕННЯ ЩОДО ОКРЕМОЇ КАТЕГОРІЇ

ОСІБ

Стаття 480

Особи, щодо яких здійснюється особливий порядок кримінального провадження

1. Особливий порядок кримінального провадження застосовується стосовно:

1. народного депутата України;

2. судді Конституційного Суду України, професійного судді, а також присяжно­го і народного засідателя на час здійснення ними правосуддя;

3. кандидата у Президенти України;

4. Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини;

5. Голови Рахункової палати, його першого заступника, заступника, головного контролера та секретаря Рахункової палати;

6. депутата місцевої ради;

7. адвоката;

8. Генерального прокурора України, його заступника.

1. У коментованій статті вказано перелік категорій осіб, щодо яких кримінальне провадження здійснюється з урахуванням низки особливостей, передбачених кримі­нальним процесуальним законодавством України.

Особливий порядок кримінального провадження співвідноситься з загальним по­рядком як логічні категорії «особливого» та «загального». Застосування особливого порядку кримінального провадження означає, що стосовно осіб, вказаних у переліку, кримінальне провадження загалом здійснюється за загальними правилами, встанов­леними КПК, із врахуванням низки особливостей (особливих процедур), визначених у подальших статтях глави 37 КПК. Ними є: особливий порядок повідомлення про підозру (щодо всіх категорій, перелічених у цій статті); затримання, обрання запо­біжного заходу у вигляді тримання під вартою чи домашнього арешту (щодо судді, народного депутата України), обшуку, огляду особистих речей і багажу, транспорту, жилого чи службового приміщення, порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції та застосування інших заходів, у тому числі негласних слідчих дій, що відповідно до закону обмежують права і свободи (щодо народного депутата України). Встановлення в законі особливого порядку кри­мінального провадження щодо вказаних осіб спричинене прагненням законодавця забезпечити цим особам найбільш сприятливі умови для здійснення ними власних повноважень та захистити їх від можливого незаконного впливу.

Такі винятки із загального порядку кримінального провадження отримали назву «імунітет» (від лат. ішшипііаз - звільнення, позбавлення), який є синонімом поняття недоторканності (Президента України, народних депутатів України, суддів).

По суті категорії вказаного переліку належать до відповідної професії чи певної посади. Набуття відповідного статусу є чинником, що вирізняє особу із загального правового поля, в якому перебувають інші громадяни України. Офіційний статус, пов'язаний із призначенням чи обранням на певну посаду, створює для особи осо­бливий правовий режим за рахунок додаткових прав та обов'язків. Загалом особа повністю набуває правового статусу з моменту набуття повноважень, що у більшості випадків пов'язано з прийняттям присяги. Водночас у законодавстві відсутні, за окре­мими винятками (наприклад, щодо народних депутатів), положення про те, з якого саме моменту починають діяти відповідні гарантії як елемент правового статусу осо­би. Тому щодо окремих вказаних у статті категорій гарантії мають діяти не з моменту набуття повноважень, а саме з моменту призначення (обрання) на посаду.

1. Відповідно до ст. 1 ЗУ «Про статус народного депутата України» від 17 листо­пада 1992 р. № 2790-ХІІ народний депутат України - це обраний відповідно до ЗУ «Про вибори народних депутатів України» представник Українського народу у ВР України, уповноважений ним протягом строку депутатських повноважень здійснюва­ти повноваження, передбачені Конституцією України та законами України.

Статтею 80 Конституції України визначено, що народним депутатам України га­рантується депутатська недоторканність. Народні депутати України не несуть юри­дичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у парламенті та його органах, за винятком відповідальності за образу чи наклеп. Народні депутати України не можуть без згоди ВРУ бути притягнені до кримінальної відповідальності, затримані чи заарештовані.

ЗУ «Про статус народного депутата України» частково дублює вказані положення Конституції України та додатково визначає, що обшук, затримання народного депу­тата чи огляд особистих речей і багажу, транспорту, жилого чи службового приміщен­ня народного депутата, а також порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції й застосування інших заходів, що відповідно до закону обмежують права і свободи народного депутата, допускаються лише у разі, коли ВР України надано згоду на притягнення його до кримінальної відповідальності, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо.

Депутатська недоторканність як один з основних елементів конституційно-право­вого статусу народного депутата є гарантією безперешкодного та ефективного здій­снення покладених на нього повноважень. Особа, визнана народним депутатом України, користується як гарантією особистої недоторканності людини (ст. 29 Кон­ституції України), так і додатковими гарантіями щодо притягнення до кримінальної відповідальності чи здійснення інших, визначених кримінально-процесуальним за­конодавством, дій. Депутатська недоторканність не означає абсолютну неможливість притягнення народного депутата до кримінальної відповідальності чи здійснення щодо нього окремих дій, а лише передбачає особливий порядок їх здійснення - виключно за згодою ВР України, тобто за наявності додаткових гарантій, які унеможливлюють незаконний вплив на депутата.

Частина 3 ст. 79 Конституції України визначає, що повноваження народних депу­татів України починаються з моменту складення присяги. Водночас необхідно врахо­вувати, що гарантії їх недоторканності починають діяти раніше - з моменту визнання обраними за результатами виборів, засвідченими рішенням відповідної виборчої ко­місії. Так, КСУ у рішенні у справі за конституційним поданням МВС України про офіційне тлумачення положення ч. 3 ст. 80 Конституції України (справа про гарантії депутатської недоторканності) від 27 жовтня 1999 р. № 9-рп/99 дійшов висновку, що гарантії депутатської недоторканності відповідно до положень ч. 3 ст. 80 Конституції України поширюються на народних депутатів України з моменту визнання їх обрани­ми за результатами виборів, засвідченими рішенням відповідної виборчої комісії, і до моменту припинення у встановленому порядку депутатських повноважень.

Припинення повноважень народного депутата України врегульовано ст. 81 Консти­туції України. Так, повноваження народних депутатів України припиняються одночасно з припиненням повноважень ВР України. Повноваження народного депутата України припиняються достроково у разі: 1) складення повноважень за його особистою заявою; 2) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього; 3) визнання його судом недієздатним або безвісно відсутнім; 4) припинення його громадянства або виїзду на постійне проживання за межі України; 5) смерті. Рішення про дострокове припинення повноважень народного депутата України приймається більшістю від конституційного складу ВР України. У разі невиконання вимоги щодо несумісності депутатського ман­дата з іншими видами діяльності повноваження народного депутата України припиня­ються достроково на підставі закону за рішенням суду.

Отже, для визначення того, чи припинені повноваження народного депутата Укра­їни, слід враховувати:

а) чи припинені повноваження ВР України, до складу якої обраний народний де­путат (достроково чи після спливу загального строку повноважень, який становить п' ять років);

б) чи приймалося ВР України у встановленому порядку (більшістю від конститу­ційного складу) рішення про дострокове припинення повноважень цього народного депутата України.

Відповідно до ч. 2 ст. 84 Конституції України рішення ВР України приймаються виключно на її пленарних засіданнях шляхом голосування. Згідно із ЗУ «Про статус народного депутата України» таке рішення приймається в десятиденний строк за по­данням комітету ВР України, до відання якого належать питання регламенту. При­йняте рішення оформляється відповідною постановою ВР України і публікується в газеті «Голос України»;

в) чи ухвалювалося судом рішення про дострокове припинення повноважень цьо­го народного депутата України у зв'язку з невиконанням вимоги щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності.

Порядок дострокового припинення повноважень з цієї підстави визначено ст. 5 вказаного Закону та ст. 223 Регламенту ВР України, а також КАС. Так, відповідно до ст. 180 КАС позовна заява про дострокове припинення повноважень народного депу­тата України в разі невиконання ним вимог щодо несумісності подається до Вищого адміністративного суду України. Рішення, прийняте за наслідками розгляду справи про дострокове припинення повноважень народного депутата України, є остаточним і оскарженню не підлягає. Інформація про таке рішення повідомляється Головою ВР України на пленарному засіданні парламенту.

2. Відповідно до частин 2, 3 ст. 1 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 р. № 2453-УІ судову владу реалізовують професійні судді та, у визначених за­коном випадках, народні засідателі і присяжні шляхом здійснення правосуддя в рамках відповідних судових процедур. Судочинство здійснюється КСУ та судами загальної юрисдикції.

Стаття 51 вказаного Закону визначає, що суддею є громадянин України, який від­повідно до Конституції України та ЗУ «Про судоустрій і статус суддів» призначений чи обраний суддею, займає штатну суддівську посаду в одному з судів України і здій­снює правосуддя на професійній основі. Судді в Україні мають єдиний статус неза­лежно від місця суду в системі судів загальної юрисдикції чи адміністративної по­сади, яку суддя обіймає в суді.

Згідно із ч. 1 ст. 57 вказаного Закону народним засідателем, присяжним є грома­дянин України, який у випадках, визначених процесуальним законом, вирішує справи у складі суду спільно із суддею (суддями), забезпечуючи відповідно до Конституції України безпосередню участь народу у здійсненні правосуддя. Народні засідателі, присяжні під час розгляду і вирішення справ користуються повноваженнями судді.

Відповідно до ч. 3 ст. 62 вказаного Закону на народних засідателів та присяжних поширюються гарантії незалежності і недоторканності суддів, установлені законом, на час виконання ними обов'язків зі здійснення правосуддя.

Таким чином, законодавець прирівняв статус народних засідателів та присяжних до статусу судді, але такі гарантії мають обмежений часовий проміжок (протягом ви­конання ними обов'язків зі здійснення правосуддя).

На міжнародному рівні гарантії незалежності суддів, зокрема їх недоторканності, рекомендовані до застосування низкою міжнародних актів: Основними принципами незалежності судових органів, схваленими резолюціями 40/32 та 40/146 Генеральної Асамблеї ООН від 29 листопада та 13 грудня 1985 р; Монреальською універсальною декларацією про незалежність правосуддя 1983 р; Загальною (універсальною) харті­єю судді, ухваленою 17 листопада 1999 р. Центральною Радою Міжнародної асоціації суддів в Тайпеї (Тайвань); Рекомендацією Ради Європи № 94(12) «Незалежність, ді­євість та роль суддів», ухваленою Комітетом міністрів Ради Європи 13 жовтня 1994 р; Європейською хартією про статус суддів (Рада Європи, 1998 р.) та ін.

На національному рівні гарантії недоторканності суддів визначені Конституцією та законами України. Так, ст. 126 Конституції України передбачає: «незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України. Суддя не може бути без згоди Верховної Ради України затриманий чи заарештований до винесення обвинувального вироку судом».

Це правило стосується як професійних суддів, так і суддів КСУ (ст. 149 Консти­туції України на останніх поширено гарантії незалежності та недоторканності, перед­бачені ст. 126 Конституції України).

Як зазначено в п. 1.2 рішення КСУ у справі за конституційним поданням ВС Укра­їни про офіційне тлумачення положень частин 1, 2 ст. 126 Конституції України та ч. 2 ст. 13 Закону України «Про статус суддів» (справа про незалежність суддів як скла­дову їхнього статусу) від 1 грудня 2004 р. № 19-рп/2004, недоторканність суддів - один із елементів їхнього статусу. Вона не є особистим привілеєм, а має публічно-правове призначення - забезпечити здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом.

Елементи суддівської недоторканності розкриті у ст. 48 («Недоторканність судді») ЗУ «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 р. № 2453-УІ, яка, з урахуванням змін, внесених ЗУ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв'язку з прийняттям Кримінального процесуального кодексу України» від 13 квітня 2012 р. № 4652-УІ (набирає чинності з дня набрання чинності КПК, за винятком окремих положень), передбачає:

1. Суддя є недоторканним. Суддя не може бути без згоди ВР України затриманий чи заарештований до винесення судом обвинувального вироку.

2. Суддя, затриманий за підозрою у вчиненні діяння, за яке встановлена кримі­нальна чи адміністративна відповідальність, повинен бути негайно звільнений після з' ясування його особи. Суддя не може бути підданий приводу чи примусово достав­лений до будь-якого органу чи установи, крім суду.

3. Судді може бути повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопо­рушення лише Генеральним прокурором України або його заступником.

4. Відсторонення судді від посади у зв'язку з притягненням до кримінальної від­повідальності здійснюється Вищою кваліфікаційною комісією суддів України на під­ставі вмотивованого клопотання Генерального прокурора України.

5. Проникнення в житло або інше володіння судді чи його службове приміщення, особистий чи службовий транспорт, проведення там огляду, обшуку чи виїмки, про- слуховування його телефонних розмов, особистий обшук судді, а так само огляд, виїмка його кореспонденції, речей і документів можуть провадитися лише за судовим рішенням.

6. Кримінальне провадження щодо обвинувачення судді у вчиненні кримінально­го правопорушення не може здійснюватися тим судом, в якому обвинувачений обіймає чи обіймав посаду судді. У разі якщо згідно із загальними правилами підсудності кримінальне провадження стосовно судді має здійснюватися тим судом, в якому об­винувачений обіймає чи обіймав посаду судді, кримінальне провадження здійснюєть­ся судом, найбільш територіально наближеним до суду, в якому обвинувачений обіймає чи обіймав посаду судді, іншої адміністративно-територіальної одиниці (Автономної Республіки Крим, області, міст Києва чи Севастополя).

7. За шкоду, завдану судом, відповідає держава на підставах та в порядку, встанов­лених законом.

Детальніше стосовно затримання судді, обрання щодо нього запобіжного заходу див. коментар до ст. 482 КПК.

При визначенні особливостей конституційно-правового статусу суддів слід вра­ховувати, що відповідно до ст. 55 вказаного Закону особа, вперше призначена на по­саду судді, набуває повноважень судді після складення присяги судді. Однак з огляду на те, що між моментами призначення судді на посаду Президентом України, зараху­вання до штату суду на відповідну посаду та прийняття присяги може минути певний час, а також враховуючи визначення поняття судді, надане вище, правильним є по­ширення гарантій недоторканності на таку особу саме з моменту зарахування її до штату одного із судів України на штатну суддівську посаду.

Відповідно до ч. 5 ст. 79 вказаного Закону особа, обрана на посаду судді безстро­ково, набуває статусу судді з дня набрання чинності відповідною постановою ВР України. Згідно із ч. 4 ст. 126 Конституції України судді обіймають посади безстроко­во, крім суддів КСУ та суддів, які призначаються на посаду судді вперше. У частині 5 цієї статті визначено перелік випадків звільнення судді органом, що його обрав або призначив, а саме: 1) закінчення строку, на який його обрано чи призначено; 2) до­сягнення суддею 65-річного віку; 3) неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров'я; 4) порушення суддею вимог щодо несумісності; 5) порушення суддею присяги; 6) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього; 7) припи­нення його громадянства; 8) визнання його безвісно відсутнім або оголошення по­мерлим; 9) подання суддею заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням.

Проте слід зауважити, що звільнення судді з посади у відставку не припиняє у такої особи статусу судді, а лише припиняє відповідні повноваження. Відповідно до ч. 5 ст. 109 вказаного Закону за суддею, звільненим за його заявою про відставку, зберігається звання судді та гарантії недоторканності, встановлені для судді до його виходу у відставку. Таким чином, статус судді у відставці є прирівняним до консти­туційного статусу професійного судді, а тому щодо нього теж повинен застосовува­тися особливий порядок кримінального провадження (за наявності на те підстав).

Списки народних засідателів, списки присяжних затверджуються рішенням від­повідної місцевої ради у порядку, визначеному статтями 58, 58¹ ЗУ «Про судоустрій і статус суддів». Проте відповідні гарантії щодо цих осіб починають діяти не з момен­ту включення даних про них до списків, а безпосередньо з моменту, коли особа по­чинає здійснювати як посадова особа судової влади державно-владні повноваження публічного характеру у конкретному кримінальному провадженні. Залучення народних засідателів, присяжних до виконання обов'язків у суді врегульовано ст. 61 вказаного Закону.

Детальніше про виклик присяжних - див. коментар до ст. 385 КПК.

Частиною 1 ст. 17 ЗУ «Про Конституційний Суд України» від 16 жовтня 1996 р. № 422/96-ВР передбачено, що суддя КСУ вступає на посаду з дня складення ним при­сяги судді КСУ. Але гарантії недоторканності суддя КСУ отримує з моменту призна­чення на посаду Президентом України, ВР України або з'їздом суддів України, тобто з дати прийняття одним із цих суб'єктів відповідного указу, постанови чи рішення.

Звільнення з посади судді КСУ врегульовано ст. 23 вказаного Закону, ст. 216 Ре­гламенту ВР України. Підстави для звільнення судді КСУ такі самі, як і для профе­сійного судді.

Щодо судді КСУ, звільненого у зв'язку з виходом у відставку, продовжують діяти відповідні гарантії недоторканності навіть після звільнення його з посади.

Необхідно враховувати, що звільнення з посади Голови КСУ, заступника Голови КСУ не позбавляє їх повноважень судді КСУ, а тому ці особи в разі звільнення з таких посад продовжують користуватися відповідними гарантіями недоторканності суддів.

3. Виходячи з положень ЗУ «Про вибори Президента України» від 5 березня 1999 р. № 474-ХІУ кандидатом у Президенти України є особа, висунута як кандидат на пост Президента України громадянами України, які мають право голосу, що реалізується ними через політичні партії та їх виборчі блоки або шляхом самовисування та зареє­стрована у встановленому законом порядку. Порядок висування кандидатів партіями (блоками) врегульовано ст. 47, а самовисування - ст. 48 цього Закону.

Офіційно особа набуває статусу кандидата на пост глави держави після реєстрації Центральною виборчою комісією (порядок реєстрації визначено ст. 51 вказаного За­кону). У разі реєстрації кандидата уповноваженому представнику партії (блоку) або кандидату на пост Президента України не пізніше наступного дня видається копія постанови про реєстрацію. Кандидату на пост Президента України не пізніш як у триденний строк з дня прийняття рішення про його реєстрацію видається посвідчен­ня кандидата на пост Президента України за формою, встановленою Центральною виборчою комісією. Рішення про реєстрацію кандидата на пост Президента України у цей же строк оприлюднюється в газетах «Голос України» та «Урядовий кур'єр». Саме факт реєстрації кандидата дає старт усім подальшим офіційним діям кандидата як офіційного суб'єкта виборчого процесу.

Статтею 56 ЗУ «Про вибори Президента України» передбачені випадки скасуван­ня рішення про реєстрацію кандидата на пост Президента України, а саме: 1) звер­нення кандидата на пост Президента України у будь-який час після його реєстрації, однак не пізніше ніж за п'ять днів до дня виборів або дня повторного голосування, з письмовою заявою про відмову від балотування; 2) виникнення обставин, передбаче­них частинами 5 та 12 ст. 46 Закону (вихід партії, яка висунула особу кандидатом, з блоку, розпуск виборчого блоку); 3) припинення громадянства України кандидата на пост Президента України; 4) вибуття кандидата на пост Президента України за межі України для постійного проживання; 5) визнання кандидата на пост Президента Укра­їни недієздатним чи набрання стосовно нього законної сили обвинувальним вироком суду за вчинення умисного злочину. Рішення ЦВК про скасування реєстрації канди­дата на пост Президента України оприлюднюється в державних засобах масової ін­формації.

Рішенням КСУ у справі за конституційними поданнями Президента України та 48 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституцій- ності) окремих положень законів України «Про вибори Президента України», «Про державний реєстр виборців», «Про внесення змін до деяких законодавчих актів Укра­їни щодо виборів Президента України» та КАС (справа про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо виборів Президента України) від 19 жовтня 2009 р. встановлено конституційність вказаних положень частин 1, 2, 5 ст. 56 ЗУ «Про ви­бори Президента України».

Таким чином, скасування рішення про реєстрацію має незворотні юридичні на­слідки, які зводяться до вибуття особи з виборчого процесу та втрати статусу канди­дата на пост глави держави.

Отже, при визначенні того, чи має особа статус кандидата на пост Президента України, слід встановити, чи набуто його у встановленому законом порядку (шляхом реєстрації) та чи не втрачено у зв'язку зі скасуванням реєстрації.

Із дня офіційного оголошення результатів виборів, за якими було обрано Прези­дента України, особа втрачає статус кандидата на пост Президента України.

4. Відповідно до ст. 101 Конституції України парламентський контроль за додер­жанням конституційних прав і свобод людини й громадянина здійснює Уповноваже­ний ВР України з прав людини.

Відповідно до ст. 4 ЗУ «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав лю­дини» від 23 грудня 1997 р. № 776/97-ВР Уповноважений є посадовою особою, статус якої визначається Конституцією України, цим Законом, ЗУ «Про державну службу». Уповноважений здійснює свою діяльність незалежно від інших державних органів та посадових осіб.

У частині 3 ст. 20 ЗУ «Про уповноваженого Верховної Ради України з прав люди­ни» (з урахуванням нової редакції, яка набирає чинності з дня набрання чинності КПК) визначено: Уповноважений користується правом недоторканності на весь час своїх повноважень. Він не може бути без згоди ВР України притягнутий до кримінальної відповідальності або підданий заходам адміністративного стягнення, що накладають­ся в судовому порядку, затриманий, заарештований, підданий обшуку, а також осо­бистому огляду. Повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушен­ня може бути здійснено Уповноваженому лише Генеральним прокурором України.

Чинним законодавством не врегульовано момент початку дії гарантій недоторкан­ності Уповноваженого ВР України з прав людини як елементу його конституційно- правового статусу. Враховуючи, що вони фактично мають такий же обсяг складових, як і гарантії недоторканності народних депутатів України, логічно враховувати, що їх дія починається не з моменту набуття повноважень, а з моменту призначення на по­саду, тобто ухвалення ВРУ відповідної постанови.

Згідно із п. 16 ч. 1 ст. 85 Конституції України призначення на посаду та звільнен­ня з посади Уповноваженого ВР України з прав людини належить до повноважень ВР України. Відповідно до ч. 6 ст. 5 вказаного вище Закону Уповноважений призначаєть­ся строком на п'ять років, який починається з дня складення ним присяги на пленар­ному засіданні ВРУ. У частині 2 ст. 7 цього Закону визначено, що повноваження Уповноваженого починаються з моменту складення присяги.

Частиною 3 ст. 4 вказаного Закону передбачено, що повноваження Уповноваже­ного не можуть бути припинені чи обмежені у разі закінчення строку повноважень ВР України або її розпуску (саморозпуску), введення воєнного або надзвичайного стану в Україні чи в окремих її місцевостях. Отже, це положення Закону слід врахо­вувати при визначенні того, чи припинені повноваження Уповноваженого.

Випадки припинення повноважень Уповноваженого визначені у ст. 9 Закону, а саме: 1) його відмова від подальшого виконання обов'язків шляхом подання заяви про складення своїх повноважень; 2) набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо нього; 3) набрання законної сили рішенням суду про визнання особи, яка обіймає посаду Уповноваженого, безвісно відсутньою або про оголошення її померлою; 4) складення присяги новообраним Уповноваженим; 5) смерті особи, яка обіймає по­саду Уповноваженого. ВР України приймає рішення про звільнення з посади Уповно­важеного до закінчення строку, на який його було обрано, у разі: 1) порушення при­сяги; 2) порушення вимог щодо несумісності діяльності; 3) припинення громадянства України; 4) неспроможності протягом більше чотирьох місяців підряд виконувати обов'язки через незадовільний стан здоров'я чи втрату працездатності.

Відповідно до ч. 6 ст. 9 вказаного Закону припинення повноважень та звільнення з посади Уповноваженого оформляються відповідною постановою ВР України. Таким чином, з дня прийняття такої постанови особа втрачає статус Уповноваженого, а тому підпадає під дію загального порядку кримінального провадження.

5. Частиною 1 ст. 8 ЗУ «Про Рахункову палату» від 11 липня 1996 року № 315/96- ВР визначено, що до складу Рахункової палати входять Голова Рахункової палати та члени Рахункової палати: Перший заступник і заступник Голови, головні контролери та Секретар Рахункової палати.

У пункті 15 ч. 1 ст. 85 Конституції України передбачено, що призначення на по­сади та звільнення з посад Голови та інших членів Рахункової палати належить до повноважень ВР України.

Голова Рахункової палати призначається на посаду Верховною Радою України за поданням Голови ВР України строком на 7 років з правом призначення на другий строк. Кандидат на посаду Голови Рахункової палати вважається призначеним, якщо за результатами таємного голосування він отримав більшість голосів від конституцій­ного складу ВР України. Перший заступник і заступник Голови, головні контролери та Секретар Рахункової палати призначаються на посаду ВР України за поданням Голови Рахункової палати шляхом таємного голосування за списком строком на 7 років у порядку, встановленому для призначення Голови Рахункової палати.

Перший заступник Голови Рахункової палати виконує посадові обов'язки відпо­відно до Регламенту Рахункової палати, у разі відсутності Голови Рахункової палати виконує його функції, за дорученням Голови Рахункової палати представляє Рахунко­ву палату у ВР України, її комітетах, у центральних органах виконавчої влади і за кордоном.

Головні контролери - керівники департаментів Рахункової палати є посадовими особами, які здійснюють керівництво певними напрямами діяльності Рахункової па­лати відповідно до її функцій.

Головні контролери - керівники департаментів можуть бути достроково звільнені з посади, крім відставки або звільнення за власним бажанням, у разі незадовільного виконання своїх посадових обов'язків, порушення законодавства або зловживання своїм службовим становищем за поданням Колегії Рахункової палати, якщо таке рі­шення прийнято більшістю голосів від конституційного складу ВР України.

Секретар Рахункової палати здійснює керівництво апаратом Рахункової палати.

Законом Голові Рахункової палати, його Першому заступнику і заступнику, голо­вним контролерам і Секретарю Рахункової палати гарантовано професійну незалеж­ність. Вони можуть бути достроково звільнені з посади за поданням Голови ВР Укра­їни у разі: 1) порушень ними законодавства України або допущення зловживань по службі - за рішенням ВР України; 2) особистої заяви про відставку; 3) тривалої хво­роби, підтвердженої медичною установою, що перешкоджає їх діяльності на займаній посаді; 4) досягнення ними 65-річного віку. Рішення ВР України про звільнення з посади названих осіб у цих випадках приймається більшістю голосів від конституцій­ного складу ВР України. Діяльність Рахункової палати може бути зупинена у випадках, визначених чинним законодавством України.

Гарантії правового статусу посадових осіб Рахункової палати визначені ст. 37 за­значеного вище Закону. Так, ч. 2 цієї статті (у новій редакції, яка набуває чинності з дня набрання чинності КПК) передбачено, що повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення Голові Рахункової палати, Першому заступнику і за­ступнику Голови, головним контролерам, Секретарю Рахункової палати може бути здійснено лише Генеральним прокурором України.

Варто зауважити, що раніше обсяг гарантій вказаних осіб був значно ширшим (передбачалася заборона затримання, притягнення до кримінальної відповідальності без згоди ВР України), але рішенням КС України у справі за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України (конституційності) За­кону України «Про Рахункову палату Верховної Ради України» (справа про Рахункову палату) від 23 грудня 1997 р. № 7-зп положення ч. 1 ст. 37 цього Закону визнані таки­ми, що не відповідають Конституції України, а тому вони втратили чинність.

