10.Протосоціологічні погляди епохи Київської Русі

Соціологічні погляди в зародковому стані знаходимо вже в перших письмових документах Київської Русі. Погляди ці були пронизані християнським вченням. Проблеми суспільство-влада, особа і церква, правові міжособові відносини, захист бідних та знедолених, взаємодія "людина-природа" і т. д. стояли в центрі уваги "Густинського літопису", "Повісті времєнних літ", "Слова про закон і благодать" — Іларіона, "Повчання" — Феодосія, "Хождєнія ігумена Данила в святую Землю", "Ізборніках Святослава" — Данила та ін. Контент-аналіз документів цієї епохи засвідчує, що поняття "закон" мало більш моральний, релігійний зміст, ніж правовий. У "У повісті врем енних літ" Нестор посилається на хроніку візантійського автора Георгія Амартола, який під законом розумів "отец свои обычаи", та й Нестор пише про закон як традиції та звичаї предків: кривичи "не веду щи закона божия, но творищие сами собе закон", половці "... закон держат отцов своих". Система соціального знання часів Київської Русі була ще не диференційованою і містила мало елементів наукового знання. Причиною цього був досить пізній вихід слов'ян (у порівнянні з греками та римлянами) на історичну сцену, тривала відсутність централізованої держави та її скора загибель. Часи смути і роздроблення не сприяли духовному розвитку українського народу. На довгі століття народ потрапив у національну залежність від Литви, Польщі. Саме впродовж цих часів дедалі чіткіше проступає специфіка важливих історичних процесів, подій і різноманітних соціальних проблем у житті українського народу, котрі спочатку відтворювались в масовій буденній свідомості, соціальних почуттях і настроях, з часом осмислювались на більш глибокому раціональному рівні й народжували різноманітні ідеї, концепцій, теорії, пов'язані з усвідомленням свого поневоленого становища. Однією з найважливіших протосоціологічних пам’яток першої половини XI ст. справедливо вважають«Руську прав­ду» князя Ярослава Мудрого, складену на підставі норм тогочасного звичаєвого права, що регламентувала внутрішньо-державні феодальні відносини. У дидактико-теологічному творі «Слово про закон і благодать» (XI ст.) спростовується твердження про існування у світі певного богообраного народу. Дуже важливі ідеї містить «Повчання дітям» київського князя Володимира Мономаха (XII ст.), у якому він наставляв своїх синів бути гуманними, чесними, милосердними, відстоювати правду і справедливість, долати злобу, сварки, не допускати беззаконня. У цьому вбачав князь запоруку єдності землі Руської, спокою її громадян.

Чимало цікавих спостережень, міркувань є у «Слові про похід Ігорів» (XII ст.), пройнятому передусім ідеєю об’єднання руських земель і подолання міжусобиць, що зміцнять Руську державу. Різноманітним історико-соціологічним матеріалом насичені літописи Київської Русі XI—XIIIст., найпомітнішим серед яких є «Повість минулих літ” головна  ідея твору,полягає в обстоюванні єдності руської землі та політичної незалежності.

Вихід на історичну арену Галицько-Волинської держави засвідчив «Галицько-Волинський літопис», який є важливим джерелом вивчення соціального життя на західноукраїнських теренах.

Соціально-економічне, політичне і духовне життя різко змінилося у XIII ст. у зв’язку з пануванням на українських землях монголо-татарського іга. У XIV ст. центрально-українські землі були захоплені Великим князівством Литовським. А більшість галицько-волинських земель опинилося під польською владою. 3 півдня дошкуляли татарські напади. До кінця ХVIст. – у духовній культурі України відсутні були будь-які вияви суспільних знань.

11. Протосоціологічне знання козацької доби (від початків козацтва до зруйнування Січі - кінець XV - третя чверть XVIII ст.)

