Ідеальна держава, на думку і. Франка, повинна відповідати таким критеріям:

• базуватиметься на якнайширшому самоуправлінні общин і прав, сформованих з вільних людей і поєднаних між собою вільною федерацією, що ґрунтується на солідарності інтересів

• введення прямого і рівного права як одного з засобів побудови соціалізму

• Віддаючи пріоритет безпосередній демократії і вважаючи громаду головним засобом здійснення народом своєї влади, він розглядав самоврядування як справжнє народовладдя

• вбачав свій ідеал у демократичній республіці з вищим представницьким органом, створеним на основі загального і рівного виборчого права

• трудящі повинні безпосередньо брати участь в управлінні державою і лише для роботи в центральних органах обирати депутатів

• трудящі повинні безпосередньо брати участь в управлінні державою і лише для роботи в центральних органах обирати депутатів

• розподіл продуктів і товарів у новій державі буде реалізовуватися через право, відводив праву роль функціонального регулятора суспільних відносин

Таким чином, Франко послідовно розвивав ідеї кирило-мефодіївців про федералізм, демократію як асоціації самоврядних громад, права і свободи людини, критично відносився до ма­рксистського вчення про державу і право. В умовах української бездержавності, що пояснює відсутність фундаментальних роз­робок з теорії права і держави, вітчизняні мислителі запропо­нували по суті європейську альтернативу самодержавній Росії, «дикому капіталізму», «тюрмі народів» — шлях політичних, соціальних і національних прогресивних перетворень.

За І. Франком, з виникненням приватної власності вини­кає і держава з притаманними їй апаратами управління і примусу. Він був прибічником ідеї про те, що політичні ін­ститути, політика і право випливають з економічних відно­син, які панують у суспільстві. Щодо цього він зауважував, що цивільне право, а деякою мірою і кримінальне, базують­ся на існуючому соціальному устрої.

I. Франко був категоричним противником необмеженої монархії, називав її царством тиранів і кровопивців — ба­гатіїв, тюрмою народів, машиною, яка душить Україну і всю Росію. Він уважав, що людина споконвіку прагне єдиної мети — щастя. А щоб досягти цього, треба змінити суспіль­ний лад — монархію, де не тільки діла, а й думки та праг­нення кожної людини пригноблюються «машиною темного царства». Так само засуджував він державу, де панувала екс­плуатація людини. Новий устрій суспільства, за І. Франком, можливий за допомогою народної революції, під якою він розумів низку таких культурних, наукових і політичних чин­ників, які змінюють усі основи й попередні поняття і скеро­вують розвиток народу в інший бік.

Філософ мріяв про такі закони, які відображали б спра­ведливість у всіх сферах суспільного життя. Поняття «право» і «закон» він розглядав як генетично пов'язані, але не тотож­ні інститути; до законів відносив укази уряду Австрії, а також нормативно-правові акти парламенту і Галицького сейму.

Чинне в Австрії законодавство він уважав соціально спря­мованим на захист інтересів приватних власників. Такої ж думки тримався він і щодо Конституції Австрії 1867 p., яка не брала до уваги просту людину.

Право, писав із цього приводу І. Франко, це тільки щит, яким прикривається безправ'я, оскільки в реальності немає прав і свободи, що проголошені законами.

Правову систему Австрії мислитель розглядав як таку, що не відповідає принципам справедливості, бо в її практи­ці мали місце арешти, обшуки та інші дії слідства без санк­ції прокурора, а також утримання під арештом без вироку суду або заочне засудження.

Чинну Конституцію Австрії та її правову систему І. Франко влучно характеризував у своїх «Тюремних сонетах», у на­рисах тюремного життя («На дні», «До світла»), а також у сатиричних творах «Дві конституції», «Історія однієї конфіс­кації» тощо.

Проте І. Франко вважав за можливе використати чинне на той час право для підвищення політико-правової свідо­мості людей, що сприяло б розумінню необхідності демо­кратичний змін у суспільстві. Він пропонував домагатися від законодавчих органів впровадження прямого й рівного ви­робничого права, що дало б змогу на першому етапі розши­рити коло виборців, а на другому — заволодіти політичною владою в країні. Вважав за необхідне утворення соціалістич­ної партії та завоювання нею більшості місць у парламенті, планував за допомогою парламентської діяльності домогти­ся радикальних змін у соціальному та економічному житті.