6. Згідно із ч. 1 ст. 141 Конституції України до складу сільської, селищної, міської, районної, обласної ради входять депутати, які обираються жителями села, селища, міста, району, області на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Строк повноважень сільської, селищної, міської, районної, обласної ради, депутати якої обрані на чергових виборах, становить п'ять років. При­пинення повноважень сільської, селищної, міської, районної, обласної ради має на­слідком припинення повноважень депутатів відповідної ради.

Правовий статус депутатів сільської, селищної, міської, районної у місті, районної, обласної ради визначається ЗУ «Про статус депутатів місцевих рад» від 11 липня 2002 р. № 93-ІУ.

Відповідно до ст. 2 вказаного Закону, депутат сільської, селищної, міської, район­ної у місті, районної, обласної ради (далі - депутат місцевої ради) є представником інтересів територіальної громади села, селища, міста чи їх громад, який відповідно до Конституції України і Закону України «Про вибори депутатів місцевих рад та сіль­ських, селищних, міських голів» обирається на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування на строк, встановлений Конституцією України.

Як передбачено у ч. 2 ст. 4 ЗУ «Про статус депутатів місцевих рад», повноважен­ня депутата місцевої ради починаються з дня відкриття першої сесії відповідної ради з моменту офіційного оголошення підсумків виборів відповідною територіальною виборчою комісією і закінчуються в день відкриття першої сесії цієї ради нового скликання, крім передбачених законом випадків дострокового припинення повнова­жень депутата місцевої ради або ради, до складу якої його обрано. Відповідно до ст. 5 цього Закону повноваження депутата місцевої ради припиняються достроково за наявності перелічених підстав, засвідчених офіційними документами, без прийняття рішення відповідної ради у разі: 1) його відкликання виборцями у встановленому цим Законом порядку; 2) припинення його громадянства України або виїзду на постійне проживання за межі України; 3) обрання або призначення його на посаду, зайняття якої згідно з Конституцією України і законом не сумісне з виконанням депутатських повноважень; 4) обрання його депутатом іншої місцевої ради; 5) визнання його судом недієздатним або безвісно відсутнім; 6) набрання законної сили обвинувальним ви­роком суду, за яким його засуджено до позбавлення волі, або набрання законної сили рішенням суду щодо притягнення його до відповідальності за корупційне правопору­шення; 7) його смерті. Повноваження депутата місцевої ради можуть припинятися достроково також за рішенням відповідної ради у зв'язку з: 1) набранням законної сили обвинувальним вироком суду, за яким його засуджено до покарання, не пов'язаного з позбавленням волі; 2) особистою заявою депутата місцевої ради про складення ним депутатських повноважень.

Частиною 1 ст. 31 вказаного Закону (у редакції, яка набирає чинності з дня на­брання чинності КПК) врегульовано особливості повідомлення про підозру у вчинен­ні кримінального правопорушення депутату місцевої ради, а саме: повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення депутату місцевої ради може бути здійснено відповідно Генеральним прокурором України, заступником Генерального прокурора України, прокурором Автономної Республіки Крим, області, міста Києва або Севастополя у межах його повноважень. Прокурор, який здійснив повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення депутату місцевої ради, по­відомляє про це відповідну місцеву раду не пізніше наступного робочого дня з дня повідомлення про підозру.

У ЗУ «Про статус депутатів місцевих рад» до останніх не віднесено депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим; вказівка щодо них відсутня і в пере­ліку осіб коментованої статті КПК. Їх статус врегульовано Законом України «Про статус депутата Верховної Ради Автономної Республіки Крим» від 22 грудня 2006 р. № 533-У, системний аналіз якого дає змогу вважати цей статус фактично прирівняним до статусу депутата місцевої ради, зокрема у частині гарантій діяльності. Про це свідчить також ст. 25 вказаного Закону у її новій редакції (зміни набирають чинності з дня набрання чинності КПК).

До того ж у ст. 481 КПК депутата Верховної Ради Автономної Республіки Крим вказано як особу, якій в особливому порядку здійснюється повідомлення про підозру. Це дає змогу фактично віднести його до осіб, перелік яких міститься у коментованій статті.

Це стосується і сільського, селищного, міського голови, посилання на яких від­сутнє в переліку ст. 480 КПК, водночас у ст. 481 КПК вони вказані як особи, яким в особливому порядку здійснюється повідомлення про підозру. Згідно із ч. 2 ст. 141 Конституції України територіальні громади на основі загального, рівного, прямого виборчого права обирають шляхом таємного голосування відповідно сільського, се­лищного, міського голову, який очолює виконавчий орган ради та головує на її засі­даннях. Строк повноважень сільського, селищного, міського голови, обраного на чергових виборах, становить п'ять років.

У частині 1 ст. 42 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 2007 р. № 280/97-ВР передбачено, що повноваження сільського, селищного, міського голови починаються з моменту оголошення відповідною сільською, селищ­ною, міською виборчою комісією на пленарному засіданні ради рішення про його обрання. Повноваження сільського, селищного, міського голови закінчуються в день відкриття першої сесії відповідної сільської, селищної, міської ради, обраної на на­ступних чергових місцевих виборах, або, якщо рада не обрана, з моменту вступу на цю посаду іншої особи, обраної на наступних місцевих виборах, крім випадків до­строкового припинення його повноважень відповідно до частин 1 та 2 ст. 79 цього Закону.

У статті 12 зазначеного Закону визначено, що сільський, селищний, міський голо­ва є головною посадовою особою територіальної громади відповідно села (добро­вільного об'єднання в одну територіальну громаду жителів кількох сіл), селища, міста. На сільських, селищних, міських голів поширюються повноваження та гарантії депутатів рад, передбачені законом про статус депутатів рад, якщо інше не встанов­лено законом.

7. Відповідно до ст. 6 ЗУ «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» від 4 липня 2012 р. № 5043-УІ адвокатом може бути фізична особа, яка має повну вищу юридич­ну освіту, володіє державною мовою, має стаж роботи в галузі права не менше двох років, склала кваліфікаційний іспит, пройшла стажування (крім випадків, встановле­них цим Законом), склала присягу адвоката України та отримала свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю.

Згідно зі ст. 11 Закону особа, стосовно якої радою адвокатів регіону прийнято рі­шення про видачу свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю, не пізніше тридцяти днів з дня прийняття цього рішення складає перед радою адвокатів регіону присягу адвоката України. Відповідно до ст. 12 Закону особі, яка склала присягу адво­ката України, радою адвокатів регіону у день складення присяги безоплатно видаються свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю та посвідчення адвоката Укра­їни. Таким чином, враховуючи перелік вимог щодо адвоката, саме після прийняття присяги, отримання свідоцтва та посвідчення особа набуває статусу адвоката.

Втрата особою відповідного статусу пов'язується з припиненням права на занят­тя адвокатською діяльністю, що здійснюється рішенням кваліфікаційно-дисциплінар­ної комісії адвокатури шляхом анулювання свідоцтва про право на заняття адвокат­ською діяльністю у випадках: подання адвокатом заяви про припинення права на за­няття адвокатською діяльністю; визнання адвоката безвісно відсутнім або оголошен­ня його померлим; смерті адвоката; накладення на адвоката дисциплінарного стягнен­ня у вигляді позбавлення права на заняття адвокатською діяльністю; встановлення факту надання недостовірних відомостей для отримання свідоцтва про право на за­няття адвокатською діяльністю та складення присяги адвоката України; набрання законної сили обвинувальним вироком суду стосовно адвоката за вчинення тяжкого, особливо тяжкого злочину, а також злочину середньої тяжкості, за який призначено покарання у вигляді позбавлення волі.

Відсутність відомостей про адвоката в Єдиному реєстрі адвокатів України ще не означає втрату цією особою відповідного статусу. Тому навіть за такої умови щодо адвоката повинен застосовуватися особливий порядок кримінального провадження.

Гарантії адвокатської діяльності визначені у ст. 23 ЗУ «Про адвокатуру та адво­катську діяльність», зокрема: забороняються будь-які втручання і перешкоди здійснен­ню адвокатської діяльності; забороняється вимагати від адвоката, його помічника, стажиста, особи, яка перебуває у трудових відносинах із адвокатом, адвокатським бюро, адвокатським об'єднанням, а також від особи, стосовно якої припинено або зупинено право на заняття адвокатською діяльністю, надання відомостей, що є адво­катською таємницею. З цих питань зазначені особи не можуть бути допитані, крім випадків, якщо особа, яка довірила відповідні відомості, звільнила цих осіб від обов'язку зберігати таємницю в порядку, передбаченому законом; забороняється про­ведення огляду, розголошення, витребування чи вилучення документів, пов'язаних із здійснення адвокатської діяльності; забороняється втручання у приватне спілкування адвокатів з клієнтом; повідомлення про підозру адвоката у вчиненні кримінального правопорушення може бути здійснене виключно Генеральним прокурором України, його заступником, прокурором Автономної Республіки Крим, області, міста Києва та міста Севастополя.

8. Відповідно до ст. 122 Конституції України прокуратуру України очолює Гене­ральний прокурор України, який призначається на посаду за згодою ВР України та звільняється з посади Президентом України. ВР України може висловити недовіру Генеральному прокуророві України, що має наслідком його відставку з посади. Строк повноважень Генерального прокурора України - п'ять років.

Згідно із рішенням КСУ у справі за конституційним поданням Генеральної про­куратури України щодо офіційного тлумачення положень ч. 2 ст. 122 Конституції України, ч. 3 ст. 2 Закону України «Про прокуратуру» від 2 квітня 2008 р. № 5-рп/2008 акти Президента України про призначення відповідно до законодавства на посаду Генерального прокурора України і звільнення з цієї посади набирають чинності з моменту їх видання. Строк повноважень Генерального прокурора України починаєть­ся з моменту набрання чинності актом Президента України про призначення особи на цю посаду і закінчується після спливу п'яти календарних років.

До закінчення п' ятирічного строку повноважень, тобто достроково, Генеральний прокурор України може бути звільнений з підстав, визначених у ч. 1 ст. 122 Консти­туції України, частинах 1, 2 ст. 2 ЗУ «Про прокуратуру» від 5 листопада 1991 р. № 1789-ХІІ, а саме: висловлення Верховною Радою України недовіри, що має наслідком відставку з посади; неможливість виконувати свої повноваження за станом здоров'я; порушення вимог щодо несумісності; набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього; припинення його громадянства або подання заяви про звільнення з по­сади за власним бажанням.

Отже, визначаючи, чи має особа статус Генерального прокурора України, необхідно враховувати реалізацію вказаних у законі вимог щодо його призначення та звільнення.

Що стосується першого заступника, заступників Генерального прокурора України, то відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 15 вказаного Закону їх призначає саме Генеральний про­курор України. Нормативне врегулювання діяльності заступників Генерального про­курора України міститься в Регламенті Генеральної прокуратури України, затвердже­ному наказом Генерального прокурора України від 30 вересня 2005 р. № 53.

Стаття 481

Повідомлення про підозру

1. Письмове повідомлення про підозру здійснюється:

1) адвокату, депутату місцевої ради, депутату Верховної Ради Автономної Рес­публіки Крим, сільському, селищному, міському голові - Генеральним прокурором

України, його заступником, прокурором Автономної Республіки Крим, області, міст Києва або Севастополя в межах його повноважень;

2. народному депутату України, кандидату у Президенти України, Уповноваже­ному Верховної Ради України з прав людини, Голові Рахункової палати, його першому заступнику, заступнику, головному контролеру, секретарю Рахункової палати, за­ступникам Генерального прокурора України - Генеральним прокурором України;

3. судді Конституційного Суду України, професійному судді, присяжному та на­родному засідателю на час здійснення ними правосуддя - Генеральним прокурором України або його заступником;

4. Генеральному прокурору України - заступником Генерального прокурора України.

1. Про поняття підозри, повідомлення про підозру - див. коментар до статей 276, 277 КПК.

Виходячи з положень п. 14 ч. 1 ст. 3 КПК, з моменту повідомлення особі про під­озру у вчиненні кримінального правопорушення починається притягнення до кримі­нальної відповідальності як стадія кримінального провадження.

Отже, коментована стаття фактично визначає суб'єктів, правомочних притягувати до кримінальної відповідальності осіб, щодо яких здійснюється особливий порядок кримінального провадження.

Статтею передбачено «здійснення письмового повідомлення», а це означає скла­дання тексту письмового повідомлення про підозру правомочним прокурором. Що стосується вручення письмового повідомлення відповідній особі, то у коментованій статті Генерального прокурора України, його заступника, прокурора Автономної Республіки Крим, області, міст Києва або Севастополя не зобов'язано безпосередньо здійснювати такі дії. Вручення письмового повідомлення, як випливає з тексту ст. 278 КПК, за певних умов може здійснюватися у спосіб, передбачений КПК для вручення повідомлень, тобто направлення поштою, електронною поштою, факсимільним зв'язком тощо.

Таким чином, складання письмового тексту повідомлення про підозру щодо осіб, вказаних у ст. 480 КПК, здійснюється уповноваженим прокурором (Генеральним про­курором України, його заступником, прокурором Автономної Республіки Крим, об­ласті, міст Києва або Севастополя). Вручення ж повідомлення може здійснюватися як вказаними особами, так і слідчим, який проводить досудове розслідування, чи про­курором, який здійснює процесуальне керівництво у відповідному провадженні.

Зміст повідомлення про підозру має відповідати вимогам, визначеним у ст. 277 КПК.

Стаття 482

Особливості порядку притягнення до кримінальної відповідальності, затримання і обрання запобіжного заходу

1. Затримання судді або обрання стосовно нього запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою чи домашнього арешту до ухвалення обвинувального вироку судом не може бути здійснено без згоди Верховної Ради України.

2. Притягнення до кримінальної відповідальності народного депутата України, його затримання або обрання стосовно нього запобіжного заходу у вигляді триман­ня під вартою чи домашнього арешту не може бути здійснено без згоди Верховної Ради України.

3. Обшук, затримання народного депутата України чи огляд його особистих речей і багажу, транспорту, жилого чи службового приміщення, а також порушення таєм­ниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції та засто­сування інших заходів, в тому числі негласних слідчих дій, що відповідно до закону об­межують права і свободи народного депутата України, допускаються лише у разі, якщо Верховною Радою України надано згоду на притягнення його до кримінальної відповідальності, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо.

4. Особливості порядку притягнення народного депутата України до відповідаль­ності визначаються Конституцією України, Законом України «Про статус народ­ного депутата України», Регламентом Верховної Ради України, та цим Кодексом.

   1. Коментована стаття передбачає порядок здійснення окремих процесуальних дій щодо осіб, яким відповідно до їх статусу гарантовано недоторканність, а саме народ­них депутатів та суддів.

Щодо законодавчого регулювання статусу відповідних осіб див. коментар до ст. 480 КПК.

2. Рішенням КСУ у справі за конституційним поданням 56 народних депутатів України про офіційне тлумачення положень частин 1, 3 ст. 80 Конституції України, ч. 1 ст. 26, частин 1, 2, 3 ст. 27 Закону України «Про статус народного депутата України» від 17 листопада 1992 р. № 2790-ХІІ та за конституційним поданням МВС про офі­ційне тлумачення положення ч. 3 ст. 80 Конституції України стосовно затримання народного депутата України (справа про гарантії депутатської недоторканності) від 26 червня 2003 р. № 12-рп/2003, зокрема, визначено: положення ч. 1 ст. 80 Конститу­ції України, за яким народним депутатам України гарантується депутатська недотор­канність, та відповідне положення ч. 1 ст. 27 ЗУ «Про статус народного депутата України» треба розуміти так, що депутатська недоторканність як елемент статусу народного депутата України є конституційною гарантією безперешкодного та ефек­тивного здійснення народним депутатом України своїх повноважень і передбачає звільнення його від юридичної відповідальності у визначених Конституцією України випадках та особливий порядок притягнення народного депутата України до кримі­нальної відповідальності, його затримання, арешту, а також застосування інших за­ходів, пов'язаних з обмеженням його особистих прав і свобод.

Положення ч. 3 ст. 80 Конституції України, ч. 1 ст. 27 Закону України «Про статус народного депутата України» стосовно затримання народного депутата України треба розуміти так, що затримання як тимчасовий запобіжний кримінально-процесуальний і як адміністративно-процесуальний заходи може бути застосоване до народного де­путата України лише за згодою ВР України, на підставах та в порядку, встановлених Конституцією і законами України.

Положення ч. 3 ст. 80 Конституції України, ч. 1 ст. 27 ЗУ «Про статус народного депутата України» стосовно арешту народного депутата України слід розуміти так, що арешт (взяття під варту) як кримінально-процесуальний запобіжний захід і арешт як адміністративне стягнення за вчинене правопорушення можуть бути застосовані до народного депутата України лише за згодою ВР України, на підставах та в порядку, встановлених Конституцією і законами України.

Положення ч. 2 ст. 27 Закону України «Про статус народного депутата України» стосовно затримання народного депутата України у контексті положень ч. 3 ст. 80 Конституції України слід розуміти так, що затримання чи арешт народного депутата України можливі за згодою ВР України незалежно від наявності її згоди на притяг­нення цього народного депутата України до кримінальної відповідальності.

Таким чином, можливість здійснення щодо народного депутата України відповід­них процесуальних дій безпосередньо обумовлена наявністю відповідної згоди ВР України.

Термін «згода» означає позитивну відповідь, дозвіл на що-небудь; підтвердження чого-небудь; погодження з чимось. У контексті положень чинного законодавства та КПК під «згодою ВР України» слід розуміти рішення ВР України, прийняте у вста­новленому порядку, про дозвіл на здійснення стосовно певних осіб, які користуються гарантіями недоторканності, тих чи інших процесуальних дій, передбачених КПК.

Порядок розгляду у ВР України питання про згоду на притягнення до криміналь­ної відповідальності, затримання чи арешт народного депутата України визначено гл. 35 Регламенту ВР України, затвердженого ЗУ від 10 лютого 2010 р. № 1861-УІ.

Так, Регламентом (частини 2-4 ст. 218) визначено, що подання про надання згоди на притягнення до кримінальної відповідальності, затримання чи арешт народного депутата ініціюється органами досудового слідства. При цьому щодо кожного виду запобіжного заходу подається окреме подання. Подання щодо народного депутата повинно бути підтримано і внесено до ВР України Генеральним прокурором України. Подання про надання згоди на притягнення до кримінальної відповідальності, затри­мання чи арешт народного депутата повинно бути вмотивованим і достатнім, містити конкретні факти й докази, що підтверджують факт вчинення зазначеною в поданні особою суспільно небезпечного діяння, визначеного КК. У поданні про затримання чи арешт повинно бути чітке обґрунтування необхідності затримання чи арешту. По­дання, що не відповідає вимогам цієї статті, Голова ВР України повертає Генерально­му прокуророві України, про що повідомляє ВР України на найближчому пленарному засіданні ВР України.

Порядок передбачає надання народним депутатом України письмового пояснення, подальшу підготовку висновку відповідним комітетом, розгляд його на засіданні ко­мітету, розгляд подання на пленарному засіданні ВРУ, обговорення, голосування.

Рішення про надання згоди на притягнення до кримінальної відповідальності, за­тримання чи арешт ВР України приймає відкритим поіменним голосуванням більшіс­тю голосів народних депутатів від її конституційного складу, яке оформляється по­становою ВР України. Рішення ВР України про надання згоди на притягнення до кримінальної відповідальності, затримання чи арешт не переглядаються, крім випад­ку виявлення обставин, що не були відомі Верховній Раді під час розгляду відповід­ного подання. Про прийняте рішення Голова ВР України негайно повідомляє Гене­рального прокурора України.

3. Відповідно до п. 14 ч. 1 ст. 3 КПК притягнення до кримінальної відповідаль­ності - це стадія кримінального провадження, яка починається з моменту повідомлен­ня особі про підозру у вчиненні кримінального правопорушення.

Отже, для повідомлення народному депутату про підозру, його затримання або обрання стосовно нього запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою чи до­машнього арешту необхідною умовою є попереднє отримання у встановленому по­рядку згоди ВР України. Інші процесуальні дії, визначені у ч. 3 коментованої статті, здійснюються лише у разі, якщо попередньо ВР України надано згоду на притягнення депутата до кримінальної відповідальності у цьому ж провадженні та лише за умови неможливості отримати інформацію іншим шляхом.

4. Порядок розгляду питання про затримання чи арешт судді КСУ, судді суду за­гальної юрисдикції визначено главою 35 Регламенту ВР України.

Так, зокрема, у частинах 2-4 ст. 218 Регламенту визначено, що подання про на­дання згоди на затримання чи арешт судді КСУ, судді суду загальної юрисдикції іні­ціюється судовими органами. При цьому щодо кожного виду запобіжного заходу подається окреме подання. Подання щодо судді суду загальної юрисдикції, судді КСУ повинно бути підтримано і внесено до Верховної Ради Головою ВСУ. Подання про затримання чи арешт судді суду загальної юрисдикції, судді КСУ повинно бути вмо­тивованим і достатнім, містити конкретні факти і докази, що підтверджують факт вчинення зазначеною в поданні особою суспільно небезпечного діяння, визначеного КК України. У поданні про затримання чи арешт повинне бути чітке обґрунтування необхідності затримання чи арешту. Подання, що не відповідає вимогам цієї статті, Голова ВР України повертає Голові ВСУ, про що повідомляє ВР України на найближ­чому пленарному засіданні Верховної Ради.

Надалі відповідний комітет готує висновок щодо питання про надання згоди на затримання чи арешт судді. Внесене подання розглядається на пленарному засіданні ВР України та обговорюється. Рішення про надання згоди на затримання чи арешт ВР України приймає відкритим поіменним голосуванням більшістю голосів народних депутатів від її конституційного складу, яке оформляється постановою ВР України. Рішення ВР України про затримання чи арешт не переглядаються, крім випадку ви­явлення обставин, що не були відомі Верховній Раді під час розгляду відповідного подання. Про прийняте рішення Голова ВРУ негайно повідомляє Голову ВСУ.

Стаття 483

Інформування державних та інших органів чи службових осіб

1. Про застосування запобіжного заходу, ухвалення вироку повідомляються:

1. щодо адвокатів - відповідні органи адвокатського самоврядування;

2. щодо інших категорій осіб, передбачених статтею 480 цього Кодексу, - орга­ни і службові особи, які їх обрали або призначили чи відповідають за заміщення їхніх посад.

1. «Інформувати» означає повідомляти про що-небудь, доводити до відома. У ко­ментованій статті під інформуванням слід розуміти доведення до відома осіб (органів), які обрали, призначили на посаду чи відповідають за заміщення посад осіб, щодо яких застосовується особливий порядок кримінального провадження, інформації про за­стосування щодо останніх запобіжного заходу чи ухвалення вироку.

Статтею передбачено лише дві підстави для інформування:

1. у разі застосування запобіжного заходу інформування має відбуватися неза­лежно від його виду (щодо поняття запобіжного заходу, їх видів див. коментар до ст. 176 КПК);

2. у разі ухвалення вироку. Інформування повинно відбуватися у випадку ухва­лення як обвинувального, так і виправдувального вироку. В останньому випадку метою інформування є доведення до відома відповідних осіб інформації про те, що особа визнана невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення.

Закон не визначає як необхідну умову для інформування набрання вироком за­конної сили, але саме факт набрання сили обвинувальним вироком суду щодо низки осіб є підставою для прийняття рішення про дострокове позбавлення їх повноважень (детальніше див. коментар до ст. 480 КПК). Тому відповідне інформування доцільно здійснювати і після ухвалення вироку (який ще не набрав законної сили), і після на­брання ним законної сили.

Суб'єктами інформування є відповідні особи (органи), рішеннями яких застосо­вано запобіжний захід чи ухвалено вирок, тобто слідчий суддя, суд.

Інформування здійснюється шляхом надсилання (поштою чи в інший спосіб - електронним, факсимільним зв'язком, кур'єром) письмового повідомлення на офіцій­ну адресу відповідного органу (службової особи). При цьому під ним слід розуміти не повідомлення як процесуальну дію у кримінальному провадженні, визначену ст. 111 КПК, а лист на офіційному бланку із відповідною інформацією про застосування до особи запобіжного заходу чи ухвалення вироку. У листі доцільно вказати вид за­побіжного заходу, його строк; у разі ухвалення вироку - статтю закону про криміналь­ну відповідальність, за якою особу виправдано чи засуджено; в останньому випадку - вид та строк призначеного кримінального покарання.

Органами (службовими особами), яким надсилається таке повідомлення, є:

1. щодо народного депутата України - ВР України;

2. щодо судді КСУ - Президент України, ВР України чи з'їзд суддів України, які здійснили призначення відповідного судді; щодо професійного судді - Вища кваліфі­каційна комісія суддів України; щодо присяжного і народного засідателя на час здій­снення ними правосуддя - відповідний суд загальної юрисдикції.

Слід зазначити, що згідно зі ст. 106 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів» від 7 лип­ня 2010 р. № 2453-УІ суд, який ухвалив обвинувальний вирок щодо судді, негайно повідомляє про це Вищу кваліфікаційну комісію суддів України. У разі набрання за­конної сили обвинувальним вироком суду щодо судді Вища кваліфікаційна комісія суддів України повідомляє про це Вищу раду юстиції України, яка вносить подання про звільнення судді з посади. Суддя, щодо якого обвинувальний вирок суду набрав законної сили, не може продовжувати здійснювати свої повноваження і втрачає перед­бачені законом гарантії незалежності й недоторканності судді, право на грошове та інше забезпечення;

3. щодо кандидата у Президенти України - Центральна виборча комісія;

4. щодо Уповноваженого ВРУ з прав людини - ВР України;

5. щодо Голови Рахункової палати, його Першого заступника, заступника, головно­го контролера та Секретаря Рахункової палати - ВР України;

6. щодо депутата місцевої ради - відповідна місцева рада.

Варто вказати, що у ст. 31 ЗУ «Про статус депутатів місцевих рад» від 11 липня 2002 р. № 93-ІУ (у редакції, яка набирає чинності з дня набрання чинності КПК) пе­редбачено, що суд, який обрав запобіжний захід стосовно депутата місцевої ради, повідомляє про це відповідну місцеву раду не пізніше наступного робочого дня з дня застосування запобіжного заходу. У статті 25 ЗУ «Про статус депутата Верховної Ради Автономної Республіки Крим» від 22 грудня 2006 року № 533-У (у редакції, яка на­бирає чинності з дня набрання чинності КПК) також передбачено: про повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення депутату, а також про обраний щодо нього запобіжний захід відповідний прокурор або суд, що здійснив повідомлен­ня про підозру або обрав запобіжний захід, повідомляють Верховну Раду Автономної Республіки Крим не пізніше наступного робочого дня з дня повідомлення про підозру або обрання запобіжного заходу;

7. щодо адвоката - відповідні органи адвокатського самоврядування.

Основними положеннями про роль адвокатів, прийнятими у серпні 1990 р. УІІІ

Конгресом ООН по запобіганню злочинів, визначено, що адвокатам має бути надано право формувати самоврядні асоціації для представництва їх інтересів, постійного навчання, перепідготовки й підтримування професійного рівня.

8. щодо Генерального прокурора України - Президент України; щодо заступника Генерального прокурора України - Генеральний прокурор України.

