2.Значення «Поетики» Арістотеля для розвитку теорії літератури

Естетичні уявлення та ідеї виникають на ранніх етапах розвитку людства. Досить часто вони пов'язані з магією слова. Свідченням цього є численні пам'ятки усної творчості різних народів, в яких ідеться про незбагненні, чарівні, цілющі властивості слова, що може надихати людину, вселяти віру в добро та справедливість чи, навпаки, викликати зневіру, переконувати в неможливості здійснення мрій. Особливого рівня літературознавство й естетика досягає в Стародавній Греції. Відомий представник –Арістотель (384—322 до н. є.). Його праця «Поетика» є першим в історії твором, що узагальнив естетичні знання античного світу, обґрунтував цілий ряд теоретико-літературних категорій, звівши їх у певну завершену й цілісну систему.

-погоджувався зі своїм учителем Платоном у питанні наслідувальної природи мистецтва, е саме наслідування вважав актом творчим,

-художник повинен наслідувати не одиничні й випадкові явища, а вірогідні.- першим побачив важливу роль художнього домислу, фантазії та уяви у творчому процесі. -розумів різницю між художнім і науковим мисленням. Арістотель вважав, нібито «поезія філософічніша і серйозніша за історію: поезія говорить більше про загальне, історія _ про окреме», поезія відрізняється й від філософії. Остання, на думку грецького мислителя, має в основі своїй загальне — буття. Поезія ж, відштовхуючись від знання загального, такого, що можна повторити, створює не загальне, а окреме, яке повторити неможливо. У працях Арістотеля «Поетика» та «Риторика» трапляється чимало фрагментів, які стосуються образотворчих засобів художньої літератури, з-поміж яких дослідник виокремлює такий троп, як метафора. Метафоричність мислення — це ознака поезії, прикмета художнього таланту. Проте Арістотель застерігав і від надмірного використання тропів, бо зловживання ними шкодить поетичним характерам і затемнює розуміння ідеї твору.

- обґрунтував також поділ поезії на три роди — епос, лірику та драму. - підкреслив виховну роль поезії в суспільному житті-важливу функцію в його естетиці відіграє категорія катарсису (очищення). Викликаючи страх чи страждання, душевне хвилювання чи горе, митець очищає людину, даючи їй психологічне полегшення, що допомагає розкриттю найкращих якостей людської природи. «Поетика» Арістотеля протягом тривалого часу була взірцем для наукових праць з теорії літератури.

3. Проблеми т.Л. В середні віки та в епоху відродження.

Загибель античної цивілізації, поширення християнства в Європі привели до помітних змін у розвитку мистецтва: посилилася роль релігійної літератури, робилися переклади й писалися праці, в яких тлумачилося Святе Письмо. Зокрема аналіз перекладів біблійних текстів з давньо­єврейської мови на грецьку здійснив Ориген. Візантійський учений Фотій у праці «Бібліотека» охарактеризував грецьку світську й релігійну літератури. «Бібліотека» — це збірник, що складається з 280 записів, присвячених окремим авторам переважно прозаїкам — від Геродота до візантійського письменника Сергія Сповідника (IX ст.). Інша праця «Міріобібліон» — перший у середньовічній літературі бібліографічний твір з виразною тенденцією до критичних оцінок.

Візантійська наука X століття одержала й перший етимологічний і тлумачний словник, на зразок сучасних енциклопедій(30 тисяч статей.Особливо важливими для літературознавства були статті з історії грецької та римської літератур. Словник дістав назву Свида (Суда). Тривалий час вважалося, що це ім'я середньовічного автора. Проблемами естетики займався християнський мислитель Аврелій Авґустин (354—430 pp.), відомий також як Августин Блаженний. Він вимагав, щоб людина захоплювалася не самою поезією, а божественною ідеєю, закладеною в ній. Він вважав тяжким гріхом насолоджуватися церковною музикою, не надаючи значення словам, які звучать під час її виконання. Красивим у поезії може бути тільки все те, що наближає людину до Бога. Виходячи з ідеї лінійності часу, на відміну від античного його тлумачення як циклічності, Августин уперше ставить проблему плинності, а значить — історизму, що дає підставу всерйоз приступити до розробки такої глобальної естетичної проблеми, як свобода творчості. Подібні погляди поділяв і філософ Фома Аквінський (1225—1272 pp.), чия наукова система дістала назву томізму (ім'я Фома латиною вимовляється як Тома) — своєрідного покатоличеного арістотелізму. Він твердив, що краса людського тіла не може бути повноцінною, оскільки справжня духовна краса пов'язується лише з Богом як основою світової гармонії: Англієць Роберт Гроссетесте (1175—1253 pp.) твердив, що першоджерелом будь-якої краси є світло, наявність якого в художніх творах — першопричина естетичної насолоди. Значно далі, ніж західноєвропейські вчені, пішли середньовічні науковці Закавказзя. Один із них — Давид Граматик (VI—VII ст.) активно використовував у своїх працях спадщину античних авторів. Головним у його естетичній системі було дослідження мистецтва як форми пізнання, місця художньої творчості серед інших форм пізнання, суспільна роль і виховна функція мистецтва, його класифікація за родами та жанрами.

