9.1. Об’єктивна необхідність та методи регулювання земельного ресурсного потенціалу
Регулювання виробничих ресурсів в аграрній сфері в умовах переходу до ринкових економічних відносин передбачає насамперед оптимізацію їх використання. Перше ж місце в вирішенні даної проблеми в сільському господарстві, і землеробстві зокрема, займає раціональне використання земельних ресурсів – основного засобу виробництва і головного природного ресурсу.
Земельні ресурси являють собою базис, на якому і за допомогою якого люди здійснюють не тільки свою виробничу, але й соціальну діяльність. Вони є ключовим елементом існування будь-якої суспільно-економічної формації, її першоосновою. В той же час рівень розвитку тієї чи іншої суспільно-економічної формації (рівень розвитку її продуктивних сил і виробничих відносин, економіки в цілому) визначає ступінь освоєності і господарського використання земельних ресурсів, формує відповідні земельні відносини.
Земельні відносини являють собою суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею” і зумовлені цілим комплексом соціально-економічних, природних, правових і екологічних факторів, а також надзвичайним суспільним значенням землі як базису існування всього сущого.
Головною специфічною особливістю землі, як виробничого ресурсу і об’єкту регулювання, є її природне походження і як наслідок фізична обмеженість. Кількість земельних ресурсів, на відміну від інших видів виробничих ресурсів, неможливо збільшити і тим більше перемістити. Разом з цим вони й не піддаються моральному і фізичному зносу. Кожна земельна ділянка прив’язана до конкретних природнокліматичних умов і від них, значною мірою, залежить її продуктивність. Продуктивність (родючість) землі, найголовніша її функція, може покращуватися при раціональному і ефективному її використанні. Особливе місце і значення ресурсів в сільському господарстві формують потребу в оптимізації їх використання і регулюванні.
Світовий досвід показує, що в основі земельних відносин і регулюванні земельних ресурсів лежать методи, які базуються на політичних, економічних, екологічних і правових засадах.
Політика держави в сфері земельних відносин формує відносини власності на землю та механізми її регулювання, а також контролю за використанням та охороною земельних ресурсів.
Економічні засади визначають економічну доцільність та ефективність використання земельних ресурсів і формуються економічною політикою держави. Рівень економічного регулювання та його ефективність визначаються ступенем розвитку продуктивних сил та виробничих відносин.
Екологічні засади регулювання земельних ресурсів спрямовані на охорону земель та навколишнього середовища, екологізацію виробництва.
Правове регулювання базується на чинному законодавстві, регламентує земельні відносини (земельне законодавство), податкові відносини і оцінку землі (податкове і економічне законодавство) та вирішення спорів, що виникають в процесі земельних відносин (господарське, адміністративне, кримінальне право) і здійснюється на основі норм і положень Конституції України.
Таким чином можна стверджувати, що управління земельними ресурсами здійснюється на основі регулювання земельних відносин з боку держави. В Україні державне регулювання земельних ресурсів поділяється на галузеве і загальне (рис.9.1).
ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ
ЗЕМЕЛЬНИХ РЕСУРСІВ
Методи
Політичні
Екологічні
Політичні
Правові
Економічні
Екологічні
Галузеве
регулювання
(на рівні галузей
економіки)
Загальне
(на
рівні адмі-ністративно-територіальних
одиниць)
Внутрігосподар-ське
регулювання
(на
рівні суб’єктів господарювання)
Рис. 9.1. Схема державного регулювання земельних ресурсів в Україні
Загальне регулювання носить територіальний характер і здійснюється в межах адміністративно-територіальних утворень (регіонів, областей, районів, населених пунктів тощо).
Галузеве - передбачає регулювання земель, які належать тим чи іншим галузям економіки (землі сільського господарства, транспорту, промисловості і т. д.).
Дані рівні регулювання здійснюються паралельно і є взаємопов’язаними оскільки перед ним стоять однакові цілі і вони виконують однакові функції.
Основними функціями, які виконує державне регулювання земельних ресурсів є:
здійснення землеустрою;
планування використання земель;
природно-сільськогосподарське районування та зонування земель;
ведення земельного кадастру;
моніторинг земель;
контроль за використанням і охороною земельних ресурсів;
оптимізація землекористування і його наукове забезпечення;
стимулювання раціонального використання та збереження земель;
вирішення земельних спорів.