Глава 40

КРИМІНАЛЬНЕ ПРОВАДЖЕННЯ, ЯКЕ МІСТИТЬ ВІДОМОСТІ, ЩО СТАНОВЛЯТЬ ДЕРЖАВНУ ТАЄМНИЦЮ

Стаття 517

Охорона державної таємниці під час кримінального прова­дження

1. Досудове розслідування та судове провадження у кримінальному провадженні, яке містить відомості, що становлять державну таємницю, проводяться з дотри­манням вимог режиму секретності.

2. Процесуальні рішення не повинні містити відомостей, що становлять держав­ну таємницю.

3. До участі у кримінальному провадженні, яке містить відомості, що становлять державну таємницю, допускаються особи, які мають допуск до державної таємни­ці відповідної форми і яким надано доступ до конкретної секретної інформації (ка­тегорії секретної інформації) та її матеріальних носіїв. Підозрюваний чи обвинува­чений бере участь у кримінальному провадженні без оформлення допуску до держав­ної таємниці після роз 'яснення йому вимог статті 28 Закону України «Про держав­ну таємницю» та попередження про кримінальну відповідальність за розголошення відомостей, що становлять державну таємницю.

4. Доступ до матеріалів, які містять відомості, що становлять державну та­ємницю, надається захисникам та законним представникам підозрюваного, обви­нуваченого, потерпілому та їхнім представникам, перекладачу, експерту, спеціалісту, секретарю судового засідання, судовому розпоряднику, яким надано допуск до дер­жавної таємниці та які потребують його під час здійснення своїх прав і обов'язків, передбачених цим Кодексом, виходячи з обставин, встановлених під час кримінально­го провадження. Рішення про надання доступу до конкретної таємної інформації та її матеріальних носіїв приймаються у формі наказу або письмового розпорядження керівником органу досудового розслідування, прокурором, судом.

5. Потерпілому та його представникам, перекладачу, експерту, спеціалісту, се­кретарю судового засідання, судовому розпоряднику забороняється робити виписки та копії з матеріалів, які містять державну таємницю.

Захисникам та законним представникам підозрюваного, обвинуваченого заборо­няється робити копії з матеріалів, які містять державну таємницю.

Підозрюваний, обвинувачений, його захисник та законний представник з метою підготовки та здійснення захисту можуть робити виписки з матеріалів, що містять державну таємницю. Такі виписки опечатуються особою, якою були зроблені, у ви­гляді, що унеможливлює ознайомлення з їх змістом. Виписки зберігаються з дотри­манням вимог режиму секретності в органі досудового розслідування або суді та надаються особі, яка їх склала, на її вимогу: під час досудового розслідування - у приміщенні органу досудового розслідування, під час судового провадження - у при­міщенні суду. Ознайомлення із змістом виписок будь-кого, крім особи, яка їх зробила,

не допускається.

6. Матеріальні носії секретної інформації, які не долучені до матеріалів досудо­вого розслідування, передаються в установленому законом порядку на зберігання до режимно-секретного підрозділу органу досудового розслідування.

7. Здійснення кримінального провадження, яке містить державну таємницю, не є підставою для обмеження прав його учасників, крім випадків, передбачених законом та обумовлених необхідністю забезпечення охорони державної таємниці.

   1. Частина 1 ст. 517 КПК встановлює необхідність забезпечення єдиного порядку охорони державної таємниці згідно з ЗУ «Про державну таємницю» під час досудо- вого розслідування та судового провадження у кримінальному провадженні.

Під охороною державної таємниці треба розуміти комплекс організаційно-право­вих, інженерно-технічних, криптографічних та оперативно-розшукових заходів, спрямованих на запобігання розголошенню секретної інформації та втратам її мате­ріальних носіїв.

Державна таємниця - це вид таємної інформації, що охоплює відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охо­рони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці України та які визнані у порядку, встановленому ЗУ "Про державну таємницю", дер­жавною таємницею і підлягають охороні.

Режим секретності встановлений згідно з вимогами цього Закону та інших виданих відповідно до нього нормативно-правових актів єдиний порядок забезпечення охоро­ни державної таємниці.

2. Жодною нормою КПК не передбачено винесення процесуальних документів із грифом секретності. Усі рішення органів досудового розслідування, прокурора, слід­чого судді, суду - постанови, ухвали, вироки, обвинувальні акти - не повинні містити відомостей, що становлять державну таємницю.

3. Участь осіб, які мають допуск до державної таємниці відповідної форми та яким надано доступ до конкретної секретної інформації (категорії секретної інформації) та її матеріальних носіїв у кримінальному провадженні, яке містить відомості, що ста­новлять державну таємницю, здійснюється відповідно до статей 22-27 ЗУ "Про дер­жавну таємницю".

Водночас необхідно враховувати, що перевірка осіб на предмет можливого до­пуску до державної таємниці здійснюється СБУ у двомісячний строк у порядку, вста­новленому ЗУ "Про державну таємницю" та "Про оперативно-розшукову діяльність". Такий термін може значно ускладнити організацію кримінального провадження, яке містить відомості, що становлять державну таємницю, через ймовірне затягування строків досудового розслідування.

Винятком на тлі загальних вимог статей 22-27 ЗУ "Про державну таємницю" стала нова кримінальна процесуальна новела щодо надання дозволу підозрюваному чи обвинуваченому брати участь у кримінальному провадженні без оформлення до­пуску до державної таємниці. Це можливо лише після роз'яснення їм вимог ст. 28 ЗУ "Про державну таємницю" та попередження про кримінальну відповідальність за порушення законодавства у сфері охорони державної таємниці за формою, визначеною додатком 5 до постанови КМУ від 02.10.2003 р. № 1561-12 "Про затвердження По­рядку організації та забезпечення режиму секретності в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організаціях".

Стаття 23 ЗУ "Про державну таємницю" визначає, що допуск до державної таєм­ниці не надається у разі відмови громадянина взяти на себе письмове зобов'язання щодо збереження державної таємниці, яка буде йому довірена, а також за відсутності його письмової згоди на передбачені законом обмеження прав у зв'язку з допуском до державної таємниці. Тим часом це положення стосується загальних правил оформ­лення допуску до державної таємниці й не стосується порядку надання підозрювано­му чи обвинуваченому дозволу брати участь у кримінальному провадженні без оформлення допуску.

4. Під час розв'язання питання про надання доступу до матеріалів кримінального провадження, які містять відомості, що становлять державну таємницю, захисникам та законним представникам підозрюваного, обвинуваченого, потерпілого та їхнім представникам, перекладачу, експерту, спеціалісту, секретарю судового засідання, судовому розпоряднику, яким надано допуск до державної таємниці та які потребують його при виконанні обов'язків, передбачених КПК, виходячи з обставин справи, кри­мінально-процесуальний закон обмежився лише двома формами з усіх нормативно визначених способів прийняття рішень щодо надання доступу до конкретної таємної інформації та її матеріальних носіїв: письмовим наказом або письмовим розпоряджен­ням конкретного кола суб'єктів - керівника органу досудового розслідування, про­курора, суду.

5. Особливості ознайомлення з документами, які містять державну таємницю, виписування з них окремих відомостей, їх розмноження, зберігання, пересилка та знищення визначаються Постановою КМУ від 02.10.2003 р. № 1561-12 "Про затвер­дження Порядку організації та забезпечення режиму секретності в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організа­ціях".

6. Державні органи можуть здійснювати діяльність, пов'язану з державною таєм­ницею лише після надання їм СБУ спеціального дозволу.

Приміщення органів досудового слідства, прокуратури, судів, де зберігаються матеріальні носії секретної інформації, мають відповідати сукупності усіх вимог Державних будівельних норм України (ДБН) В.2.2-14-2004. Ці норми поширюються на проектування та спорудження нових і реконструкцію наявних приміщень режимно- секретних органів, архівів, бібліотек, секретних бюро (груп), відділів (бюро) технічної документації, спеціальних сховищ секретних документів, а також приміщень, де ве­дуться роботи з такими документами і в неробочий час зберігаються зазначені доку­менти.

Матеріальні носії секретної інформації - матеріальні об'єкти, у тому числі фізич­ні поля, в яких відомості, що становлять державну таємницю, відображені у вигляді текстів, знаків, символів, образів, сигналів, технічних рішень, процесів тощо.

7. Особа, якій було надано допуск та доступ до державної таємниці у порядку, встановленому законодавством, і яка реально була обізнана з нею, може бути обме­жена у праві виїзду на постійне місце проживання в іноземну державу до розсекречу­вання відповідної інформації, але не більш як на п'ять років від часу припинення ді­яльності, пов'язаної з державною таємницею.

Не обмежується виїзд у держави, з якими Україна має міжнародні договори, що передбачають такий виїзд і згода на обов'язковість яких надана ВР України.

На осіб, які мають допуск та доступ до державної таємниці, також поширюються обмеження свободи інформаційної діяльності, що випливають із ЗУ "Про державну таємницю".

Стаття 518

Особливості проведення експертизи у кримінальному прова­дженні, яке містить державну таємницю

1. Проведення експертизи щодо законності віднесення інформації у сфері обо­рони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку до державної таємниці, зміни ступеня секретності цієї інформації та її розсекречування, підготовка висновку щодо завданої національній безпеці України шкоди у разі розголошення секретної інформації чи втрати матеріальних носіїв та­кої інформації здійснюється посадовою особою, на яку покладено виконання функцій державного експерта з питань таємниць відповідно до закону у сфері державної таємниці. У такому разі на зазначену особу поширюються обов'язки і права, які цим Кодексом передбачено для експертів.

2. Якщо під час проведення експертизи використовуються методики, технології чи інформація, що містить охоронювану державою таємницю, в описовій частині висновку експертизи ці відомості не зазначаються.

2. Перелік посадових осіб, на яких покладено виконання функцій державного екс­перта, затверджено Указом Президента України від 01.12.2009 р. № 987/2009 "Про Перелік посадових осіб, на яких покладається виконання функцій державного екс­перта з питань таємниць". Права та обов'язки держаного експерта з питань таємниць викладено у ст. 9 ЗУ "Про державну таємницю".

Під час проведення експертизи у кримінальному провадженні, яке містить дер­жавну таємницю, на експерта поширюються права і обов'язки, що визначені ст. 69 КПК.

Державний експерт з питань таємниць несе персональну відповідальність за за­конність і обґрунтованість свого рішення про віднесення інформації до державної таємниці або про зниження ступеня секретності такої інформації чи скасування рі­шення про віднесення її до державної таємниці; за умисне неприйняття рішення про віднесення до державної таємниці інформації, розголошення якої може завдати шко­ди інтересам національної безпеки України, а також за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов' язків.

2. В описовій частині висновку експертизи не конкретизуються використовувані методики, технології та інформація, що містить охоронювану державою таємницю.

Стаття 546

Інформація, що містить державну таємницю

1. Якщо внаслідок виконання в Україні запиту про міжнародну правову допомогу отримані відомості, які згідно із законом віднесені до державної таємниці, вони можуть бути передані запитуючій стороні виключно через уповноважений (цен­тральний) орган України, за умови що ці відомості не завдадуть шкоди інтересам України або іншої держави, що надала їх Україні, лише за наявності договору про взаємний захист інформації та згідно з передбаченими ним вимогами і правилами.

1. Секретна інформація до скасування рішення про віднесення її до державної таємниці та матеріальні носії такої інформації до їх розсекречування можуть бути передані іноземній державі чи міжнародній організації лише на підставі міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана ВР України.

Порядок надання інформації, що становить державну таємницю, іноземним дер­жавам та міжнародним організаціям затверджено Указом Президента України від 14.12.2004 р. № 1483/2004 "Про деякі питання передачі державної таємниці іноземній державі чи міжнародній організації".

Україна підписала понад 70 договорів з іншими країнами про взаємний захист секретної інформації, більшість із яких ратифіковано парламентом. Проте захист се­кретної інформації, про яку йдеться у таких договорах, стосується лише незначної кількості таємниць, котрі виникають унаслідок спільної діяльності двох держав, і не поширюється на увесь обсяг державних таємниць кожної окремої сторони. Тому, розв'язуючи питання про передачу відомостей, що становлять державну таємницю, у кожному разі необхідно виходити зі змісту конкретного договору про взаємний за­хист секретної інформації.

Глава 41

КРИМІНАЛЬНЕ ПРОВАДЖЕННЯ НА ТЕРИТОРІЇ ДИПЛОМАТИЧНИХ ПРЕДСТАВНИЦТВ, КОНСУЛЬСЬКИХ УСТАНОВ УКРАЇНИ, НА ПОВІТРЯНОМУ, МОРСЬКОМУ ЧИ РІЧКОВОМУ СУДНІ, ЩО ПЕРЕБУВАЄ ЗА МЕЖАМИ УКРАЇНИ ПІД ПРАПОРОМ АБО З РОЗПІЗНАВАЛЬНИМ ЗНАКОМ УКРАЇНИ, ЯКЩО ЦЕ СУДНО ПРИПИСАНО ДО ПОРТУ, РОЗТАШОВАНОГО В УКРАЇНІ

Стаття 519

Службові особи, уповноважені на вчинення процесуальних дій

1. Службовими особами, уповноваженими на вчинення процесуальних дій, є:

   1. керівник дипломатичного представництва чи консульської установи України - у разі вчинення кримінального правопорушення на території дипломатичного пред­ставництва чи консульської установи України за кордоном;

   2. капітан судна України - у разі вчинення кримінального правопорушення на по­вітряному, морському чи річковому судні, що перебуває за межами України під пра­пором або з розпізнавальним знаком України, якщо це судно приписано до порту, розташованого в Україні.

2. Керівник дипломатичного представництва чи консульської установи України, капітан судна України зобов 'язаний призначити іншу службову особу, уповноважену на вчинення процесуальних дій, якщо він є потерпілим внаслідок вчинення відповід­ного кримінального правопорушення.

3. Службові особи, які здійснювали процесуальні дії, залучаються як свідки до кримінального провадження після його продовження на території України. Вони зобов 'язуються надавати пояснення слідчому, прокурору щодо проведених процесу­альних дій.

1. Кримінальне процесуальне законодавство України застосовується під час здій­снення провадження щодо кримінальних правопорушень, вчинених на території ди­пломатичного представництва чи консульської установи України за кордоном, на повітряному, морському чи річковому судні, що перебуває за межами України під прапором або з розпізнавальним знаком України, якщо це судно приписано до укра­їнського порту.

Дипломатичне представництво України є постійно діючою установою України за кордоном, що покликана підтримувати офіційні міждержавні відносини, здійснювати представництво країни, захищати інтереси України, права та інтереси її громадян і юридичних осіб.

Консульські установи України за кордоном - генеральні консульства, консульства, віце-консульства та консульські агентства. Консульські установи очолюють, відповід­но, генеральні консули, консули, віце-консули, консульські агенти.

Дія кримінального процесуального закону поширюється на зазначені території та судна відповідно до КПК та міжнародних документів (Віденська конвенція про ди­пломатичні зносини від 18.04.1961 р., Віденська конвенція про консульські зносини від 24.04.1963 р., Конвенція про відкрите море від 29.04.1959 р., Конвенція про умови реєстрації суден від 07.02.1986 р., Конвенція про злочини та деякі інші дії, вчинені на борту повітряного судна від 14.09.1963 р. та ін.), що визначають їх правовий статус або встановлюють юрисдикцію держави приналежності.

Поширення дії кримінального процесуального законодавства на території дипло­матичного представництва чи консульської установи України за кордоном та на пові­тряному, морському чи річковому судні, що перебуває за межами країни під прапором або з розпізнавальним знаком України, якщо це судно приписано до порту, розташо­ваного в Україні, зумовлює необхідність організації досудового розслідування у разі вчинення на їх території чи відповідному судні кримінального правопорушення.

Службовими особами, уповноваженими на вчинення процесуальних дій під час кримінального провадження на території дипломатичних представництв, консульських установ України, є їх керівники, а на повітряному, морському чи річковому судні, що перебуває за межами України під прапором або з розпізнавальним знаком України, якщо це судно приписано до українського порту, - капітани.

2. У випадку, коли керівник дипломатичного представництва чи консульської установи України або капітан повітряного, морського та річкового судна України є потерпілим внаслідок вчинення кримінального правопорушення, вони зобов'язані призначити іншу службову особу, уповноважену на здійснення процесуальних дій. Це можуть бути помічники або інші особи з начальницького складу екіпажу. При­йняття такого рішення оформлюється постановою про призначення особи для здій­снення процесуальних дій.

3. Обов'язковим є залучення до участі у кримінальному провадженні як свідків осіб, котрі проводили процесуальні дії за межами території України. Необхідність допиту цих осіб зумовлена потребою перевірки допустимості доказів, отриманих у ході процесуальних дій за межами території України, відповідно до вимог статей 86, 87, 88 КПК. Такий допит треба проводити одразу ж після передачі матеріалів кримі­нального провадження до відповідного органу досудового розслідування на території України. Під час допиту в обов'язковому порядку з'ясовуються обставини проведен­ня процесуальних дій за межами України, детально вивчаються отримані результати.

Стаття 520

Процесуальні дії під час кримінального провадження на території дипломатичних представництв, консульських установ України, на повітряному, морському чи річковому судні, що перебуває за межами України під прапором або з розпізнавальним знаком України, якщо це судно приписано до порту, розташованого в Україні

1. Службові особи, передбачені частиною першою статті 519 цього Кодексу, зобов 'язані негайно провести необхідні процесуальні дії після того, як із заяви, повідо­млення, самостійного виявлення або з іншого джерела їм стали відомі обставини, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення на території диплома­тичного представництва, консульської установи України, на повітряному, морському чи річковому судні, що перебуває за межами України під прапором або з розпізнавальним знаком України, якщо це судно приписано до порту, розташованого в Україні.

2. Службові особи, передбачені частиною першою статті 519 цього Кодексу, уповноважені на:

1. застосування заходів забезпечення кримінального провадження у вигляді тим­часового вилучення майна, здійснення законного затримання особи в порядку, перед­баченому цим Кодексом;

2. проведення слідчих (розшукових) дій у вигляді обшуку житла чи іншого воло­діння особи і особистого обшуку без ухвали суду, огляду місця вчинення кримінально­го правопорушення в порядку, передбаченому цим Кодексом.

Процесуальні дії під час кримінального провадження, що проводиться згідно з цією статтею, докладно описуються у відповідних процесуальних документах, а також фіксуються за допомогою технічних засобів фіксування кримінального про­вадження, крім випадків, коли таке фіксування неможливе з технічних причин.

1. Після того як із заяви, повідомлення, самостійного виявлення або з іншого джерела стали відомі обставини, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення на території дипломатичного представництва, консульської устано­ви України, на повітряному, морському чи річковому судні, що перебуває за межами України під прапором або з розпізнавальним знаком України, якщо це судно припи­сано до українського порту, уповноважені службові особи, передбачені ч. 1 ст. 519 КПК, зобов'язані зафіксувати факт початку досудового розслідування, відповідно до вимог ст. 214 КПК, та провести передбачені ст. 520 КПК необхідні для вирішення завдань кримінального провадження процесуальні дії.

Досудове розслідування розпочинається негайно після виявлення ознак кримі­нального правопорушення на морському чи річковому судні, що перебуває за межами України. Дані про нього вносяться до Єдиного реєстру досудових розслідувань за першої ж можливості, зокрема, після прибуття судна на територію України, встанов­лення зв'язку з органом досудового розслідування, прокурором, до компетенції якого належить внесення таких даних.

2. Керівник дипломатичного представництва чи консульської установи, а також капітан повітряного, морського чи річкового судна України у разі вчинення криміналь­ного правопорушення на повітряному, морському чи річковому судні, що перебуває за межами країни під прапором або з розпізнавальним знаком України, якщо це судно приписано до українського порту, уповноважені на: тимчасове вилучення майна в порядку, передбаченому статтями 167, 168 КПК; затримання особи з дотриманням вимог статей 207, 208 КПК; проведення слідчих (розшукових) дій у вигляді обшуку житла чи іншого володіння особи, особистого обшуку без ухвали суду в порядку, ви­значеному статтями 223, 234, 236 КПК, а також у вигляді огляду місця вчинення кримінального правопорушення з дотриманням вимог ст. 237 КПК.

Перелік процесуальних та слідчих (розшукових) дій, що можуть проводитися керівником дипломатичного представництва або консульської установи, а також ка­пітаном повітряного, річкового чи морського судна за межами території України, є вичерпним. Проведення інших процесуальних та слідчих (розшукових) дій може бути розцінено як порушення законодавства, а отримані під час їх проведення докази є недопустимими, згідно з ч. 1 ст. 86 КПК України.

Фіксування самих фактів процесуальних дій під час кримінального провадження, що проводяться відповідно до ч. 2 ст. 520 КПК, здійснюється шляхом складання про­токолу та додатків до нього з дотриманням вимог статей 103-107 КПК та статей, що прямо регламентують порядок проведення таких дій, з обов'язковим застосуванням технічних засобів фіксування кримінального провадження. До причин, за яких фікса­ція за допомогою технічних засобів не проводиться, треба віднести відсутність їх на судні, несправність та неможливість отримання їх у законному порядку тощо.

Стаття 521

Строк звернення із клопотанням про арешт тимчасово вилу­ченого майна

1. Клопотання прокурора про арешт тимчасово вилученого майна повинно бути подане не пізніше наступного робочого дня після доставлення на територію України особи, затриманої в дипломатичному представництві, консульській установі, на судні України, інакше майно має бути негайно повернуто особі, у якої його було вилучено.

1. Тимчасовим вилученням майна є фактичне позбавлення підозрюваного права володіти, користуватися та розпоряджатися ним до вирішення питання про арешт майна або його повернення.

Майно затриманого може вилучатися службовими особами, уповноваженими на проведення процесуальних дій, передбачених ч. 2 ст. 520 КПК.

За загальним правилом, клопотання слідчого, прокурора про арешт тимчасово вилученого майна повинно бути подано не пізніше наступного робочого дня після вилучення майна, інакше воно має бути негайно повернуто особі, у якої його було вилучено.

Водночас з цього правила є виняток. Він полягає в тому, що службові особи, що перелічені в ч. 1 ст. 519 КПК, зобов'язані одразу ж після прибуття на територію Укра­їни, але не пізніше наступного робочого дня після доставлення на територію України особи, затриманої в дипломатичному представництві, консульській установі, на укра­їнському судні, передати матеріали кримінального провадження (документи, складе­ні за результатами процесуальних та слідчих дій) та тимчасово вилучене майно від­повідному прокурору.

Прокурор, що здійснює процесуальне керівництво досудовим розслідуванням, після отримання зазначених матеріалів та тимчасово вилученого майна звертається до слідчого судді з клопотанням про арешт майна або виносить постанову про по­вернення особі, у якої воно вилучено, у разі, якщо він визнає таке вилучення безпід­ставним. Недотримання прокурором термінів подання клопотання про арешт майна є підставою для обов'язкового повернення майна особі, у якої воно вилучено.

Стаття 522

Строк законного затримання особи

1. Керівник дипломатичного представництва чи консульської установи України має право затримати особу на необхідний строк, але не більше ніж на сорок вісім годин, і зобов'язаний надати затриманій особі доступ до отримання правової допо­моги.

Капітан судна України має право затримати особу на строк, необхідний для її доставлення на територію України.

2. Службові особи, передбачені частиною першою цієї статті, зобов 'язані забез­печити доставлення затриманої особи до підрозділу органу державної влади на території України, уповноваженого на тримання затриманих осіб, і повідомлення про факт законного затримання слідчому органу досудового розслідування за місцем проведення досудового розслідування в Україні.

   1. Строк законного затримання особи на території дипломатичного представництва чи консульської установи України визначено у ч. 1 ст. 522 КПК, він становить 48 годин. Цей термін обчислюється з дотриманням вимог ст. 115 КПК.

Відповідно до ст. 211 КПК, строк затримання особи без ухвали слідчого судді, суду не може перевищувати 72 години від моменту затримання.

Водночас знаходження судна за межами території України може стати об' єктивною перешкодою для дотримання цього терміну. Для капітана повітряного, морського та річкового судна, що знаходиться за межами нашої держави, потрібен час для достав- лення такої особи в Україну. В такому разі термін її затримання без ухвали суду не має перевищувати 72 години від моменту доставлення такої особи на територію України.

Забезпечення доступу до отримання правової допомоги особі, затриманої керів­ником дипломатичного представництва чи консульської установи України за межами нашої держави, може полягати у: роз'ясненні їй прав, передбачених статтями 20, 42 та ч. 4 ст. 208 КПК; наданні можливості визначитися із захисником; забезпеченні участі обраного або призначеного захисника у кримінальному провадженні шляхом його інформування про факт затримання конкретної особи, місце її знаходження, час, місце проведення процесуальних та слідчих дій за наявності такої можливості; забез­печенні засобами зв'язку для спілкування із захисником; неперешкоджанні зустрічі затриманого із захисником; роз'ясненні порядку здійснення кримінального прова­дження в Україні та, на підставі КПК, за її межами тощо.

2. До закінчення передбачених ст. 522 КПК строків затримання уповноважена службова особа, визначена ч. 1 цієї статті, зобов'язана вжити заходів щодо доставлен- ня затриманого до підрозділу органу державної влади на території України, уповно­важеного на тримання затриманих осіб, повідомити орган досудового розслідування, до підслідності якого належить вчинений злочин, про факт затримання підозрюваної особи, місце її знаходження та передати матеріали кримінального провадження для подальшого вирішення питання про обрання запобіжного заходу або звільнення такої особи.

Стаття 523

Місце проведення досудового розслідування кримінальних правопорушень, вчинених на території дипломатичних представництв, консульських установ, суден України

1. Досудове розслідування кримінального правопорушення, вчиненого на терито­рії дипломатичного представництва чи консульської установи України за кордоном, здійснюється слідчим органу досудового розслідування, юрисдикція якого поширю­ється на територію місцезнаходження центрального органу виконавчої влади у сфері закордонних справ України.

2. Досудове розслідування кримінального правопорушення, вчиненого на повітря­ному, морському чи річковому судні, що перебуває за межами України під прапором або з розпізнавальним знаком України, якщо це судно приписано до порту, розташо­ваного в Україні, здійснюється слідчим органу досудового розслідування, юрисдикція якого поширюється на територію місцезнаходження порту приписки.

   1. Досудове розслідування кримінального правопорушення, вчиненого на терито­рії дипломатичного представництва чи консульської установи України за кордоном, здійснюється слідчим органу досудового розслідування, до підслідності якого відне­сено кримінальне правопорушення та юрисдикція якого поширюється на територію місцезнаходження МЗС України.

   2. Досудове розслідування кримінального правопорушення, вчиненого на пові­тряному, морському чи річковому судні, що перебуває за межами України під прапо­ром або з розпізнавальним знаком України, якщо це судно приписано до українського порту, здійснюється слідчим органу досудового розслідування, до підслідності якого віднесено скоєний злочин та юрисдикція якого поширюється на територію місцезна­ходження порту приписки судна, на якому вчинено злочин.

Глава 45

КРИМІНАЛЬНЕ ПРОВАДЖЕННЯ У ПОРЯДКУ ПЕРЕЙНЯТТЯ

Стаття 595

Порядок і умови перейняття кримінального провадження від іноземних держав

1. Клопотання компетентних органів інших держав про перейняття Україною кримінального провадження розглядається центральним органом України щодо між­народної правової допомоги або органом, уповноваженим здійснювати зносини від­повідно до частини третьої статті 545 цього Кодексу, протягом двадцяти днів з дня його надходження.

