3.Наукова журналістика: етапи становлення, розвитку і перспективи

Роль наукової журналістики у пропаганді знань і залучення людей до набутків прогресу стає дедалі важливішою. А в Україні тим паче є справді благодатне історичне підґрунтя для зведення цієї вкрай потрібної для становлення громадянського суспільства журналістської споруди. Нагадаємо лише деякі факти.

Серед тих, хто своїми відкриттями наблизив день польоту в космос першого землянина, було чимало українців. А саме: герой війни 1812 року генерал Олександр Засядько — нащадок славних запорожців з династії козацьких гармашів; народоволець Микола Кибальчич; Костянтин Ціолковський, рід якого ведеться від Северина Наливайка (до речі, брат Костянтина Едуардовича деякий час підписувався “Ціолковський-Наливайко”); конструктор космічних систем Сергій Корольов; конструктор турбореактивних двигунів академік Архип Люлька; людина драматичної долі Юрій Кондратюк (Олександр Шаргей), завдяки науковим дослідженням якого стала можливою висадка американських астронавтів на Місяці. Геніальний учений-енциклопедист Володимир Вернадський, який розумом сягнув у космічні далі, завжди пам’ятав про своє козацьке коріння.

Ще 1913 року українські умільці з села Червоного, що на Волині, під керівництвом Федора Терещенка зуміли виготовити оригінальний аероплан, який за своїми параметрами перевищував кращі тогочсасні світові зразки. Перший у світі гідролітак створив український авіаконструктор Дмитро Григорович. Нам є чим пишатися!

І все ж поставимо ще раз запитання “Навіщо треба популяризувати науку?” Здавалося б, відповідь очевидна: науково-популярна література потрібна насамперед молоді, яка освоює ази наукових знань. Люди мого покоління пам'ятають, як у нашому дитинстві ми захоплено зачитувалися статтями з інтригуючими назвами: «Чи було початок світу?», «Незвичайні небесні явища», «Нечутні звуки». Серед улюблених книг були томи «Цікава фізика». Мовою, зрозумілою школярам, ​​вчені і наукові журналісти розповідали про таємниці світобудови, світ кристалів, походження гір. Часом у цих книгах були уривки з науково-фантастичної літератури. Та й сама ця література, починаючи з романів Жюля Верна, нерідко перетворювалася на популярні лекції про астрономію, геологію, палеонтологію. Однак твори про науку, як ми бачимо, потрібні не тільки молоді. За словами Карла Левітіна, наука страждає від так званого тунельного ефекту. Поняття, якими оперують фахівці, математизуючи способи пояснень досліджуваних явищ, стають недоступними для інших таких же вузьких фахівців. Прогресуюча спеціалізація веде до того, що наукові знання є надбанням все більш обмеженого кола осіб. Вчені уподібнюються тунелопрохідникам, кожна група яких прокладає свій тунель, але при цьому не має жодного уявлення про те, що ж відбувається у сусідів. В результаті появи все більшого числа ізольованих один від одного «тунелів» наука може зупинитися в своєму розвитку.

Жвавий інтерес до науки і техніки яскраво проявлявся ще у давні часи. Чимало дослідників ведуть цей літопис з петровських часів, коли власне, з'явилися перші науково-популярні книги і періодичні видання. Одним із перших розпочав займатися популяризацією науки Михайло Ломоносов. Саме звернувшись по “популярного жанру”, він у своїй работі «Размышления о причине теплоты и холода» спростував т. зв. теорію теплорода і обгрунтував корпускулярну теорію. Своє бачення ролі наукової журналістиці він виклав у «Рассуждения об обязанностях журналистов при изложении ими сочинений, предназначенное для поддержания свободы философии».

А першим із відомих науково-популярних творів дослідники вважають «Про природу речей» Лукреция Кара. Із популярних бесід в аудиторії виникли згодом «Історія свічки» М. Фарадея і «Життя рослини» До. А. Тімірязева.

Праця І. М. Сеченова «Рефлекси головного мозку» — зразок високої науковості і яскравої популяризації — завдав удару по ідеалізму і містицизму. А. І. Герцен створив блискучі зразки популяризації філософії і природознавства серед читачів різних вікових категорій. У статті Д. І. Пісарєва «Реалісти» сформульовані основні вимоги до популярного викладу.

