Лекція 7. Державно-правова ідеологія ліберального та радикального демократизму в україні 4 год

1. Погляди на державу і право М.Драгоманова.1841-1895

2. Ліберально-демократичні ідеї В.Антоновича1834-1908

3. С.Подолинський – засновник течії українського соціалізму 1850-1891.

4. Радикальний демократизм М.Павлика 1853-1915

5. Ідея федеративного устрою слов’янства Остапа Терлецького.1850-1902

6. Соціальний дарвінізм І.Франка (1856-1916).

7. Проблема державності в творчості Лесі Українки. 1871-1913

1. Погляди на державу і право м.Драгоманова

Наприкінці ХІХ - початку XX ст. в Україні поширився лібералізм. Хоча український лібералізм мав і серйозне іс­торичне підґрунтя, але передовсім він став тогочасним домінуючим світоглядом у середовищі культурницької еліти, завдячуючи Михайлу Драгоманову (1841-1895) - заснов­нику новітнього вітчизняного конституціоналізму, який зробив значний внесок у розвиток політичної та правової ідео­логії ліберального й демократичного рухів в Україні

Досліджуючи генезис та сутність права і держави, мисли­тель вважав, що вони є закономірними явищами, які вини­кають у процесі розвитку суспільства. Проте вони не є ста­лими. Всі правові та політичні інститути, а також правовий порядок із часу свого виникнення зазнають постійних змін. Причому їх виникнення — це природний історичний про­цес, який ніхто не може зупинити.

Державно-правові установи формуються не зненацька, а закономірно, в результаті тривалого часу. Водночас М. Дра­гоманов визнавав, що є чинники, які можуть прискори­ти або стримати цей процес, але вони не є визначальними. Найбільш суттєвим чинником, що сприяв виникненню дер­жави і права, мислитель вважав розвиток людського розуму, який викликав зміну поглядів на порядки в додержавну епо­ху, а також ускладнення суспільних відносин та виникнення об'єднань людей (сім'ї, роду, племені та інших колективів). Рівночасно виникнення держави і права стимулювалося культурними, економічними, соціальними і політичними чинниками.

Держава і закони, за вченням мислителя, приходять на зміну племінно-родовій колективності та індивідуальній сім'ї в результаті прогресу суспільства. Причому головним стимулом соціального поступу мислитель називав еконо­мічний прогрес.

За Драгомановим, суспільний прогрес, історія — не просто сума змін, а прогрес в усвідомленні свободи, в якому старе є фундаментом нового. Виникнення права, держави він пояснював як природний історичний процес людського співжиття, резуль­тат розвитку людського розуму, сім'ї, матеріальних умов і кла­сової боротьби. Початком суспільного життя у народів Європи й Азії вважав громаду. Різний рівень суспільного і політичного життя, різниця історичних і географічних умов, вважав учений, — причини різних форм національного права і держави.

Людське суспільство, згідно з Драгомановим, утворюючись поступово, «знизу вгору» — від сім'ї, громади до держави, вті­лює принцип його демократичної організації, єдино вірний і для організації державного управління, і для правової системи.

Держава — політична організація суспільства. У кожній сучас­ній державі — з виборною чи спадковою верховною владою, республіканським чи монархічним ладом, унітарним чи союз­ним устроєм — влада гнітить простих людей. Навіть у парламе­нтських республіках, на думку Драгоманова, депутати стали мати зверхність над народом і самостійно, без волі народу вирішува­ти державні справи. Неміцність сучасних держав є результатом економічної нерівності людей — істина, відома ще Аристотелю.

Російська ж держава — деспотична, а уряд її — тиранічний, який мало змінився після реформ, писав він у роботі «Питання про історичне значення Римської імперії і Тацит». Отже, головний принцип оцінки будь-якої політичної системи, вважав Драгоманов, — наскільки вона служить людям.

Держава, по-перше, повинна відповідати природним потребам життя народу, вважав мислитель, виключати убогість і безправ'я.

По-друге, не форма правління, а правовий статус особистості, права, якими наділені громадяни держави, визначають її сутність.

По-третє, цю сутність характеризують економічне становище народу, рівень його гніту державним апаратом чи парламентом, ста­новище з правами націй у державі. При державній централізації не може бути скільки-небудь дійсної свободи, державного вирішення національного питання. Майбутнє — за федерацією.