2. Кримінальне провадження, в якому судовими органами іноземної держави не було ухвалено вирок, може бути перейняте Україною за таких умов:

   1. особа, яка притягається до кримінальної відповідальності, є громадянином України і перебуває на її території;

   2. особа, яка притягається до кримінальної відповідальності, є іноземцем або особою без громадянства і перебуває на території України, а її видача згідно із цим Кодексом або міжнародним договором України неможлива або у видачі відмовлено;

   3. запитуюча держава надала гарантії, що у разі ухвалення вироку в Україні осо­ба, яка притягається до кримінальної відповідальності, не піддаватиметься у за­питуючій державі державному обвинуваченню за те ж кримінальне правопорушення;

   4. діяння, якого стосується запит, є кримінальним правопорушенням за законом України про кримінальну відповідальність.

3. Уразі перейняття кримінального провадження Генеральна прокуратура Укра­їни в порядку, передбаченому цим Кодексом, доручає здійснення досудового розсліду­вання відповідному прокурору, про що повідомляє державу, яка надіслала запит.

4. При відмові перейняти кримінальне провадження Генеральна прокуратура України повертає матеріали відповідним органам іноземної держави з обґрунтуван­ням підстав відмови.

1. Інститут перейняття кримінального провадження є одним із найдієвіших засобів реалізації принципу невідворотності покарання, який не лише регулює відносини держав у сфері боротьби зі злочинністю, але й виступає гарантією виконання завдань кримінального провадження. Зміст перейняття кримінального провадження становить діяльність визначених державою органів. Оскільки така діяльність безпосередньо пов'язана із кримінальним провадженням і скерована на виконання завдань кримі­нального провадження, то виявлення й вивчення закономірностей її правового регу­лювання також входить у предмет дослідження коментованої статті.

Систему досліджуваного законодавства, як і законодавства про правову допомогу у кримінальних справах у цілому, утворюють дві взаємодоповнюючі частини: між­народна й внутрішньодержавна (національна). Міжнародна частина - це всі укладені чи ратифіковані Україною міжнародно-правові акти, що повністю чи частково при­свячені процесуальним питанням перейняття кримінального провадження, притому вона відіграє домінуючу і першочергову роль. Міжнародна частина правової бази, яка регулює питання перейняття кримінального переслідування, формувалася з 50-х рр. ХХ ст. (див. коментар до ст. 543 КПК).

Міжнародно-правові акти, укладені Україною у цій сфері, є необхідною юридич­ною підставою щодо виникнення зобов'язання розглянути клопотання іноземних установ і, за наявності підстав, прийняти рішення про перейняття кримінального провадження. До них належать:

1. двосторонні договори:

• які регулюють питання надання правової допомоги у кримінальних справах, у тому числі й перейняття кримінального переслідування (Договір між Україною та Республікою Грузія про правову допомогу і правові відносини у цивільних та кримі­нальних справах 1995 р., Договір між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах 1993 р., Договір між Україною і Республікою Молдова про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах 1993 р.);

• про екстрадицію (Договір між Україною та Китайською Народною Республікою про екстрадицію 1998 р.);

  2. багатосторонні конвенції, ратифіковані Україною:

• що регулюють процесуальні питання перейняття кримінального переслідування (Європейська конвенція про передачу провадження у кримінальних справах 1972 р. (далі - Конвенція), Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 року (Мінська конвенція));

• які визначають лише загальні засади перейняття кримінального переслідування і не містять процесуальних норм (Конвенція про боротьбу з торгівлею людьми і з екс­плуатацією проституції третіми особами 1949 р., Європейська конвенція про видачу правопорушників 1957 р.);

3. міжнародні договори про правову допомогу колишнього СРСР, щодо яких оформлено правонаступництво України (Договір між СРСР і Республікою Кіпр про правову допомогу у цивільних і кримінальних справах 1974 р.).

Аналіз законодавства України, яке застосовується у сфері надання міжнародної правової допомоги, міститься у коментарі до ст. 543 КПК.

До відомчої нормативно-правої бази належать:

• наказ Генерального прокурора України «Про забезпечення виконання органами прокуратури України "Угоди між Генеральною прокуратурою України і Міністерством юстиції Республіки Польща" на виконання статті 3 Договору між Україною і Респу­блікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і криміналь­них справах від 24 травня 1993 року» від 16 листопада 1998 р. № 27;

• наказ Генерального прокурора України «Про забезпечення виконання органами прокуратури України "Угоди між Генеральною прокуратурою України і Генеральною прокуратурою Республіки Молдова" на виконання статті 3 Договору між Україною і Республікою Молдова про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кри­мінальних справах від 13 грудня 1993 року» від 19 липня 2010 р. № 42;

• наказ Генерального прокурора України «Про організацію роботи органів про­куратури України у галузі міжнародного співробітництва і правової допомоги» від 5 травня 2011 р. № 8гн;

• Інструкція про порядок виконання європейських конвенцій з питань криміналь­ного судочинства (затверджена спільним наказом Міністерства юстиції України, Ге - неральної прокуратури України, Служби безпеки України, МВС України, Верховного Суду України, ДПА України, Державного департаменту України з питань виконання покарань від 29 червня 1999 р. № 34/5/22/103/512/326/73, зареєстрована в Міністерстві юстиції України 7 липня 1999 р. за № 446/3739.

Перейняття кримінального провадження - здійснення компетентними органами однієї держави розслідування з метою притягнення особи до кримінальної відповідаль­ності за злочини, вчинені на території іншої держави, за її запитом (п. 3 ч. 1 ст. 541 КПК).

При перейнятті кримінального переслідування з іншої держави необхідно пам'ятати, що відповідно до ст. 26 Конвенції будь-який процесуальний акт, здійснений з метою судового розгляду у тій державі, яка передала справу, згідно з її законодав­ством, має таку саму юридичну силу в Україні.

Відповідно до ст. 7 Конвенції кримінальне переслідування може порушуватися у запитуваній державі тоді, коли злочин, щодо якого заявляється клопотання про по­рушення кримінального переслідування, становив би злочин у разі вчинення на її території і коли за таких обставин злочинцю може бути призначена міра покарання також згідно із власним законодавством.

Частина перша коментованої статті визначає порядок перейняття кримінального провадження від іноземних держав. Так, виходячи з її положень, клопотання про пере­йняття кримінального провадження від іноземних держав уповноважений подавати компетентний орган.

Компетентний орган - орган, що здійснює кримінальне провадження, який звер­тається із запитом або забезпечує виконання запиту про надання міжнародної право­вої допомоги (див. коментар до ст. 541 КПК).

Основні вимоги до складання запитів про передачу кримінального провадження з України до іноземної держави викладені у ст. 600 КПК (див. коментар до статті).

Розглядає таке клопотання центральний орган України щодо міжнародної правової допомоги або орган, уповноважений здійснювати зносини.

Згідно зі ст. 545 КПК центральний орган України:

• Генеральна прокуратура України (звертається із запитами про міжнародну пра­вову допомогу у кримінальному провадженні під час досудового розслідування та розглядає відповідні запити іноземних компетентних органів);

• Міністерство юстиції України (звертається із запитами судів про міжнародну правову допомогу у кримінальному провадженні під час судового провадження та розглядає відповідні запити судів іноземних держав).

Відповідно до ч. 1 ст. 9 Конвенції компетентні органи визначають до їх власного законодавства, яких дій слід вжити щодо такого клопотання.

Процедура передачі кримінального переслідування визначена у розд. 2 Конвенції.

Згідно із застереженням України до ч. 1 ст. 13 Конвенції усі клопотання, а також всі повідомлення, необхідні для застосування Європейської конвенції про передачу провадження у кримінальних справах, надсилаються Генеральною прокуратурою України (щодо запитів органів досудового розслідування) або Міністерством юстиції України (у випадку запитів судів) до запитуючої сторони, або запитуючою державою до відповідних органів України, або за взаємною домовленістю безпосередньо орга­нами запитуючої держави до органів запитуваної держави. Відповіді надсилаються у такий же спосіб.

У термінових випадках клопотання і повідомлення можуть надсилатися через Міжнародну організацію кримінальної поліції (Інтерпол) (ст. 13 Конвенції).

Клопотання про порушення кримінального переслідування супроводжується ори­гіналом або засвідченою копією кримінальної справи, а також іншими необхідними документами. Однак, якщо підозрювана особа утримується під вартою, а запитуюча держава не може подати зазначені документи разом із клопотанням про порушення кримінального переслідування, вони можуть бути надіслані пізніше.

Запитуюча держава також письмово інформує запитувану державу про всі про­цесуальні дії та про всі заходи стосовно провадження, які здійснено в запитуючій державі після передачі клопотання. Таке повідомлення супроводжується всіма необ­хідними документами.

2. Частина друга коментованої статті містить чотири умови перейняття криміналь­ного провадження від іноземних держав, у яких судовими органами іноземної держа­ви було ухвалено вирок. Вжиті у ній терміни мають таке значення: громадянин Укра­їни - особа, яка набула громадянство України в порядку, передбаченому законами України та міжнародними договорами України; іноземець - особа, яка не перебуває в громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав; особа без громадянства - особа, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином (ст. 1 Закону України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 року № 2235-ІІІ).

Відмова у видачі особи (екстрадиції) регулюється ст. 589 КПК (див. коментар до статті).

Стаття 8 Конвенції містить перелік підстав, за яких одна держава може звернути­ся до іншої з проханням про порушення кримінального переслідування: а) якщо під­озрювана особа має постійне помешкання в запитуваній державі; Ь) якщо підозрюва­на особа є громадянином запитуваної держави або якщо ця держава є країною її по­ходження; с) якщо підозрювана особа відбуває або має відбувати в запитуваній дер­жаві покарання, яке передбачає позбавлення волі; гї) якщо в запитуваній державі за той самий злочин або за інші злочини проти підозрюваної особи порушене криміналь­не переслідування; е) якщо вона вважає, що виконання в запитуваній державі вироку, у разі винесення такого, може збільшити можливість соціальної реабілітації засудже­ного; £) якщо вона вважає, що виконання в запитуваній державі вироку, у разі вине­сення такого, може збільшити можливість соціальної реабілітації засудженого; д) якщо вона вважає, що присутність на судовому засіданні підозрюваної особи не може бути забезпечена в запитуючій державі, у той час як її присутність на судовому засіданні може бути забезпечена в запитуваній державі; Ь) якщо вона вважає, що не може сама виконати вирок, у разі винесення такого, навіть з використанням екстрадиції, в той час як запитувана держава спроможна це зробити.

Якщо підозрювана особа була остаточно засуджена в Договірній Державі, ця дер­жава може звернутися із клопотанням про передачу провадження у справі в одному або декількох випадках, наведених у п. 1 ст. 8, лише тоді, коли вона сама не може виконати вирок, навіть з використанням екстрадиції, і якщо інша Договірна Держава не визнає принцип виконання вироку, постановленого іноземною державою, або від­мовляється виконати такий вирок (ч. 2 ст. 8 Конвенції).

Існує два механізми перейняття кримінального провадження: через суд або Гене­ральну прокуратуру України.

Механізм передачі запитів судів в Україну: Міністерство юстиції України - управ­ління юстиції - суд - обласна прокуратура - територіальна прокуратура - орган до- судового розслідування.

Одержані від іноземного суду матеріали кримінального провадження для судово­го розгляду направляються через відповідне обласне управління юстиції за підсудніс­тю до суду за місцем проживання або затримання особи.

У подальшому на підставі процесуального рішення суду кримінальне проваджен­ня надсилається територіальному прокурору. Прокурор спрямовує отримані матеріа­ли до органу, якому воно підслідне, з метою організації досудового розслідування. Компетентний орган за наявності підстав вживає заходів з метою притягнення винної особи до кримінальної відповідальності.

Якщо виконання запиту не є можливим, відповідний орган іноземної держави повідомляється про це з мотивованим викладенням відповідних причин.

У разі закриття кримінальної справи або засудження особи до Міністерства юс­тиції України надсилається належним чином завірена копія постанови або вироку для подальшого інформування відповідного органу іноземної держави.

Механізм передачі запитів іноземних органів досудового розслідування: Генераль­на прокуратура - орган досудового розслідування.

За умов відсутності підстав, які згідно з чинним законодавством України пере­шкоджають виконанню запиту, кримінальне провадження для розслідування направ­ляється Генеральною прокуратурою України до центрального апарату компетентної установи за підслідністю з метою подальшої передачі до органу досудового розсліду­вання. Підслідність кримінальної справи визначається згідно з положеннями кримі­нально-процесуального законодавства.

З урахуванням положень ст. 9 Конвенції до прийняття рішення по суті клопотання про передачу кримінального переслідування необхідно викликати особу, стосовно якої надійшла кримінальна справа, та отримати її попередні пояснення з питань вчинення злочинів на території іноземної держави.

3. Відповідно до п. 17 ч. 1 ст. 36 Кодексу прокурор, здійснюючи нагляд за додер­жанням законів під час проведення досудового розслідування у формі процесуально­го керівництва досудовим розслідуванням, уповноважений доручати органу досудо- вого розслідування виконання запиту (доручення) компетентного органу іноземної держави про міжнародну правову допомогу або перейняття кримінального проваджен­ня, перевіряти повноту та об' єктивність розслідування у перейнятому кримінальному провадженні.

Докладніше див. коментар до ст. 36 КПК.

4. Відповідно до ст. 3 Конвенції будь-яка Договірна Держава, що згідно із своїм власним законодавством має повноваження переслідувати за вчинення злочину, може для цілей застосування цієї Конвенції відмовитися або утримуватися від криміналь­ного переслідування підозрюваної особи, яка вже притягнута або буде притягнута до відповідальності іншою Договірною Державою за вчинення того ж злочину. Будь-яке рішення про відмову або утримання від кримінального переслідування є тимчасовим доти, доки остаточне рішення не буде прийняте в іншій Договірній Державі.

На виконання положень ст. 74 Конвенції про правову допомогу та правові відно­сини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993 р. запитувана Договірна Сторона зобов'язана повідомити запитуючу Договірну Сторону про остаточне рішен­ня. На прохання запитуючої Договірної Сторони надсилається копія остаточного рі­шення.

Випадки, за настання яких запитувана держава може відмовити у прийнятті кло­потання повністю або частково, викладені у ст. 11 Мінської Конвенції:

1. якщо вона вважає, що підстави, на яких ґрунтується клопотання, заявлене від­повідно до ст. 8, не підтверджуються;

2. якщо підозрювана особа не має постійного помешкання в запитуваній дер­жаві;

3. якщо підозрювана особа не є громадянином запитуваної держави і не мала постійного помешкання на території цієї держави на момент вчинення злочину;

(гї) якщо вона вважає, що злочин, щодо якого заявляється клопотання про пору­шення кримінального переслідування, має політичний характер або якщо йдеться про злочин суто військовий або податковий;

(е) якщо вона вважає, що існують серйозні підстави зробити висновок про те, що клопотання про порушення кримінального переслідування мотивоване расовими, релігійними, національними міркуваннями або політичними поглядами;

(£) якщо її власне законодавство вже застосовується до злочину і якщо на момент отримання клопотання спливли строки давності відповідно до її законодавства; в такому випадку п. 2 ст. 26 не застосовується;

(д) якщо її повноваження ґрунтуються виключно на ст. 2 і якщо на момент отримання клопотання закінчаться строки давності згідно з її законодавством, при цьому береться до уваги передбачене в ст. 23 продовження цих строків на 6 міся­ців;

(Ь) якщо злочин був вчинений за межами території запитуючої держави;

(і) якщо кримінальне переслідування може суперечити міжнародним зобов'язанням запитуваної держави;

(І) якщо кримінальне переслідування може суперечити основоположним принци­пам правової системи запитуваної держави;

(к) якщо запитуюча держава порушила процедуру, передбачену цією Конвенцією.

Генеральна прокуратура України при відмові перейняти кримінальне проваджен­ня зобов'язана повернути матеріали відповідним органам іноземної держави. Відпо­відь на клопотання оформляється відповідно до статей 13, 16 Конвенції.

Стаття 596

Неможливість перейняття кримінального провадження

1. Кримінальне провадження не може бути перейняте, якщо:

1. не дотримані вимоги частини другої статті 595 цього Кодексу або міжнарод­ного договору, згода на обов 'язковість якого надана Верховною Радою України;

2. щодо цієї ж особи у зв 'язку з тим же кримінальним правопорушенням в Укра­їні судом ухвалено виправдувальний вирок;

3. щодо цієї ж особи у зв 'язку з тим же кримінальним правопорушенням в Україні судом ухвалено обвинувальний вирок, за яким покарання вже відбуте або виконується;

4. щодо цієї ж особи у зв 'язку з тим же кримінальним правопорушенням в Укра­їні закрите кримінальне провадження або її звільнено від відбування покарання у зв'язку з помилуванням або амністією;

5. провадження щодо заявленого кримінального правопорушення не може здій­снюватися у зв 'язку із закінченням строку давності.

1. Неможливість перейняття кримінального провадження - це наявність обставин, за яких процедура перейняття провадження від іноземних держав виключається.

Виходячи із положень ст. 10 Європейської конвенції про передачу провадження у кримінальних справах 1972 р., запитувана держава не вживає дій щодо клопотання про перейняття кримінального провадження, якщо:

• особа не підозрюється у вчиненні злочину, передбаченого законодавством до­говірної Держави;

• злочин, щодо якого заявляється клопотання про порушення кримінального пере­слідування, не становить злочин у разі вчинення на території запитуваної держави і коли за таких обставин злочинцю не може бути призначена міра покарання також за власним законодавством;

• на час подання клопотання вже спливли строки притягнення до кримінальної відповідальності згідно із законодавством запитуючої Держави.

За винятком передбачених ст. 10 Конвенції обставин, запитувана держава не може відмовити у прийнятті клопотання повністю або частково, інакше як в одному або кількох таких випадках:

1. якщо вона вважає, що підстави, на яких ґрунтується клопотання, заявлене від­повідно до вимог ст. 8 Конвенції, не підтверджуються;

2. якщо підозрювана особа не має постійного помешкання в запитуваній дер­жаві;

3. якщо підозрювана особа не є громадянином запитуваної держави і не мала постійного помешкання на території цієї держави на момент вчинення злочину;

(гї) якщо вона вважає, що злочин, щодо якого заявляється клопотання про пору­шення кримінального переслідування, має політичний характер або якщо йдеться про злочин суто військовий або податковий;

(е) якщо вона вважає, що існують серйозні підстави зробити висновок про те, що клопотання про порушення кримінального переслідування мотивоване расовими, релігійними, національними міркуваннями або політичними поглядами;

(£) якщо її власне законодавство вже застосовується до злочину і якщо на момент отримання клопотання спливли строки давності відповідно до її законодавства; в такому випадку переривання строків давності не застосовується;

(д) якщо її повноваження ґрунтуються виключно на ст. 2 і якщо на момент отри­мання клопотання закінчаться строки давності згідно з її законодавством, при цьому береться до уваги передбачене в ст. 23 продовження цих строків на 6 місяців;

(Ь) якщо злочин був вчинений за межами території запитуючої держави;

(і) якщо кримінальне переслідування може суперечити міжнародним зобов'язанням запитуваної держави;

(І) якщо кримінальне переслідування може суперечити основоположним принци­пам правової системи запитуваної держави;

(к) якщо запитуюча держава порушила процедуру, передбачену цією Конвенцією.

Диспозиція коментованої статті складається із п'яти пунктів, за наявності визна­чених у них обставин кримінальне провадження не підлягає перейняттю:

1. не дотримані вимоги ч. 2 ст. 595 цього Кодексу або міжнародного договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, наприклад:

• особа, яка притягається до кримінальної відповідальності, є громадянином України і перебуває на її території;

• особа, яка притягається до кримінальної відповідальності, є іноземцем або осо­бою без громадянства і перебуває на території України, а її видача згідно із КПК або міжнародним договором України неможлива або у видачі відмовлено;

• запитуюча держава надала гарантії, що у разі ухвалення вироку в Україні особа, яка притягається до кримінальної відповідальності, не піддаватиметься у запитуючій державі державному обвинуваченню за те ж кримінальне правопорушення;

• діяння, якого стосується запит, є кримінальним правопорушенням за законом України про кримінальну відповідальність.

Докладніше див. коментар до ст. 595 КПК;

2. кримінальне провадження не може бути перейняте, якщо щодо цієї ж особи у зв'язку з тим же кримінальним правопорушенням в Україні судом ухвалено виправ­дувальний вирок.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 КПК одним із завдань кримінального провадження є за­безпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений.

Вирок - судове рішення, у якому суд вирішує обвинувачення по суті (ч. 1 ст. 639 КПК).

Згідно з ч. 1 ст. 373 КПК виправдувальний вирок ухвалюється у разі, якщо не до­ведено, що:

• вчинено кримінальне правопорушення, в якому обвинувачується особа;

• кримінальне правопорушення вчинене обвинуваченим;

• у діянні обвинуваченого є склад кримінального правопорушення.

Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966 р. ви­значає, що ніхто не може бути повторно засуджений або покараний за злочин, за який він уже був засуджений або виправданий відповідно до закону та кримінально-про­цесуального права будь-якої країни.

Детальніше див. коментар до ст. 373 КПК;

3. кримінальне провадження не може бути перейняте, якщо щодо цієї ж особи у зв'язку з тим же кримінальним правопорушенням в Україні судом ухвалено обвину­вальний вирок, за яким покарання вже відбуте або виконується.

Відповідно до ч. 2 ст. 373 КПК, якщо обвинувачений визнається винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, суд ухвалює обвинувальний вирок і при­значає покарання;

3. кримінальне провадження не може бути перейняте, якщо щодо цієї ж особи у зв'язку з тим же кримінальним правопорушенням в Україні закрите кримінальне про­вадження або її звільнено від відбування покарання у зв'язку з помилуванням або амністією.

Закриття кримінального провадження регулюється ст. 284 КПК (див. коментар).

Амністія або помилування - це акти вищого органу державної влади. Вони, не відміняючи закону, який встановлює відповідальність за те чи інше правопорушення, звільняють осіб, що вчинили ці злочини, від кримінальної відповідальності, а також повністю або частково від покарання, передбачають заміну призначеного судом по­карання більш м'яким або зняття судимості.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про застосування амністії в Україні» від 1 листопада 1996 р. № 392/96-ВР амністія - повне або часткове звільнення від відбу­вання покарання певної категорії осіб, визнаних винними у вчиненні злочину, або кримінальні справи стосовно яких розглянуті судами, але вироки стосовно цих осіб не набрали законної сили.

Перелік категорій осіб, до яких амністія не може застосовуватися, викладено у ст. 4 вказаного Закону.

Помилування осіб здійснюється на підставі Указу Президента України «Про по­рядок здійснення помилування» від 16 вересня 2010 р. № 902/2010. Згідно з п. 2 цього Указу помилування засуджених здійснюється у виді: заміни довічного позбав­лення волі на позбавлення волі на строк не менше 25 років; повного або часткового звільнення від відбування як основного, так і додаткового покарання; заміни покаран­ня або невідбутої його частини більш м'яким.

Відповідно до п. 3 Указу клопотання про помилування особою, засудженою судом України, яка відбуває покарання в Україні, або засудженою судом іноземної держави і переданою для відбування покарання в Україну без умови про незастосування по­милування, подається через адміністрацію установи виконання покарань або іншого органу, що здійснює виконання кримінальних покарань. Адміністрація в установле­ному порядку реєструє клопотання і протягом п' ятнадцяти днів з дня подання на­правляє його до Адміністрації Президента України разом із копіями вироку, ухвали і постанови суду, докладною характеристикою про поведінку особи і ставлення її до праці із викладеною письмово думкою адміністрації і, як правило, спостережної ко­місії або служби у справах неповнолітніх про доцільність помилування, а також ін­шими документами і даними, що мають значення для розгляду питання про застосу­вання помилування.

Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966 р. ви­значає, що у разі, якщо особу було засуджено за злочин і якщо винесений щодо неї вирок було згодом скасовано або їй було даровано помилування на тій підставі, що якась нова або знову віднайдена обставина беззаперечно доводить наявність судової помилки, то ця особа, яка зазнала покарання внаслідок такого засудження, має право на одержання компенсації згідно із законом, якщо не буде доведено, що цю обставину не було свого часу виявлено винятково або частково з її вини;

5) кримінальне провадження не може бути перейняте, якщо провадження щодо заявленого кримінального правопорушення не може здійснюватися у зв'язку із за­кінченням строку давності.

Відповідно до ч. 1 ст. 49 КК особа звільняється від кримінальної відповідальнос­ті, якщо з дня вчинення нею злочину і до дня набрання вироком законної сили мину­ли такі строки: два роки (у разі вчинення злочину невеликої тяжкості, за який перед­бачене покарання менш суворе, ніж обмеження волі); три роки (у разі вчинення зло­чину невеликої тяжкості, за який передбачене покарання у виді обмеження або по­збавлення волі); п'ять років (у разі вчинення злочину середньої тяжкості); десять років (у разі вчинення тяжкого злочину); п'ятнадцять років (у разі вчинення особливо тяжкого злочину).

Стаття 597

Тримання під вартою особи до отримання запиту про перейняття кримінального провадження

1. За клопотанням компетентного органу іншої держави особа, щодо якої буде направлений запит про перейняття кримінального провадження, може триматися під вартою на території України не більше ніж сорок діб.

2. Тримання під вартою особи здійснюється в порядку та згідно з правилами, передбаченими статтею 583 цього Кодексу.

3. Якщо після закінчення передбаченого частиною першою цієї статті строку запит про перейняття кримінального провадження не надійде, зазначена особа звіль­няється з-під варти.

1. Стосовно законодавства, яким регулюється перейняття кримінального прова­дження, див. коментар до ст. 596 КПК.

Застосування тимчасового заходу «тримання під вартою особи до отримання за­питу про перейняття кримінального провадження» регулюється положеннями Євро­пейської конвенції про передачу провадження у кримінальних справах від 15 травня 1972 р. і законодавством запитуваної держави (ч. 1 ст. 29 Конвенції).

Інститут «тримання під вартою» у кримінальному процесі регулюється гл. 18 КПК (див. коментар).

Законодавство запитуваної держави або Конвенція визначають також умови, за яких тримання під вартою не застосовується (ч. 2 ст. 29 Конвенції):

1. якщо запитувана держава інформує запитуючу державу про своє рішення не вживати дій щодо клопотання;

2. якщо запитувана держава інформує її про своє рішення відмовити у прийнятті клопотання;

(с) якщо запитувана держава інформує її про своє рішення відкликати свою згоду на прийняття клопотання;

(гї) якщо запитувана держава інформує її про своє рішення не порушувати про­вадження або припинити його;

(е) якщо запитуюча держава відкликає своє клопотання до того, як запитувана держава проінформує її про своє рішення вжити дій щодо клопотання.

За відсутності зазначених підстав запитуюча держава оголошує про свій намір подати клопотання про порушення кримінального переслідування, запитувана дер­жава може на прохання запитуючої держави вдатися до тимчасового арешту підозрю­ваної особи, якщо:

• законодавство запитуваної держави дозволяє утримання під вартою за вчинений злочин;

• існують підстави вважати, що підозрювана особа зникне або сприятиме знищен­ню доказів (ч. 1 ст. 27 Конвенції).

