3. Загальномистецькі закони (мімесис, катарсис, перетворення, умовність, очуження) та їх інтерпретація в художній літературі.

Мімезис – в античній естетиці основний принцип творчої діяльності художника. Виходячи з того, що всі мистецтва базуються на мимезисі, саму суть цього поняття мислителі античності розтлумачували по різному. Також мімезис можуть називати як Теорія наслідування (грецьк. mimesis— наслідування) — естетична теорія, яка пояснює походження і сутність, мистецтва наслідуванням людиною природи. Ще Аристотель у "Поетиці" писав, що людині від народження властиве наслідування, яке дає їй насолоду. Наслідуючи довкілля задля насолоди в розмаїтий спосіб, людина творить різні види мистецтва і три роди поезії (епос, лірику, драму). Ідею наслідування розвивали вчені й митці Відродження, Просвітництва, заперечуючи копіювання дійсності. Реалісти XIX ст. говорили про творче наслідування, розробляли вчення про художню типізацію. На принципах творчого наслідування дійсності грунтується теорія відображення. Всі мистецькі напрями (передусім реалізм), які більшою чи меншою мірою дотримуються ізоморфізму у творенні художнього світу, називаються узагальнено міметичними. їм протистоять літературно-мистецькі течії модернізму, які знаходять альтернативні шляхи художнього відображення. Від Т.н. слід відрізняти літературне наслідування, яке часто призводить до епігонства.

Катарсис (грецьк. kathаrsis — очищення) — у давньогрецькій філософії — сутність естетичного переживання, зумовлена звільненням душі від тіла, від пристрастей та насолод (Платон). Запровадив термін Аристотель у "Поетиці" для визначення трагедії, в якій відбувається очищення емоцій мистецтвом (вона "за допомогою жалю і страху відтворює катарсис подібних афектів"). Більшість мистецтвознавців розглядає К. в етичному аспекті, виповненому естетичним смислом, коли реципієнт страждає разом із літературними персонажами. Основа К. вбачається у віршованих творах певної строфічної будови (сонет) та жанрових різновидах (балада, драматична поема і т.п.). К. присутній здебільшого і в новелі (проза), і в трагедії (драма) та ін.Метаморфоза (з грецької - «перетворення») - цей художній прийом передбачає перетворення однієї форми образу на іншу, його видозміну. Характерна ще для міфологічних творів, у яких явища, предмети й самі персонажі мали здатність до перевтілення, взаємопереходу; метаморфоза охоплює лише певний епізод сюжету (на відміну від метафори).Проблема художньої умовності в свій час обговорювалась науковою громадськістю, її висвітлювали часописи "Вопросы философии", "Вопросы литературы", "Театр", "Искусство кино", "Творчество" та інші видання. Частина авторів, розуміючи умовність її трактування теоретиками сучасного формалізму і авангардизму як "необмеженої свободи" і свавілля творчості, заперечували її як немовби чужу реалізму і духу мистецтва.Умовність, включаючи в себе момент подвійного прочитування, дозволяє за допомогою звичайного і звичного побачити щось нове і незвичайне, виводячи його із розряду тривіального в розряд художнього, із форми об'єктивно-нейтрального стану в форму людського життєвого процесу. Вже в найбільш ранніх формах мистецтва художник і той, хто сприймає, повинні давати собі звіт, що відтворюване, те, що відбувається, є "несправжнє". Художник немовби заздалегідь домовляється із тим, хто сприймає, аби той вірив йому, його почуттям і думкам, діям і переживанням і не займався співставленням відтворюваного в мистецтві і об'єктивно існуючого. "Найбільш строгий, найелементарніший реалізм, — пише А. Валлон, — повинен повідомити про фікцію, якщо він хоче зберегти... різницю між тим, що існує, і тим, що зробило його існуючим, тим, що потрібно закликати для того, аби підтримати або розвернути його існування". Тому, виконуючи танок "бізона", "страуса" чи "тюленя", туземець, розуміючи, що такий танок — своєрідна гра, час від часу піднімає маску, щоб нагадати глядачам, що дія, яка відбувається, умовна гра, яку не можна приймати за дійсну подію і дію.

Відчуження - це процес відділення від людей процесу та результатів їх діяльності (діяльність розуміється широко, як будь-яка соціальна діяльність), які стають непідвладними людині і навіть панівними над ним. В результаті цього люди стають чужими світу, в якому живуть.    Тема відчуження вперше з'являється в епоху бароко і розглядається прихильниками теорії «суспільного договору» (Ж.-Ж. Руссо, Дж. Локк, Т. Гоббс, К. А. Гельвецій). Вони характеризували сучасне їм суспільство як суспільство відчуження - делегування повноважень. Соціальні інститути в такому суспільстві (мораль, релігія, мистецтво, також звичаї, звички - все, що несе в собі підпорядкування загальним інтересам) є посередниками між людьми і в силу того, що вони є втілення волі приватних осіб, стають чужими людині, змушуючи його підкорятися приватним інтересам і розвивати свою особистість в рамках встановлених законів. Ця сила, яка стала над людиною, забирає у нього «справжність», нічого не давши взамін, і він перетворюється в часткового людини («дробову одиницю»).     У такому значенні «відчуження» застосовувалося і М. Гессом. Крім вищеописаних соціальних інститутів, панівних над людиною, він відзначає ще явище грошового фетишизму в суспільстві: «Гроші - це продукт взаємно відчужених людей, відчужений зовні людина» (М. Гесс «Про сутність грошей»).     Для Гегеля відчуження - це реалізація і овнешненіе Абсолютного Духа.