Промисловий підйом в Росії в кінці XIX століття супроводжувався бурхливим зростанням цих видань: «Науково-популярна бібліотека для народу» в 40 томах, «Корисна бібліотека». Виходили подібного роду окремі книги, які написав чудовий популяризатор науки М.Рубакін. Вони були перекладені на 28 мов. У 1889-1913 рр.. видавалися різні науково-популярні журнали: «Природа і люди», «Вісник виховання», «Наука і життя», «Журнал новітніх відкриттів і винаходів», «Загальнодоступний технік», «Наукове огляд», «Природа», «Знання для всіх».

Наукові відкриття кінця ХІХ — початку ХХ століття викликали підвищений інтерес до літератури про науку і техніку в широких верствах читачів, що привело до зростання випуску популярної науково-технічної літератури. Величезна заслуга в популяризації наукових знань належить Ф. Ф. Павленкову, що видав «Бібліотеку корисних знань». Надзвичайно стрімкий розвиток науково-популярні видання набули у колишньому СРСР. Широкий розмах ці видання отримали в 1930-і роки після створення у складі Об'єднаного науково-технічного видавництва країни Головної редакції науково-популярної та юнацької літератури. З метою залучення до наукової популяризації вчених і письменників був організований конкурс на кращу науково-популярну книгу.

Які ж вимоги висувалися тоді до подібного типу науково-популярної контенту? Насамперед постало завдання довести її до найширшого кола читачів -- робітників, селян, учнів. Її мета -- в захоплюючій, доступній формі розкрити для читача скарбницю науки і техніки. Форма, методика викладу матеріалу повинні насамперед враховувати рівень підготовки читача. Її оформлення має бути таким, щоб читач міг легко знайти її в масі інших видань. До того часу відноситься видання, які залишили помітний слід в популяризації та пропаганді науки. Це були головним чином літературні твори: «Земля Саннікова» і «Плутон» академіка В.А. Обручева, «На Місяці», «Поза Землею», «Мрії про Землю і небо» К.Е. Ціолковського, серія «Цікаві науки», в якій особливе місце займають науково-популярні твори легендарного популяризатора Якова Перельмана.

Особливе значення в розвитку наукової журналістики має творчий доробок таких видатних вчених як В.І.Вернадський, С.І. Вавілов, А.Є. Ферсман, В.А. Обручев, В.Л. Комаров та ін, які продовжили і розвинули кращі вітчизняні традиції науково-популярного жанру, багато в чому визначили його принципи та методи.

У цьому сенсі показовою є творча спадщина президента АН СРСР С.І. Вавілова. Ним написано понад 150 яскравих науково-популярних книг і статей, у тому числі «Сонячне світло і життя Землі», «Око і сонце». Під його керівництвом були концептуально розроблені і здійснені науково-популярні серії «Класики науки», «Мемуари», «Літературні пам'ятники», «Біографії» та ін. Величезний внесок С. І. Вавілова у редакційно-видавничу діяльність у галузі науково-популярних періодичних видань. Він має безпосереднє відношення до підготовки таких широко відомих журналів, як «Природа», «Наука і життя» і «Знання - сила»). Як редактор і популяризатор наукового знання С.І. Вавілов розробив і запропонував абсолютно новий для свого часу тип науково-популярного видання - монографію для вчених і фахівців суміжних галузей науки. Свої ідеї щодо цього він реалізував у власних книгах «Ісаак Ньютон» і «Мікроструктура світла». С.І.Вавілов сформульований один з основоположних принципів наукової популяризації — не обмежуватися фіксуванням окремих наукових досягнень, а показувати процес розвитку пізнання, динаміку «зростання древа пізнання». Завдяки С. І. Вавілову практика створення популярного видання про науку поповнилася безліччю оригінальних прийомів використання образних засобів та мовно-стилістичних способів при відображенні змісту науково-популярних текстів.