І. Франко погоджувався з тим, що кожна нація має при­родне право на політичну самостійність, яка можлива та­кож через утворення автономій країв і народностей. Можна припустити, що він схвалив би федеративну республіку, де наявна політична і юридична рівність народів. У реформо­ваному суспільстві, на його думку, держава змінить свою форму, на перший план вийде громадська думка, а інститу­ти держави буде наділено здебільшого виконавчими функ­ціями. Це дало б змогу гарантувати особисті права і свобо­ди громадян.

Суспільним ідеалом І. Я. Франка була соціалістична дер­жава. Проте в його уяві поняття соціалізму не співпадало з поняттям засновників цього державно-правового вчен­ня. Зокрема, в статті «З історії робітничого руху в Австрії» він писав, що Марксова доктрина, «в якій не зважаючи на її мниму свободолюбність у основі лежить ідея деспотиз­му та поневолення не тілько тіл, але ще більш душ і думок людських». Запропонована Марксом «програма держав­ного соціалізму аж надто пахне державним деспотизмом та уніформалізмом, що проведений справді в життя міг би статися великою гальмою розвою або джерелом нових ре­волюцій»¹.

Упродовж всієї своєї політичної діяльності Іван Франко пробував поєднувати дві лояльності — національну («служіння інтересам свого народу») та соціалістичну («вір­ність загальнолюдським, поступовим, гуманним ідеям»). Таке поєднання — так званий «український дуалізм» — було дуже характерним для розвитку української політич­ної думки наприкінці XIX — початку XX ст. Ще про діячів Старої київської громади офіційна російська преса говори­ла, що вони в одній кишені носять писання батька Тараса (Шевченка), а в другій «Капітал» К. Маркса².

Базою соціалістичного устрою, за вченням мислителя, має бути комбінований союз, сувора організація праці, цен­тралізована робоча сила і федерація всіх людей в одному со­юзі з відповідним поділом праці.

Соціалістичний устрій має становити одне політичне ціле, що базується на засадах самоуправління. Причому го­ловними повинні стати не політичні, а господарсько-економічні та культурно-виховні напрями діяльності. Сутність і зміст влади також мають бути докорінно зміненими, полі­тичний її аспект заступить суто управлінський, що опікуєть­ся лише результатами людської праці, виконує функції ад­міністрації.

У державі мають бути створені реальні умови для забез­печення свободи кожного громадянина шляхом узгоджен­ня індивідуальних та загальних інтересів.

Така держава має будуватися на засадах федерації, до якої повинні увійти всі землі України. Слов'янські народи також повинні об'єднатися на засадах демократичного фе­дералізму.

Франко вважав, що рушійною силою соціального прогре­су є боротьба за існування. Виникнення держави поясню­вав з позицій матеріалізму. Однак, на відміну від Маркса, засновника концепції матеріалістичного розуміння історії, а отже й походження держави і права, Франко стверджував, що не класові протиріччя є передумовою виникнення держави (так стверджував Маркс), а навпаки, наростання кла­сових протиріч, аж до антагоністичних, відбувається у су­спільстві, яке вже організоване в державу.

Аналізуючи поняття «право», Франко виходив із його вольової сутності, наповнюючи його зміст ідеями гуманно­сті і справедливості. Він наголошував, що право регулює відносини між людьми з приводу володіння, використання і розпорядження результатами праці та забезпечує свободу і недоторканність індивіда.

Мислитель мріяв про справедливі закони, які б врегу­льовували усі сфери суспільного життя, при цьому чітко розмежовував поняття «право» і «закон», розглядаючи їх як генетичне пов'язані, але не тотожні. Право розглядав інтегровано: у формі правових звичаїв і у формі звичаєвого права, тобто правових звичаїв систематизованих, опрацьо­ваних і піднесених державою до рівня законів, приписи яких відповідають інтересам власників, підкреслюючи, що закон - це нормативно-правовий акт, виданий державою, чи її органами. Водночас Франко наголошував, що закони повинні видаватися представницьким органом - парламен­том. За юридичною дією закони поділяв на конституційні і поточні.