Історична доля українського народу витворила своєрідний соціальний феномен - козацтво - проміжну верству між шляхтою і селянством, на яку не поширювалися ні кріпацтво, ні панщина. Особливість його в тому, що Україна, не будучи державою, фактично існувала як унікальна державно-правова система, суб'єктом якої було козацтво. З ним пов'язані і перші переписи населення в Україні, формування козацьких реєстрів, створення війська реєстрових козаків.

У середині XVI ст. ідеї природного права, суспільного договору розробляв Станіслав Оріховський-Роксолан (1513-1566). Він обґрунтував положення, згідно з яким королівська (державна) влада дана не Богом, а виникла внаслідок договору між людьми, які підкоряються королю добровільно. Перед законом як гарантією розвитку та існування держави рівні всі, навіть королі. На думку С. Оріховського, природне право (закон) важливіше від законів, які регулюють відносини у суспільстві і які за необхідності можна змінити.

Обов'язки індивіда перед державою ще вищі, його діяльність має спрямовуватися передусім у руслі інтересів держави.

Суспільні погляди С. Оріховського відіграли етапну роль у розвитку вчення про державу від середньовічних концепцій до теорій держави і права XVII- XVIII ст. Щодо багатьох положень він випередив таких мислителів, як Г. Гроцій, Т. Гоббс, Ж. Боден та ін. В Україні і Росії його ідеї розвивали діячі Києво-Могилянської академії, зокрема Феофан Прокопович (1681-1736).

Наприкінці XVI - на початку XVII ст. найпомітнішою постаттю в українському духовному житті був Іван Вишенський (між 1545(50) - після 1620), який у своїх полемічних творах обстоював ідею свободи, рівності, справедливості.

У цей час центр освітнього, інтелектуального життя переміщується з Острозької академії до Києво-Могилянської, найпомітніші діячі якої Петро Могила, Стефан Яворський, Павло Величковський, Юліан Кониський, Феофан Прокопович, крім власне духовних літературних праць, приділяли увагу відносинам церкви і держави, церковній та світській владі.

Істотний внесок у розвиток соціологічних ідей зробив видатний український філософ, письменник Григорій Сковорода (1722-1794), який науку про людину вважав найважливішою і найвищою з усіх наук. Не заперечуючи ролі й значення технічних досягнень, найголовнішою він вважав науку про умови та способи забезпечення щасливого життя, про людину та її щастя.

Особливу цінність має його концепція спорідненої праці. Сковорода чи не першим із вчених нового часу висунув ідею перетворення праці із засобу до життя на найпершу життєву потребу та найвищу насолоду. Смисл людського буття він вбачав у праці, а справжнє щастя - у вільній праці за покликанням. Думка про визначальну роль спорідненої праці у забезпеченні щасливого життя вперше набула рис загального принципу вирішення проблеми людського щастя і смислу людського буття.

Безпосереднім суб'єктивним виявом людського щастя Сковорода вважав внутрішній світ, добрий сердечний настрій, душевну міць. Досягти цього можна, втілюючи веління своєї «внутрішньої натури», пізнаного в собі Бога. Цією «внутрішньою натурою» є спорідненість із певними видами праці. Люди мають пізнати самі себе, свої здібності й виробити адекватний своїй природі спосіб життя. Спорідненість, покликання і є справжнім Богом у людині.

Отже, суспільні концепції, які постали в Україні в період від античності до XIX ст., охоплювали широке коло соціальних проблем і підходів до їх вирішення. З позицій свого часу, тодішнього рівня знань автори намагалися осмислити окремі і загальні соціальні явища, що створювало інтелектуальне підґрунтя для подальшого вивчення суспільства як системи, механізмів його функціонування. У тогочасній українській протосоціологічній думці домінують загальні закономірності становлення й еволюції соціологічного знання та специфічні особливості, зумовлені розвитком української історії. Ця специфіка відображена у соціальній проблематиці, пов'язаній з боротьбою етносу за свою політичну й національну незалежність, громадянські права та свободи, за національні соціальні інститути.