С.І.Вавілов обгрунтував також низку вимог до науково-популярній контенту:

1. висвітлення насамперед пріоритетних новітніх відкриттів, що відображають сучасний стан науки;

2. показ процесу відкриття і умов, в яких воно зроблено;

3. гранична ясність і цікавість викладу;

4. чіткість висновків.

У 1931 році з ініціативи академіка С.І. Вавілова створюється академічна серія науково-популярної літератури. За 10 років в ній вийшло 113 книжок. У 1934 році поновилося видання журналу «Наука і життя» накладом у 50 тисяч примірників. З 1936 року починається видання журналу «Техніка - молоді» накладом у 150 тисяч примірників. У березні 1935 року створена Головна редакція юнацької та науково-популярної літератури, яка керувала виданням серій для учнів 4-6-х класів («Природа навколо нас», «Для вмілих рук»), для читачів з середньою освітою («Наука і техніка наших днів »,« Наука і техніка минулого і майбутнього »,« Техніка і оборона »,« Наша Батьківщина »,« Цікава наука »,« Подорожі та експедиції»). Існували також серії для дорослих читачів з початковою освітою. Зрозуміло, в умовах війни 1941-1945 рр. відбулося скорочення числа видавництв, виник гострий дефіцит паперу і, як наслідок, вдвічі знизилися тиражі науково-популярної літератури. Але все-таки таку літературу продовжували випускати. Характерний факт:, в 1944 році Академія наук СРСР опублікувала фундаментальні книги академіка Б.Л. Грекова «Культура Київської Русі» та «Київська Русь». Навіть у розпал Сталінградської битви в країні відзначали 300-річчя з дня народження Ісаака Ньютона. Незважаючи на гострий дефіцит паперу, було випущено п'ять книг про нього.

Творці науково-популярних серій прагнули до того, щоб вони відповідали читацьким інтересам не тільки за змістом, але й за викладом матеріалу, мовою, структурою, оформленням. Таким чином закладалися основи, формувався і накопичувався досвід редакційно-видавничої підготовки науково-популярних виаднь. Як видно, призначення науково-популярних видань тієї пори полягало насамперед у вирішенні просвітницько-освітніх завдань, відзначається разом з тим і їх практична спрямованість. Академік В.І. Вернадський писав у щоденниках: «Головну частину моїх мрій становило... проведення в людство нових ідей і потрібної наукової роботи у зв'язку з вченням про живу речовину». Інший видатний вітчизняний вчений лауреат Нобелівської премії П.Л. Капіца, критично оцінюючи становище в тодішній науці, наполегливо рекомендував «тепер же розпочати впроваджувати в маси інтерес до науки. Але для того, щоб підняти цей інтерес в країні, треба вести енергійну пропаганду науки в масах ... Завдання, мені здається, зрозуміле: треба виховати в масах інтерес до науки, показати значення її для прогресу».

На жаль, нинішня ситуація з популярними науково-популярними мас-медіа в України і загалом на пострадянському просторі критична. Про це з болем пише у своїй книзі «Наукова журналістика як складова частина знань і вмінь будь-якого вченого” знаний популяризатор науки Карл Левітін: «Якихось двадцять років тому тиражі науково-популярних книг не опускалися нижче 50 тисяч примірників, а журнали і взагалі виходили мільйонними тиражами : «Наука і життя» - 2,5 мільйона, «Техніка - молоді» - 1,5 мільйона, «Знання - сила» - 700 тисяч, і сотнями тисяч розходилися «Хімія і життя» ... і багато інших видань. Відділ науки обов'язково був у будь-якій поважаючій себе газеті та журналі, був він на радіо і на телебаченні ... Паралельно працювали, не покладаючи рук, кілька студій науково-популярних фільмів — у Москві, Києві, Ленінграді, Свердловську ... Сьогодні тиражі видань, що стосуються наукової тематики, впали в сотні разів, журнали і газети приділяють науці так мало місця на своїх шпальтах, що науковий журналіст навіть дуже високої кваліфікації ризикує опинитися на біржі праці, і «золоті пера» потягнулися в рекламу, PR та інші хлібні місця».