Право Драгоманов оцінював за тим же критерієм, що і дер­жаву: наскільки дана правова система служить людині і грома­дянину. В ідеалі право, закон, на його думку, — вираз загальної волі народу. Тільки на ній повинен ґрунтуватися закон. Політичні свободи, їх обсяг у державі визначають характер і значен­ня права.

У законах мислитель бачив силу, що формує суспіль­ний порядок, перешкоджає сваволі чиновників, закріплює і гарантує недоторканність особистих прав і свобод людини.

Дра­гоманов підкреслював: закон повинен бути для всіх один і перед ним всі повинні бути рівні, у т. ч. і законодавці. Призначення права в державі — закріплення насамперед політичних свобод. Тому політична боротьба — це боротьба за права, закони, які надали б людям рівні і широкі особисті і громадянські свободи.

У своєму «Проекте оснований украинского общества «Воль­ный союз — Вільна Спілка», що мав на меті «політичне, еконо­мічне і культурне звільнення і розвиток українського народу і живучих серед нього іноплемінних колоній», Драгоманов на пе­рше місце ставить: «А) Права людини і громадянина...Б) Само­врядування».

Під правами людини він розумів недоторканість особи й житла, заборону тілесних покарань і страти, таємність листування, свободу вибору місця проживання й занять, недоторканість гідності, національності й національної мови у приватному та громадському житті, свободу слова, преси, театрів і навчання, зібрань, запитів і заяв знаками-малюнками, знаменами, процесіями без порушення громадського порядку й за дотримання безпеки громадян, свободу об'єднань і товариств тощо.

До основних прав людини і громадянина автор проекту від­носить:

особисті права — право на життя, свободу й особисту недоторканність, заборону катувань і ганебних покарань, рівність прав усіх незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релі­гії, рівність усіх перед законом і право на рівний захист закону, право на правосуддя та ін.;

громадянські права — свобода вибору місця проживання і занять; право володіння майном, громадян­ське і кримінальне переслідування посадових осіб і установ за порушення інтересів громадян та ін;

політичні права — право на свободу думки, мови, друку, совісті і релігії, переконань і їх во­левиявлення, право на свободу мирних зборів і асоціацій, на участь в управлінні країною, користування національною мовою в приватному і публічному житті. Політичні права М. Драгоманова включали в себе загальне виборче право, право виборців давати накази депутатам, гласне ведення всіх державних справ, необхідність ураховувати думку меншості, всіх національних меншин.

Реалізація політичних прав і свобод неможлива без їх економічного забезпечення. Серед цих проблем він виділяє: полегшення тягаря військових повинностей, повернення всіх податків на потреби народу, безкоштовне початкове навчання дітей, обладнання притулків для сиріт, калік і старих людей, створення можливостей для викупу полів, вод, лісів, залізниць у власність держави, областей, волостей тощо.

М. Драгоманов писав, що для кожної людини недоторкан­ність її індивідуальних прав значно істотніше навіть права впливати на державні справи. Більш того: питання про особисті пра­ва важливіше питання про представницьке правління. У дусі часу він теоретично довів, що права людини являють собою єди­ний комплекс і пріоритетність одних порушує інші.

Політичні права й свободи Михайло Драгоманов розглядав у цілісній системі ідей, у якій гармонійно взаємодіють людина й суспільство, особа й сукупність осіб (народ, нація), загальним мотивом поведінки яких є ідеали свободи й самостійності, їх право самим визначати свої інтереси й засоби їх досягнення, відповідати за свою долю.

Політичну свободу для Росії він трактував як демократизовані конституційні інститути західного типу, як соціально забезпечені, а не тільки формально проголошені права людини, а конституційну державу ототожнював із народно-правовою: участь усього суспільства у виробленні законів, контроль за їх виконанням, особиста, громадянська свобода, судовий захист прав кожного. На його думку, необхідно зменшити силу державного начальства чи то царського, чи то гетьманського, чи то управи (адміністрації) або самої вибраної ради (парламенту), перед силою особи, суспільства.

М. Драгоманов послідовно стверджував принцип демократизму не стільки поділом влади й парламентаризмом, скільки народним суверенітетом, первинністю влади народу над політичною владою, державою; акцентував увагу на правах людини, системі виборності й місцевого самоуправління.