Таким чином, Франко послідовно розвивав ідеї кирило-мефодіївців про федералізм, демократію як асоціації самоврядних громад, права і свободи людини, критично відносився до ма­рксистського вчення про державу і право. В умовах української бездержавності, що пояснює відсутність фундаментальних роз­робок з теорії права і держави, вітчизняні мислителі запропо­нували по суті європейську альтернативу самодержавній Росії, «дикому капіталізму», «тюрмі народів» — шлях політичних, со­ціальних і національних прогресивних перетворень.

Франко вважав, що джерелом і носієм влади в державі має стати більшість суспільства. Влада і воля цієї більшості повинні співпадати — тільки тоді влада набуде народного характеру. В експлуататорській дер­жаві такого не було і бути не могло.

І. Франко розглядав принципово важливу проблему співвідношення влади в родовому суспільстві і державної влади з матеріалістичних позицій. Так, у праці "Новітні напрями в народознавстві" він солідаризується з тезою марксистів, що "громадські і політичні інститути" — це "зовнішній прояв", "надбудова виробничих відносин і форм даного суспільства", а основою державно-право­вих інституцій визнає "способи виробництва і циркуляції суспільного багатства".

Франко виявляв особливий інтерес до державної влади. Він звернув увагу на те, що "посилення суспіль­них зв'язків", "велике прагнення до спільності і спів­дружності в праці супроводжувалося появою первісної... влади". Суспільну владу первіснообщинного ладу він не ототожнював з державною: "На першій стадії суспіль­ного життя людського не було того, що ми називаємо владою, тобто панування людей над людьми". Аналі­зуючи становище "верховного вождя" в общинах і ста­новище "властеліна" в державі, І. Франко зазначав, що голос першого в "громадських радах" значив стільки ж, скільки і голос кожного члена общини. У первісному суспільстві "владою і силою володів ні хто інший, як тільки все плем'я, народ, громада". Об'єднання цього періоду він називав "самоуправляючими і народоуправляючими громадами".

На думку Франка, на останньому додержавному етапі розвитку суспільства виникає "первісна політична влада, влада царів і панів", котру ще не можна назвати державною владою. Це лише "перший зародок держа­ви". Для здійснення політичної влади правителі повинні були відокремитись, уособитись від суспільства. "Царі^г, сатрапи і царські прислужники, лицарі і вельможі — ось ті верстви суспільства, які створили обусоблений орга­нізм, позбавивши всіх інших, навіть вільних людей, "політичного права", тобто права брати участь в управ­лінні. До "обусобленого" від суспільства організму Франко відносив "армію, поліцію, суд, судочинство і адміністрацію".

Франко не ототожнював владу з особистістю прави­теля, а, напроти, підкреслював, що влада в державі не є особиста його воля, "будь то цесар, король, прези­дент... Правитель є лише... символ влади і відповідає тому поділу праці, тому стану освіти і господарського розвитку, котрий панує в цілій державі".

Франко чітко уявляв, що влада є втіленням не тільки волі пануючих над підвладними, а й сили, котра пере­творює владу на реально діючий фактор. Саме сила на­дає державній владі можливість нав'язувати владну во­лю, є її гарантом. Недарма І. Франко називав поліцей­сько-бюрократичний аппарат російської абсолютної монархії "машиною таємного царства", що жорстко контролює "не тільки справи, а й навіть думки і праг­нення кожної вільної одиниці", а Австро-Угорщину — "тюрмою народів", котра "обручем сильним... зціпила їх живі суглоби". За його інтерпретацією, експлуататор­ська держава з її установами є не тільки відчуженою від народу політичною силою, яка протистоїть і повеліває ним, а й політичною силою, що утвердила свою владу в результаті "боротьби цілих груп за своє існування, за свою обусобленість, за свій внутрішній устрій" і тому покликана утримувати в шорах супротивників, придушу­вати їх опір. Франко робить правильний висновок, що всяка влада немислима без примусу, насилля, котрі є необхідною ознакою влади як соціальної категорії, еле­ментом її змісту.

