13. Теоретико-літературні погляди м. Драгоманова

Помітну роль у розвиткові літературознавства в Україні відіграв Михайло Петрович Драгоманов (1814—1895 pp.), який у своїх наукових і літературно-критичних працях 70— 90-х років («Література російська, великоруська, українська і галицька», 1873—1874 pp.; «Листи на Наддніпрянську Україну», 1893— 1894 pp.; «Святкування роковин Шевченка в „руському обществі"», 1873 p.; «Війна з пам'яттю про Шевченка», 1882 р.; «Т. Шевченко в чужій хаті його імені», 1893 р. та ін.) вимагав, щоб література неодмінно керувалася принципами вірності правді життя, відповідала своєму часові, сягала проблемами та героями глибин суспільного життя. Велике значення мала розробка Драгомановим концепції народності літератури. Він наголошував на історичності цієї категорії, яка, постійно розвиваючись, оновлюючи зміст і форму, виявляла глибоку чутливість до суспільних і естетичних потреб народу. Підтримуючи у творчості українських письменників справді народне, М. Драгоманов вів рішучу боротьбу проти псевдонародності, провінційності та обмеженості літератури.

Одним з перших в українському літературознавстві М. Драгоманов звернувся до аналізу романтизму як напряму в мистецтві, що в попередні десятиліття відіграло позитивну роль у становленні національної літератури, викликавши зацікавленість до усної народної творчості, етнографії, міфології українців. Цим самим було підготовлено передумови для реалізму, який став домінувати в українській літературі другої половини XIX століття.

Цікавою є сама концепція реалізму в естетиці М. Драгоманова, осердям якої є вимога безтенденційного, об'єктивного змалювання життя. Недооцінка переваг реалістичного способу відображення дійсності вела до того, що окремі українські письменники (наприклад О. Стороженко) малювали абстрактні схеми, а не живих людей, захоплювалися дидактизмом, у той час як художня творчість вимагає «виводити на сцену існуючі, а не видумані особи й ста­новище». Досягнення реалізму в українській літературі вчений пов'язував з творчістю Т. Шевченка, Марка Вовчка, Панаса Мирного, І. Нечуя-Левицького, частково Ю. Федьковича. Займаючись порівняльним літературознавством, М. Драгоманов пропагував важливість загальнолюдських естетичних цінностей у розвиткові культури українського народу.

14. Дослідницька діяльність і. Франка

Найбільший внесок у розвиток науки про літературу на зламі XIX—XX століть належить Іванові Яковичу Франку (1856—1916 pp.). Він першим з українських літературознавців порушив питання про предмет теорії літератури, простежив розвиток літературно-естетичної думки з часів античності до кінця XIX століття. Зародження літературознавства Франко пов'язував із творчістю Арістотеля і на його прикладі переконливо довів, що будь-яка теорія може виникнути як результат осмислення творчої практики..

Важливе місце в науковому доробкові Франка посідає його теорія реалізму, яка складалася поступово, поглиблюючись і конкретизуючись у результаті власних естетичних пошуків і творчої практики. Уже в ранній науковій праці «Література, її завдання і найважніші цілі» (1878 р.) Франко аргументовано довів, що художня література, так само як і наука, має бути засобом пізнання життя. Саме тому в найфантастичніших вигадках уже на світанку суспільного розвитку обов'язково відображалися реалії дійсності. Головним принципом реалістичного осягнення дійсності дослідник називає правдивість і пов'язує її з типізацією. У це поняття Франко вклав особливий зміст, вбачаючи передусім вміння письменника в житті «відшукати явища істотні і відрізнити їх від менш важливих» , а в кожному окремому явищі знайти, «відчути його суть, його значення, його зв'язок з цілістю життя, тобто виключити з нього все припадкове, а піднести те, що в нім є типове, ідейне» .

Франко чітко усвідомлював різницю між науковим і художнім узагальненням дійсності, звертаючи увагу на те, що письменницька типізація набирає конкретно-чуттєвої форми, а це дає можливість естетично впливати на свідомість читача.

Теоретичні погляди І. Я. Франка є надбанням не лише української науки. Вони посідають важливе місце в історії світової естетичної думки.

У збиранні, публікації та дослідженні писемних пам'яток минулого І. Франко вбачав одне з важливих своїх завдань. У цій галузі своєї діяльності учений досяг значних успіхів. У результаті невтомної праці у рукописних відділах бібліотек багатьох міст, завдяки постійним відвідуванням книжкових виставок та тісним зв'язкам з антикварами, багатьма освіченими людьми, вченими-дослідниками старовини І. Франкові вдалося розшукати, зібрати й опублікувати велику кількість рукописних та маловідомих або й зовсім невідомих пам'яток, увести їх до наукового обігу, розширивши відтак джерелознавчу базу для майбутніх дослідників.

У полі зору Великого Каменяра були різні за стилем і жанрами та мовою пам'ятки, вчений цікавився давніми писемними пам'ятками не лише української мови, а й церковнослов'янської, давньоруської, російської, польської, німецької та інших мов.

Великою заслугою І. Франка як дослідника є те, що він залишив нам чудові зразки методики дослідження давніх пам'яток. Франкові дослідження цих пам'яток відзначаються науковою сумлінністю, глибиною і багатоплановістю. Автор всебічно аналізує досліджувану пам'ятку. Він вказує не тільки на її історико-літературне значення, а й подає повний палеографічний опис пам'ятки, широкі бібліографічні дані про неї (місце і дату написання, її автора, місце зберігання оригіналу чи копії, публікацію пам'ятки, різночитання пам'ятки, допущені різними видавцями помилки у публікаціях, на неправильне тлумачення значень окремих слів, аналізує мову). Показовою може бути давньоруська поема "Слово о Лазаревъ воскресенії". Скрупульозністю дослідження характеризуються й інші писемні пам'ятки. Наприклад, драма "Слово о збуренні пекла" охоплює. всього 428 рядків, але до неї І. Франко подає понад 200 різночитань, наявних у чотирьох варіантах цієї пам'ятки. Крім того, вчений встановлює дату написання пам'ятки, розглядає її будову і ритміку, характеристику дійових осіб. Майже до кожного публікованого і досліджуваного тексту − широкі коментарі, в яких згадуються наукові праці, присвячені вивченню цієї пам'ятки. Подаючи такий багатий науковий апарат, І. Франко прагнув одного − полегшити роботу тим ученим, які хотіли б глибше дослідити важливі проблеми історії давньої літератури й мови.

Заслуговують на увагу і методи дослідження І. Франком давніх пам'яток. Крім описового методу вчений найчастіше користувався порівняльним. Зокрема, до останнього автор вдавався при висвітленні проблем, пов'язаних з історією та походженням апокрифів і легенд, духовних та світських пісень, пасхальних драм, інтермедій тощо.

Багатий матеріал допоміг ученому грунтовно висвітлити питання про походження апокрифів, їх поширсння, значення, мовні особливості та ін. Історію апокрифічних оповідань та легенд учений розглядає на широкому фоні, у порівняльно-типологічному плані. Поруч з українським матеріалом він використовує також матеріал інших слов'янських і неслов'янських народів Заходу і Сходу.

Великий інтерес виявив І. Франко до пам'яток літописної та полемічної літератури. Опубліковані ним Літопис Підгорецького монастиря, уривки з "Книжки" І. Вишенського, "Політика свіцькая" становлять міцну базу для вивчення багатьох питань історії української мови.

. Франко публікує шість документів 1535−1540 рр. з передмовою, у якій характеризує мову цих пам'яток, підкреслює їхнє значення для вивчення історичного минулого народу та його мови.