1.Поняття і категорії професійної етики соціального працівника Етика (грец. ethika, від ethos - звичай) - філософська наука, об'єктом вивчення якої є мораль, її розвиток, норми і роль у суспільстві. Етика є однією з найбільш древніх теоретичних дисциплін, що виникли як частина філософії. Як галузь філософії, етика покликана на теоретичному рівні вирішувати питання моралі і моральності, що виникають перед людиною в його повсякденній діяльності. Оскільки теоретичне знання має саме безпосереднє відношення до практики, воно певним чином обгрунтовує практичну діяльність людини.

Соціальна робота, як особливий вид професійної діяльності, має специфічну, тільки їй властивою сукупністю ідеалів і цінностей, що склалися в процесі становлення принципів і норм поведінки фахівців.

Об'єктом вивчення професійної етики соціальної роботи є професійна мораль фахівців, а предметом - виникають у процесі роботи етичні відносини, етичне свідомість і етичні дії соціальних працівників.

Метою етики соціальної роботи є забезпечення і підтримка соціально схвалюваних змісту і сутності професійної діяльності, а завданням - нормативна регламентація відносин, поведінки і дій окремих представників професійної групи і їх об'єднань, формування відповідного етичної свідомості фахівців соціальної сфери.

Основними категоріями етики соціальної роботи є професійні етичні стосунки, етичне свідомість, етичні дії і професійний обов'язок фахівців.

Соціальна робота, як і вся діяльність, що характеризується певними структурними елементами, які можуть бути оцінені з позицій моралі і моральності. Соціальний працівник діє в ціннісно-орієнтованому світі, де кожна дія, мета, мотив, засіб досягнення мети або навіть проект може отримати оцінку з точки зору відповідності його моральних норм, тобто уявленням суспільства або мікросоціуму про добро і зло.

Мети. Вищою метою і мірилом моральності, діяльності може бути тільки благо клієнта та суспільства. Мета, яку ставить перед собою соціальний працівник, приступаючи до дій, у загальному вигляді може бути виражена формулою: «сприяти вирішенню проблем та покращення умов життєдіяльності клієнта».

Мотивація. Дії соціального працівника включають в себе специфічно моральні мотиви його професійної діяльності: прагнення робити добро, надавати допомогу нужденним, підпорядкованість почуття боргу - людського і професійного, потреба в досягненні певних ідеалів, реалізація ціннісних орієнтації. Для соціального працівника в силу його професійних обов'язків головним змістом його професії і значущим кінцевим результатом є досягнення блага клієнта, вирішення її проблем.

Легітимізація. Під легітимізацією розуміється те правове обгрунтування, на яке соціальний працівник (група фахівців) чи соціальна служба офіційно спирається в основах своєї діяльності. У першу чергу це, як правило, закони Російської Федерації, що стосуються соціальної роботи, посадова інструкція для окремого працівника та Положення про підрозділ соціального захисту або про соціальній службі - вся нормативно-правова база, що регламентує діяльність установи, органів соціального захисту та їх працівників.

Кошти. Питання про співвідношення мети і засобів її досягнення є одним з ключових питань етики. Для досягнення поставлених цілей соціальний працівник використовує всі доступні йому легальні засоби - від матеріальних до духовних. При виборі засобів необхідно керуватися етичними принципами, головний з яких - «не нашкодь». Соціальний працівник повинен передбачати, до яких наслідків може призвести не лише досягнення поставленої ним мети, але і застосування обраних ним засобів досягнення мети - «використання деструктивних засобів призводить до трансформації і саму мету». Незважаючи на те що мета, поставлена ​​соціальним працівником, може бути високоморальною, невідповідність їй засобів, їх аморальність може закреслити всі результати діяльності.

Дії. Рішення соціального працівника приступити до дій має базуватися на розумінні і знанні того, яку користь ці дії принесуть клієнту і суспільству. Дії повинні здійснюватися на основі поваги до клієнта і до осіб з його соціального оточення, турботи про їх гідність і дійсному добробуті. Етика вимагає, щоб фахівець завжди інформував свого клієнта про всі етапи вживаються ним дій і роз'яснював їх сутність, розповідав про всі істотні моменти, які можуть вплинути на досягнення мети, а також на бажання клієнта досягти даної конкретної мети.