Після отримання клопотання про порушення кримінального переслідування разом з документами, які передбачені у п. 1 ст. 15 Конвенції, запитувана держава має право вживати всіх тимчасових заходів, у тому числі утримання підозрюваної особи під вартою і накладення арешту на майно, яких можна було би вжити за її власним за­конодавством, якби злочин, за який вимагається кримінальне переслідування, був вчинений на її території (ст. 28 Конвенції).

Строк утримання під вартою, здійснюваного виключно згідно зі ст. 27, за жодних обставин не повинен перевищувати 40 днів (ч. 5 ст. 29 Конвенції). Ця норма повністю відповідає строку, визначеному у диспозиції ч. 1 коментованої статті.

2. Див. коментар до ст. 583 Кодексу.

3. Відповідно до пп. 3, 4 ст. 29 Конвенції особа, що утримується під вартою, по­винна бути звільнена за будь-яких обставин, якщо запитувана держава не отримала клопотання про порушення кримінального переслідування впродовж 18 днів від дати арешту, а також якщо документи, які повинні додаватися до клопотання про порушен­ня кримінального переслідування, не були отримані запитуваною державою впродовж 15 днів після отримання клопотання про порушення кримінального переслідування.

Щодо порядку звільнення особи див. коментар до ст. 202 КПК.

Стаття 598

Порядок кримінального провадження, що перейняте від іншої держави

1. Кримінальне провадження, що перейняте від компетентного органу іншої держави, починається зі стадії досудового розслідування та здійснюється згідно з цим Кодексом.

2. Відомості, які містяться в матеріалах, отриманих до перейняття криміналь­ного провадження відповідним органом іншої держави на її території та згідно з її законодавством, можуть бути визнані допустимими під час судового розгляду в Україні, якщо це не порушує засад судочинства, передбачених Конституцією Украї­ни та цим Кодексом, і вони не отримані з порушенням прав людини і основоположних свобод. Не потребують легалізації відомості, визнані судом допустимими.

3. Слідчий, прокурор України після перейняття кримінального провадження ма­ють право здійснювати будь-які передбачені цим Кодексом процесуальні дії.

4. За наявності достатніх підстав для повідомлення про підозру воно повинно бути здійснене згідно з законом України про кримінальну відповідальність і в поряд­ку, передбаченому цим Кодексом.

5. Покарання, що призначається судом, не повинно бути суворішим від покарання, передбаченого законом запитуючої держави за таке ж кримінальне правопорушення.

6. Компетентному органу запитуючої держави надсилається копія остаточного процесуального рішення, що набуло законної сили.

   1. Законодавство, яким регулюється перейняття кримінального провадження, - див. коментар до ст. 596 Кодексу.

Кримінальне провадження, перейняте від компетентного органу іншої держави, починається зі стадії досудового розслідування, тобто з моменту внесення відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань, і за­кінчується закриттям кримінального провадження або направленням до суду обви­нувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру, клопотання про звільнення особи від кримінальної відповідаль­ності (п. 5 ч. 1 ст. 3 КПК).

Відповідно до положень Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993 р. розслідування у справі продо­вжується запитуваною стороною відповідно до її національного законодавства, тому у разі наявності постанови про зупинення досудового слідства відповідне процесу­альне рішення повинно бути скасоване, а строк досудового слідства продовжений.

2. Відомості, які містяться в матеріалах, отриманих до перейняття кримінального провадження відповідним органом іншої держави на її території та згідно з її законо­давством, можуть бути використані за наявності таких умов:

• відомості, які містяться в матеріалах, визнані допустимими під час судового розгляду. Допустимість доказів регулюється ст. 86 КПК (див. коментар);

• прийняття цих відомостей не порушує засад судочинства, передбачених Консти­туцією України та цим Кодексом. Загальні засади кримінального провадження ви­кладені у ст. 7 КПК (див. коментар);

• не отримані відомості з порушенням прав людини та основоположних свобод. Відповідно до ст. 87 КПК недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного по­рушення прав і свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини.

Істотними порушенням прав людини і основоположних свобод є такі діяння: здій­снення процесуальних дій, які потребують попереднього дозволу суду, без такого дозволу або з порушенням його суттєвих умов; отримання доказів внаслідок катуван­ня, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність особи, поводження або погрози застосування такого поводження; порушення права особи на захист; отри­мання показань чи пояснень від особи, яка не була повідомлена про своє право від­мовитися від давання показань та не відповідати на запитання, або їх отримання з порушенням цього права; порушення права на перехресний допит; отримання показань від свідка, який надалі буде визнаний підозрюваним чи обвинуваченим у цьому кри­мінальному провадженні (ч. 2 ст. 87 КПК).

3. Суб'єктами, уповноваженими на проведення процесуальних дій після пере­йняття кримінального провадження, є: слідчий; прокурор.

Інститут процесуальних дій регламентовано главами 20, 21, 43 КПК (див. коментар).

Процесуальні дії, які потребують спеціального дозволу, визначені у ст. 562 КПК (див. коментар).

При перейнятті в Україні кримінального провадження з іншої держави необхідно пам'ятати, що відповідно до ст. 26 Європейської конвенції про передачу провадження у кримінальних справах 1972 р. будь-яка дія, метою якої є порушення кримінального переслідування і яка здійснена в запитуючій державі відповідно до її законодавства і правил, має таку ж юридичну силу в запитуваній державі, тобто розглядається як така, що здійснена органами цієї держави, за умови, що таке ототожнення не дає такій дії більшої доказової сили, ніж у запитуваній державі.

Якщо у справі, що надійшла, вже є постанова іноземного органу про порушення кримінального провадження, додаткове чи повторне порушення на території України не допускається. У цьому випадку за постановою органу досудового розслідування справа негайно приймається до провадження і дії особи кваліфікуються за відповід­ними статтями КК. Подальше розслідування кримінального правопорушення здій­снюється за правилами КПК. При цьому орган, який здійснює досудове розслідуван­ня, організовує переклад матеріалів українською мовою, якщо вони надійшли в Україну, відповідно до чинного міжнародного договору, мовою запитуючої сторони.

Якщо в Україну надійшло прохання про кримінальне переслідування особи від компетентного органу іноземної держави, з якою не укладено відповідний міжнарод­ний договір, за погодженням із цим органом такі матеріали розглядаються та за ними приймається рішення також у порядку ст. 214 КПК.

Передусім прокурор або слідчий викликає особу, стосовно якої надійшло клопо­тання, і шляхом опитування встановлює, чи дійсно ця особа перебувала за кордоном. Якщо особа це заперечує, прокурор або слідчий з метою перевірки направляє запити в консульські та митні органи.

Якщо особа, стосовно якої надійшли матеріали із клопотанням про перейняття кримінального переслідування, не причетна до інкримінованих правопорушень, при­ймається відповідне процесуальне рішення і матеріали повертаються ініціатору за­питу через уповноважені (центральні) органи.

Під час проведення розслідування прокурор, слідчий керується тільки вимогами кримінального процесуального законодавства України.

При прийнятті рішення про зупинення провадження або його закриття територі­альні прокурори направляють у прокуратуру області копію цього процесуального рішення, а також свій мотивований висновок щодо законності його прийняття.

У разі засудження особи до Генеральної прокуратури України надсилається на­лежним чином завірена копія постанови або вироку для подальшого інформування відповідного органу іноземної держави. Такий документ направляється до Генераль­ної прокуратури України органом, що проводить розслідування у справі, через власний центральний апарат.

4. Повідомлення про підозру здійснюється в порядку, передбаченому ст. 278 КПК (див. коментар до статті).

Письмове повідомлення про підозру вручається в день його складення слідчим або прокурором, а у випадку неможливості такого вручення - у спосіб, передбачений КПК для вручення повідомлень (див. коментар до ст. 278 КПК).

4. Одним із завдань кримінального провадження є забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини.

Відповідно до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 р. не може призначатися більш тяжке покарання, ніж те, яке мало бути застосоване у момент вчинення злочину. Якщо після вчинення злочину законом встановлюється більш м'яке покарання, дія цього закону поширюється на даного злочинця.

Аналогічні положення містяться у ст. 25 Конвенції, а саме: у запитуваній державі щодо злочину застосовується міра покарання, передбачена законодавством цієї дер­жави, якщо законодавство не встановлює іншого. Міра покарання запитуваної держа­ви не може бути більш суворою, ніж міра покарання, передбачена законодавством запитуючої держави.

Призначення покарання регулюється розділом ХІ КК.

4. Згідно із застереженням України до ч. 1 ст. 13 Конвенції всі клопотання, а також усі повідомлення, необхідні для застосування Європейської конвенції про передачу прова­дження у кримінальних справах, надсилаються Генеральною прокуратурою України (щодо запитів органів досудового розслідування) або Міністерством юстиції України (у випадку запитів судів) до запитуючої сторони, або запитуючою державою до відповідних органів України, або за взаємною домовленістю безпосередньо органами запитуючої держави до органів запитуваної держави. Відповіді надсилаються у такий же спосіб.

Стаття 599

Порядок і умови передання кримінального провадження компетентному органу іншої держави

1. Клопотання слідчого, погоджене з прокурором, прокурора або суду про пере­дання кримінального провадження компетентному органу іншої держави розгляда­ються уповноваженим (центральним) органом України протягом двадцяти днів з моменту надходження.

2. Незакінчене кримінальне провадження може бути передане іншій державі за умови, що видача особи, яка підлягає притягненню до кримінальної відповідальності, неможлива або у видачі такої особи Україні відмовлено.

3. Слідчий, прокурор або суд на вимогу уповноваженого (центрального) органу України поновлює кримінальне провадження, продовжує - якщо це дозволяється цим Кодексом - строки розслідування або тримання під вартою з урахуванням часу, необ­хідного для перейняття його компетентним органом іноземної держави.

   1. З урахуванням визначення перейняття кримінального провадження, розкритого в п. 3 ч. 1 ст. 541 КПК, передання кримінального провадження слід розуміти як вчи­нене в рамках міжнародного співробітництва направлення через уповноважений (центральний) орган України запиту про здійснення компетентними органами запи­туваної держави розслідування з метою притягнення особи до кримінальної відпо­відальності.

Відповідно до ст. 545 КПК функції уповноваженого (центрального) органу України у кримінальному провадженні під час досудового розслідування виконує Генеральна прокуратура України, а у кримінальному провадженні під час судового провадження - Міністерство юстиції України. Крім того, КПК або чинним міжнародним договором України може бути передбачено інший порядок зносин. У такому випадку наведені повноваження поширюються на визначені цими законодавчими актами органи.

Орган, що веде розслідування у справі, надсилає клопотання слідчого, погоджене з прокурором, або прокурора про передання кримінального провадження через свій центральний орган, а якщо кримінальна справа перебуває у провадженні органів про­куратури - через прокуратуру області (прирівняну до неї прокуратуру) до Генеральної прокуратури України.

У разі перебування кримінального провадження в суді, клопотання про його передачу надсилається до Міністерства юстиції України через відповідне управління юстиції.

У першому випадку Генеральна прокуратура України, а в другому - Міністерство юстиції України після вивчення та перевірки матеріалів та в разі їх належного оформ­лення, наявності підстав і відсутності перешкод, передбачених КПК та міжнародними договорами, протягом двадцяти днів з моменту надходження готує і надсилає відпо­відному органу іноземної держави клопотання щодо передачі кримінального пере­слідування особи за злочин, скоєний на території України.

2. До умов передання незакінченого кримінального провадження іншій державі законом віднесено такі: 1) видача особи, яка підлягає притягненню до кримінальної відповідальності, неможлива; 2) у видачі такої особи Україні відмовлено. На практи­ці такі ситуації можуть обумовлюватись наявністю у особи громадянства запитуваної країни, наявністю дипломатичного імунітету особи тощо.

3. Продовження строків розслідування або тримання під вартою з урахуванням часу, необхідного для перейняття провадження компетентним органом іноземної дер­жави, відбувається із дотриманням вимог статей 294-297, 331 КПК.

При переданні кримінального провадження іншій державі кримінальне переслі­дування по ньому продовжується відповідно до законодавства цієї держави.

Стаття 600

Зміст та форма клопотання про передання кримінального провадження іншій державі

1. Зміст та форма клопотання про передання кримінального провадження пови­нні відповідати вимогам цього Кодексу та відповідних міжнародних договорів, згода на обов 'язковість яких надана Верховною Радою України.

2. Клопотання про передання кримінального провадження повинно містити:

   1. назву органу, який здійснює кримінальне провадження;

   2. посилання на відповідний міжнародний договір про надання правової допомоги;

   3. найменування кримінального провадження, передання якого запитується;

   4. опис кримінального правопорушення, що є предметом кримінального прова­дження, та його правову кваліфікацію;

   5. прізвище, ім 'я, по батькові особи, щодо якої здійснюється кримінальне провадження, дату і місце народження, місце проживання або перебування та інші відомості про неї.

3. До клопотання додаються такі документи:

   1. матеріали кримінального провадження;

   2. текст статті закону України про кримінальну відповідальність, за яким ква­ліфікується кримінальне правопорушення, щодо якого здійснюється провадження;

   3. відомості про громадянство особи.

4. Разом з клопотанням та документами, передбаченими частиною третьою цієї статті, компетентному органу іншої держави передаються наявні речові докази.

5. Копії матеріалів залишаються в органі, який здійснював кримінальне прова­дження в Україні.

1. Клопотання про передання кримінального провадження є однією з форм запиту про міжнародне співробітництво. Основні правила його складання та направлення передбачені ст. 548 КПК.

2. При підготовці клопотання про передання кримінального провадження вико­ристовують положення Європейської конвенції про передачу провадження у кримі­нальних справах 1972 р., Конвенції про правову допомогу і правові відносини у ци­вільних, сімейних і кримінальних справах 1993 р., двосторонні та багатосторонні договори між Україною та іншими державами.

3. Крім названих у ст. 600 КПК реквізитів та додатків клопотання про передання кримінального провадження може містити інші обов' язкові вимоги, визначені між­народними договорами. Наприклад, передбачені ст. 73 Конвенції про правову допо­могу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 р. заяви потерпілих у кримінальних справах, порушених за заявою потерпілого, і заяви про відшкодування шкоди; зазначення розміру збитку, заподіяного злочином, тощо.

4. Передані компетентному органу іншої держави речові докази після закінчення кримінального провадження слід повертати запитуючій стороні, якщо не було досягну­то домовленості про інше. Відповідно до ст. 78 Конвенції про правову допомогу і право­ві відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 року права третіх осіб на передані предмети залишаються в силі. Після закінчення кримінального проваджен­ня ці предмети повинні бути безоплатно повернуті Договірній Стороні, яка їх передала.

Стаття 601

Наслідки передання кримінального провадження компетент­ному органу іншої держави

1. З моменту перейняття компетентним органом іншої держави кримінального провадження відповідні органи України не мають права здійснювати будь-які про­цесуальні дії щодо особи у зв 'язку з кримінальним правопорушенням, щодо якого пе­редано кримінальне провадження, інакше, ніж на підставі запиту про надання між­народної правової допомоги з боку держави, яка перейняла кримінальне провадження.

2. Закриття компетентним органом іноземної держави переданого кримінально­го провадження на стадії досудового розслідування не перешкоджає відновленню провадження в Україні та подальшому розслідуванню в порядку, передбаченому цим Кодексом, якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Вер­ховною Радою України, не встановлено інше.

1. Моментом перейняття компетентним органом іншої держави кримінального провадження вважається час отримання від запитуваної держави повідомлення про перейняття кримінального переслідування.

Виконання запиту про міжнародну правову допомогу у переданому для подаль­шого розслідування кримінальному провадженні здійснюється у загальному порядку, передбаченому статтями 554-560 КПК.

2. У разі відсутності спеціальної заборони на такі дії міжнародним договором за­криття компетентним органом іноземної держави переданого кримінального прова­дження на стадії досудового розслідування не перешкоджає відновленню проваджен­ня та подальшому розслідуванню в Україні. Крім того, відповідно до ч. 2 ст. 21 Євро­пейської конвенції про передачу провадження у кримінальних справах 1972 р. по­дальшому здійсненню кримінального переслідування не перешкоджатиме й інформу­вання запитуваною державою про своє рішення відкликати згоду на прийняття кло­потання.

Згідно зі ст. 76 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 р. кожна з Договірних Сторін під час розслі­дування злочинів і розгляду кримінальних справ судами враховує передбачені зако­нодавством Договірних Сторін обставини, що пом'якшують або обтяжують відпові­дальність, незалежно від того, на території якої Договірної Сторони вони виникли.

Глава 46

ВИЗНАННЯ ТА ВИКОНАННЯ ВИРОКІВ СУДІВ ІНОЗЕМНИХ ДЕРЖАВ ТА ПЕРЕДАЧА ЗАСУДЖЕНИХ ОСІБ

Стаття 602

Підстави і порядок виконання вироків судів іноземних держав

1. Вирок суду іноземної держави може бути визнаний і виконаний на території України у випадках і в обсязі, передбачених міжнародним договором, згода на обов 'язковість якого надана Верховною Радою України.

2. Уразі відсутності міжнародного договору положення цієї глави можуть бути застосовані при вирішенні питання про передачу засудженої особи для подальшого відбування покарання.

3. Запит про виконання вироку суду іноземної держави, крім запиту про передачу засудженої особи, Міністерство юстиції України розглядає протягом тридцяти днів з моменту надходження запиту. Якщо запит і додаткові матеріали надійшли іно­земною мовою, цей строк продовжується до трьох місяців.

4. При розгляді запиту про виконання вироку суду іноземної держави згідно з час­тиною третьою цієї статті Міністерство юстиції України з 'ясовує наявність під­став, передбачених міжнародним договором України, для його задоволення. З цією метою Міністерство юстиції України може запитувати необхідні матеріали та інформацію в Україні або у компетентного органу іноземної держави.

5. Встановивши відповідність запиту про визнання і виконання вироку суду іно­земної держави умовам, передбаченим міжнародним договором України, Міністер­ство юстиції України направляє до суду клопотання про визнання і виконання вироку суду іноземної держави і передає наявні матеріали.

6. При відмові у задоволенні запиту Міністерство юстиції України повідомляє про це іноземний орган, від якого надійшов запит, з роз'ясненням підстав відмови.

7. Не підлягають виконанню в Україні вироки судів іноземних держав, ухвалені заочно (іп аЬзеп(іа), тобто без участі особи під час кримінального провадження - крім випадків, коли засудженій особі було вручено копію вироку і надано можливість його оскаржити. У задоволенні запиту про виконання вироку суду іноземної держави може бути відмовлено, якщо таке виконання суперечить зобов'язанням України за між­народними договорами України.

8. Вирішення питання про визнання і виконання вироку суду іноземної держави у частині цивільного позову вирішується у порядку, передбаченому Цивільним проце­суальним кодексом України.

9. У випадках, передбачених міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, якщо вирок суду іноземної держави перед­бачає покарання у виді позбавлення волі, Міністерство юстиції України надсилає засвідчену копію запиту, передбаченого цією статтею, прокурору для звернення до слідчого судді з клопотанням про застосування запобіжного заходу до вирішення питання про виконання вироку суду іноземної держави.

1. Допустимість визнання та виконання вироку іноземного суду визначається внутрішнім законодавством кожної конкретної держави, а також її міжнародними до­говорами.

Відповідно до ст. 2 ЗУ «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 р. № 1906-УІ міжнародний договір України - це укладений у письмовій формі з іно­земною державою або іншим суб'єктом міжнародного права, який регулюється між­народним правом, незалежно від того, міститься договір в одному чи декількох пов' язаних між собою документах, і незалежно від його конкретного найменування (договір, угода, конвенція, пакт, протокол тощо). Згідно зі ст. 8 цього ж законодавчого акта згода України на обов'язковість для неї міжнародного договору може надаватися у формі підписання, ратифікації, затвердження, прийняття, приєднання до договору. Також ст. 8 ЗУ «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 р. № 1906-УІ встановлено, що згода України на обов' язковість для неї міжнародного договору може надаватися й іншим шляхом, про який домовилися сторони.

Статтею 9 ЗУ «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 р. № 1906- УІ передбачено, що ратифікація міжнародних договорів України здійснюється шляхом прийняття закону про ратифікацію, невід' ємною частиною якого є текст міжнародно­го договору.

Цією ж статтею встановлено, що ратифікації підлягають міжнародні договори України:

• політичні (про дружбу, взаємну допомогу і співробітництво, нейтралітет), тери­торіальні і такі, що стосуються державних кордонів, розмежування виключної (мор­ської) економічної зони і континентального шельфу України, мирні;

• що стосуються прав, свобод та обов'язків людини і громадянина;

• загальноекономічні (про економічне та науково-технічне співробітництво), з загальних фінансових питань, з питань надання Україною позик і економічної допо­моги іноземним державам та міжнародним організаціям, а також про одержання Україною від іноземних держав і міжнародних фінансових організацій позик, не пе­редбачених Державним бюджетом України;

• про участь України у міждержавних союзах та інших міждержавних об'єднаннях (організаціях), системах колективної безпеки;

• про військову допомогу та направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав чи допуску підрозділів збройних сил іноземних держав на територію України, умови тимчасового перебування в Україні іноземних військових формувань;

• що стосуються питань передачі історичних та культурних цінностей Українсько­го народу, а також об'єктів права державної власності України;

• виконання яких зумовлює зміну законів України або прийняття нових законів України;

• інші міжнародні договори, ратифікація яких передбачена міжнародним догово­ром або законом України.

Відповідно до ст. 12 ЗУ «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 року № 1906-УІ затвердженню підлягають міжнародні договори України, які не по­требують ратифікації, якщо такі договори передбачають вимогу щодо їх затверджен­ня або встановлюють інші правила, ніж ті, що містяться в актах Президента України або КМУ.

Затвердження міжнародних договорів України здійснюється Указом Президента України щодо:

• міжнародних договорів, які укладаються від імені України;

• міжнародних договорів, які укладаються від імені Уряду України, якщо такі до­говори встановлюють інші правила, ніж ті, що містяться в актах Президента України.

Затвердження міжнародних договорів України здійснюється постановою КМУ щодо:

• міжнародних договорів, які укладаються від імені Уряду України, крім договорів, затвердження яких здійснюється Президентом України у формі указу щодо міжнарод­них договорів, які укладаються від імені Уряду України, якщо такі договори встанов­люють інші правила, ніж ті, що містяться в актах Президента України;

• міжвідомчих договорів, якщо такі договори встановлюють інші правила, ніж ті, що містяться в актах КМУ.

Крім того, ст. 12 ЗУ «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 р. № 1906-УІ встановлено, що затвердження міжвідомчих договорів, крім тих, що вста­новлюють інші правила, а також тих, що містяться в актах КМУ, здійснюється в по­рядку, встановленому КМУ.

У статті 13 ЗУ «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 р. № 1906- УІ визначено, що рішення про приєднання України до міжнародних договорів або про їх прийняття приймаються щодо:

• договорів, які потребують ратифікації, - у формі закону України про приєднан­ня до міжнародного договору або закону України про прийняття міжнародного до­говору, невід'ємною частиною яких є текст міжнародного договору;

• міжнародних договорів, які укладаються від імені України, які не потребують ратифікації, - у формі указу Президента України;

• міжнародних договорів, які укладаються від імені Уряду України, які не потре­бують ратифікації, - у формі постанови КМУ.

Також цією статтею Закону встановлено, що рішення про приєднання України до міжвідомчих договорів або про їх прийняття ухвалюються в порядку, встановленому КМУ.

У статті 14 ЗУ «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 р. № 1906- УІ зазначено, що міжнародні договори набирають чинності для України після надан­ня нею згоди на обов'язковість міжнародного договору відповідно до цього законо­давчого акта в порядку та в строки, передбачені договором, або в інший узгоджений сторонами спосіб.

На сьогодні Україна є стороною багатосторонніх міжнародних договорів, що ре­гулюють питання міжнародного співробітництва під час кримінального провадження. Серед них необхідно виділити Європейську конвенцію про міжнародну дійсність кримінальних вироків 1970 р., ратифіковану Україною із заявами та застереженнями ЗУ «Про ратифікацію Європейської конвенції про міжнародну дійсність кримінальних вироків» від 26 вересня 2002 р. № 172-ІУ (чинна для України з 12 червня 2003 р.).

2. Зазначимо, що міжнародний договір - це угода між державами та іншими суб'єктами міжнародного права з питань, що мають для них спільний інтерес і регу­люють їх відносини шляхом утворення взаємних прав і обов'язків. Оскільки проце­дура прийняття міжнародних договорів досить складна і може тривати не один рік, у ч. 2 ст. 602 КПК законодавець передбачив можливість застосування положень гл. 46 КПК при вирішенні питання про передачу засудженої особи для подальшого відбу­вання покарання у разі відсутності відповідного міжнародного договору. Більше того, звертатися з клопотанням про передачу з іноземної держави на територію держави громадянства - це право засудженого, яке, поряд із міжнародними договорами, може бути гарантовано національним законодавством будь-якої країни.

3. Частиною 3 ст. 602 КПК передбачено строки розгляду запиту про виконання вироку суду іноземної держави, крім запиту про передачу засудженої особи, та визна­чено компетентний суб'єкт такого розгляду. Так, питання розгляду запиту про вико­нання вироку суду іноземної держави віднесено до компетенції центрального органу виконавчої влади - Міністерства юстиції України, яке є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади з формування та забезпечення реалізації дер­жавної правової політики. Щодо строку, то слід зазначити, що законодавець надає МЮ тридцять днів для розгляду вказаного запиту з моменту його надходження. Про­те, якщо запит і додаткові матеріали надійшли іноземною мовою, цей строк продо­вжується до трьох місяців.

Ураховуючи положення Європейської конвенції про міжнародну дійсність кримі­нальних вироків 1970 р., зазначимо, що у ст. 3 передбачено, що держава є компетент­ною виконати санкцію, встановлену в іншій державі, лише за запитом держави, в якій таку санкцію встановлено.

Статтями 15-20 Європейської конвенції про міжнародну дійсність кримінальних вироків 1970 р. регулюються питання, пов'язані з надсиланням запитів про виконан­ня вироків. Зокрема, визначено, що всі запити мають бути складені у письмовій фор­мі. Вони, а також усі необхідні для застосування Конвенції повідомлення, надсила­ються Міністерством юстиції запитуючої Держави до Міністерства юстиції запиту­ваної Держави, або, якщо Договірні Держави домовляються про це, безпосередньо органами запитуючої Держави до органів запитуваної Держави. Повертаються вони тими ж каналами. У невідкладних випадках запити та повідомлення можуть надсила­тися через Міжнародну організацію кримінальної поліції (Інтерпол).

Запит про виконання супроводжується оригіналом чи завіреною копією рішення, виконання якого запитується, та всіма іншими необхідними документами. Оригінал чи завірена копія кримінальної справи або її частини надсилається до запитуваної Держави, якщо вона того вимагає. Зазначеною Європейською конвенцією встановле­но, якщо запитувана Держава вважає, що інформація, надана запитуючою Державою, є недостатньою для застосування положень Конвенції, вона може запитати необхідну додаткову інформацію. Також запитувана Держава може визначити дату для отриман­ня такої інформації.

