1. Ранній етап розвитку естетичної думки.

Початки літературознавства і естетики в стародавньому та середньовічному Китаї

Розробка теоретичних понять у літературознавстві стародавнього Китаю пов'язана з високим розвитком мистецтва в цій державі. Ще задовго до доби Шести династій (IV— V ст. н. є.) — періоду найбільшого розквіту культури в Китаї — там існували окремі висловлювання про літературу та мистецтво, які до певної міри підготували відомі шість принципів Се Хе (479—502 pp.). Великий вплив на розвиток мистецтва мали конфуціанство та даосизм. Лао-цзи та його послідовники головним принципом у художній творчості вважали природність (цзи-жань), яка повинна бути основою життя, тобто відхід від світського його способу, занурення в життя природи. Принцип цзижань вимагав від творця, щоб його дітище було простим і скромним.

У працях філософського та історичного характеру так званої доби Царств, що борються (V—III ст. до н. є.), є чимало матеріалів, які свідчать про розуміння авторами призначення мистецтва, ролі художника в суспільному житті, творчого методу провідних майстрів. Видатні китайські митці — поет Цао Чжі і художник Ван І вважали, що найбільшу виховну роль відіграє живопис. Розпорошені висловлювання про живопис уперше систематизував геніальний художник Ту Кайджі (IV ст.)· Головним у творчості він вважав передавання суті, або основного духу, об'єкта, що зображувався (шень ці). Ідеї Гу Кайджі в трактаті «Категорії стародавнього живопису» розвинув теоретик і практик мистецтва Се Хе, який прямо сформулював завдання живопису як специфічної сфери людської діяльності. Це, зокрема, вимоги до художника домагатися у творчості життєвості та правдивості. Важливе значення для літератури має перший принцип Се Хе — «вираження суті явищ життя». Китайський теоретик вважав, що в природі існує певна категорія ці. Залежно від її тлумачення послідовники Се Хе обирали матеріалістичні або ідеалістичні позиції. Згідно з ученням Се Хе ці — то певна сутність світу, універсальне начало, притаманне всім речам на світі.

Тривалий час китайські вчені намагалися розтлумачити природу цього принципу. Між ними точилася запекла боротьба з приводу того, чи може людина навчитися мистецтву живопису, чи це є своєрідним «божественним даром».

Дослідники вважають, що китайський живопис є надзвичайно поетичним, це якнайточніше передає відома фраза Су Дунпо про пейзажні малюнки Ван Вея: «У віршах картина, а в картині вірші». Поезія і живопис у Китаї завжди були пов'язані непорушною єдністю настроїв, образним колом, своєрідністю художнього світобачення. Кращі художники цієї держави були поетами, а поети нерідко були художниками. Тому поетичність (тії) багато хто з дослідників вважає основним критерієм в оцінці творів мистецтва.

З сучасних позицій варто відзначити й третій принцип Се Хе, який звучить так: «відповідність форми реальним речам» (іньу сянсин). Цей принцип є ключем до розуміння творчого процесу в мистецтві середньовічного Китаю. У наступні століття принципи Се Хе знайшли свій розвиток у цілій низці наукових трактатів, серед яких відзначимо «Слово про живопис із саду з гірчичне зерно» (XVII ст.). Теоретики середньовічного Китаю, звертаючись здебільшого до живопису, водночас порушили цілий ряд важливих проблем, що стосуються й інших мистецтв, зокрема літератури.

Зародження літературознавства та естетики в Стародавній Індії

Питання теорії мистецтв у стародавній та середньовічній Індії розглядалися не у філософських трактатах, як це спостерігалося здебільшого в Греції, Римі, Китаї, а в численних поетиках, написаних санскритом. Погляди авторів цих поетик відбивали специфіку основних філософських напрямів та шкіл, які існували в Індії. Виділялися передусім дві такі школи, пов'язані із системами Веданти та Санкх'ї. В окремих моментах вони перегукувалися з поглядами на теорію літератури й мистецтва Платона та Арістотеля, а в цілому ряді проблем пішли далі європейських учених. Зокрема, уже давньоіндійським теоретикам вдалося створити струнку та оригінальну естетичну систему, в якій знайшли своє відображення такі глобальні проблеми, як специфіка мистецтва, особливості естетичного сприйняття дійсності. Витоки індійської теоретичної думки криються в сивій давнині. Зокрема один із найдавніших — естетичний трактат «Нат'яшастра», що, ймовірно, належить легендарному мудрецеві Бхараті (перші століття нашої ери), спирається на багатовікову попередню традицію. Він присвячений мистецтву драми. Більша частина трактату — це своєрідний збірник правил та інструкцій, що стосуються драматичного мистецтва та навчання й виховання акторів. Один із розділів «Нат'яшастри» вперше в індійській науці ставить проблему естетичного сприйняття дійсності {раси), що знайшла своє продовження в низці блискучих праць послідовників Бхараті.

з VII століття з'явилися трактати Бхамахі ίά Дандіна. Дослідники об'єднують цих авторів, а також їхніх безпосередніх послідовників (Ваману, Удбхату та Рудрату), що жили у VIII — першій половині IX століття, у ранню школу санскритської поетики.

Їхню увагу приваблювала зовнішня тканина художнього твору. Багато уваги вони приділили класифікації поетичних фігур. Дандін, наприклад, розрізняв 32 різновиди порівнянь. У синтетичному вигляді весь спектр ранньої школи санскритської поетики знайшов своє втілення в праці Вамани «Кав'яланкара-сутра». Говорячи про поняття поетичних прикрас, естетичну вартість художнього твору, прорахунки й недоліки письменника, він уперше приходить до висновку, що існує така літературознавча категорія, як стиль іріті), в якій він вбачав «душу поезії».

У наступні століття в Індії сформувалася так звана нова школа, яка на відміну від ранньої, що надавала перевагу зображувальним засобам поезії, стала більше приділяти уваги суті й формам естетичного впливу літератури та мистецтва на людину.

Одним з перших представників «нової школи» був Анан-давардхана з Кашміру (середина IX ст.), якому належить коментар «Дхван'ялока» до невеликого метричного трактату «Дхванікарика», який, можливо, був також написаний ним. Анандавардхана вважав, що риторичні фігури, переваги та стилі становлять зовнішню форму поезії, душа ж її перебуває в тому, що неможливо висловити словами, а можна тільки домислити чи уявити читачеві або глядачеві. Справжнє мистецтво не має сенсу. Анандавардхана внутрішній прихований зміст позначив терміном «дхвані», який він запозичив з граматики. Він виділив три основних типи дхвані, які відповідали поетичній фігурі, прихованому змістові й настрою.

До концепції дхвані спершу поставилися неприязно, оскільки вона не вписувалася в стару поетику. Разом з доктриною раси, вчення про дхвані стало провідним в Індії. Зокрема Абхинавагупта (X ст.) вважав дхвані засобом реалізації раси (естетикою настрою). Специфікою естетичного сприйняття, на його думку, є повне очищення від егоїстичного, індивідуального начала, практичних бажань. Крім цих двох проблем у санскритських поетиках розглядалися також питання творчого натхнення, характеру поетичного образу, мети й завдань мистецтва позиціями у світі.