Кінцевий результат. Результат - це природний очікуваний продукт діяльності. Приступаючи до роботи, соціальний працівник уже на етапі цілепокладання уявляє, що саме він хоче і може отримати по завершенні роботи. Однак, як правило, реальний кінцевий результат відрізняється від результату планованого, тобто від поставленої мети, оскільки мета - це ідеальний варіант очікуваного результату. Наскільки відрізняється реальне від ідеального - залежить і від об'єктивних, і від суб'єктивних причин. У будь-якому випадку соціальний працівник повинен вжити заходів до того, щоб максимально нейтралізувати негативну дію суб'єктивного фактору, тобто мобілізувати себе і клієнта, залучити всі необхідні ресурси суспільства для виконання поставленого завдання. Він також повинен добре знати про можливі об'єктивних перешкоди на шляху до досягнення мети та своєчасно, в ході розробки плану діяльності, передбачити варіанти дій при їх виникненні.

2. Основні функції професійної етики соціального працівника

Етика як наука виконує низку функцій. Головними серед них є: описова, ціннісно-орієнтаційна та функція вироблення етичних знань, які реалізуються в єдності, а їх розмежування має умовний характер.

Основними функціями етики соціальної роботи можна вважати наступні:

- Оцінна - дає можливість оцінювати з точки зору відповідності моральним нормам і принципам поведінку і дії працівників;

- Регулятивна - випливає з потреби регулювати поведінку і дії соціального працівника в різних формальних і неформальних ситуаціях;

- Організаційна - служить поліпшенню організації соціальної роботи, вимагаючи від учасників процесу діяльності творчого виконання своїх обов'язків і професійного обов'язку;

- Керуюча - служить засобом соціального управління поведінкою та діями соціального працівника в ході процесу в інтересах справи;

- Мотиваційна - служить засобом формування соціально і професійно схвалюваних мотивів діяльності;

- Координуюча - забезпечує співробітництво всіх учасників процесу надання соціальної допомоги клієнту, засноване на довірі і взаємну допомогу;

- Регламентує - спрямовує і обумовлює вибір соціальним працівником або соціальною службою цілей, методів та засобів надання допомоги клієнту;

- Відтворювальна - дозволяє відтворювати дії соціальних працівників і відносини соціальних працівників між собою та з клієнтами на засадах моралі і моральності;

- Виховна - служить засобом виховання і вдосконалення особистості як соціального працівника, так і його клієнта і соціального оточення клієнта;

- Комунікативна - служить засобом комунікації між фахівцями та їх клієнтами;

- Оптимізує - сприяє підвищенню ефективності та якості соціальної роботи, підвищення статусу професії в суспільстві, рівня його моральності;

- Стабілізуюча - сприяє стабілізації відносин серед соціальних працівників, між соціальними працівниками і клієнтами, і їх близькими, між соціальними працівниками та представниками різних установ;

- Раціоналістична - полегшує соціальному працівнику вибір цілей, методів та засобів впливу, вибір найбільш ефективного та прийнятного з точки зору професійної моралі рішення;

- Превентивна - оберігає, застерігає соціального працівника від вчинків і дій, що завдають шкоди клієнту і суспільству;

- Прогностична - дозволяє прогнозувати дії і поведінку окремих соціальних працівників та їх колективів, їх етичне розвиток;

- Інформаційна - долучає соціальних працівників до системи цінностей професійної соціальної роботи та професійної моралі;

- Соціальна - сприяє створенню умов, сприятливих для здійснення соціальної роботи в суспільстві;

- Соціалізуюча - служить справі прилучення соціального працівника до пануючої в суспільстві системи цінностей і моралі.