Хоча немає сумніву в тому, що падіння тиражів цієї літератури почасти пояснюється впливом електронних засобів інформації, особливо Інтернету, воно не зробило настільки катастрофічного впливу за межами нашої країни. Так, тиражі найпопулярніших періодичних видань про науку і техніку, приміром, у США скоротилися за останні 20 років не більше ніж у два рази, і вони як і раніше мають мільйони читачів.

Між тим вітчизняні вчені-популяризатори не втомлюється повторювати, що інтерес до науки, її історії залишається значним, а тиражі науково-популярної літератури ростуть, коли суспільство розвивається. Ця література перестає видаватися, коли наука, техніка, виробництво країни переживають спад. Науково-популярна література — це свого роду термометр розвитку суспільства. Цілком очевидно, що показники цього термометра наблизилися в Україні до точки замерзання.

Отже, постає запитання: чи потрібна сучасній Україні наука? Факти свідчать про те, що постійна балаканина про високу цінності науки, необхідності розвивати «наукоємні виробництва», пріоритет наукових підходів і оцінок приховує катастрофічне падіння престижу науки. Проце свідчать соціологічні дані: лише 55% населення України в ході опитування визнали, що наукові знання потрібні в повсякденному житті (в США таких 85%), лише 30% українців хотіли би бачити свою дитину науковим працівником (серед американців — 80%).

А ще недавно ставлення до науки і вчених було зовсім іншим. За даними соціолога В.В. Шубкіна, в 1966 році найбільш престижними професіями серед молоді вважалися ті, що були пов'язані з науковою роботою, особливо в галузі математики, фізики, хімії. У своїй книзі «Початок шляху» він відзначав, що з 1966 до 1972 рік «на перше місце висунувся замість вченого-фізика науковець у галузі медицини. На друге місце вийшов письменник, який вісім років тому займав восьме місце. Підвищили свій ранг вчений-історик, журналіст, викладач ... У молоді від 17 до 25 років за останні роки зростає популярність занять у галузі медицини, гуманітарних наук, освіти ».

В Росії, за даними Центру досліджень і статистики науки Міністерства освіти і науки РФ, з 13 найпрестижніших професій вчені опинилася на 11 місці. Натомість саме вони в 1960-1970-х роках були незаперечними лідерами молодіжних симпатій. В тих же роках третина всіх учених світу працювала саме в СРСР. На 10 тисяч осіб, зайнятих у народному господарстві, припадало 100 наукових співробітників (у США - 71, у Великобританії - 49). Зараз картина прямо протилежна.

Спостерігаючи різке падіння тиражів науково-популярних книг і журналів, яке відбулося в 1990-ті роки, дехто схильний говорити про кризу цих мас-медіа як жанру і про їх неминуче відмирання. Тут, однак, потрібно розрізняти дві тенденції. З одного боку, це тимчасові наслідки економічного колапсу, який коли-небудь все ж має закінчитися. З другого боку, це глобальне, не залежне від економічної ситуації, зміщення акцентів всередині самого жанру науково-популярних комунікацій, перенесення уваги аудиторії і видавців з “дорослих” ЗМІ на “дитячі”. Нинішнє падіння інтересу до природничої тематики в науково-популярних виданнях серед дорослих — це цілком закономірний і нормальний процес. Для дорослих -- це за великим рахунком дивацтво, хобі. Навпаки, для дітей — це природний, якщо взагалі не головний жанр літератури, без якого неможливо виховати повноцінну сучасну людину ХХІ століття. Тому при розстановці пріоритетів у тому, що стосується сучасної популярної науково-технічної комунікації, в першу чергу потрібно мати на увазі саме дітей і підлітків.

Зрештою, найважливіша мета науково-популярних видань — не виховання наукових кадрів, а формування у свідомості людей наукової картини світу та максимально широка популяризація науки і техніки та їх досягнень. А це насамперед виховання всебічно розвиненої мислячої людини з широким світоглядом, а не виховання суто науковця. А найперше завдання популярних дитячих мас-медіа — не стільки наповнити свідомість певною інформацією і знаннями, скільки викликати у дитини живий інтерес до науки, техніки, історії, до досліджуваних наукою проблем. Нарешті, із самого дитинства скерувати увагу в сферу інтелектуальних інтересів, що саме по собі робить атмосферу в суспільстві здоровішою і гуманнішою.

