26. Емпіричний рівень наукового пізнання.

Гно-сеологічна спрямованість на емпіричному рівні – вивчення явищ і поверхневих, "видимих", чуттєво-фіксованих зв'язків між ними без заглиб-лення у суттєві відношення. Основним пізнавальним завданням емпіричного етапу є описуван-ня явищ. Основні форми наукового знання є науковий факт (Бекон: «факти – живлення науки»), описи, протоколи, зведення. Для того, щоб певне явище стало фактом, воно має бути зафіксоване, описане науковою термінологією. Характер і тип одержуваних наукових результа-тів: певна сумативність знання, сукупність емпіричних узагальнень, закономірні взаємо-зв'язки між окремими явищами. Методи одержання знань:

1) спостереження -– такий засіб пізнання, коли людина безпосередньо сприймає існування якого-небудь явища і його зміну у просторі і в часі, найважливіша ознака методу спостереження – під час дослідження дослідник не втручається у той процес, який досліджується;

2) опис;

3)вимірювання — це процес визначення відношення однієї кількісної характеристики об'єк-та до іншої однорідної з нею, прийнятої за одиницю виміру;

4) експеримент -– це такий спосіб дослідження об'єкта, коли досліджувач активно впливає на об'єкт, що вивчається, шляхом створення штучних умов, необхідних для вивчення відповідних його властивостей або сторін, що цікавлять досліджувача, коли свідомо змінюється напрям, хід процесів об'єкта, що вивчається;

5) індуктивне узагальнення.

6) порівняння.

27. ТЕОРЕТИЧНИЙ РІВЕНЬ НАУКОВОГО ПІЗНАННЯ.

Гно-сеологічна спрямованість на теоретичному рівні – розкриття причин і суттєвих зв'язків між явищами. Основним пізнавальним завданням теоретичного етапу є пояснення явищ. Характер і тип одержуваних наукових результа-тів: знання фіксу-ються у формі сутнісних законів, теорій, теоретичних систем та си-стемних законів. Форми наукового знання: міркування, інтелектуальне споглядання, мислення, конструктування.

Методи одержання знань:

1) гіпотетико-дедуктивний методи,

2) єдність логічного та істо-ричного,

3) аналіз і синтез,

4) індукція і дедукція,

5) абстрагування,

6) узагаль-нення,

7) моделювання,

8) математичний метод

9) сходження від абстрактного до конкретного - пізнання іде двома самостійними етапами: на першому етапі здійснюється перехід від чуттєво-конкретного до абстрактного означення; на другому етапі проходить рух думки від абстрактних визначень об'єкта до всебічного, багатогранного знання об'єкта, що вивчається (до конкретного);

10) ідеалізація (створюють ідеальні об'єкти, які не існують у дійсності і навіть практично взагалі нездійсненні: поняття «хімічний зв'язок», абсолютно тверде тіло, абсолютно чорне тіло)

11) аксіоматичний (ряд тверджень у науці приймається без доказів, а всі останні знання виводяться із них за спеціальними логічними правилами.)

12) метод формалізації - відображення їх змісту і структури у знаковій формі, з допомогою найрізноманітніших «штучних мов» (математичної мови, математичної логіки, хімії, радіотехніки і т. ін.).

28. ПРИРОДА І ЛЮДИНА. ПРИРОДА ЛЮДИНИ І СУСПІЛЬСТВА.

Природа – це все існуюче, весь світ у багатоманітності його проявів. У цьому значенні поняття «природа» охоплює все сутнє, весь Всесвіт, воно близьке до поняття «матерія», сукупності об’єктивних умов існування людства, оточуючого його середовища, як частини матеріального світу, що певною мірою протистоїть суспільству. В понятті «природа», «природне середовище» акцентується увага на тій частині світу, центром якої є людина і яка є сферою її проживання, об’єктом вивчення та перетворення.

Природне середовище: гео- та біосфера, тобто ті матеріальні системи, які виникли поза і незалежно від людини, але стали або ж можуть стати об’єктом її діяльності.

Штучне середовище охоплює матеріальні та соціальні умови життєдіяльності людини, об’єкти естетичного і морального становлення людини до природи. Штучне середовище неминуче постійно наступає на природне, поглинаючи його.

Біосфера (від. грец. біос – життя і сфейрос – сфера) – це цілісна земна оболонка, охоплена життям і якісно перетворена ним. Її структура та енергоінформаційні процеси визначаються минулою і сучасною діяльністю живих організмів.

Поняття «ноосфера» (від грец. ноос – розум і сфейрос – сфера) сфера взаємодії суспільства й природи, в межах якої розумна людська діяльність стає головним, визначальним чинником, тобто як сферу, перебудовану колективним розумом.

З погляду діалектико-матеріалістичного світорозуміння людина пов'язана з природою як суспільство, яке є продуктом взаємодії людей.

Суспільство — це сукупність людей, поєднаних стійкими зв'язками.

Природа і суспільство утворюють діалектичну єдність. Вона полягає в тому, що соціальна форма руху матерії є вищою формою руху. Людина генетично походить з тваринного світу і є невід'ємною частиною природи. Суспільство, будучи невіддільним від природи, залежить від неї, перебуває в постійній взаємодії з нею. Залежність людини від природи існувала на всіх етапах історії. Але вона не залишалася постійною, а весь час змінювалася. З одного боку, у зв'язку з розвитком продуктивних сил людина дедалі більше підкорювала собі природу, ставала менш залежною від неї. З другого — розширювалося коло природних факторів, на які люди повинні були зважати. Водночас розви-ток продуктивних сил породжував складні демографічні проблеми, що зумовило тенденцію до посилення залежності людини від природи.

У системі "суспільство — природа" кожна із сторін впливає одна на одну. Але ця взаємодія не однозначна. Більш рухомим, активним елементом цієї системи є суспільство.