Граматику вірменські вчені, розглядали як науку, що дає ключ до розуміння будь-яких поетичних творів. У трактатах учених цієї держави доби середньовіччя поряд із загальними питаннями мовознавства трапляються фрагменти про творчий процес, визначення окремих літературних жанрів — трагедії, комедії, елегії, а також родів — епосу й лірики.

Свого найвищого розквіту літературознавство середньовічної Грузії досягло у творчій спадщині Шота Руставелі (друга половина XII ст.). Він вважав опорою словесного мистецтва чотири підвалини: слово, серце, майстерність і розум. Сюди ж він відносив і особистість автора твору, з волі якого кожна з чотирьох згаданих підвалин може набути певного значення. Однак твір стане явищем мистецтва лише тоді, коли всі вони постануть у непорушній єдності. Серед родів літератури Шота Руставелі особливо виділяв епос, вбачаючи в ньому потенційні можливості до монументального відтворення дійсності.

Частина європейських учених продовжувала дотримуватися античних поглядів і в добу Відродження. Зокрема Марсіліо Фічіно (1433—1499 pp.) був переконаний, що «сутністю краси не може бути тіло, бо якби краса була тілесною, вона не мала б нічого спільного з благочинністю душі, яка безтілесна». Джордано Бруно (1548—1600 pp.) писав, що «краса, яка видима в тілах, є річ випадкова й тіньова... Розум же... сприймає справжню красу шляхом звернення до того, що створює красу тіла і прагнення зробити його красивим. Адже це душа зробила і утворила його таким». Все це свідчить, що теоретико-літературна думка в середні віки та добу Відродження, розробляючи проблему специфіки мистецтва, особливо ролі прекрасного в мистецтві та житті, виходила переважно з тих позицій, які були характерними в добу античності для Платона.

Однак у цей же період було здійснено й значний крок уперед у розвитку теоретичних досліджень. Важливими віхами на цьому шляху стали праці Данте Аліґ'єрі (1265—1321 pp.) «Про народну мову» та Джованні Боккаччо (1313—1375 pp.) «Апологія поезії». У першій з них була теоретично обґрунтована необхідність писати художні твори рідною мовою, а не латинською, яка незрозуміла широким народним масам. Данте також порушив проблеми співвідношення віршової та прозової мови, розглянув теорію поетичних жанрів. Особливу увагу він приділив поетиці канцони, найпопулярнішого ліричного жанру італійського Відродження. Друга праця характеризувала гуманістичну роль мистецтва, відкидала догматичні уявлення про його природу та суспільне призначення. Лоренцо Балла (1407— 1457 pp.) у трактаті «Про насолоду» аргументовано довів, що прекрасне існує в самій природі, яка дає людям чимало благ, котрі вони повинні використовувати в ім'я свого фізичного й духовного благополуччя.

Епоха Відродження, поставивши в центр уваги людину, висунула на перший план думку про активну роль митця в процесі творчості, наділивши його правом відтворювати дійсність відповідно до власного бачення прекрасного. Паралельно розроблялися критерії художності, велася боротьба за майстерність відтворення життя. Один із видатних діячів доби Відродження Леонардо да Вінчі (1452—1519 pp.), людина енциклопедичних знань, у тритомній праці «Трактат про живопис» порушив питання про принципи відображення дійсності у творах мистецтва. Вчителем художника, на його думку, виступає сама природа — вчителька вчителів. «Живопис — вважав Леонардо да Вінчі, — це німа поезія, а поезія — це сліпий живопис». Людина для нього все ще лишається тільки інструментом, хоча й найдосконалішим, у природі.

Теоретики доби Відродження визнавали наявність у природі двоцентрової картини світу, що вносила певний схоластичний елемент у розробку теоретико-літературних понять.