3. У Положенні про Міністерство юстиції України, затвердженому Указом Пре­зидента України від 11 січня 2012 р. № 11/2012, зазначається, що основними завдан­нями МЮ України, серед іншого, є здійснення міжнародно-правового співробітництва, забезпечення дотримання і виконання зобов' язань, узятих за міжнародними догово­рами України з правових питань. Цим Положенням також закріплено, що МЮ Укра­їни забезпечує правове співробітництво судів та інших органів державної влади у цивільних і кримінальних справах із компетентними органами іноземних держав на підставі законів та міжнародних договорів України, вирішує питання про видачу пра­вопорушників (екстрадицію), виконує інші функції, визначені законами і міжнарод­ними договорами України, згода на обов'язковість яких надана ВР України. З огляду на наведені норми цього Положення слід зазначити, що взаємне визнання процесу­альних рішень є одним із принципів міжнародного співробітництва країн у криміналь­ному судочинстві, і одну з ключових ролей у цьому процесі Главою держави відведе­но саме МЮ України.

У частині 4 ст. 602 КПК зазначено, що для здійснення належного розгляду запиту про виконання вироку суду іноземної держави МЮ України має право запитувати всі необхідні матеріали та інформацію як на території України, так і безпосередньо звер­таючись до компетентного органу іноземної держави. Під компетентним органом за ст. 541 КПК слід розуміти орган, що здійснює кримінальне провадження, який звер­тається із запитом згідно з розд. ІХ КПК, або який забезпечує виконання запиту про надання міжнародної правової допомоги.

Згідно зі ст. 4 Європейської конвенції санкція може виконуватися державою тіль­ки у разі, якщо відповідно до її законодавства дія, за яку було встановлено санкцію, була б злочином у разі її вчинення на території цієї держави, та особа, якій було вста­новлено санкцію, підлягала б покаранню, в разі якщо вона вчинила б цю дію там.

У статті 5 Європейської конвенції вказується, що держава винесення вироку може запитати іншу державу виконати санкцію, якщо виконано одну чи більше з таких умов:

• засуджена особа постійно проживає в іншій державі;

• виконання санкції в іншій державі вірогідно покращить перспективи соціальної реабілітації засудженої особи;

• у разі коли санкція передбачає позбавлення волі, санкція може бути виконана після виконання іншої санкції, що передбачає позбавлення волі, яку засуджена особа відбуває чи має відбути в іншій державі;

• інша держава є державою походження засудженої особи і заявила про своє ба­жання прийняти відповідальність за виконання такої санкції;

• держава вважає, що вона сама не може виконати санкцію, навіть за допомогою видачі, а інша держава може.

5. За умови встановлення відповідності запиту про визнання та виконання вироку суду іноземної держави умовам, що передбачені міжнародним договором, МЮ Укра­їни зобов'язано направити до суду клопотання про визнання і виконання вироку суду іноземної держави. Також ч. 5 с. 602 КПК за МЮ закріплено обов'язок передати до суду наявні матеріали щодо визнання та виконання вироку суду іноземної держави. Установлюючи обов'язок МЮ України передати до суду наявні матеріали, законода­вець розуміє обов'язок передачі всіх матеріалів, що фактично є в наявності, і які були отримані при розгляді запиту, з'ясуванні підстав для його задоволення.

6. У разі відмови в задоволені запиту про визнання та виконання вироку суду іно­земної держави на МЮ України покладаються такі обв'язки: повідомити про своє рішення компетентний орган іноземної держави, від якого надійшов запит; роз' яснити підстави відмови в задоволені запиту.

Ураховуючи зміст положень ч. 6 ст. 602 КПК, безпідставна відмова у задоволенні запиту про визнання та виконання вироку суду іноземної держави заборонена.

Варто зазначити, що ст. 6 вказаної Європейської конвенції встановлено перелік випадків, за яких може бути відмолено у задоволені запиту:

• виконання суперечить основним принципам правової системи запитуваної Дер­жави;

• запитувана Держава вважає, що злочин, за який винесено вирок, має політичний характер чи є суто військовим;

• запитувана Держава вважає, що існують істотні підстави для висновку про те, що винесення вироку чи його суворість обумовлені расовими, релігійними, національ­ними міркуваннями чи політичними переконаннями;

• виконання суперечило б міжнародним зобов' язанням запитуваної Держави;

• діяння вже є предметом переслідування в запитуваній Державі чи коли запиту­вана Держава вирішує розпочати переслідування щодо цього діяння;

• компетентні органи запитуваної Держави вирішили не розпочинати пересліду­вання чи припинили вже розпочате переслідування щодо того самого діяння;

• діяння було вчинено поза територією запитуючої Держави;

• запитувана Держава не може виконати санкцію;

• запит ґрунтується на тому, що держава вважає, що вона сама не може виконати санкцію, навіть за допомогою видачі, а інша держава може, і жодна з інших умов, за­значених у ст. 6 Європейської конвенції не задовольняється;

• запитувана Держава вважає, що запитуюча Держава сама в змозі виконати санк­цію;

• вік засудженої особи на час вчинення злочину був таким, що вона не могла би бути покарана в запитуваній Державі;

• згідно із законодавством запитуваної Держави накладена санкція вже не може бути виконана за строком давності;

• вирок, пов'язаний із позбавленням прав, і тією мірою, якою вирок встановлює позбавлення прав.

5. У частині 7 ст. 602 КПК встановлено пряму заборону виконання в Україні ви­років судів іноземних держав, ухвалених заочно - без участі особи під час криміналь­ного провадження. Ця заборона не поширюється за умови, якщо засудженій особі: було вручено копію вироку; надано можливість його оскаржити, тобто створено умови для реалізації процесуальних прав особи на захист.

Також ч. 7 ст. 602 КПК встановлюється підстава, за наявності якої МЮ України має право відмовити в задоволенні запиту про виконання вироку суду іноземної дер­жави - якщо таке виконання суперечить зобов'язанням України за міжнародними договорами. Хоча з огляду на зміст вказаної частини навіть у цьому випадку законо­давець залишає за компетентним суб'єктом право розглянути і задовольнити запит про виконання вироку суду іноземної держави.

5. Частиною 8 ст. 602 КПК визначено, що вирішення питання про визнання і ви­конання вироку суду іноземної держави у частині цивільного позову вирішується у порядку, передбаченому ЦПК (див. розділ VIII ЦПК «Про визнання та виконання рішень іноземних судів в Україні»).

6. У випадках, передбачених міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана ВР України, якщо вирок суду іноземної держави передбачає покарання у виді позбавлення волі, законодавець встановлює процедурні особливості наступно­го характеру.

Засвідчена копія запиту про виконання вироку суду іноземної держави в обов'язковому порядку надсилається МЮ України прокурору. Прокурор у разі отри­мання вказаної копії запиту зобов'язаний звернутися до слідчого судді із клопотанням про застосування запобіжного заходу до вирішення питання про виконання вироку суду іноземної держави.

Стаття 603

Розгляд судом питання про виконання вироку суду іноземної держави

1. Клопотання Міністерства юстиції України про виконання вироку суду інозем­ної держави розглядається протягом одного місяця з дня його отримання судом першої інстанції, в межах територіальної юрисдикції якого знаходиться місце про­живання чи останнє відоме місце проживання засудженої особи, або місце перебу­вання майна такої особи, а в разі їх відсутності - місце знаходження Міністерства юстиції України.

2. Про дату судового засідання повідомляють особі, щодо якої ухвалено вирок, якщо вона перебуває на території України. Така особа має право користуватися правовою допомогою захисника. Судовий розгляд здійснюється за участю прокурора.

3. При розгляді клопотання Міністерства юстиції України про виконання вироку суду іноземної держави суд встановлює, чи дотримані умови, передбачені міжнарод­ним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або цією главою. При цьому суд не перевіряє фактичні обставини, встановлені вироком суду іноземної держави, та не вирішує питання щодо винуватості особи.

4. За результатами судового розгляду суд постановляє ухвалу:

   1. про виконання вироку суду іноземної держави повністю або частково. При цьому суд визначає, яка частина покарання може бути виконана в Україні, керуючись положеннями Кримінального кодексу України, що передбачають кримінальну відпо­відальність за злочин, у зв 'язку з яким ухвалено вирок, та вирішує питання про за­стосування запобіжного заходу до набрання ухвалою законної сили;

   2. про відмову у виконанні вироку суду іноземної держави.

5. У разі необхідності проведення додаткової перевірки суд може постановити ухвалу про відкладення розгляду та отримання додаткових матеріалів.

6. Період, протягом якого особа перебувала під вартою в Україні у зв 'язку з роз­глядом запиту про виконання вироку суду іноземної держави, зараховується до за­гального строку відбування покарання, визначеного відповідно до пункту 1 частини четвертої цієї статті.

7. Уразі ухвалення рішення про виконання вироку суду іноземної держави суд може одночасно ухвалити рішення про обрання запобіжного заходу стосовно особи.

8. Копії ухвали суд надсилає Міністерству юстиції України та вручає особі, за­судженій вироком суду іноземної держави, якщо така особа перебуває на території України.

9. Судове рішення стосовно виконання вироку суду іноземної держави може бути оскаржено в апеляційному порядку органом, що подав клопотання, особою, щодо якої вирішено відповідне питання, та прокурором.

1. У частині 1 ст. 603 КПК законодавець встановив строк, протягом якого суд пер­шої інстанції повинен розглянути клопотання МЮ про виконання вироку суду іно­земної держави - один місяць з дня отримання клопотання.

Зазначимо, що до судів першої інстанції належать районні, районні у місті, міські та міськрайонні суди, які мають право ухвалити вирок або постановити ухвалу про закриття кримінального провадження (див. ст. 3 КПК).

Також у ч. 1 ст. 603 КПК визначено, який саме суд першої інстанції зобов' язаний розглянути таке клопотання. При вирішенні цього питання законодавець звертається до одного із принципів побудови системи судів загальної юрисдикції, закріплений у ст. 125 Конституції України - принцип територіальності, який означає децентралізацію нижчих ланок системи судів загальної юрисдикції (місцевої та апеляційної). Кожен місцевий та апеляційний суди мають свою територіальну юрисдикцію - поширення компетенції конкретного суду на правовідносини, що виникли чи існують на певній території. Загалом реалізація цього принципу є важливою гарантією для вирішення судових спорів у розумні строки в умовах ускладнення правових відносин та збіль­шення кількості правових конфліктів.

Крім того, ч. 1 ст. 603 КПК передбачено особливості розгляду судом першої ін­станції клопотання про виконання вироку суду іноземної держави, які за своїм змістом пов' язані із межами територіальної юрисдикції. Суд першої інстанції може розгляда­ти таке клопотання, якщо в межах його територіальної юрисдикції знаходиться: місце проживання засудженої особи чи останнє відоме її місце проживання; місце перебу­вання майна такої особи.

Навіть якщо немає даних щодо місця проживання засудженої особи чи останньо­го відомого її місця проживання, або місця перебування майна такої особи, розгляд судом питання про виконання вироку суду відбудеться. Узявши до уваги, що така ін­формація з різних причин може бути невідомою, законодавець передбачив, що в та­кому разі клопотання розглядає суд першої інстанції, в межах територіальної юрис­дикції якого знаходиться місце знаходження МЮ.

2. Про дату судового засідання, на якому розглядатиметься клопотання МЮ про виконання вироку суду іноземної держави, повідомляють особі, стосовно якої ухва­лено відповідний вирок. Повідомлення особі про дату судового засідання є обов'язковою вимогою лише за умови її перебування на території України.

Частиною 2 ст. 603 КПК закріплюється право особи, стосовно якої ухвалено вирок судом іноземної держави, користуватися правовою допомогою захисника. Зауважимо, що в частині надання процесуальних прав та можливості їх реалізації законодавець прирівняв таку особу до підозрюваного, обвинуваченого, виправданого, засудженого, яким гарантується право на захист (ст. 20 КПК). Конституцією України гарантується право кожного на правову допомогу (ст. 59). Окрім цього, конституційною нормою визначено, що кожен є вільним у виборі захисника своїх прав, а у випадках, перед­бачених законом, правова допомога надається безоплатно. Проте згідно зі ст. 43 КПК засуджений має права обвинуваченого, передбачені ст. 42 КПК.

У статті 1 ЗУ «Про безоплатну правову допомогу» від 2 червня 2011 р. № 3460-УІ вказано, що під правовою допомогою слід розуміти надання правових послуг, спря­мованих на забезпечення реалізації прав і свобод людини і громадянина, захисту цих прав і свобод, їх відновлення у разі порушення.

Згідно з указаною статтею до правових послуг слід відносити:

• надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань;

• складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру;

• здійснення представництва інтересів особи в судах, інших державних органах, органах місцевого самоврядування, перед іншими особами; забезпечення захисту особи від обвинувачення;

• надання особі допомоги в забезпеченні доступу особи до вторинної правової допомоги та медіації.

Однією з вимог щодо розгляду судом питання про виконання вироку суду інозем­ної держави є те, що в ньому обов'язково бере участь прокурор (визначення терміна «прокурор» див. у ст. 3 КПК).

3. Розгляд судом першої інстанції клопотання МЮ про виконання вироку суду іноземної держави повинен спрямовуватися на встановлення додержання умов, перед­бачених міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана ВРУ.

Окрім цього, якщо міжнародного договору з цих питань не укладено, при розгля­ді клопотання МЮ про виконання вироку суду іноземної держави суд першої інстан­ції встановлює, чи дотримано умов, передбачених гл. 46 КПК. Зауважимо, що це обумовлюється вимогами ст. 602 КПК, у якій зазначено, що положення гл. 46 КПК можуть бути застосовані при вирішенні питання про передачу засудженої особи для подальшого відбування покарання у разі неукладення міжнародного договору.

У коментованій статті роз'яснюється, що при розгляді в суді першої інстанції клопотання МЮ України про виконання вироку не перевіряються фактичні обстави­ни, встановлені вироком суду іноземної держави. Наголосимо, що суд першої інстан­ції не вирішує питання щодо винуватості особи, стосовно якої ухвалено відповідний вирок. До компетенції суду належить лише розгляд питання дотримання умов, перед­бачених міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана ВР України, або гл. 46 КПК.

Головним завданням вітчизняних судів при розгляді клопотання МЮ про вико­нання вироку суду іноземної держави є встановлення дотримання вищезазначених умов, з метою вирішення питання надання чи ненадання цим вирокам на території України такої ж юридичної сили, яку вони мають на території іноземної держави. Тобто визнання вироку суду іноземної держави - це поширення законної сили, не­спростовності, виключності та обов'язковості його виконання на території держави, яка визнає цей вирок.

3. У частині 4 ст. 603 КПК передбачено, що суд першої інстанції зобов'язаний постановити ухвалу про виконання вироку суду іноземної держави повністю або частково. При цьому суду першої інстанції необхідно визначити, яка частина пока­рання може бути виконана на території України. При вирішенні цього питання суд повинен керуватися виключно положеннями КК, який визначає, які суспільно небез­печні діяння є злочинами та які покарання застосовуються до осіб, які їх вчинили.

Також суд першої інстанції вирішує питання про застосування запобіжного заходу до набрання ухвалою законної сили.

Пунктом 2 ч. 4 ст. 603 КПК передбачено, що за результатами судового розгляду клопотання МЮ суд першої інстанції має право постановити ухвалу про відмову у виконанні вироку суду іноземної держави.

Вимоги щодо змісту ухвали передбачені ст. 372 КПК.

3. Для забезпечення повного і всебічного дослідження матеріалів щодо питання виконання вироку суду іноземної держави суд першої інстанції має право постанови­ти ухвалу про відкладення розгляду та отримання додаткових матеріалів.

4. Частиною 6 ст. 603 КПК встановлено, що період, протягом якого особа пере­бувала під вартою в Україні у зв'язку з розглядом запиту про виконання вироку суду іноземної держави, зараховується до загального строку відбування покарання, визна­ченого судом першої інстанції таким, що може бути виконано на території України.

5. У разі ухвалення рішення про виконання вироку суду іноземної держави суд першої інстанції може одночасно ухвалити рішення про обрання запобіжного заходу стосовно особи.

6. За результатами розгляду питання про виконання вироку суду іноземної держа­ви суд першої інстанції постановляє ухвалу, копія якої обов'язково надсилається МЮ. Крім цього, копію такої ухвали повинні вручити особі, засудженій вироком іноземної держави, якщо така особа перебуває на території України.

7. Оскільки однією з найважливіших гарантій реалізації закріпленого в Конститу­ції України права на судовий захист є право на оскарження в суді вищестоящої інстан­ції судових рішень та ухвал, у ч. 9 ст. 603 КПК законодавець передбачив, що рішення суду першої інстанції щодо виконання вироку суду іноземної держави може бути оскаржено в апеляційному порядку. Однак апеляційне оскарження в кожному кон­кретному випадку безпосередньо стосується забезпечення додаткових гарантій за­хисту прав особи, щодо якої ухвалено вирок судом іноземної держави. Саме при апеляційному провадженні здійснюється перевірка судом апеляційної інстанції рішень та ухвал суду першої інстанції. За допомогою апеляційного провадження здійснюєть­ся перевірка законності й обґрунтованості постановлених судами першої інстанції рішень, що дає змогу усунути допущені помилки та порушення.

Частиною 9 ст. 603 КПК визначено вичерпний перелік суб'єктів, які мають право оскаржити судове рішення щодо виконання вироку суду іноземної держави в апеляцій­ному порядку (додатково див. гл. 31 «Провадження в суді апеляційної інстанції» КПК). До таких суб'єктів належать: орган, що подав клопотання про виконання вироку суду іноземної держави; особа, щодо якої вирішено відповідне питання; прокурор.

Стаття 604

Виконання вироку суду іноземної держави

1. Ухвала про виконання вироку суду іноземної держави звертається до виконан­ня згідно з цим Кодексом.

2. Міністерство юстиції України повідомляє запитуючій стороні про результати виконання вироку суду іноземної держави.

   1. Необхідно зазначити, що виконання вироку суду іноземної держави - це засто­сування засобів примусового виконання вироку суду іноземної держави в порядку, визначеному законодавством держави, на території якої виконується рішення.

Ухвала про виконання вироку суду іноземної держави звертається до виконання відповідно до вимог розділу VIII КПК.

2. Згідно з ч. 2 ст. 604 КПК на МЮ покладено обов'язок повідомити запитуючу Сторону про результати виконання вироку суду іноземної держави.

Зазначене положення ч. 2 ст. 604 КПК ґрунтується на вимогах Європейської кон­венції про міжнародну дійсність кримінальних вироків 1970 р. Так, у ст. 18 цього документа йдеться про те, що органи запитуваної Держави негайно повідомляють органи запитуючої Держави про заходи, вжиті за запитом про виконання. Цією ж статтею передбачено, що у разі потреби органи запитуваної Держави передають ор­ганам запитуючої Держави документ, який підтверджує, що санкція виконується.

Стаття 605

Підстави розгляду питання про передачу засуджених осіб і їх прийняття для відбування покарання

1. Підставою для розгляду питання про передачу засудженої особи для відбуван­ня покарання є запит уповноваженого (центрального) органу іноземної держави, звернення засудженого, його законного представника або близьких родичів чи членів сім'ї, а також інші обставини, передбачені законом України або міжнародним до­говором, згода на обов 'язковість якого надана Верховною Радою України.

2. Положення статей 605-612 цього Кодексу можуть бути застосовані при ви­рішенні питання про передачу особи, до якої судом застосовано примусові заходи медичного характеру.

1. Згідно з ч. 2 ст. 10 КК іноземці, які вчинили злочини на території України і за­суджені за них на підставі КК, можуть бути передані для відбування покарання за вчинений злочин тій державі, громадянами якої вони є, якщо така передача передба­чена міжнародними договорами України.

У частині 1 ст. 605 КПК визначені підстави для розгляду питання про передачу засудженої особи для відбування покарання. До них законодавець відносить: запит уповноваженого (центрального) органу іноземної держави; звернення засудженого, його законного представника або близьких родичів чи членів сім'ї.

Згідно зі ст. 541 КПК під уповноваженим (центральним) органом слід розуміти орган, уповноважений від імені держави розглянути запит компетентного органу іншої держави або міжнародної судової установи і вжити заходів з метою його виконання чи направити до іншої держави запит компетентного органу про надання міжнародної правової допомоги.

Зауважимо, що ст. 605 КПК визначено запит уповноваженого (центрального) ор­гану іноземної держави як одну із підстав розгляду питання про передачу засуджених осіб та їх прийняття для відбування покарання. Тобто законодавець передбачив, що право на ініціювання розгляду вказаного питання належить не всім органам влади іноземних держав, навіть якщо їх функціональна діяльність пов'язана із формуванням та забезпеченням реалізації державної правової політики. Таке право закріплюється лише за уповноваженими державою на ці дії органами. Крім того, ч. 1 ст. 605 КПК передбачено, що такий орган має бути виключно центральним у системно-структур­ній реалізації державної правової політики.

Щодо звернення засудженого, його законного представника або близьких родичів чи членів сім'ї, то тут слід зазначити таке. Підставою для розгляду питання про пере­дачу засудженої особи для відбування покарання є звернення:

1. засудженого - обвинуваченого, обвинувальний вирок суду щодо якого набрав законної сили (ст. 43 КПК);

2. законного представника засудженого - особа, яка у випадках передбачених за­коном, виступає у суді, на захист прав та інтересів недієздатних, обмежено дієздатних або дієздатних, але таких, що через фізичний стан не можуть особисто реалізувати свої права й виконувати свої обов'язки. Умови та особливості залучення законного представника наведені у ст. 44 КПК;

3. близьких родичів та членів сім'ї - чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, ма­чуха, син, дочка, пасинок, падчерка, рідний брат, рідна сестра, дід, баба, прадід, пра­баба, внук, внучка, правнук, правнучка, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи пі­клувальник, особа, яка перебуває під опікою або піклуванням, а також особи, які спільно проживають, пов' язані спільним побутом і мають взаємні права та обов' язки, у тому числі особи, які спільно проживають, але не перебувають у шлюбі (ст. 3 КПК).

Крім того, перелік підстав для розгляду питання про передачу засудженої особи для відбування покарання не є вичерпним. У вказаній частині ст. 605 КПК передба­чено, що такими підставами є обставини, визначені законом України або міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана ВРУ.

До вказаних міжнародних договорів належать Європейська конвенція про пере­дачу засуджених осіб 1983 р., до якої наша держава приєдналася згідно із ЗУ від 22 вересня 1995 р. № 337/95-ВР «Про приєднання України до Європейської конвенції про передачу засуджених осіб, 1983 рік» (Конвенція є чинною для України з 1 січня 1996 р.) та Додатковий протокол до Європейської конвенції про передачу засуджених осіб від 18 грудня 1997 р., ратифікований ЗУ «Про ратифікацію Додаткового прото­колу до Європейської конвенції про передачу засуджених осіб» від 3 квітня 2003 р. № 718-ІУ.

Конвенцією про передачу засуджених осіб 1983 р. урегульовано порядок здійснен­ня запиту (у запиті про передачу засудженої особи має бути обов'язково зазначено, на основі якої конвенції або угоди зроблено запит) і відповіді на нього, надсилання під- тверджувальних документів, питання забезпечення добровільності одержання згоди засудженої особи на її передачу (з повним розумінням правових наслідків такої згоди), транзитного перевезення, вимоги щодо мови і необхідних витрат, порядок надання інформації про виконання вироку тощо.

Також є низка двосторонніх договорів про передачу засуджених осіб, наприклад, із: Туркменістаном - від 23 березня 2005 р., Грузією - від 14 лютого 1997 р., Іслам­ською Республікою Іран - від 11 травня 2004 р., Корейською Народно-Демократичною Республікою - від 12 листопада 2004 р., Великою Соціалістичною Народною Лівій­ською Арабською Джамахірією - від 8 квітня 2008 р., Федеративною Республікою Бразилія - 2 грудня 2009 р.

2. Частиною 2 ст. 605 КПК передбачено, що положення статей 605-612 КПК (під­стави розгляду питання про передачу засуджених осіб і їх прийняття для відбування покарання; умови передачі засуджених осіб і їх прийняття для відбування покарання; порядок і строки вирішення питання про передачу осіб, засуджених судами України, для відбування покарання в іноземних державах; повідомлення про заміну або скасу­вання вироку суду України щодо громадянина іноземної держави; порядок розгляду запиту (клопотання) про передачу громадянина України, засудженого судом іноземної держави, для відбування покарання в Україні; розгляд судом питання про приведення вироку суду іноземної держави у відповідність із законодавством України; організація виконання покарання щодо переданої засудженої особи; повідомлення про зміну або скасування вироку суду іншої держави) можуть бути застосовані при вирішенні пи­тання про передачу особи, до якої судом застосовано примусові заходи медичного характеру.

Кримінальне провадження щодо застосування примусових заходів медичного характеру має свої особливості, визначені у гл. 39 КПК. Окрім цього, відповідно до ст. 19 КК не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення сус­пільно небезпечного діяння знаходилася в стані неосудності. Не підлягає покаранню особа, яка вчинила злочин у стані осудності, але до постановлення вироку захворіла психічною хворобою, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяль­ність) або керувати ними. Підставою для застосування примусових заходів медично­го характеру до особи може бути також визнання її обмежено осудною.

Стаття 606

Умови передачі засуджених осіб і їх прийняття для відбування покарання

1. Засуджену судом України особу може бути передано для відбування покарання в іншу державу, а засудженого іноземним судом громадянина України прийнято для відбування покарання в Україні тільки за умов:

1. якщо ця особа є громадянином держави виконання вироку;

2. якщо вирок набрав законної сили;

3. якщо на час отримання запиту про передачу засуджений має відбувати по­карання упродовж якнайменш шести місяців або якщо йому ухвалено вирок до ув'язнення на невизначений строк;

4. якщо на передачу згоден засуджений або з урахуванням його віку або фізично­го чи психічного стану на це згоден законний представник засудженого;

5. якщо кримінальне правопорушення, внаслідок вчинення якого було ухвалено ви­рок, є злочином згідно із законодавством держави виконання вироку або було б зло­чином у разі вчинення на її території, за вчинення якого може бути призначено по­карання у виді позбавлення волі;

6. якщо відшкодовано майнову шкоду, завдану кримінальним правопорушенням, а в разі наявності - також процесуальні витрати;

7) якщо держава ухвалення вироку і держава виконання вироку згодні на передачу засудженого.

2. Перед вирішенням питання про передачу засудженої особи для відбування по­карання з України до іноземної держави остання має надати гарантії того, що за­суджений не буде підданий катуванню або іншому жорстокому, нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню.

3. Згода засудженого чи його законного представника повинна бути висловлена у письмовій формі з усвідомленням усіх правових наслідків такої згоди. Засуджений чи його законний представник мають право на отримання правової допомоги у ви­гляді юридичної консультації щодо наслідків своєї згоди. Згода засудженої особи не вимагається, якщо на момент вирішення питання згідно з положеннями цієї глави вона перебуває на території держави свого громадянства.

4. У разі недотримання хоча б однієї з умов, передбачених частинами першою - третьою цієї статті, Міністерство юстиції України може відмовити у передачі або прийнятті засудженого, якщо інше не передбачено цим Кодексом або міжнарод­ним договором України.

