14Характеристика автологічного та металогічного літ худ.Образів

Автологічний тип худ.образу-це такий художній образ, в якому  чуттєвий образ і його значення (тобто ідея) нале­жать до одного кола явищ. автологічний образ ще називають «самозначущим», «самодостатнім» образом або ж, частіше, образом-типом.Тобто «самозначущий» образ — це образ, який фіксує якісь типові, характерні, найбільш суттєві (в есте­тичному відношенні) аспекти зображуваного. Типово можуть бути зображені особи або речі, а також явища та події, взаємовідношення людей, їх звички і заняття, обставини місця і часу, природи і т. д. Але найважніше значення в поетичному мистецтві мають типи людей, тобто дійових осіб, виведених в якімсь творі

Автологічний тип художньої образності найбільш поширений у сучасній літературі. Особливим різно­видом автологічного образу можна вважати образ-гротеск.

Гротеском називають такий художній образ, в якому свідомо порушуються норми життєвої правдоподібності, підкреслено протиставля­ються реальне та ірреальне, ті чи інші сторони зображу­ваного змальовуються у фантастично-перебільшуваному, загостреному вигляді.

Гротеск — один з найстаріших типів художньої образно­сті, але в «амплуа» літературного поняття фігурує з XV— XVI століть. Спочатку словом «гротеск» (італ. grotta — грот, печера, франц. grotesque — вигадливий, химерний) визначали особливий тип орнаменту з химерним поєднанням малюнків квіток, рослин з карика­турним зображенням тварин та людей, Гротеск поширився в епоху Відродження, особливо в образо­творчих мистецтвах.. Широко відомі гротески у ватиканській лоджії, розписані Рафаелем.

 

Не характерний для естетики класицизму, гротеск знову з'являється в літературі з підвищенням в ній ролі творчої особистості, зумовленої поетикою романтизму. Художню спрямованість гротеску романтики розуміли по-різному: як поєднання прекрасного й потворного (В. Гюго), як «нищівний гумор» (Жан-Поль) і т. п. В основі ж став­лення романтиків до гротеску лежить розуміння його як одного з найбільш дійових принципів образного осмис­лення дійсності поетичним мистецтвом.

Своє художнє втілення гротеск знаходить вже в коме­діях Лукіана, Арістофана, Звертаються до гротеску Еразм Роттердамський і Шекспір. Крізь призму гротеску виступає соціальна сатира у творах Ф. Рабле «Гаргантюа і Пантаґрюель», Е. Т. А. Гоф­мана «Крихітка Цахес», до гротескних зображень вдаються М. Гоголь, М. Салтиков-Щедрін, Т. Шевченко, І. Франко, , Б. Брехт, , П. Загребельний, 

Гротеск як специфічний тип образної побудови худож­нього світу потрібно все ж відрізняти від власне фантасти­ки.Гротеск — це не фантастика, що стала реальністю, а реальність, яка маскується під фантастику, і в гротеску важлива зовсім не фантастика як така, а сам момент переходу ймовірно реального в фантастично не­реальне.Форми гротеску в літературі різні: від сатиричних до трагічних, жанри, які найчастіше використовують гро­теск, відповідно тяжіють до творів сатиричної чи трагічної спрямованості.

Металогічний тип худ обр-. Чуттєвий образ та ідея на­лежать тут до різного кола явищ, як, наприклад, у байці (з одного боку, звірі, з іншого — людські стосунки, на які вказує поведінка звірів) або в пейзажному лірично­му творі, де картина природи може уособлювати світ людських переживань і т. д. До групи металогічних образів можна віднести символ, алегорію та підтекст.

Символом  нази­вають такий тип художнього образу,де його чуттєвий образ, водночас з власним має значення вказівки на такий предмет, явище або ідею, які безпосередньо в зображуване не входять. Символічного змісту певні образи, відтворені в худож­ньому творі, можуть набирати за двох умов. По-перше, тоді, коли зображуваний автором предмет вже сам по собі є символом. У цьому разі говорять про традиційну символіку, усталені образи-символи, які органічно закріпилися за певними, в основному природними об'єктами, в суттєвих ознаках яких вбачали певні аналогії з ціннісними проявами людського життя. Так, пори року асоціюються з певним віком людського життя, життя асоціюється зі шляхом, хмари символізують нещастя, негаразди і т. п. Друга умова, за якої зображуване може стати символом, передбачає, що предмет, який зображується, сам по собі не є символом або є ослабленим, «призабутим» символом. Більш-менш чітко виражених символічних ознак він на­буває безпосередньо в процесі самого зображення. Такі символи називають індивідуально-авторськими, Прикладами подібного роду символів можуть бути червоні вітри­ла О. Ґріна, образ Дніпра у творчості Т. Шевченка, собору в прозі О. Гончара.

 Алегорія - тип художнього образу, де чуттєвий образ та його ідея зв'язуються між собою лише формально, а не за суттю. Наприклад, конкретно-чуттєвий образ жінки із зав'яза­ними очима й терезами в руках (зображення богині Феміди) є алегорією абстрагованої ідеї правосуддя, бог Марс — але­горія війни, образ лисиці в байці — алегорія хитрощів тощо. В сучасному літературознавстві алегорія розглядається як тип художнього образу, що відмінний, з одного боку, від автологічного, з іншого — від образу-символу. На відміну від автологічного образу, чуттєвий образ в алегорії може бути й типовим, але ніколи не є самодостатнім, він завжди вказує на щось принципово відмін­не від нього самого. Ті ж ознаки характеризують і символ, але якщо в символі те, що зображено предметно, не менш важливе й цікаве, ніж його ідея, а, головне, — органічно з нею злите, то в алегорії чуттєвий образ є, як правило (але не завжди!), цілком умовним, фантастичним, взятим тільки з тією метою, щоб наочно проілюструвати справедливість певної абстра­гованої ідеї, яка не лише не зливається зі своїм чуттєвим образом, а часто, наприклад у байці, подається окремо від нього, у вигляді підсумкової «моралі»: «...звірі в байці, — пише О. Лосев, — розмовляють як люди, проте байкар зовсім не має на меті переконати нас у тому, що звірі дійсно можуть говорити між собою

Підтекст -це тип художнього образу, в якому конкретно-чуттєва даність предмета зображення, крім власного, має значення зумисно прихованого натяку на якусь іншу ідею чи образ, що прямо не називаються, але маються на увазі й суттєво переоцінюють зміст того, про що йдеться відкрито, у прямій формі.  Основна відмінна ознака підтексту від символу та алегорії — спеціальна автор­ська настанова на приховування якогось змісту, на який більшою чи меншою мірою натякається, але без остаточ­ної, цілковитої певності, так, що безпосередньо зображене у творі сприймається як самодостатня й самовичерпна «картина життя», яка, проте, водночас породжує відчут­тя недостатності, недомовленості.