6. Естетичні погляди Гердера

Відчувши недоліки естетичної системи Дідро, Лессінґа та їхніх однодумців, німецькі теоретики та практики, учасники суспільно-культурного руху «Буря й натиск», на чолі яких стояв Йоганн Готфрід Гердер (1744— 1803 pp.), виявили підвищений інтерес до людської особистості, індивідуальних проявів її характеру. Гердерові належить ідея розгляду специфіки художньої творчості кожного народу в безпосередньому зв'язку з дослідженням тих обставин, в яких відбувався його розвиток. До цих обставин німецький учений зараховує природу держави, її суспільний устрій, а також менталітет народу, його звичаї, традиції, мову. «. Полемізуючи з класицистами, він відкинув теорію наслідування, аргументовано довівши, що кожний народ як самобутній і неповторний має право на власну літературу, не схожу на літератури інших народів. Не сприймаючи моральну заданість просвітницького героя, Гердер утвердив думку про необхідність відображення людських характерів і обставин в їхній історичній неповторності. Суспільна історія при цьому розглядалася ним як продовження історії природи.

Німецький дослідник поклав кінець тій добі, коли закономірності розвитку національних літератур розглядалися виключно філософами, а тому й не дивно, що в історії світової науки про літературу його стали називати першим літературознавцем.

Естетичні погляди Гердера зробили значний вплив на подальший розвиток літературознавства. До наукового обігу дедалі частіше залучалися ідеї історизму. Це дало поштовх до появи наприкінці XVIII століття історичного роману. Йшов поступальний і динамічний процес становлення теорії літератури, яка на початку XIX сторіччя постала як цілком самостійна наукова дисципліна, у процесі формування якої помітне місце посідали естетичні концепції Фрідріха Шіллера Імману'іла Канта, Фрідріха Шлегеля і особливо Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля

7. Філософсько-естетична система Гегеля

Йшов поступальний і динамічний процес становлення теорії літератури, яка на початку XIX сторіччя постала як цілком самостійна наукова дисципліна, у процесі формування якої помітне місце посідали естетичні концепції Фрідріха Шіллера, Імману'іла Канта, Фрідріха Шлегеля і особливо Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля (1770—1831 pp.).

Гегель виступає як великий філософ свого часу, творець всеохоплюючої естетичної системи, основу якої становить діалектичне розуміння життя. Основоположним поняттям є певна універсальна світова духовна субстанція( абсолютний дух), який існує й розвивається згідно з об'єктивними діалектичними законами, а саме: переходом кількісних змін у якісні, боротьбою та єдністю протилежностей, запереченням заперечень. Абсолютний дух, саморозкриває себе в трьох формах, проходячи відповідно через три ступені: мистецтво, релігію та філософію. Якщо в мистецтві він пізнає себе через вільне споглядання, то в релігії цей процес відбувається через благоговійні уявлення, у філософії ж він набирає форми пізнання в поняттях. Філософія, на думку Гегеля, завершує розвиток, що є явною суперечністю з провідною ідеєю його діалектики — ідеєю історизму, розвитку.

У кожному художньому творі німецький учений бачив єдність протилежностей: загального та індивідуального, сутності та явища, закономірного та випадкового, що становлять певний зміст і певну форму. В об'ємній праці «Лекції з естетики», в основу якої покладено курси, прочитані Геґелем у Гейдельберзькому та Берлінському університетах на початку XIX століття, дослідник виходить з того, що предметом поезії є ідея в її почуттєвому вираженні. Мистецтво виникає тоді, коли духовна сутність життя знаходить свою реалізацію в зображенні окремих людських індивідів. Художній образ для Гегеля є ідеалом, природа якого полягає у «зведенні зовнішнього існування до духовного, коли зовнішнє явище як співвідносне духу стає його розкриттям». Роздумуючи над природою ідеалу в мистецтві, німецький філософ приходить до поняття характеру як основного предмета художнього перетворення дійсності. Характер може виявити себе в національній та історичній сутності. Основним законом художнього перевтілення життя є типізація.

У своєму розвиткові мистецтво проходить три історичні форми: символічну, класичну, романтичну. У символічній формі мистецтва, а її Геґель пов'язує передусім зі Сходом, Початок символічного мистецтва Геґель пов'язує зі здивуванням: Початок будь-якого мистецтва знаходиться там, де людина починає виокремлювати себе з природи, усвідомлювати свою неповторність.

Класична форма мистецтва, вважає Гегель, «є завершена в собі до вільної цілісності єдність змісту і повністю відповідної йому форми». Цю форму мистецтва німецький філософ пов'язує зі стародавньою Грецією, оскільки саме там після тисячолітнього бродіння духу мистецтво набуло краси зовнішнього вигляду й розумного змісту, відобразивши таким чином певну тимчасову гармонію людини з природою та суспільством. Саме тут, на думку Гегеля, знаходить своє втілення ідея прекрасного, тобто ідеал. На зміну класичній формі мистецтва приходить його романтична форма, змістом якої є «абстрактне внутрішнє життя, а відповідною формою — духовна суб'єктивність, що осягає свою самостійність і свободу». Кінець романтичної форми мистецтва дослідник пов'язує з тим, що «ні Гомер, Софокл тощо, ні Данте чи Шекспір не можуть знову з'явитися в наш час. Те, що так вагомо було оспівано, що так вільно було висловлено, — висловлено до кінця»

На зміну мистецтву в перспективі повинні прийти релігія та філософія. З розвитком форм мистецтва Геґель співвідносить наявність трьох стилів — строгого, ідеального та приємного. Гегелівська теоретико-літературна концепція від свого початку містила універсалістську тенденцію, проте вона є однією з найвизначніших віх у світовій науці. Досі відчувається її плідний вплив на розвиток літературознавства.