5. Уразі якщо при вирішенні питання про передачу засудженого в Україні грома­дянина іноземної держави встановлено, що законодавство держави виконання ви­року відповідає умовам пункту 5 частини першої цієї статті, але максимальний передбачений строк покарання у виді позбавлення волі за відповідне діяння є меншим, ніж строк покарання, призначений вироком, передача засудженої особи можлива лише після фактичного відбуття засудженим частини покарання, визначеної відпо­відно до частини третьої статті 81 Кримінального кодексу України. Таке саме правило може бути застосовано, якщо законодавство держави виконання вироку не відповідає умовам пункту 5 частини першої цієї статті стосовно виду покарання.

6. Уразі прийняття рішення про відмову в передачі засудженого для подальшого відбування покарання наводяться обґрунтовані підстави прийняття такого рішення.

7. Засуджена особа, яка надала згоду на передачу в іноземну державу для подальшого відбування покарання, може відмовитися від такої передачі у будь-який час до перетину державного кордону України відповідно до статті 607 цього Кодексу. Уразі отримання інформації про таку відмову Міністерство юстиції України негайно припиняє розгляд пи­тання про передачу або, у відповідних випадках, вживає заходів для припинення передачі.

8. У випадках, передбачених пунктами 4 та 7 цієї статті, новий розгляд питання про передачу засудженої особи можливий не раніше, ніж через три роки після від­мови у передачі або відмови засудженої особи від передачі.

1. У частині 1 ст. 606 КПК наведено перелік умов, за наявності яких засуджену судом України особу може бути передано для відбування покарання в іншу державу, а засуджено­го іноземним судом громадянина України прийнято для відбування покарання в Україні:

• особа є громадянином держави виконання вироку;

• вирок набрав законної сили;

• на час отримання запиту про передачу засуджений має відбувати покарання упродовж якнайменш шести місяців або якщо йому ухвалено вирок до ув'язнення на невизначений строк;

• на передачу згоден засуджений або з урахуванням його віку або фізичного чи психічного стану на це згоден законний представник засудженого;

• кримінальне правопорушення, внаслідок вчинення якого було ухвалено вирок, є злочином згідно із законодавством держави виконання вироку або було б злочином у разі вчинення на її території, за вчинення якого може бути призначено покарання у виді позбавлення волі;

• відшкодовано майнову шкоду, завдану кримінальним правопорушенням, а в разі наявності - також процесуальні витрати;

• держава ухвалення вироку і держава виконання вироку згодні на передачу за­судженого.

Указаний перелік умов є вичерпним і таким, що не передбачає винятків при вирішен­ні питання щодо передачі засуджених осіб та їх прийняття для відбування покарання.

2. У статті 28 Конституції України закріплено, що ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, пово­дженню чи покаранню. Статтею 63 Основного Закону передбачено, що засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, визначених законом і встановлених вироком суду.

Україна є однією із держав-засновниць Організації Об' єднаних Націй та членом Ради Європи і повинна виконувати взяті на себе зобов'язання, у тому числі - щодо гуманного поводження з ув'язненими, без чого неможлива її повноцінна інтеграція в європейське і світове співтовариство. Тому вирішення питання про передачу засудже­ної особи для відбування покарання з України до іноземної держави повинно обов'язково надати гарантії того, що засуджений не буде підданий катуванню або іншому жорстокому, нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню. Надання таких гарантій повинно враховувати вимоги:

• Мінімальних стандартних правил поводження з в'язнями від 30 серпня 1955 р.

• Європейських пенітенціарних правил від 12 лютого 1987 р.

• інших міжнародних норм щодо прав людини і поводження із правопорушниками.

З огляду на зміст ч. 2 ст. 606 КПК, перед вирішенням питання про передачу засу­дженої особи для відбування покарання з нашої держави сторона від України має право вимагати надання відповідної інформації, якої було б достатньо для підтвердження гарантування того, що засудженого не буде піддано катуванню або іншому жорстокому, нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню.

3. Однією із умов, за наявності якої засуджену судом України особу може бути передано для відбування покарання в іншу державу, а засудженого іноземним судом громадянина України прийнято для відбування покарання в Україні, є згода засудже­ного або, враховуючи його вік або фізичний чи психічний стан, згода законного пред­ставника засудженого (ч. 1 ст. 606 КПК).

Частиною 3 ст. 606 КПК передбачено, що згода засудженого чи його законного представника повинна бути висловлена виключно у письмовій формі. Цією ж части­ною ст. 606 КПК на засудженого або його законного представника, у разі висловлен­ня письмової згоди, покладено обов'язок усвідомити всі правові наслідки такої згоди, а саме: фактичну зміну умов відбування покарання. Особливо слід звернути увагу на застосування законодавцем у вказаному контексті терміна «усвідомлення». Під цим поняттям слід розуміти систему актів свідомості з осягнення певного явища і світу в цілому. Акт усвідомлення явища супроводжується актом усвідомлення власної учас­ті особи у спричиненні тих чи інших наслідків. Тобто, надаючи вказану згоду, засу­джений чи його законний представник повинні не лише розуміти можливості реалі­зації їх прав, а й врахувати те, що настане після їх реалізації.

Частиною 3 ст. 606 КПК закріплюється право засудженого чи його законного пред­ставника на отримання правової допомоги у формі юридичної консультації щодо наслідків своєї згоди. Також ч. 3 ст. 606 КПК встановлюється виняток щодо необхід­ності надання згоди засудженої особи. Такої згоди не вимагається, якщо на момент вирішення питання про передачу особи для відбування покарання в іншу країну за­суджений перебуває на території держави свого громадянства.

Відповідно до ст. 4 Конвенції про передачу засуджених осіб 1983 р. у разі якщо засуджена особа висловила своє побажання про передачу державі виконання вироку, держава винесення вироку надсилає на запит цій державі таку інформацію:

• прізвище, дату і місце народження засудженої особи;

• її постійну адресу, якщо вона є, у державі виконання вироку;

• виклад фактів, на яких ґрунтується вирок;

• характер, тривалість покарання і дату, з якої починається його обчислення.

3. Недотримання хоча б однієї з умов, передбачених частинами 1-3 ст. 606 КПК, є підставою для відмови у передачі або прийнятті засудженого, якщо інше не перед­бачено положеннями КПК або міжнародним договором України. У такому разі згідно зі ст. 3 вказаної вище Конвенції у виняткових випадках сторони можуть погодитися на передачу засудженої особи, навіть якщо засудженій особі залишилося відбувати покарання протягом меншого часу, ніж якщо на час отримання запиту про передачу засуджена особа має відбувати покарання упродовж щонайменш шести місяців, або якщо їй винесено вирок до ув'язнення на невизначений строк.

Оскільки право вивчати та перевіряти матеріали, необхідні для передачі засудже­них осіб, надано МЮ, йому ж надається і право відмовити у передачі або прийнятті засудженого.

3. Якщо при вирішенні питання про передачу засудженого в Україні громадянина іноземної держави встановлено, що законодавство держави виконання вироку відпо­відає умовам п. 5 ч. 1 ст. 606 КПК - кримінальне правопорушення, внаслідок вчинен­ня якого було ухвалено вирок, є злочином згідно із законодавством держави виконан­ня вироку або було б злочином у разі вчинення на її території, за вчинення якого може бути призначено покарання у виді позбавлення волі, але максимальний передбачений строк покарання у виді позбавлення волі за відповідне діяння є меншим, ніж строк покарання, призначений вироком, то передача засудженої особи можлива, але з до­триманням певних правил. Така передача може відбутися лише після фактичного відбуття засудженим частини покарання, визначеної відповідно до ч. 3 ст. 81 КК, якою передбачені умови, при настанні яких судом може бути застосовано умовно-достро­кове звільнення засудженої особи від відбування покарання. Так, у вказаній частині ст. 81 КК встановлено, що умовно-дострокове звільнення від відбування покарання може бути застосоване після фактичного відбуття засудженим не менше:

• половини строку покарання, призначеного судом за злочин невеликої або серед­ньої тяжкості, а також за необережний тяжкий злочин;

• двох третин строку покарання, призначеного судом за умисний тяжкий злочин чи необережний особливо тяжкий злочин, а також у разі якщо особа раніше відбува­ла покарання у виді позбавлення волі за умисний злочин і до погашення або зняття судимості знову вчинила умисний злочин, за який вона засуджена до позбавлення волі;

• трьох чвертей строку покарання, призначеного судом за умисний особливо тяж­кий злочин, а також покарання, призначеного особі, яка раніше звільнялася умовно- до строково і знову вчинила умисний злочин протягом невідбутої частини покарання.

Таке саме правило може бути застосоване, якщо законодавство держави виконан­ня вироку не відповідає умовам п. 5 ч. 1 ст. 606 КПК щодо виду покарання.

3. У рішенні про відмову в передачі засудженого для подальшого відбування по­карання повинні наводитися підстави такої відмови. Обґрунтованість підстав при­йняття рішення про відмову вимагає повного і всебічного з' ясування всіх обставин, що можуть впливати на вирішення питання про передачу особи, вивчення необхідних матеріалів, встановлення відповідності умовам чинного законодавства та міжнародних договорів України.

Виходячи зі змісту положень ч. 6 ст. 606 КПК безпідставна відмова в передачі за­судженого для подальшого відбування покарання заборонена.

3. Частиною 7 ст. 606 КПК встановлено, що особа, яка надала згоду на передачу в іноземну державу для подальшого відбування покарання, має право відмовитися від такої передачі. Більше того, реалізація такого права не має часових обмежень - особа має право відмовитися від такої згоди у будь-який час. Також передбачено, що така відмова може бути здійсненна тільки до перетину Державного кордону України - до моменту фактичного залишення особою території нашої держави.

У разі отримання інформації про відмову особи від передачі в іноземну державу МЮ зобов'язано:

• негайно припинити розгляд питання про передачу засудженої особи;

• у відповідних випадках, вжити заходів для припинення передачі засудженої особи.

3. МЮ може відмовити у передачі або прийнятті засудженого, якщо інше не перед­бачено КПК або міжнародним договором України, у разі недотримання хоча б однієї з умов, передбачених частинами 1-3 ст. 606 КПК. У цьому випадку новий розгляд питання про передачу засудженої особи можливий не раніше, ніж через три роки після відмови МЮ у передачі.

У разі якщо особа сама відмовилася від передачі в іноземну державу для подаль­шого відбування покарання, новий розгляд питання про її передачу можливий не раніше, ніж через три роки після такої відмови.

Стаття 607

Порядок і строки вирішення питання про передачу осіб, засуджених судами України, для відбування покарання в іноземних державах

1. Питання про передачу осіб, засуджених судами України до позбавлення волі, для відбування покарання в державах, громадянами яких вони є, вирішується Мініс­терством юстиції України.

2. Якщо засуджений є громадянином іноземної держави - учасниці міжнародно­го договору про передачу осіб, засуджених до позбавлення волі, для відбування пока­рання в державі, громадянином якої він є, орган, на який покладено обов 'язок приве­дення вироку до виконання, роз 'яснює засудженому його право звернутися до Мініс­терства юстиції України або до уповноваженого (центрального) органу держави, громадянином якої він є, з клопотанням про передачу його для відбування покарання в цій державі на підставі та в порядку, передбачених цим Кодексом. Положення цієї частини не перешкоджають засудженим громадянам інших держав звертатися з проханням про передачу в державу свого громадянства для подальшого відбування покарання.

3. Міністерство юстиції України після вивчення та перевірки матеріалів у разі їх належного оформлення та за наявності підстав, передбачених цим Кодексом або міжнародним договором, приймає рішення щодо передачі особи, засудженої судом України до позбавлення волі, для подальшого відбування покарання у державі, грома­дянином якої вона є, про що надсилає інформацію відповідному органу іноземної держави та особі, за ініціативою якої розглядалося питання передачі засудженої особи.

4. Після отримання від уповноваженого (центрального) органу іноземної держа­ви інформації про згоду на прийняття засудженого для відбування покарання Мініс­терство юстиції України надсилає Міністерству внутрішніх справ України доручен­ня про узгодження місця, часу і порядку передачі та організацію передачі цієї особи з установи системи виконання покарань України в іноземну державу.

5. Передача засудженого громадянина іноземної держави для подальшого відбу­вання покарання відповідно до цієї статті не позбавляє його права порушувати пи­тання про його умовно-дострокове звільнення, заміну невідбутої частини покарання більш м'яким у строки, передбачені Кримінальним кодексом України, а також про помилування у порядку, передбаченому законодавством України. Будь-які документи чи інформація, необхідні для розгляду цього питання в Україні, можуть бути запи­тані від компетентних органів держави виконання вироку через Міністерство юс­тиції України.

6. Міністерство юстиції України повідомляє суд, що ухвалив вирок, про рішення про передачу засудженої особи, а також забезпечує інформування суду про резуль­тати виконання вироку в іноземній державі.

7. Уразі оголошення в Україні амністії суд, який отримав інформацію про рішен­ня про передачу засудженої особи відповідно до цієї статті, розглядає питання про застосування амністії до такої засудженої особи. У разі потреби суд може зверну­тися до Міністерства юстиції України з метою отримання від компетентних орга­нів держави виконання вироку інформації, необхідної для розгляду питання про за­стосування амністії.

8. Орган, що прийняв рішення відповідно до частин п 'ятої та сьомої цієї статті за результатами розгляду питань про умовно-дострокове звільнення, заміну невід- бутої частини покарання більш м 'яким, помилування чи амністію, надсилає копію відповідного рішення Міністерству юстиції України для відповідного інформування держави виконання вироку.

   1. Згідно з Інструкцією про порядок виконання європейських конвенцій з питань кримінального судочинства, затвердженою спільним наказом Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, Верховного Суду України, Державної податкової адміні­страції України, Державного департаменту України з питань виконання покарань від 29 червня 1999 р. № 34/5/22/130/512/326/73, центральним органом України, компе­тентним вирішувати та розглядати питання щодо виконання положень Конвенції про передачу засуджених осіб 1983 р., є Міністерство юстиції України (щодо справ, які знаходяться на розгляді в суді).

Частиною 1 ст. 607 КПК встановлено, що питання про передачу осіб, засуджених судами України до позбавлення волі, для відбування покарання в державах, громадя­нами яких вони є, вирішуються МЮ.

Положенням про Міністерство юстиції України, затвердженим Указом Президен­та України від 6 квітня 2011 року № 395/2011, передбачено, що МЮ, серед іншого, забезпечує правове співробітництво судів та інших органів державної влади у кримі­нальних справах із компетентними органами іноземних держав на підставі законів та міжнародних договорів України, виконує інші функції, визначені законами і міжна­родними договорами України, згода на обов'язковість яких надана ВР України. Зазна­чимо, що передача засуджених осіб для подальшого відбування покарання є однією із форм такого співробітництва.

2. У частині 2 ст. 607 КПК закріплено право засудженої особи, яка є громадянином іноземної держави - учасниці міжнародного договору про передачу осіб, засуджених до позбавлення волі, звертатися з клопотанням про передачу її для відбування покаран­ня в державу, громадянином якої вона є. Крім того, особі надається право обрати на власний розсуд, до якого саме органу влади їй звернутися із таким клопотанням - до МЮ або до уповноваженого (центрального) органу держави, громадянином якої є за­суджена особа. Більше того, орган, на який покладено обов'язок приведення вироку до виконання, зобов'язаний роз'яснити засудженій особі її право звернутися з клопотанням про передачу для відбування покарання в державі, громадянином якої вона є.

Частиною 2 ст. 607 КПК передбачено, що положення цієї частини не перешкоджа­ють засудженим громадянам інших держав звертатися з проханням про передачу в державу свого громадянства для подальшого відбування покарання. Під іншими дер­жавами, у цьому випадку, слід розуміти іноземні держави, які не є учасницями між­народного договору про передачу осіб, засуджених до позбавлення волі для відбуван­ня покарання.

3. МЮ як центральний орган, компетентний вирішувати та розглядати питання щодо передачі засуджених осіб, після вивчення та перевірки матеріалів, а також за наявності підстав, передбачених ст. 605 КПК, може прийняти рішення стосовно пе­редачі особи, засудженої судом України до позбавлення волі, для подальшого відбу­вання покарання у державі, громадянином якої вони є.

Стаття 6 Конвенції про передачу засуджених осіб 1983 р. регламентує процедуру надання інформації від однієї держави іншій під час вирішення питання передачі за­судженої особи. Зокрема, держава виконання вироку на прохання держави винесення вироку надсилає їй:

• документ або заяву про громадянство засудженої особи;

• копію тексту відповідного закону держави виконання вироку щодо караності діяння;

• заяву про те, яка з процедур виконання вироку застосовуватиметься.

Указана Конвенція надає державі виконання вироку право вибору процедури ви­конання: продовжити виконання вироку одразу або шляхом судової чи адміністратив­ної процедури замінити міру покарання. Виконання вироку регулюється законодав­ством держави, де він виконується, і тільки ця держава має право ухвалювати відпо­відні рішення (див. ст. 9 Конвенції). У разі продовження виконання вироку держава виконання вироку дотримується юридичної природи і тривалості покарання, призна­ченого державою винесення вироку. Якщо міра покарання за своєю природою чи тривалістю несумісна із законодавством держави виконання вироку або якщо її за­конодавство цього вимагає, вона може співвіднести призначену міру покарання з мірою покарання за вчинення аналогічного злочину, передбаченою її власним законо­давством. Таке покарання (захід) за своєю природою повинно, якщо можливо, відпо­відати покаранню (заходу), призначеному у вироку до виконання, і не може бути більш суворим та перевищувати максимальні строки позбавлення волі, передбачені законо­давством держави виконання вироку.

Держава винесення вироку надає такі документи:

• посвідчену копію рішення суду;

• посвідчену копію тексту закону, на якому ґрунтується судове рішення;

• документ про тривалість відбутої засудженим частини строку покарання;

• заяву про згоду на передачу засудженої особи;

• за потреби - довідки про стан її здоров'я і поведінку та інформацію про пово­дження із засудженим і рекомендації щодо подальшого поводження.

Крім того, ст. 7 зазначеної Конвенції передбачено, що держава винесення вироку надає державі виконання вироку можливість перевірити за допомогою консула або іншої офіційної особи, кандидатура якої погоджується із державою виконання вироку, чи було згоду на передачу засудженої особи надано добровільно і з повним розумінням її правових наслідків.

У разі прийняття рішення щодо передачі особи, засудженої судом України до по­збавлення волі, для подальшого відбування покарання у державі, громадянином якої вона є, МЮ України обов'язково надсилає інформацію про таке рішення відповід­ному органу іноземної держави та особі, за ініціативою якої розглядалося питання передачі засудженої особи.

4. Отримавши від уповноваженого (центрального) органу іноземної держави інфор­мацію про згоду на прийняття засудженої особи для відбування покарання, МЮ надсилає МВС доручення про узгодження місця, часу і порядку передачі та організацію передачі цієї особи з установи системи виконання покарань України в іноземну державу.

Передача засудженої особи здійснюється в порядку, передбаченому Інструкцією про порядок приймання-передавання осіб, яких утримують під вартою, на кордоні України та за її межами, затвердженою спільним наказом МВС України та Державно­го комітету у справах охорони державного кордону України від 17 листопада 1998 р. № 474/845.

5. Частина 5 ст. 607 КПК передбачає, що факт передачі засудженої особи-грома- дянина іноземної держави для подальшого відбування покарання не позбавляє таку особу права порушувати питання про умовно-дострокове звільнення, заміну невід- бутої частини покарання більш м' яким у строки, передбачені КК, а також про поми­лування у порядку, передбаченому законодавством України.

Зазначимо, що згідно зі ст. 12 вказаної Конвенції, кожна з держав-учасниць Кон­венції може прийняти рішення про помилування, амністію або пом'якшення вироку відповідно до своєї конституції або інших законів.

У разі реалізації засудженим права порушувати вказані питання, документи чи інформація, необхідні для їх розгляду в Україні, можуть бути запитані від компетент­них органів держави виконання вироку через Міністерство юстиції України.

5. Частиною 6 ст. 607 КПК на МЮ покладено обов'язки щодо:

повідомлення суду, який ухвалив вирок, щодо рішення про передачу засудженої особи;

забезпечення інформування суду про результати виконання вироку в іноземній державі.

Слід звернути увагу також на юридичні наслідки передачі засудженої особи як для держави винесення вироку, так і для держави виконання вироку.

Так, відповідно до положень ст. 8 зазначеної Конвенції взяття під варту засудженої особи владою держави виконання вироку має силу зупинення виконання вироку в державі винесення вироку. Крім того, цією ж статтею передбачено, що держава вине­сення вироку може більше не виконувати вирок, якщо держава виконання вироку вважає виконання вироку закінченим.

Статтею 9 Конвенції про передачу засуджених осіб 1983 р. передбачено, що ком­петентні власті держави виконання вироку можуть обрати одну із двох процедур його виконання:

• продовжити виконання вироку одразу або на основі судової чи адміністративної постанови;

• визнати вирок із використанням судової або адміністративної процедури своєї держави і таким чином замінити міру покарання, призначену в державі визначення вироку, мірою покарання, передбаченою законодавством держави виконання вироку за такий самий злочин.

Держава виконання вироку до моменту передачі засудженої особи інформує дер­жаву винесення вироку на її прохання про те, яку із цих процедур вона буде викорис­товувати.

Статтею 9 вказаної Конвенції передбачено, що виконання вироку регулюється законодавством держави виконання вироку, і тільки ця держава має право приймати всі відповідні рішення.

Зазначимо, що ст. 15 Конвенції про передачу засуджених осіб 1983 р. встановлено обов'язок держави виконання вироку надати державі винесення вироку інформацію щодо виконання вироку в таких випадках:

• коли вона вважає, що вирок виконано;

• якщо засуджена особа втекла з-під варти до закінчення виконання вироку;

• якщо держава винесення вироку звертається із проханням надіслати спеціальне повідомлення.

7. Частиною 7 ст. 607 КПК передбачено, що у разі оголошення в Україні амністії суд, який одержав інформацію щодо рішення про передачу засудженої особи, роз­глядає питання щодо можливості повного або часткового звільнення від відбування покарання такою особою. При цьому суд, за потреби, має право звернутися до МЮ з метою отримання від компетентних органів держави виконання вироку інформації, необхідної для розгляду питання про застосування амністії. Участь центрального органу України, компетентного вирішувати та розглядати питання виконання Конвен­ції про передачу засуджених осіб 1983 р., обумовлюється тим, що одним із головних завдань МЮ є здійснення міжнародно-правового співробітництва, забезпечення до­тримання і виконання зобов' язань, взятих за міжнародними договорами України з правових питань.

8. Частиною 8 ст. 607 КПК передбачено, що орган, який прийняв рішення за ре­зультатами розгляду питань про умовно-дострокове звільнення, заміну невідбутої частини покарання більш м'яким, помилування чи амністію зобов'язаний надіслати копію відповідного рішення Міністерству юстиції України. МЮ обов' язково інформує державу виконання вироку про рішення, прийняте за результатами такого розгляду.

Стаття 608

Повідомлення про зміну або скасування вироку суду України щодо громадянина іноземної держави

1. У разі зміни або скасування вироку суду України щодо засудженого, передано­го для відбування покарання в іншу державу, а також у разі застосування до нього виданого в Україні акта амністії чи помилування Міністерство юстиції України направляє уповноваженому (центральному) органу іноземної держави копію ухвали суду про зміну або скасування вироку або копію рішення відповідних органів України про застосування до засудженого амністії чи помилування.

2. Якщо вирок скасовано і призначено новий судовий розгляд, одночасно направ­ляються інші необхідні для цього документи.

1. Положення цієї статті регулюються нормами Європейської конвенції про між­народну дійсність кримінальних вироків, ратифікованої із заявами і застереженнями ЗУ від 26 вересня 2002 р., що набрала чинності 12 червня 2003 р., і Конвенції про передачу засуджених осіб, яка ратифікована 22 вересня 1995 р. і набула чинності 1 січня 1996 р.

Зміну або скасування вироку врегульовано статтями 408, 409, 420 КПК.

У випадку заміни вироку застосовуються процедури, передбачені законодавством держави виконання вироку. Замінюючи вирок, компетентний орган:

1. повинен врахувати зроблені щодо фактів висновки, які ясно викладені або при­пускаються в рішенні, ухваленому державою винесення вироку;

2. не може замінювати міру покарання, що передбачає позбавлення волі, грошовим штрафом;

3. повинен зарахувати у строк покарання весь період, впродовж якого засуджена особа була позбавлена волі;

4) не повинен посилювати кримінальне покарання засудженої особи і не повинен вважати обов'язковими жодні мінімальні строки позбавлення волі, які законодавство держави виконання вироку може передбачати за вчинення злочину або злочинів.

Якщо процедура заміни вироку здійснюється після передачі засудженої особи, дер­жава виконання вироку тримає цю особу під вартою або іншим чином забезпечує її присутність у державі виконання вироку до закінчення цієї процедури (ст. 11 Конвенції).

Компетентні органи запитуваної Держави припиняють виконання, як тільки вони дізнаються про будь-яке помилування, амністію чи заяву про перегляд вироку, чи будь-яке інше рішення, через яке санкція більше не може виконуватися. Те саме сто­сується стягнення штрафу, коли засуджена особа сплатила його компетентному орга­ну запитуючої Держави.

Запитуюча Держава без затримки повідомляє запитувану Державу про будь-яке рішення чи процесуальний захід, прийняті на її території, який призводить до при­пинення права на виконання.

Кожна Сторона може прийняти рішення про помилування, амністію або пом'якшення вироку відповідно до своєї конституції або інших законів (ст. 12 Євро­пейської конвенції).

Амністія - це повне або часткове (заміна м'якшим) звільнення від кримінальної відповідальності і покарання певної категорії осіб, винних у вчиненні злочинів. Здій­снюється за рішенням глави держави або вищого представницького органу влади.

Помилування - це, відповідно до п. 27 ст. 106 Конституції України та ч. 1 ст. 87 КК, ст. 2 Положення про порядок здійснення помилування, акт глави держави, який полягає у заміні покарання або невідбутої її частини більш м'яким покаранням, повно­му або частковому звільненні від відбування покарання, або заміні довічного позбав­лення волі на позбавлення волі строком на 25 років або більше.

Право вирішувати питання щодо будь-якого клопотання про перегляд судового рішення має тільки держава винесення вироку.

Держава виконання вироку припиняє виконання вироку, як тільки держава вине­сення вироку інформує її про будь-яке рішення або будь-який захід, унаслідок якого вирок перестає бути обов'язковим для виконання (ст. 14 Конвенції).

Стаття 609

Порядок розгляду запиту (клопотання) про передачу громадянина України, засудженого судом іноземної держави, для відбування покарання в Україні

1. Запит уповноваженого (центрального) органу іноземної держави про передачу для відбування покарання в Україні засудженого судом цієї держави до позбавлення волі громадянина України, а також клопотання такого засудженого або його за­конного представника чи родича про передачу розглядається Міністерством юстиції України в розумний строк.

2. Після порушення перед Міністерством юстиції України клопотання про при­йняття громадянина України, засудженого судом іноземної держави до позбавлення волі, для подальшого відбування покарання в Україні та підтвердження громадянства України цієї особи Міністерство юстиції України запитує у відповідного органу іно­земної держави документи, необхідні для вирішення питання по суті.

