6. Соціальний дарвінізм і.Франка.

Традиції Шевченка і Драгоманова у вітчизняній політико-правовій думці продовжив видатний мислитель і громадський діяч, письменник Іван Франко (1856—1916). У його державно-правових поглядах відобразилось загально-соціальне і пізнаваль­не ставлення до політичної і правової дійсності.

Іван Франко, як критик марксизму та марк­систського соціалізму був прихильником ненасильницьких революцій. Ці погляди Франка справили неабиякий вплив на особливості його державно-правової концепції. Пробле­ми права та політичного життя тогочасної Європи, і Украї­ни зокрема, вчений розглядав з позицій позитивізму і «со­ціального дарвінізму». Соціальний дарвінізм - ідейна течія XIX - початку XX ст., прихильники якої зводили законо­мірності розвитку людства до закономірностей біологічної еволюції, а визначальними факторами суспільного життя визнавали принципи природного відбору, боротьби за існу­вання і виживання найбільш пристосованих.

Його перу належить понад п'ять тисяч праць — монографій, статей, повідомлень, рецензій, повістей, віршів, оповідань. Коло інтересів Івана Франка було надзвичайно широким. У багатьох його працях йдеться про проблеми державної влади і управління, правових інститутів та правоохоронних органів.

І. Франко був і видатним ученим. У 1893 р. він захистив докторську дисертацію у Відні. Питання філософії, політи­ки і права, держави та особи знайшли відображення в його творах «Формальний і реальний націоналізм», «Що таке прогрес», «Про соціалізм», «Наука та її взаємини з працю­ючими класами» та ін.

І. Франко поділяв деякі погляди К. Маркса і Ф. Енгельса, знайомився з їхніми працями.

Як революціонер-демократ, який прагнув до пере­творення суспільства, Іван Франко на кожному кроці своїх творчих пошуків стикався з проблемами виникнен­ня держави, її сутності і ролі в сучасному житті.

Всі етапи життя і творчості Франка — від бунтарського «Віч­ного революціонера» до міркувань «З останніх десятиліть» — поєднує одна тема: боротьба за «хлопські справи». Незатухаючий біль за долю «народу-батрака» пронизує всю його творчість і громадсько-політичну діяльність.

Як природа, так і суспільство, писав Франко, перебувають у постійному розвитку. Суспільний розвиток — закономірний про­цес поступального руху, в основі якого лежить суспільна пра­ця — той плідний початок, що наповнює життя людей змістом, поєднує їх. Відкидаючи марксистський матеріалізм і детермі­нізм у тлумаченні історичного процесу, він поділяв марксист­ське положення про те, що економічне становище народу є ос­новою його життя, прогресивного розвитку суспільства. Тому обґрунтовував необхідність економічного перевороту і його за­кріплення політичними і духовними змінами.

Джерелом і носієм влади в державі, вважав Франко, повинна бути більшість суспільства. Влада і воля його повинні збігати­ся — тільки тоді влада набуває народного характеру. Суспільні і політичні інститути — це «зовнішній прояв», «надбудова вироб­ничих відносин і форм даного суспільства»; основою державно-правових інститутів визнавав «способи виробництва і циркуля­цію суспільного багатства».

У марксистському дусі письменник трактував походження дер­жави, верховної влади і панування людини над людиною. На його думку, спочатку голос вождя в громадах значив стільки ж у «громадських радах», скільки і голос кожного члена громади. Цей період суспільства він називав періодом «самоврядних і народоуправляючих громад». Для появи політичної влади прави­телі повинні були виділитися, піднятися над суспільством. «Царі, сатрапи і царські прислужники, лицарі і вельможі — ось ті шари суспільства, які створили відособлений організм, позбавивши всіх інших, навіть вільних людей, політичного права, участі в управлінні державою». До цього «відособленого організму» він відносив «армію, поліцію, суд, судочинство й адміністрацію».

І. Франко писав, що влада в державі є втіленням не тільки волі царів, але і сили. Ця сила додає державній владі можливість нав'язувати владну волю. «Сучасна держава — це пани і багатії, вороги робочого люду», «держава — капіталіст». Франко крити­чно ставився до конституціоналізму буржуазних держав, їх пар­ламентам. Депутати австро-угорського парламенту «засіли» у ньому з метою «брати і драти» парламентарне. Конституцію габсбурзької імперії письменник називав формальною, «папе­ровою». Існуючу юстицію, закони вважав несправедливими, неправовими. У його творах «Boa constrictor», «Борислав смієть­ся» та ін. намальовано картини жахливої експлуатації, гніту і безправ'я народу.

Майбутній лад, підкреслювалося в написаній ним «Програмі галицьких соціалістів», «буде базуватися на якнайширшим само­врядуванні общин, повітів і країв, складених з вільних людей і поєднаних між собою вільною федерацією, що ґрунтується на солідарності інтересів. ...Девізом найвищої історичної еволюції буде: солідарність і свобода». На його думку, у майбутнім суспіль­стві «головне значення придбають не політичні, а господарсько-економічні і культурно-виховні питання». Влада політична, вла­да людей над людьми «зійдуть до нуля і залишаться тільки як управління результатами людської праці, як адміністрація» (ви­борна). Держава, як і всяке державне правління, перестане існу­вати. У статті «Що таке поступ?» Франко застерігав: марксист­ська концепція пролетарської демократії в образі народної держави небезпечна: «народна держава стала би найбільшою на­родною тюрмою».

Як і Драгоманов, Франко відводив важливу роль у майбут­нім суспільстві правам і свободам людини. Підкреслював: повага до людини, до її кревних інтересів, природних, невідчужуваних прав — перший принцип громадянського життя, основа його успішного розвитку. «Особистість не стане жертвою колективу, оскільки громада — ті ж особистості, яким необхідна згода не у своїх особистих, а загальних, суспільних справах».

Національна свобода, за Франко, — складова частина полі­тичної. «Нація, що в ім'я державних чи яких-небудь інших інте­ресів гнітить, душить і затримує вільний розвиток іншої нації, — риє могилу собі самій і тій державі, якій нібито служить це гно­блення». Пріоритет політичної свободи («національна справа є справою другорядною») не означає ігнорування національного питання, виховання національного ідеалу: «...ми мусимо серцем почувати свій ідеал, мусимо розумом уяснювати собі його, му­симо вживати всіх сил і засобів, щоб наближуватись до ньо­го...»У статті «Поза межами можливого» відзначав, що політична самостійність України, яку обгрунтував Юліан Бачинський у брошурі «Україна irredenta», «лежить для нас поки що, з нашої те­перішньої перспективи, поза межами можливого».

Політична свобода, федеративний устрій держави, на думку Франка, здатні забезпечити вільний розвиток народів «без уся­кого верховенства однієї народності над іншою, більшою чи ме­ншою». Основним принципом майбутньої федерації народів він визнавав принцип демократичної рівності членів добровільного політичного союзу. Його проект майбутньої федерації включав:

1) створення федерації в складі возз'єднаної єдиної України;

2) створення федерації звільнених народів Росії;

3) об'єднання слов'ян у єдиній федерації;

4) проголошення всесвітньої феде­рації.