Децентралізація управління в Росії, за проектом Драгоманова, передбачає встановлення (відновлення) місцевої автономії і самоврядування Це — основа федерації, у якій місцева влада в особі громад бере участь в утвердженні суверенітету всієї союз­ної держави. «Держава повинна стати товариством товариств, спілкою громад, вільних у своїх справах». Громади наділяються широкою самостійністю, ініціативою, де особистість не проти­стоїть громаді: «громада потрібна людям тільки для того, щоб кожному було щонайкраще... І громада повинна бути союзом вільних особистостей».

Федеративна держава, за Драгомановим, — найбільш демок­ратична форма державного устрою багатонаціональної країни, якій він протиставляв централізовану державу, ототожнюючи її з бюрократичним централізмом. У державному федералізмі уче­ний вбачав політичну форму національного звільнення пригно­блених народів таких держав, як Росія й Австро-Угорщина.

Дер­жава тим досконаліше за формою, чим повніше забезпечуються свободи і благо кожного. «Головне для політичного життя наро­дів — не форма державного управління, а форма державного устрою, федерація, що докорінно змінює характер політичного обличчя суспільства». Український мислитель не перший, хто розробляв теорію федерації. Але в нього вона набуває заверше­ності, концептуального викладу. Його федералістська програма зв'язана з послідовною демократизацією суспільства, розвитком місцевого і центрального самоврядування. При політичній центра­лізації, вважав Драгоманов, немає і не може бути скільки-не­будь дійсної політичної свободи. Політична свобода, за "Драго­мановим, немислима без федерації.

Першим кроком до федералізації Росії, на думку мислителя, можуть стати земства, що виступали за конституцію, свободи і місцеве самоврядування і могли прискорити введення консти­туційного правління в імперії. Перетворення монархічної Росії в конституційну державу Драгоманов вважав істотним політичним завоюванням без революції, що створює умови для переходу до федеративної республіки — політичного ідеалу людства. Консти­туція для нього — перший крок до скасування «допотопного чудовиська — російського самодержавства».

Перетворення держави на основі політичної свободи «Про­ект» Драгоманова передбачав шляхом утворення системи орга­нів демократичного самоврядування знизу — від сіл, повітів, міст, областей з чітким поділом владних повноважень і компетенцій представницьких інститутів (сходів, зборів, дум), обраних управ і незалежних судів.

У державно-правовій концепції М. Драгоманова перед­бачається необхідність запровадження принципу поділу властей на законодавчу, виконавчу і судову.

Загальнодержавний законодавчий ор­ган — Державний Собор, що складається з двох палат: Держав­ної думи, обраної по округах, і Союзної думи, обраної обласни­ми думами.

Главою держави є імператор із спадковою владою, або го­лова Всеросійського державного союзу, який обирається. За главою держави, який очолює (як у США) виконавчу владу, залишаються повноваження обнародування законів, на­гляд за їх виконанням, переслідування їх порушників, призна­чення міністрів, розпуск Дум, призначення довічних сенаторів з кандидатів, запропонованих Союзною думою, і т. д. Глава держави призначає міністрів, які є відповідальними перед обома думами.

Справедли­вий і незалежний суд, на думку Драгоманова, може бути гарантований «політичними свободами». При неодмінному проголо­шенні і забезпеченні «права громадян переслідувати судом чиновників будь-якого рангу, які порушують їх інтереси». Статус суддів визначається законом.

Для нього джерелом і носієм влади є народ, тому влада, по суті, залишається єдиною, з розподілом функцій між органами влади. Одна тільки участь суспільства у виданні законів, без наявності особистих, громадянських і політичних свобод і їх гарантій, вважає Драгоманов, не мала б на практиці істотного зна­чення, і навпаки: найширші права і свободи, визнані за інди­відами і громадянами, без представницьких установ не давали би суспільству дійсної свободи.

Таким чином, Драгоманов своєю теорією конституціоналіз­му зайняв особливе місце в історії суспільно-політичної і пра­вової думки в Україні. У дусі лібералізму він ставив проблему прав і свобод людини на перше місце в програмі політичних перетворень, зробив проповідь політичної свободи і її консти­туційно-правових гарантій своєю головною справою. Російський ліберал П. Б. Струве писав: Драгоманов «перший з російських публіцистів дав російській демократії широку і ясну політичну програму. Він перший різко і чітко з'ясував російському суспіль­ству зміст конституційного порядку і, особливо, прав особис­тості, начал самоврядування».

Мислитель наголошував, що суть держави визначається не формою її побудови, а пра­вами, якими наділені громадяни цієї держави.

