92. Право державної і право комунальної власності

Право державної власності – це право держави, яка виступає як суб’єкт приватноправових відносин, володіти, користуватися і розпоряджатися майном через свої органи або спеціально уповноважених нею осіб.

Суб’єктом права державної власності є держава Україна, яка виступає представником спільних інтересів народу. У ст. 13 Конституції України закріплено, що право державної власності від імені Українського народу здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, передбачених Конституцією України.

Коло об’єктів права державної власності не обмежене. Держава може бути власником будь-яких речей, у тому числі тих, що вилучені з цивільного обігу і обмежені в обігу. Отже, у державній власності знаходиться майно, у тому числі грошові кошти, які належать держав Україна.

Речі, вилучені з обігу, не є об’єктами цивільних правовідносин. Тому здійснення права держави з використання таких речей, розпорядження ними тощо не є сферою дії приватного (цивільного) права. Здійснюючи такі дії, держава виступає як суб’єкт владних відносин, його влада над речами в цьому випадку є виявом властивостей публічної влади.

Право комунальної власності – це право територіальної громади володіти, доцільно, економно, ефективно користуватися і розпоряджатися на свій розсуд і у своїх інтересах майном, що належить їй як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування.

Суб’єктом відносин власності є територіальна громада.

Об’єктами права комунальної власності є майно, в тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді. Однак коло об’єктів права комунальної власності вужче, ніж коло об’єктів права державної власності. Зокрема в комунальній власності не може знаходитися майно, що є об’єктом виняткової власності держави (наприклад, єдина енергосистема країни тощо).

95. Право спільної власності

Власником майна зазвичай є одна особа — громадянин, організація, держава. Якщо майно належить одночасно кільком особам, то такі правовідносини називають спільною власністю.

Право співвласників спільно володіти, користуватися і розпоряджатися належним їм майном називається правом спільної власності. Спільна власність може виникнути внаслідок отримання у спадщину неподільних речей кількома спадкоємцями, при спільному створенні речі, її придбанні тощо.

Законодавець передбачає два види спільної власності:

- спільну сумісну;

- спільну часткову.

У спільній сумісній власності частки у праві власності на майно співвласників не визначені. Право кожного з них поширюється на все майно. Частки співвласників визначаються у разі припинення правовідносин (поділу, виділу). Спільна сумісна власність виникає в силу закону.

Спільна сумісна власність відрізняється від спільної часткової тим, що її учасники не мають наперед визначених часток в праві на спільне майно. В ній право кожного із співвласників рівною мірою поширюється на все спільне майно.

.Виходячи зі змісту ст. 368 ЦК, можна виокремити два види спільної сумісної власності за ознакою суб'єктного складу:

а) спільна сумісна власність подружжя;

б) спільна сумісна власність членів сім'ї.

Співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між суб'єктами.

Розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється учасниками за їх згодою.

У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. Водночас у разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється. Договір про поділ нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

У спільній частковій власності кожен із співвласників має чітко визначену частку в праві власності на майно.

Співвласники здійснюють право спільної часткової власності за згодою між ними. Вони вправі домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Співвласники будинку (квартири), як правило, самі визначають порядок користування житловими приміщеннями. Для цього вони можуть укласти між собою договір, в якому визначити, хто і якими житловими (нежитловими) приміщеннями буде користуватися відповідно до частки кожного з них. Такий договір може мати такий вигляд.