Дослідники наукової журналістики виділяють три є три головні проблеми науково-популярної літератури як жанру:

1. Невисокий рівень знань, ерудиції, а часто й інтелекту в читачів, до яких вона звертається. Пріоритетний читач тут - це все-таки діти і школярі, тобто дилетанти в даній галузі. Ця проблема закладена в самому визначенні "популярна література", сам жанр накладає обмеження на складність матеріалу і форми аргументації. Все доводиться пояснювати "на пальцях", що свідомо спотворює суть справи.

2. Перша проблема тягне за собою другу: це неминуча опора на зовнішній авторитет. Науково-популярний контент — це завжди розповідь про те, "що відкрили вчені". Це завжди — переказування "своїми словами" інформації, яка надійшля зі сторони. "Учені вважають, що ...", "вчені встановили, що ..." і так далі. Навіть дорослий та освічений читач, як правило, недостатньо компетентний, щоб піддати обгрунтованому сумніву логічність тих чи інших висновків, виправданість використовуваних вченими схем експерименту, достовірність наведених автором історичних свідчень тощо. Без довіри читача до зовнішнього авторитету, до авторитету Науки як інституту, цей жанр втрачає всяку переконливість.

3. Фундаментальна суперечність між формою і призначенням цього жанру. Оскільки істині у науково-популярних творах допомагає винятково посилання на Авторитет, то зрозумілість, доступність, переконливість науково-популярної книги чи виждання ніяк не пов'язана з істинністю їх змісту. Особливості жанру не дозволяють встановлювати істинність, виходячи з критеріїв самого жанру.

Що повинен знати журналіст, який збирається писати матеріали про науку і техніку? На думку директора програми для наукових журналістів при Массачусетському технологічному інституті (США) Бойса Ренсбергера, тут важливо враховувати такі фактори: «1) Немає єдиного наукового методу. Будь-яка добра наука працює в умовах постійної дискусії, наукова істина виробляється в суперечці. Уникайте упередження, штампів, стереотипів, він можуть ввести вас в оману;

2) Невпевненість, неоднозначність у формулюваннях — це ознака наукової чесності. Це стимул для вченого продовжувати дослідження. Сучасні роботи дуже неоднозначні і часто заходять у глухий кут;

3) Наука вимагає доказів, і завжди знайдуться кращі докази, ніж попередні. Якщо очевидних доказів немає, то авторитет вченого не повинен вами заволодіти. Немає доказів - не вірте навіть вченому;

4) Не варто запитувати у вченого, чи безпечні ті чи інші ліки або прилад для нашого здоров'я. Немає нічого стовідсотково безпечного. Треба завжди оцінювати ризик і користь від дослідження, знайти баланс;

5) Журналісти та вчені переслідують одні цілі - вони хочуть знати правду і зробити її відомою іншим».

На думку директора європейського наукового прес-центру «Альфагалілео» (www.alphagalileo.org) Пітера Гріна, є чотири причини, за якими вчений повинен пояснювати широкій публіці свої дослідження:

1) Зобов'язання вчених перед платниками податків, які викладають свої гроші до бюджету країни;

2) залучення молоді;

3) забезпечення багатства країни;

4) участь у дискусіях з гострим проблемам науки ».

У

До речі, у США та окремих європейських країнах публікуються цілі посібники як для науковців, так і для журналістів, в яких містяться правила: а). Як вченому необхідно спілкуватися з журналістами; б). Як журналістам розговорити вчених і знайти необхідну інформацію. З таких методичок можна дізнатися деякі професійні секрети як представників мас-медіа, так і наукового світу. Наприклад, можна зрозуміти, чому журналісти воліють писати матеріали самі, ніж доручати цю справу вченому. Один з таких посібників називається просто «You and the media» («Ви і медіа»). Складено воно Американським геофізичним товариством у 2000 році, з власними коментарями учених.