Продовживши розробку концепції федералізму кирило-мефодієвців, він дійшов висновків:

1) федерація як широко роз­винуте місцеве самоврядування дає кожному громадянину мо­жливість активної участі у вирішенні державних і місцевих справ для успішного розвитку всієї держави;

2) федералізація Росій­ської імперії — шлях до політичного, економічного і культурно­го звільнення українського народу. Завоювання політичної сво­боди, національне самовизначення — це конституційне вирішення національного питання. Національна партія, відповідно до його програми, потрібна для якнайшвидшого підйому культурного рівня в національному середовищі, політичної свідомості наро­ду, а не для самоізоляції від інших національностей і ігноруван­ня прав людини. Заперечуючи націоналізм («український сепа­ратизм — не наша віра!»), він підкреслював цінність для людства такого об'єднання, як нація. Вважав: політична свобода немож­лива без свободи національної;

3) федеративну форму державно­го устрою Драгоманов вважав оптимальною для кожної держави, незалежно від форми правління: федерація сприяє більш повній гарантованості і реалізації прав і свобод людини, у цілому міц­ності держави. Він сподівався, що в недалекому майбутньому «вся Західна Європа перетвориться в якусь федерацію, у якій війни не буде».

У поглядах М. Драгоманова поєдналися утопічно-соці­алістичні і конституційно-демократичні ідеї. Соціалістичні ідеї домінували з розробкою кінцевої мети кращого майбут­нього. А вимога конституційно-правових змін виглядала як шлях досягнення мети. Драгоманов пропагував ідею ство­рення нової демократичної буржуазної Росії, в якій інтереси держави не суперечитимуть інтересам народів, що її насе­ляють, та інтересам окремої людини. Для Драгоманова лю­дина — основа основ соціального устрою, найвища цінність (не випадково мислитель вимагає скасування смертної ка­ри), гарантом прав якої може бути лише вільна самоврядна асоціація (громада), а не держава.

Необхідною ж умовою забезпечення демократичних прав є впровадження місцево­го самоврядування. Драгоманов був переконаний, що терор і диктатура не можуть розглядатися як запорука побудови прогресивного суспільно-політичного ладу, де пануватиме політична свобода, а на сторожі прав і свобод стоятиме суд.

Аналізуючи форми держави, Драгоманов наголошував, що унітарна, централізована держава - це втілення деспо­тизму, диктатура небагатьох. Найкращою формою держави, на його думку, є організована федерація (на зразок США чи Англії), основою якої є громадянське самоуправління, а місцеве самоврядування, гарантія природних прав і свобод людини, суворе обмеження центральної влади.

У своєму конституційному проекті перетворення Росій­ської імперії він особливо наголошував про недопустимість адміністративно-командних методів втручання вищих ор­ганів управління у компетенцію нижчих, бо, як він вважав, самоуправління є основою основ руху до повної соціальної справедливості, до соціалізму.

Отже, у М. Драгоманова політична свобода неможлива без конституції та її активного впливу на життя суспільства, без опосередкованості політичних відносин конституційно-правовими нормами.

Більше того, М. Драгоманов як один із засновників федералізму й місцевого самоврядування надавав федералізмові політичного змісту, розглядав політичну свободу й федеративну державність крізь призму децентралізації, автономії земських одиниць, тобто сільських і міських общин, волостей і областей. На чолі місцевих управ і втілення законодавчих актів також мають стояти представницькі збори, обласна дума й призначена нею обласна управа. Причому, на відміну від поглядів інших ліберальних течій, самоуправління народу кваліфікувалося ним як «основа для досягнення соціальної справедливості».

До того ж він поглибив розуміння цієї проблеми тим, що дав чітке розмежування компетенції органів місцевого самоуправління, показав ієрархію земств знизу до верхівки. Встановлення меж компетенції різних органів місцевого самоврядування та центрального уряду передавав виключно суду. Стверджував, що самоуправління на місцях може бути справжнім за умови, коли центральна влада припинятиме тільки ті постанови та дії органів на місцях, які «не узгоджуються з основними законами й спільними інтересами державного союзу». Розв'язувати подібні спірні питання може лише найвищий суд.

Основою федеральної держави М. Драгоманов називав обласну автономію, місцеву владу, місцеве самоуправління, які вирішують усі внутрішні справи в межах своєї території. Водночас ця влада бере участь в утвердженні загальної волі як частини всього союзу, всієї федерації, тобто цією частиною своєї території та волі у спільній справі створює державу. Федеративну республіку, засновану на принципах децентралізму, М. Драгоманов називав найдоцільнішою формою організації для держав із великою територією.