Окрім державного регулювання земельних ресурсів важливе місце в оптимізації їх використання має внутрігосподарське регулювання, яке є його невід’ємною складовою Воно здійснюється на рівні суб’єктів господарювання, які є землекористувачами або власниками земельних ділянок, з метою одержання від їх використання найбільшого економічного ефекту, в залежності від галузі економіки і регіону розташування.
Головною метою регулювання земельних ресурсів як на макро, так і мікро рівні повинно стати їх раціональне використання з забезпеченням розширеного відтворення родючості грунтів. Цього вимагає її величезне суспільне значення та соціально-економічна сутність.
Україна, як було зазначено вище, характеризується дуже великою господарською освоєністю земельних ресурсів, що приводить до їх деградації і погіршення екології. Тому стабілізація використання земельних ресурсів стоїть на першому плані в вирішенні проблеми раціонального землекористування.
В сучасних умовах в Україні для розв’язання поставлених питань необхідні радикальні, неординарні заходи, в яких головним має бути комплексний підхід до сільськогосподарського виробництва з системно-організаційних позицій на базі науково-технічного прогресу з урахуванням політичних, соціальних, економічних, енергетичних, матеріально-технічних і екологічних умов.
Оскільки в умовах сучасного сільськогосподарського виробництва земля дуже інтенсивно втрачає (разом з біомасою сільськогосподарських культур) елементи своєї родючості, то першою й головною умовою її раціонального використання має бути забезпечення розширеного відтворення родючості ґрунту.
Про зниження родючості ґрунтів свідчать матеріали агрохімічних обстежень ґрунтів, згідно з якими 53% земель мають недостатній рівень забезпеченості фосфором і 30% калієм. Якщо співставити винос основних поживних речовин -N, P, K- врожаєм сільськогосподарських культур за період 1966 – 1990 рр. із внесенням цих поживних речовин з органічними і мінеральними добривами за даний період, то кількість відчужених речовин … становить 36 млн. т. діючої речовини, які були одержані рослинами із запасів ґрунту. За останнє ж десятиріччя втрати ґрунтом поживних речовин, в силу економічних причин, не скоротилися, а навпаки зросли.
За розрахунками вчених щорічні втрати ґрунту в Україні становлять 600 млн.т., в тому числі до 20 млн. т. гумусу. Щоб компенсувати дані втрати, на поля щорічно необхідно вносити 400 млн. т. добрив. Тому припинення ерозії і деградації ґрунтів є одним із перших заходів раціонального землекористування.
Заходами по відтворенню родючості ґрунтів окрім внесення мінеральних та органічних добрив, хімічних і водних меліорацій може бути також зменшення кількості землі в обробітку шляхом переведення її у природні кормові угіддя. Внаслідок високої розораності угідь погіршується екологія, втрачається гумус, ґрунт, поживні речовини не дають очікуваного ефекту вкладення на інтенсифікацію в землеробстві.
Згідно світових природоохоронних стандартів частка природних кормових угідь повинна становити не менше 2/3 від площі сільськогосподарських угідь. Тільки за таких умов вони в змозі припинити ерозію ґрунтів. В Україні ж їх частка в структурі сільськогосподарських угідь становить 14,6%, що в 4,5 раза менше від оптимального.
Насамперед потрібно вилучати з обробітку найгірші землі й землі, розташовані на крутих схилах. Вилучені землі необхідно засівати бобовими травами, які здатні відтворювати (за експериментальними даними науково-дослідного інституту землеробства УААН) до 500-700 кілограм гумусу на гектар, накопичувати 150 – 200 кг. азоту. Це рівне, відповідно, внесенню 20 – 30 тон гною і 150 кілограм азоту на 1 гектар.
Наступною умовою покращення родючості є застосування сучасних технологій і методів організації виробництва. Основною вимогою до них повинна бути їх направленість на ресурсозбереження. Тобто окрім підвищення ефективності виробництва вони повинні забезпечувати раціональне використання виробничих ресурсів і зокрема захист ґрунтів від ерозії й антропогенного навантаження.