В Уркаїні подібні методички не видавалися. У Росії на початку 1990-х років створена Асоціація наукових журналістів РФ «Інтелект», котра час від часу організовує і проводить семінари, завдання яких налагодити зацікавлений двосторонній діалог між вченими і журналістами, привернути увагу преси до проблем науки. У 2003 році Московське представництво ім. Конрада Аденауера, Президія Російської Академії наук (РАН), Інститут наукової інформації з суспільних наук (РАН), Агентство наукової інформації "Информнаука", а також редакція науково-популярного журналу «Ломоносов» провели Міжнародну інтернет-конференцію «Російська наука та ЗМІ». На жаль, такі заходи проходять вкрай рідко, але актуальність їх очевидна.

Журналістам, які пишуть про факти або явища в галузі науки і техніки, слід керуватися «Міркуваннями про обов'язки журналістів при викладі ними творів, призначених для підтримки свободи філософії», написаними М.В. Ломоносовим та опублікованими у Франції в 1754 році. В них вперше піддається осмисленню практика висвітлення наукових відкриттів журналістами і закладаються вимоги до етики роботи наукового журналіста. Приводом до виступу Ломоносова став факт виступу одного лейпцігського журналіста, який у пресі розкритикував наукові праці російського вченого. «Міркування про обов'язки журналіста ...» - невеликий твір, що складається всього з семи пунктів-правил діяльності наукового журналіста. У вступі Ломоносов просить добре запам'ятати декілька правил для тих, хто береться інформувати громадськість про нові наукові досягнення. Звернемо увагу лише на декілька, на наш погляд, найактуальніших:

“Щоб бути в змозі вимовляти щирі і справедливі судження, потрібно вигнати зі свого розуму всяке упередження, всяку упередженість і не вимагати, щоб автори, про яких ми беремося судити, по-рабськи підпорядковувалися думкам, які панують над нами, а в іншому випадку не дивитися на них, як на справжніх ворогів, з якими ми покликані вести відкриту війну”. ... Журналіст не повинен поспішати з осудом гіпотез. Вони дозволені у філософських предметах і навіть являють собою єдиний шлях, яким вчені дійшли до відкриття найважливіших істин. “Це - щось на зразок пориву, який робить їх здатними досягти знань, до яких ніколи не доходять уми низинних і плазунів у поросі...”

“Журналісту дозволено спростувати в нових творах те, що, на його думку, заслуговує цього, хоча не в тому полягає його пряме завдання і його покликання у власному розумінні; але оскільки вже він зайнявся цим, він повинен добре засвоїти вчення автора, проаналізувати всі його докази і протиставити їм справжні заперечення та грунтовні міркування, перш ніж привласнити собі право засудити його. Прості сумніви або довільно поставлені питання не дають такого права, бо немає такого невігласа, який не міг би поставити більше питань, ніж може їх вирішити найрозумніший чоловік. Особливо не слід журналісту уявляти собі, що те, чого не розуміє і не може пояснити він, є таким же для автора, у якого могли бути свої підстави скорочувати або опускати деякі подробиці...».

Якою ж має бути популяризація наукових знань на початку ХХI століття? На думку багатьох вчених і журналістів, сучасні реалії висувають вимоги до розробки нової стратегії розповсюдження наукових досягнень. Як вважає кандидат фізико-математичних наук, головний редактор альманаху «Кентавр» і сайту «Методологія в Росії» (www.circle.ru) Г.Г. Копилов, щоб грамотно втілювати в життя практику популяризації науки і техніки, необхідно враховувати такі фактори:

- Єдиної лінії розвитку людства більше немає, діє кілька проектів, локалізованих в країнах Західного світу, Нових азіатських країнах, Ісламському світі. Все сильніше чути екологічні заперечення проти прогресу;

- Соціокультурні та науково-технологічні нововведення просуваються зараз тільки спільно; - Єдина «практика прогресу» відсутня, різні «частини людства» живуть у різних практиках, значимість наукового мислення втратила свою безумовність;

- Єдина сфера науки роздробилася на низку національних та внутрішньофірмових проектів, тому позиція посередника між сферою науки як цілим і суспільством як цілим втратила свій сенс».