3. Після надходження всіх необхідних документів Міністерство юстиції України протягом місяця розглядає надіслані матеріали та в разі прийняття рішення щодо прийняття громадянина України, засудженого судом іноземної держави, для подаль­шого відбування покарання на території України звертається до суду з клопотанням про приведення вироку суду іноземної держави у відповідність із законодавством України. Якщо запит і додаткові матеріали надійшли іноземною мовою, строк роз­гляду продовжується до трьох місяців.

4. У разі відмови Міністерством юстиції України в задоволенні запиту (клопо­тання) про передачу засудженої особи в Україну відповідна інформація направляєть­ся державі, судом якої ухвалено вирок, а також особі, за ініціативою якої розгляда­лося питання передачі засудженої особи, з роз'ясненням підстав такої відмови.

5. У разі задоволення запиту Міністерство юстиції України направляє державі, судом якої ухвалено вирок, інформацію про це разом з копією ухвали суду за результа­тами розгляду клопотання згідно з частиною третьою цієї статті.

1. Особу, засуджену на території однієї Сторони, може бути передано на територію іншої Сторони, для відбування призначеного їй покарання. З цією метою засуджена особа може висловити державі винесення вироку або державі виконання вироку своє побажання бути переданою згідно з Конвенцією про передачу засуджених осіб. Із за­питом про передачу засудженої особи може звертатися як держава винесення вироку, так і держава виконання вироку (ст. 2 Конвенції).

Якщо засуджена особа висловила державі винесення вироку побажання бути пе­реданою за вищевказаною Конвенцією, така держава інформує про це державу ви­конання вироку у можливі найкоротші строки після того, як рішення стане остаточним.

Інформація включає:

1. прізвище, дату і місце народження засудженої особи;

2. її постійну адресу, якщо вона є, у державі виконання вироку;

3. виклад фактів, на яких ґрунтується вирок;

4. характер, тривалість покарання і дату, з якої починається його обчислення.

Засуджену особу інформують у письмовій формі про будь-які заходи, вжиті держа­вою винесення вироку або державою виконання вироку, а також про будь-які рішення, прийняті кожною державою у відповідь на запит про її передачу (ст. 4 Конвенції).

Запити про передачу і відповіді на них виконуються у письмовій формі. Вони над­силаються міністерством юстиції держави, яка звертається із запитом, міністерству юстиції держави, до якої звернено запит. Відповіді надсилаються тими самими кана­лами.

Будь-яка Сторона може у заяві на ім'я Генерального секретаря Ради Європи по­відомити про те, що вона буде використовувати інші канали зв'язку.

Держава, до якої звернено запит, у найкоротші строки інформує державу, яка звер­тається із запитом, про те, погоджується вона, чи ні на передачу засудженої особи, про яку йдеться у запиті (ст. 6 Конвенції).

Держава виконання вироку на прохання держави винесення вироку надсилає їй:

а) документ або заяву, що свідчить про те, що засуджена особа є громадянином цієї держави;

б) копію тексту відповідного закону держави виконання вироку, який передбачає, що дія або бездіяльність, на підставі якої було винесено вирок у державі винесення вироку, є кримінальним злочином згідно із законодавством держави виконання ви­року або була б кримінальним злочином у разі вчинення на її території.

У разі отримання запиту про передачу засудженої особи держава винесення ви­року надає державі виконання вироку, якщо тільки одна з держав вже не повідомила про свої заперечення щодо передачі засудженої особи, такі документи:

а) засвідчену копію рішення суду і тексту закону, на якому воно ґрунтується;

б) документ про тривалість вже відбутої частини строку покарання, включаючи інформацію про будь-яке попереднє ув'язнення, звільнення від покарання і про будь- які інші обставини, що стосуються виконання вироку;

в) заяву, що містить згоду на передачу засудженої особи;

г) у разі необхідності, будь-які довідки про стан здоров'я і поведінку засудженої особи, інформацію про поводження з нею у державі винесення вироку і будь-які ре­комендації щодо подальшого поводження з нею у державі виконання вироку.

До звернення із запитом про передачу засудженої особи або до прийняття рішен­ня щодо згоди або незгоди на таку передачу кожна держава може звернутися із про­ханням надати їй будь-який із документів чи будь-яку із заяв (ст. 6 Конвенції).

Стаття 610

Розгляд судом питання про приведення вироку суду іноземної держави у відповідність із законодавством України

1. Клопотання Міністерства юстиції України про приведення вироку суду іно­земної держави у відповідність із законодавством України відповідно до частини третьої ст. 609 цього Кодексу розглядає суд першої інстанції за останнім відомим місцем проживання засудженої особи в Україні або за місцем знаходження Мініс­терства юстиції України протягом одного місяця з моменту його надходження. Судовий розгляд здійснюється за участю прокурора.

2. До клопотання Міністерство юстиції України подає на розгляд суду такі до­кументи:

   1. копію вироку разом з документом, що підтверджує набрання ним законної сили;

   2. текст статей кримінального закону іноземної держави, на якому ґрунтується вирок;

   3. документ про тривалість відбутої частини строку покарання, в тому числі інформацію про будь-яке попереднєув 'язнення, звільнення від покарання і про будь-які інші обставини щодо виконання вироку;

   4. заяву засудженого про згоду на передачу його для відбування покарання в Укра­їні, а у випадку, передбаченому міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, заяву законного представника засудженого;

5) інформацію про стан здоров 'я і поведінку засудженого.

3. Під час розгляду клопотання Міністерства юстиції України суд визначає ста­тей (частини статей) закону України про кримінальну відповідальність, якими перед­бачена відповідальність за кримінальне правопорушення, вчинене засудженим грома­дянином України, і строк позбавлення волі, визначений на підставі вироку суду іно­земної держави.

4. При визначенні строку покарання у виді позбавлення волі, що підлягає відбуван­ню на підставі вироку суду іноземної держави, суд дотримується тривалості при­значеного таким вироком покарання, крім таких випадків:

   1. якщо законом України про кримінальну відповідальність за кримінальне право­порушення максимальний строк позбавлення волі є меншим, ніж призначений вироком суду іноземної держави, суд визначає максимальний строк позбавлення волі, перед­бачений кримінальним законом України;

   2. якщо строк покарання, призначений вироком суду іноземної держави, є меншим, ніж мінімальний строк, передбачений санкцією статті Кримінального кодексу Укра­їни за відповідне кримінальне правопорушення, суд дотримується строку, визначено­го вироком суду іноземної держави.

5. Відповідно до клопотання Міністерства юстиції України суд може також розглянути питання про виконання додаткового покарання, призначеного вироком суду іноземної держави. Невиконане додаткове покарання, призначене вироком суду іноземної держави, підлягає виконанню, якщо таке покарання за вчинення цього кри­мінального правопорушення передбачено законом України. Воно виконується в меж­ах і в порядку, передбачених законодавством України.

6. При розгляді питання про виконання покарання суд може одночасно вирішити питання про виконання вироку суду іноземної держави в частині цивільного позову і процесуальних витрат у разі наявності відповідного клопотання.

7. Ухвала, постановлена згідно з цією статтею, може бути оскаржена в апеля­ційному порядку органом, що подав клопотання, особою, щодо якої вирішено питан­ня про приведення вироку суду іноземної держави у відповідність із законодавством України, та прокурором.

8. Копія ухвали суду направляється до Міністерства юстиції України та цен­трального органу виконавчої влади у сфері виконання покарань в Україні.

1. Компетентні власті держави виконання вироку:

1. продовжують виконання вироку одразу або на основі судової чи адміністратив­ної постанови згідно із положеннями ст. 10 Конвенції;

2. визнають вирок з використанням судової або адміністративної процедури сво­єї держави і таким чином замінюють міру покарання, призначену в державі винесен­ня вироку, мірою покарання, передбаченою законодавством держави виконання ви­року за такий самий злочин, згідно з положеннями ст. 11 Конвенції.

Держава виконання вироку, на прохання, до передачі засудженої особи інформує державу винесення вироку про те, яку із цих процедур вона буде використовувати.

Виконання вироку регулюється законодавством держави виконання вироку, і тіль­ки ця держава має право приймати всі відповідні рішення.

Будь-яка держава, яка, зважаючи на своє національне законодавство, не може ви­користовувати одну із вказаних процедур для виконання заходів, призначених на те­риторії іншої Сторони особам, які через психічний стан не були притягнуті до кримі­нальної відповідальності за вчинення злочину, і яка готова прийняти таких осіб для подальшого лікування, може у заяві на ім'я Генерального секретаря Ради Європи вказати, які процедури вона буде застосовувати в таких випадках (ст. 9 Конвенції).

У разі продовження виконання вироку держава виконання вироку дотримується характеру і тривалості покарання, призначеного державою винесення вироку.

Однак, якщо це покарання за своєю природою або тривалістю є несумісним із законодавством держави виконання вироку або якщо цього вимагає її законодавство, ця держава може на основі судової або адміністративної постанови співвіднести при­значену міру покарання з покаранням чи заходом, передбаченим її власним законо­давством за вчинення аналогічного злочину. За своїм характером таке покарання або такий захід повинні, якщо це можливо, відповідати покаранню або заходу, призна­ченому у вироку для виконання. Покарання чи захід за характером або тривалістю не може бути більш суворим, ніж міра покарання, призначена в державі винесення ви­року, і не може перевищувати максимальні строки позбавлення волі, передбачені за­конодавством держави виконання вироку (ст. 10 Конвенції).

Санкція, призначена в запитуючій Державі, виконується в запитуваній Державі не інакше як за рішенням суду запитуваної Держави. Однак кожна Договірна Держава може дати повноваження іншим органам приймати такі рішення, якщо санкція, що потребує виконання, є лише штрафом чи конфіскацією, і якщо такі рішення можуть оскаржуватися в суді (ст. 37 Європейської конвенції).

Справа передається до суду чи органу, уповноваженого згідно зі ст. 37, якщо за­питувана Держава вважає можливим вжити заходів для виконання запиту (ст. 38 Єв­ропейської конвенції).

Перед тим як суд прийме рішення за запитом про виконання, засудженій особі надається можливість викласти свою думку. За заявою показання цієї особи заслухо­вуються судом шляхом судових доручень про допит чи особисто, яке повинно нада­ватись після висловлення нею прохання про це.

Однак суд може вирішувати питання про прийнятність запиту для виконання і у відсутність засудженої особи, яка зробила запит про особисте слухання, якщо вона перебуває під вартою в запитуючій Державі. За таких умов будь-яке рішення про за­міну санкції згідно зі ст. 44 відкладається до того часу, коли після її передачі до за­питуваної Держави засуджена особа отримує можливість з'явитися перед судом (ст. 39 Європейської конвенції).

Суд, або у випадках, зазначених у ст. 37, орган, уповноважений згідно зі ст. 37, який займається справою, має бути впевнений, що:

а) санкція, виконання якої вимагається, встановлена в рамках Європейського су­дового рішення у кримінальній справі;

б) задовольняються вимоги ст. 4;

в) умова, викладена в п. (а) ст. 6, не задовольняється чи не повинна перешкоджати виконанню;

г) виконанню не перешкоджає ст. 7;

д) у разі винесення вироку за відсутності обвинуваченого чи постанови у кримі­нальній справі, задовольняються вимоги розділу 3 цієї частини.

Кожна Договірна Держава може покладати на суд чи орган, уповноважений згідно зі ст. 37, розгляд інших умов виконання, передбачених цією Конвенцією (ст. 40 Євро­пейської конвенції).

Уповноважені особи МЮ звертаються з клопотанням про приведення вироку суду іноземної держави відповідно до законодавства України.

Розгляд указаних клопотань здійснюється судом першої інстанції за останнім відо­мим місцем проживання засудженої особи в Україні або за місцем знаходження МЮ протягом одного місяця з моменту його надходження. Судовий розгляд здійснюється за участю прокурора.

Стаття 611

Організація виконання покарання щодо переданої засудженої особи

1. Після задоволення запиту про передачу засудженої особи в Україну і одержан­ня згоди уповноваженого (центрального) органу іноземної держави на таку переда­чу Міністерство юстиції України надсилає компетентному органу доручення про узгодження місця, часу і порядку передачі та організацію передачі цієї особи в уста­нову системи виконання покарань в Україні.

2. Виконання покарання в Україні стосовно переданої особи, засудженої вироком суду іноземної держави, здійснюється згідно з кримінально-виконавчим законодав­ством України. Щодо засудженого, переданого для відбування покарання в Україні, настають такі самі правові наслідки, як і щодо осіб, засуджених в Україні за вчи­нення такого ж кримінального правопорушення.

3. До особи, переданої в Україну для подальшого відбування покарання, може бути застосовано умовно-дострокове звільнення, амністію або здійснено помилування у порядку, передбаченому законом.

4. Міністерство юстиції України повідомляє уповноважений (центральний) орган держави, судом якої було ухвалено вирок, про стан або результати виконання пока­рання у разі:

   1. завершення відбування покарання згідно із законодавством України;

   2. смерті засудженої особи;

   3. втечі засудженої особи.

1. Із запитом про передачу засудженої особи може звернутися як держава вине­сення вироку, так і держава виконання вироку. Ініціатором вирішення питання може бути і сама засуджена особа (прохання засудженого має бути викладено письмово та завірено належним чином в установі, в якій відбуває покарання ця особа), а відповід­но до положень двосторонніх договорів - також родичі засудженого.

Передача здійснюється за згодою обох держав та засудженої особи, або, у разі необхідності, - законного представника цієї особи.

Держава винесення вироку зобов'язана інформувати будь-яку засуджену особу про можливість застосування до неї положень Конвенції про передачу засуджених осіб або відповідних міжнародних договорів.

Здійснення передачі можливе лише при висловленні засудженою особою свого бажання бути переданою. При цьому обов'язково враховується добровільність згоди з повним розумінням особою правових наслідків при здійсненні передачі. Держава виконання вироку має право перевірити за допомогою консула або іншої офіційної особи добровільність такої згоди.

У разі отримання запиту/клопотання МЮ України розпочинає розгляд питання про передачу та звертається до держави винесення вироку направити пакет завірених належним чином документів, передбачений п. 2 ст. 6 Конвенції.

МЮ проводить перевірку отриманих матеріалів на дотримання обов'язкових умов передачі та приймає рішення щодо передачі/прийому засудженої особи з/на територію України для подальшого відбування покарання.

Відповідне доручення дається МВС та Державній пенітенціарній службі України, які здійснюють передачу засудженої особи на кордоні України та її етапування по тери­торії України в порядку, передбаченому Інструкцією про порядок виїзду конвойних груп МВС у службові відрядження за кордон для приймання за межами України осіб, які перебувають під вартою, затвердженою наказом МВС 14 травня 2009 р. № 217.

Засуджену особу обов'язково інформують про заходи, вжиті в зв'язку з розглядом питання про її передачу.

Після передачі засудженого громадянина в Україну вирішується питання про при­ведення вироку іноземного суду стосовно засудженого відповідно до українського законодавства.

2. Виконання покарання в Україні стосовно переданої особи, засудженої вироком суду іноземної держави, здійснюється згідно з кримінально-виконавчим законодав­ством України.

3. До особи, переданої в Україну для подальшого відбування покарання, може бути застосовано умовно-дострокове звільнення, амністію або здійснено помилування у порядку, передбаченому законом.

Стаття 612

Повідомлення про зміну або скасування вироку суду іншої держави

1. Будь-які питання, пов 'язані з переглядом вироку суду іноземної держави, вирі­шуються судом держави, в якій ухвалено вирок.

2. У разі зміни або скасування судом іноземної держави вироку питання про ви­конання такого рішення розглядається в порядку, передбаченому цим Кодексом.

3. Уразі скасування судом іноземної держави вироку із закриттям кримінального провадження або застосування до засудженого акта помилування, амністії, пом'якшення вироку, ухваленого судом іншої держави, Міністерство юстиції Украї­ни інформує центральний орган виконавчої влади у сфері виконання покарань в Укра­їні про необхідність звільнення особи.

4. Якщо вирок судом іноземної держави скасовано і призначено нове досудове роз­слідування або новий судовий розгляд, питання про подальше здійснення кримінального провадження вирішується Генеральною прокуратурою України згідно з цим Кодексом.

1. Право вирішувати щодо будь-якого клопотання про перегляд судового рішення має тільки держава винесення вироку (ст. 13 Конвенції).

2. У разі заміни вироку застосовуються процедури, передбачені законодавством держави виконання вироку. Замінюючи вирок, компетентний орган:

а) повинен врахувати зроблені щодо фактів висновки, які ясно викладені або при­пускаються в рішенні, ухваленому державою винесення вироку;

б) не може замінювати міру покарання, що передбачає позбавлення волі, грошовим штрафом;

в) повинен зарахувати у строк покарання весь період, впродовж якого засуджена особа була позбавлена волі; і

г) не повинен посилювати кримінальне покарання засудженої особи і не повинен вважати обов'язковими жодні мінімальні строки позбавлення волі, які законодавство держави виконання вироку може передбачати за вчинення злочину або злочинів.

Якщо процедура заміни вироку здійснюється після передачі засудженої особи, дер­жава виконання вироку тримає цю особу під вартою або іншим чином забезпечує її присутність у державі виконання вироку до закінчення цієї процедури (ст. 11 Конвенції).

Держава виконання вироку припиняє виконання вироку, як тільки держава вине­сення вироку інформує її про будь-яке рішення або будь-який захід, унаслідок якого вирок перестає бути обов'язковим для виконання (ст. 14 Конвенції).

Держава виконання вироку надає державі винесення вироку інформацію щодо виконання вироку:

а) коли вона вважає, що вирок виконано;

б) якщо засуджена особа втекла з-під варти до закінчення виконання вироку; або

в) якщо держава винесення вироку звертається із проханням надіслати спеціальне повідомлення (ст. 15 Конвенції).

3. У разі скасування судом іноземної держави вироку із закриттям кримінального провадження або застосування до засудженого акта помилування, амністії, пом'якшення вироку, ухваленого судом іншої держави, МЮ інформує Державну пенітенціарну службу України про необхідність звільнення особи.

4. Якщо вирок судом іноземної держави скасовано і призначено нове досудове розслідування або новий судовий розгляд, питання про подальше здійснення кримі­нального провадження вирішується Генеральною прокуратурою України відповідно до гл. 44 КПК.

Стаття 613

Витрати, пов'язані з передачею засудженої особи

1. Витрати, пов 'язані з передачею засудженого в Україні іноземця для подальшо­го відбування покарання в державу його громадянства, крім тих, що виникли на території України, покриває держава, громадянином якої є засуджена особа.

2. Витрати, пов'язані з передачею засудженого в іноземній державі громадянина України, здійснюються органом, що виконує перевезення, за рахунок Державного бюджету України.

1. Будь-які витрати, пов'язані з виконанням Конвенції, покриваються державою виконання вироку, за винятком витрат, що виникли виключно на території держави винесення вироку (ст. 17 Конвенції).

Договірні Держави не вимагають одна від одної відшкодування будь-яких витрат, що виникли в результаті застосування цієї Конвенції (ст. 14 Європейської конвенції про міжнародну дійсність кримінальних вироків).

Стаття 614

Визнання та виконання вироків міжнародних судових установ

1. Визнання та виконання в Україні вироків міжнародних судових установ, а та­кож прийняття осіб, засуджених такими судами до позбавлення волі, здійснюються згідно з правилами цього Кодексу на підставі міжнародного договору, згода на обов 'язковість якого надана Верховною Радою України.

1. Важливим є питання при розгляді визнання і виконання рішень іноземних судів у кримінальних справах про їх юридичну силу. Згідно зі ст. 124 Конституції України обов'язковими для виконання на всій території України є лише судові рішення, ухва­лені судами іменем України. Таким чином, юрисдикція судів іноземних держав не може поширюватись на територію України і відповідно судові рішення однієї держа­ви є чинними тільки на її території і не мають правових наслідків на території іншої держави без згоди останньої. Таку згоду держави можуть надавати шляхом укладання міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких має бути надана їх органами законодавчої влади.

Відповідно до ст. 124 Конституції України та ст. 19 ЗУ «Про міжнародні договори України» чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана ВР України, є частиною національного законодавства України.

Отже, міжнародні договори, що регулюють визнання і виконання судових рішень іноземних судів у кримінальних справах, ратифіковані парламентом, є частиною на­ціонального законодавства України. Крім того, в пп. 3, 4 ст. 13 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів» закріплено, що судові рішення інших держав є обов'язковими до ви­конання на території України за умов, визначених законом, відповідно до міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана ВР України. Невиконання судових рішень тягне відповідальність, установлену законом.

Передумовою виконання вироку іноземного суду згідно з вимогами законодавства України є його визнання. Україна при вирішенні питань про виконання вироку до­тримується процедури, передбаченої підп. «б» п. 1 ст. 9 Конвенції. Тобто визнає вирок іноземної держави з використанням судової процедури нашої держави і, таким чином, замінює міру покарання, передбачену в державі винесення вироку, мірою покарання, передбаченою законодавством України за такий самий злочин. Але у будь-якому разі покарання у державі виконання вироку не може бути більш тривалим або суворим, ніж покарання, призначене у державі винесення вироку.

Під вироком іноземного суду слід розуміти будь-яке рішення, що набрало законної сили і винесено уповноваженим на це судом іноземної держави у процесі криміналь­ного провадження.

Під виконанням вироків іноземного суду слід розуміти застосування всіх можли­вих законних засобів для реалізації положень міжнародних договорів, запитів про їх виконання в Україні в порядку, передбаченому національним законодавством.

Конвенція безпосередньо регулює сам порядок виконання європейських судових рішень у кримінальних справах, визначаючи загальні умови виконання і регламенту­ючи питання запитів про виконання, застосування запобіжних заходів, у визначених випадках, щодо засуджених осіб, порядок виконання санкцій, а також визначає між­народні наслідки європейських судових рішень у кримінальних справах.

1. Право на свободу та особисту недоторканність є одним з основоположних прав людини, яке гарантується Конституцією України (ст. 29) та такими міжнародними актами, як ЗДПЛ (1948 р.); КЗПЛ (1950 р.); Мінімальні стандартні правила ООН по­водження з в'язнями (1955 р.); Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (1966 р.); Кодекс поведінки посадових осіб з підтримання правопорядку (1979 р.); Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання (1984 р.); Звід принципів захисту всіх осіб, які піддаються затриманню чи ув'язненню будь-яким чином (1988 р.); Мінімальні стандартні правил ООН щодо заходів, не пов'язаних із тюремним ув'язненням («Токійські правила», 1990 р.); Основні принципи поводжен­ня з в'язнями (1990 р.) та ін.

Положення ст. 29 Конституції України та коментованої статті втілюють перш за все міжнародно-правової стандарт, що міститься у ст. 5 КЗПЛ, відповідного до якого:

1. У кримінальному судочинстві привід є одним із заходів забезпечення криміналь­

ного провадження, сутність якого полягає у примусовому супроводженні підозрюва­

ного, обвинуваченого, свідка, який раніше був викликаний у встановленому законом порядку і не з' явився за викликом без поважної причини або не повідомив причину свого неприбуття, що здійснюється особою, яка виконує ухвалу про привід, до місця її виклику в зазначений в ухвалі час.

1. Об'єднання матеріалів досудового розслідування - це кримінально-процесуаль­не рішення, яке приймається виключно прокурором під час дізнання чи досудового слідства, і полягає у проведенні необхідних процесуальних дій у межах одного кри­мінального провадження щодо декількох осіб, підозрюваних у вчиненні одного кри­мінального правопорушення, або щодо однієї особи, підозрюваної у вчиненні кількох кримінальних правопорушень.

Слідчий, виявивши необхідність об'єднати в одному кримінальному провадженні матеріали досудових розслідувань щодо декількох осіб, підозрюваних у вчиненні одного кримінального правопорушення, або щодо однієї особи, підозрюваної у вчи­ненні кількох кримінальних правопорушень, надсилає прокурору клопотання про

1. Неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність є безпосереднім порушенням такої засади кримінального провадження, як законність, сформульованої у ст. 9 КПК (див. коментар до ст. 9 КПК).

Неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність може стосуватися положень як Особливої, так і Загальної частин КК України, яке веде до: неправильної кваліфікації діяння; порушення правил призначення покарання; непра­вильного застосування положень щодо звільнення від кримінальної відповідальності, або звільнення від покарання; неправильного застосування норм щодо примусових заходів виховного або медичного характеру тощо. Наслідками цього є необґрунтова- не засудження або виправдання обвинуваченого, призначення покарання, що не від­повідає ступеню тяжкості кримінального правопорушення й особі винного, а також інші негативні наслідки.

Неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, за­лежно від характеру допущених порушень і фактичних обставин справи, може бути

1. Якщо суд встановить відсутність підстав, передбачених ч. 7 ст. 474 КПК, він зобов' язаний затвердити угоду. Вирок суду, який постановляється на підставі угоди, фактично лише підтверджує її легітимність та фіксує узгоджену сторонами міру пока-

I Постанова Пленуму Верховного Суду України від 26 грудня 2003 р № 15

IПричини неявки особи мають бути перевірені до здійснення приводу. Якщо на­явна поважна причина, то привід не застосовується, а особа повторно викликається

I Підслідність - це якісна ознака процесу досудового розслідування, закріплена у кримінальному процесуальному законодавстві, за якою визначається конкретний

I Підстави для скасування або зміни судового рішення - це сукупність достовір­них даних, встановлених судом апеляційної інстанції, які вказують на незаконність та/або необґрунтованість вироку чи ухвали суду першої інстанції. В їх основі лежать істотні порушення матеріального або процесуального закону, допущені судом першої інстанції при судовому розгляді справи і винесенні судового рішення.

I Порушення вимог кримінального процесуального закону, які перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення, тобто істотні порушення, є однією із підстав скасування судом апеляційної інстанції вироку чи ухвали суду з призначенням нового розгляду в суді першої інстанції.

Зокрема, судове рішення у будь-якому разі підлягає скасуванню з призначенням нового розгляду в суді першої інстанції, коли встановлено порушення, передбачені пунктами 2, 3, 4, 5, 6, 7 ч. 2 ст. 412 КПК, а саме:

- якщо судове рішення ухвалено незаконним складом суду; судове провадження здійснено за відсутності обвинуваченого, крім розгляду за правилами спрощеного провадження обвинувального акта без проведення судового засідання за відсутності учасників судового провадження, якщо обвинувачений, що був представлений захис­ником, беззаперечно визнав свою винуватість, не оспорює встановлені досудовим розслідуванням обставини і згоден з розглядом обвинувального акта за його відсут­ності згідно статтею 381 КПК (див. коментар до неї), або прокурора, крім випадків, коли його участь не є обов'язковою;

I У результаті укладення та затвердження угоди відбувається суттєве звуження та обмеження прав сторін угоди, яке однак не можна розглядати як порушення засад змагальності та презумпції невинуватості. Таке обмеження має на меті забезпечення швидкого розгляду кримінальної справи, а також можливості швидкого поновлення прав потерпілого від кримінального правопорушення.

Частина перша коментованої статті встановлює наслідки укладення та затверджен­ня угоди про примирення. Підозрюваний (обвинувачений) позбавляється права на оскарження вироку суду в апеляційному або касаційному порядку з підстав розгляду провадження за відсутності учасників судового провадження, недослідження доказів

I Постановлення судом вироку на підставі угоди про примирення або про визна­ння винуватості та неоскарження його сторонами в апеляційному порядку не тягне за