3. Соціальний працівник у своїй діяльності повинен керуватися такими принципами:

- Дотримання розумних інтересів клієнта;

- Особиста відповідальність соціального працівника за небажані для клієнта та суспільства наслідки його дій;

- Повага до права клієнта на прийняття самостійного рішення на будь-якому етапі спільних дій;

- Прийняття клієнта таким, яким він є;

- Конфіденційність;

- Доброзичливість;

- Безкорисливість;

- Чесність і відкритість;

- Повнота інформування клієнта.

4.Етимологія терміна «етика», тобто його походження і споріднені зв'язки з іншими словами тієї самої чи інших мов, сягає глибокої давнини. Слово «етика» виникло з давньогрецького — , яке у різні часи мало різні значення. Спочатку воно означало місцеперебування, спільне житло, потім — звичай, темперамент, характер, стиль мислення, а також усталену природу якогось явища. Пізніше видатний мислитель античності Аристотель (384-322 рр. до н. е.) узявши за основу значення етосу як характеру, темпераменту, утворив прикметник — «етичний» для позначення особливої групи людських чеснот — мудрості, мужності, помірності, справедливості тощо — відрізняючи їх від доброчинностей розуму. Науку про етичні чесноти (особистісні якості), достоїнства характеру людини Аристотель назвав етика. Так у IV ст. до н. е. етична наука дістала свою назву, яку носить і сьогодні.

За аналогією, у латинській мові від терміна mos (moris) — крій одягу й мода, звичай і порядок, вдача і характер людини — давньоримський філософ Цицерон (106 - 43 рр. до н. е.) утворив прикметник — «моральний», тобто такий, що стосується характеру, звичаю. І в ІV ст. до н.е. виникає термін мораль.

Спочатку значення термінів «етика» й «мораль» в основному збігалися. Пізніше, мораль стали розуміти як реальні явища (звичаї суспільства, усталені норми поведінки, оціночні уявлення про добро, зло, справедливість тощо). Етику почали розглядати як науку що вивчає мораль. Хоча у повсякденному слововживанні цієї різниці у значенні не завжди дотримуються. Ми говоримо про „етику вченого” або „медичну етику”, маючи на увазі певні принципи поведінки вченого, лікаря, тощо; ми можемо засуджувати ті інші вчинки за „неетичність”. Така термінологічна розпливчатість зумовлена тим, що між мораллю як реальним явищем і етикою як наукою про нього, по суті, не існує чіткої межі; хіба ж, обираючи лінію поведінки, ми не керуємося, хай навіть не усвідомлено, певними загальними настановами й уявленнями, не намагаємося якось обгрунтувати свій вибір? А це вже царина етики. Та незважаючи на цей взаємозв’язок теорії і практики, етика зберігає значення науки, а мораль — реального явища, предмета дослідження цієї науки.

Лишилось з’ясувати значення такого терміну як „моральність”. Поняття „мораль” і „моральність” часто ототожнюються, і для цього є достатньо підстав. У сучасній літературі за ними закріплюється, наслідуючи німецького філософа Гегеля, розуміння моралі як форми суспільної свідомості, сукупності усвідомлюваних людьми принципів, норм, приписів, правил поведінки, а моральності — як втілення цих принципів, правил і норм у реальній поведінці людини й стосунках між нею та іншими людьми.

Отже, історія термінів дозволяє зробити висновок, що етика — це наука про мораль (моральність).

Етика — це вчення про мораль, що досліджує закономірності та принципи її виникнення, розвитку і функціонування, роль і призначення моралі у житті окремої особи і суспільства.

Метою етики є раціональне обгрунтування моралі та виявлення її природи, сутності, місця і значення у розвитку людини і суспільства. У ній осмислюються, узагальнюються, систематизуються історичні форми моральності, аналізуються етичні доктрини, які прагнуть пояснити природу, закономірності розвитку, функції моралі, а також здійснюється аналіз механізмів моральної орієнтації і регуляції, виражених у системі цінностей, норм, принципів, понять моральної свідомості.

Етика як наука виникла і розвивалася у межах філософії і розглядалася як практична філософія, або моральна філософія.