У зв'язку з цим, сучасна сфера наукової популяризації може прийняти дві стратегії, які протистосять одна одній:

Стратегія перша: відновлення старих проектів та ідеології, боротьба проти нових практик, відтворення цінності традиційної освіти.

Стратегія друга: перегляд колишніх, чинних досі підстав і принципів, формулювання нових завдань.

За словами Г.Г. Копилова, треба працювати з «сьогоднішнім фронтом соціокультурних змін». Тобто: «роз'яснення змісту різноманітних соціальних проектів, їх задуму, устрою, організації і потрібно від сьогоднішньої популяризації». При цьому від популяризатора потрібно в першу чергу «гуманітарно-організаційна кваліфікація»: важливим стає не оповідь про наукове відкриття, а повідомлення про те, як була організована робота над ним, хто і як зацікавився технічними застосуваннями, в якій організації були задумані і розроблені високотехнологічні продукти, яке зміна життя за цим піде. Виходячи з цього, фахівці пропонують таку місію сучасному науковому популяризатору: «включення людей в ті суспільні процеси, в яких вони можуть брати участь, займаючи активну або зрозумілу позицію. Необхідно включати людину у безліч соціальних організованих проектів, з яких складається сьогоднішній «передній край» громадських досягнень ».

Уважно проаналізувавши останні події у світі, зокрема, в Україні та на території колишнього СССР, можна дійти однозначного висновку: людство вкрай неохоче розлучається із власною глупотою. В своєму розвиткові воно наблизилось до критичної межі. Перед людством постав доволі високий поріг, який воно повинне переступити і перетворитися в якісно нову структуру або загинути. Десять тисяч років культури і циві-лізації, очевидно, цілком достатній термін, щоб зробити висновки і не повторювати минулих помилок, щоб зрозуміти закони розвитку цієї велетенської самоорганізуючої системи, яка називається людством, щоб керуватися цими законами, а не йти всупереч їм.

Так, людина — біологічна істота, і їй притаманні всі вади, бажання, емоції, інстинкти, що випливають з її біологічної природи. Позбутися їх неможливо, як неможливо змінити біологічну природу. Але в людини є ще розум, і цей розум повинен знайти той єдиний шлях розвитку, що гарантував би їй самозбереження і як людині — істоті біологічній з усіма, і як носію розуму.

З'ясувати всі аспекти цього масиву запитань і загадок, дати відповіді на злободенні питання буття без науково-популярної літератури та відповідних мас-медіа не можливо. Бо справді, життєвий рівень усіх верств населення, загальна соціально-економічна ситуація в країні визначаються мірою освіченості суспільства і його ставленням до інтелектуальних цінностей. Лише інтелектуально багате суспільство є гарантом високого рівня життя народу і процвітання держави, навіть за відсутності енергоносіїв, корисних копалин та інших дарів природи.

Загальносвітовою тенденцією стає стрімке скорочення проміжку часу між ключовими етапами науково-технічного прогресу: відкриттям (винаходом), доведенням його до стадії технології і впровадженням у виробничий процес. Конкуренція, що дедалі більше загострюється, призводить до того, що винахідник виступає невід'ємною і головною складовою циклу розвитку всіх без винятку систем, створених людьми. Людський інтелект, таким чином, стає безпосередньою і головною продуктивною силою постінформаційної технологічної доби. Про це невтомно говорили і говорять провідні вітчизняні популяризатори науково-технічних знань Яків Перельман, Володимир Арсеньєв Андрій Бекетов Наум Віленкін Ярослав Голованов, Микола Дроздов, Іван Єфремов, Сергій Капіца, та їх зарубіжні колеги Айзек Азімов, Мартін Гарднер, Стівен Гулд, Річард Докінз, Артур Кларк, Адам Севідж, Ніл Тайсон, Річард Фейнман, Джеймі Хайнеман, Стівен Хокінг та інші.

ЛІТЕРАТУРА

1. Акопов А.И. Актуальные проблемы науки и журналистика. Методическое пособие по курсу для студентов отделения журналистики. Тольятти, 2007

2. Баканов Р.П. Актуальные проблемы современной науки и журналистика. Учебно-методическое пособие. Казань – 2010

3. Ваганов А. Жанр, який ми потеряли. Очерки истории отечественной научно-популярной літературы.