Таким чином, державно-правова концепція М. Драгома­нова пронизана ідеєю парламентської конституційної дер­жави із засадами самоврядування.

Ідея про прогрес, зазначав М. Драгоманов, не тільки роз­била ідеалізацію минулого і надала можливість спокійні­ше оцінювати сучасність, а й змусила дослідників історії розвитку народу і людства вникати у внутрішні причини історичних явищ і перемін — культурних, економічних, со­ціальних, політичних — і послабила таким чином поняття про випадковість в історії або приписування особистостям більшого значення, ніж вони мали насправді.

Наступною після простої держави, вищою політичною організацією суспільства, на думку мислителя, повинна бути всесвітня федерація.

Процес формування держав у різних народів, на дум­ку М. Драгоманова, був подібним. Як правило, в общинно-племінних умовах виникали інститути світської влади, фор­мувалась духовна аристократія, монархія. Різниця в будові і функціонуванні держав виникає в результаті географічних та інших відмінностей на стадіях подальшого розвитку.

Сутністю держави повинно бути служіння народу, всім його верствам. Насилля та експлуатація, які мали місце в Росії й інших країнах, мають бути відсутніми.

У державі повинні гарантуватись конституцією і реально забезпечуватись права і свободи народу. Важливим у цьо­му плані мислитель вважав буржуазний конституціоналізм і законність.

З цього приводу в «Передньому слові до «Громади» він зазначав, що слід добитися знищення свавілля царя та його чиновників, замінивши виборним урядом, а потім — виключно виборною гетьманщиною або республікою.

Закон і право М. Драгоманов розглядав як втілення загаль­ної волі народу, волю більшості. Причому така воля може не співпадати з інтересами окремих осіб і груп людей.

Закони повинні встановлювати і закріплювати порядок у суспільстві, виключати свавілля чиновників, визначати, гарантувати і забезпечувати особисті права і свободи людей. Всі громадяни, посадовці, законодавці і прості люди повин­ні бути рівними перед законом. Однією з умов удосконален­ня суспільного і державного ладу повинна бути демократи­зація права, створення можливостей для легальної боротьби народу за свої права і свободи.

Права і свободи людини і громадянина не можуть бути відмінені або скасовані ні посадовцями, ні постановами, ні законами. Вони повинні захищатись у судовому порядку.

Важливим джерелом права М. Драгоманов вважав зви­чай. З цього приводу він зазначав, що вивчення звичаєво­го права дає можливість побачити його зв'язки з загальною еволюцією суспільства і правової свідомості народу. Звичаєве право у вченні мислителя постає як система юри­дичних звичаїв, загальнообов'язкових правил поведінки, продукт правової свідомості. Воно відіграє важливу роль у формуванні принципів писаного права і правотворчості.

М. Драгоманов створив концепцію суспільства, що ґрунтується на ідеї асоціації гармонійно розвинених особли­востей. Реалізація цього ідеалу, вважав він, можлива за федералізму з максимальною децентралізацією влади та самоврядуванням громад і областей.

М. Драгоманов розробив проект конституційного пере­творення Російської імперії на децентралізовану федератив­ну державу. Він був переконаний, що терор і диктатура не можуть бути засобами побудови прогресивного суспільно-політичного ладу.

У його проекті передбачався новий устрій держави на засадах політичної свободи, яка гарантуватиме права людини і громадянина, скасування тілесних і смерт­ної кар, недоторканність житла без судової постанови, таєм­ність приватного листування, свободу слова, друку, совісті й віросповідання. Церква відділялася від держави. На сторожі прав і свобод стояв суд. Усі громадяни, які досягли 21-річного віку, наділялися виборчими правами, а з 25-річного віку вони могли бути обраними до складу зборів, а також на дер­жавні посади.

Силові структури діяли на обох рівнях. На загальносоюз­ному рівні утворювалася невелика армія, а в областях — опол­чення. Поліція підпорядковувалася думам у містах і повітах.

Отже, своєю державно-правовою концепцією М. Драго­манов пропонував парламентську державу з засадами само­управління, яка впливала б на соціальну та економічну сфе­ри суспільства, надавала б великого значення просвітництву й законодавству, які уможливили б реформаційні зрушення.