Франко близький до марксизму, визнаючи, що при­чиною зміни історичних типів держави є зміна "еконо­мічних порядків" — рабовласницького, феодального, буржуазного, соціалістичного. Він стверджував, що це — непорушний факт. Франко, як і марксисти, оці­нював цю зміну як прогресивний процес ліквідації застарілих форм державної організації суспільства, котрі стримували його розвиток за нової державності, яка сприяє утворенню і зміцненню більш розвинутого соціального устрою. Чинником зміни економічних по­рядків Франко вважав розвиток суспільного виробницт­ва, яке є базисом, і суспільної свідомості як надбудови. Франко писав про форми держав та їх різноманітність у межах одного й того самого "економічного порядку". В рабовласницькій соціально-економічній формації він виділяв такі форми державного управління: тиранію — в Стародавньому Римі, деспотію — в країнах Старо­давнього Сходу; у феодальній — абсолютну монархію в країнах Західної Європи і Росії; в буржуазній — кон­ституційну монархію.

Багато сторінок Франко присвятив характеристиці буржуазної держави. "Сучасна держава — це пани і багачі, вороги робочого люду", "політична влада пере­творилась також в капіталіста". "Держава-капіталіст" і народ-трудівник ворожі одне одному, капіталістична держава — зло для трудового народу. Франко критич­но ставився до "конституціоналізму" буржуазного пар­ламенту. Він стверджував, що буржуазний парламент Австро-Угорщини захищає інтереси не народу, а помі­щиків, буржуазії, буржуазної інтелігенції, котрі "засіли" в ньому з метою "брати і драти" парламентарне. Він викривав продажність і зрадництво депутатів. Назва його статті — "Парламентська корупція" — характери­зує сутність парламентської діяльності.

Суспільно-політичний ідеал І. Франка — соціаліс­тичне суспільство: "Я не кажу, що таку програму легко виконати або що ми можемо скоро побачити її здійснен­ною, — замічу тільки, що це та далека мета, котру на кожному кроці всі і всюди не повинні випускати з виду. Соціалістичний лад буде базуватися на тому, чого не хватило первісній общині, — на комбінованому союзі, на суворій організації праці, на централізованій (в ма­шинах і машинних системах) робочій силі і на суворій федерації всіх людей в одному робочому союзі" з від­повідним поділом праці. Франко вважав, що організація суспільства неможлива без авторитету, без влади. Влада за соціалізму не зникне, а тільки "змінить форму і зміст".

Франко вважав, що майбутній лад буде становити "одне політичне ціле, засноване на повному самоуправлінні. Головного значення набудуть не політичні, а господарсько-економічні та культурно-виховні питання". "Влада політична, влада людей над людьми зійдуть до нуля і залишаться тільки як управління результатами людської праці, як адміністрація".

Релігію, церкву і духовенство І. Франко оцінював однозначно — як негативні явища, котрим не повинно бути місця в соціалістичній державі. В роботі "Про соціалізм" він зазначав: "Соціалізм хоче всім дати мож­ливість користуватись наукою, мистецтвом і вигодами життя, і тільки там, де це є, можна говорити про справ­жню свободу".

Франко сподівався, що у взаємовідносинах людей за соціалізму місце боротьби займе доброзичливе спілку­вання. "Особистість не стане жертвою колективу, оскільки громада — ті ж особистості, яким необхідна згода не в своїх особистих, а спільних, суспільних справах". Він вважав можливим досягти справжньої свободи шляхом узгодження волі окремої людини з інтересами і волею колективу.

Національна свобода, за Франком, є складовою політичної свободи. "Нація, котра в ім'я державних або якихось інших інтересів придушує, душить і затримує у вільному розвитку іншу націю, — риє могилу собі самій і тій державі, котрій мовби служить це пригноблення".

Франко був прихильником федеративної форми державного ладу. На його думку, лише соціалізм і феде­ралізм здатні забезпечити вільний розвиток народів "без будь-якого главенства однієї народності над іншою, більшої чи меншої". Основним принципом майбутньої федерації народів Франко визнавав принцип демокра­тичної рівності членів добровільного політичного союзу.

Політико-правові погляди Франка не втратили акту­альності і в наш час.