4. Ваганов А. Нужна ли наука для популяризации науки? // Наука и жизнь. – 2007. – № 7. Доступно также на сайте: URL: http://www.nkj.ru/archive/articles/11016/

5. Врублевський В. Ера інтелекту / В. Врублевський, О. Мороз, Ю. Саєнко// Універсум. — 2001. — № 11–12.

6. Гарвей У. Д. Коммуникация – суть науки // Роль коммуникаций в распространении научно-технических достижений. – М.: Мысль, 1986. – С. 63-81.

7. Гарфилд Ю. Можно ли выявлять и оценивать научные достижения и научную продуктивность? // Вестник АН СССР. – 1982. – № 7. – С. 42-50.

8. Загидуллина М. Мастерство популяризации науки как элемент профессиональной культуры современного журналиста // Современная журналистика: дискурс профессиональной культуры: Тематический сб. ст. и материалов / Под ред. проф. В. Ф. Олешко. Екатеринбург: Изд-во Урал. ун-та, Издательский дом «Филантроп», 2005. – С. 218 – 226.

9. Засурский Я.Н. «Научно-техническая революция и журналистика», Вестник МГУ, серия №4 (журналистика), 1971 г.

10. Иваницкий В. Научная популяризация как функция современной науки // Доступно на сайте: URL: http://www.pseudo-logy.org/science/Science_Literature.htm.

11. Капица С.П. Ученый в объективе телекамеры // Вестник РАН. – М., 1998. – Т. 68. – № 4. – С. 328 – 332.

12. Константинова Е.Г. Популяризация науки на современном российском экране: кризис направления и пути преодоления // Доступно на: URL: http://www.mediascope.ru/node/290.

13.Корнев С. Научно-популярная литература как жанр: проблемы и перспективы

14. Котина В. Новости на рынке научно-популярных изданий. // Наука и жизнь. №7-2003.

15. Коул Дж. Р. Схемы интеллектуального влияния в научных исследованиях // Коммуникация в современной науке. – М.: Прогресс, 1976. – С. 390-425.

16. Левитин К. Научная журналистика як составная часть знаний и умений любого ученого. частина знань і вмінь будь-якого вченого”

17. Ломоносов М.В. Рассуждения об обязанностях журналистов при изложении ими сочинений, предназначенное для поддержания свободы философии. – Избр. произв.: в 2-х т. – М., 1986. – Т. 1. – С. 217 – 218.

18. Мирский Э. М., Садовский В.Н. Проблемы исследований коммуникаций в науке //

19. Коммуникация в современной науке. – М.: Прогресс, 1976. – С. 5-24.

20. Онопрієнко В. Наукове співтовариство. Вступ до соціології науки. – К.: ЦДПІН, 1998. – 99 с.

21. Онопрієнко В., Теппер Н. Наукове співтовариство як засіб самоорганізації науки // Вісник НАН України. – 1998. – № 3-4. – С. 3-7

22. Попович М. О философском анализе языка науки. 1966

23. Популяризация науки глазами ученых и журналистов // Доступно на: URL: http://www.ras.ru/digest/showdnews.aspx?id=fa443f51-a536-43c9-896a-e176630638ab&_Language=ru.

24. Прайс Д. Малая наука, большая наука // Наука о науке. – М.: Прогресс, 1966. – С. 281-384.

25. Прохоров Е.П. «Введение в теорию журналистики», М., 1998 г.

26. Роль коммуникаций в распространении научно-технических достижений, М., 1986 г.

27. Сергеев А. Стратегии научной популяризации в России // Здравый смысл. – 2007. – № 3 (44). Доступно также на: URL: http://www.razumru.ru/humanism/journal/44/sergeyev.htm.

28. Современная западная социология науки. – М.: Наука, 1988. – 277 с.

29. Юревич А. Наука и СМИ. – Полис. – 2001. – № 3. – С. 63 – 71.

30. www.nautilus.com.ua/journal.php

31. www.mavicanet.com/lite/ukr/2020.html