Порівняльна педагогіка

Тема 5. Використання історико-педагогічної спадщини у практиці суспільного дошкільного виховання України

План:

1. Трансформація освітніх технологій в сучасній дошкільній освіті України.

   1. Трансформаційні зміни в освіті (останнє десятиріччя).

   2. Інноваційні педагогічні технології в дошкільній освіті.

2. Способи і шляхи запозичення надбань зарубіжної педагогіки.

1. Трансформація освітніх технологій в сучасній дошкільній освіті України

1. Трансформаційні зміни в освіті (останнє десятиріччя)

Зміни, які відбувались у сфері науки протягом останнього десятиріччя, були неоднозначними й суперечливими. Гострі соціально-економічні проблеми перехідного періоду негативно вплинули на стабільність роботи більшості наукових установ. Уже на початку 1990-х рр. окреслилася стійка тенденція до скорочення чисельності спеціалістів. Відбувалося це значною мірою за рахунок провідних учених і здібної молоді.

За перші сім років незалежності на роботу за кордон виїхало понад 6 тис. учених. Особливо відчутні втрати серед генетиків, фізиків-теоретиків, фізіологів, біохіміків.

Основними причинами відпливу спеціалістів з наукової сфери було погіршення умов праці, стрімке зниження реальної заробітної плати та престижу наукової діяльності, посилення попиту на висококваліфікованих спеціалістів в інших галузях господарства в комерційних структурах.

Відзначалося зменшення частки прогресивних технологій майже в усіх сферах, різке зниження інноваційної активності. Зміни, які відбувались у науковій сфері країни пов'язані з її фінансуванням. Щорічні витрати на одного науковця в Україні не перевищують 700 доларів США, тоді як в Ізраїлі – 41 тис., у Південній Кореї – 60 тис., у США – 180 тис.

На середину 1990-х рр. Україна перебувала в групі слабо розвинутих країн, де показник наукоємності ВВП не перевищував 0,8 %. Вітчизняні науковці мають обладнання та інформації в сто разів менше, ніж західні колеги. Доступ до найновішої інформації має фактично лише 1 % фахівців. Залишалася малою реальна заробітна плата науковців. За таких обставин наука не дає і не може давати належної практичної віддачі, що особливо небезпечно в умовах нової хвилі науково-технічного прогресу.

Для вирішення актуальних завдань розвитку науково-дослідної діяльності в Україні була утворена Державна комісія з питань реорганізації в галузі науки. При Президентові України почала діяти Рада з питань науки та науково-технічної політики. Для стимулювання наукового пошуку в Україні був створений Державний фонд фундаментальних досліджень.

У лютому 1996 р. відбулася Всеукраїнська нарада, що визначила концептуальні підходи до розвитку науки. Вживалися заходи щодо формування нової національної наукової політики та науково-технологічної політики на державному, галузевому й регіональному рівнях.

Перебудова роботи національної науки відповідно до нових суспільних вимог нині ще не закінчена, вона проходить болісно й складно, оскільки має вкрай низькі стартові можливості для входження в ринок.

Непріоритетність наукової та інноваційної сфер у системі державної підтримки призвела до відставання України від країн, які здійснюють прогресивну або наступальну науково-технічну й освітню політику.

Сьогодні, щоб хоч якось вийти з кризового становища, в я кому опинилася українська наука, йде структурне перегрупування наукових сил. Певний час в Україні діяло спеціальне Міністерство у справах науки та технологій. У 1999 р. воно об'єднане з Міністерством освіти в єдине Міністерство освіти й науки. Засновані Академія наук вищої школи, Українська академія аграрних наук, Академія медичних наук, Академія мистецтв, Академія правових наук, низка інших галузевих академій. Виникло кілька дослідних інститутів та центрів як громадських об'єднань науковців, наукових товариств. Зокрема, у 1989 р. відновило свою діяльність широковідоме в минулому Наукове товариство ім. Т. Шевченка (НТШ).

У березні 1992 р. Президент України видав указ про заснування Академії педагогічних наук України як вищої галузевої наукової установи з проблем освіти, педагогіки та психології. Кабінет Міністрів України 16 червня 1992 р. ухвалив спеціальну постанову, в якій було накреслено конкретні заходи щодо створення Академії педагогічних наук України, затверджено її президента-організатора (М. Д. Ярмаченко) та 15 дійсних членів-засновників.

У листопаді 1992 р. відбулися установчі збори АПН. У її складі розпочали діяльність три відділення: теорії та історії педагогіки, дидактики, методики та інформаційних технологій у світі, психології, вікової фізіології та дефектології. Відповідно до свого Статуту, АПН покликана сприяти найповнішому використанню й відтворенню інтелектуального та духовного потенціалу народів України, пріоритетному розвитку людинознавчих наук, забезпечувати випереджальний розвиток незалежної науки з урахуванням перспектив соціально-економічного розвитку України, утверджувати загальнолюдські й національні цінності.

Впродовж 1990-х рр. учені Академії розробили основи організації та науково-методичного забезпечення діяльності психологічної служби загальноосвітньої школи, соціально-психологічної реабілітації дітей, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи. Проведено концептуальний аналіз нових інформаційних технологій навчання. На основі вивчення результатів дослідження розроблено методичні рекомендації щодо здійснення психолого-педагогічної експертизи на етапі проектування інтелектуальних навчальних систем та в процесі експериментальної перевірки їхньої ефективності; здійснено наукові розробки, присвячені педагогічному модулю інтелектуальних навчальних систем, проаналізовано основні шляхи підвищення їхнього рівня та способи використання в діяльності педагога й учня. Було видано навчальні посібники "Українська народна педагогіка" та "Українська родинна педагогіка". Розроблено математичну модель для визначення емоційного стану людини, що ґрунтується на запропонованій академіком В. Ф. Прісняковим теорії переробки інформації пам'яттю.

В підвищена пенсія науковцям, а відповідним указом Президента України в 2001 р. підвищена заробітна плата окремим категоріям учених. Вжиті заходи мають стимулювати подальшу трансформацію наукової системи України.

Науковий потенціал незалежної України, як бачимо, в основному збережено за рахунок наукових досягнень України у попередньому радянському періоду розвитку, до того ж частково структуроване, а на окремих напрямках і примножено відповідно до вимог часу.

Перехідний період в Україні продемонстрував цікаве явище: в той час, коли природознавство розвивається надзвичайно повільно, втрачає престиж, такі суспільні науки, як соціологія, політологія, філософія, психологія, правничі та історичні дисципліни переживають період відносного розвитку.

У 2008 році було прийнято «Резолюцію Європарламенту від 16 грудня 2008 року з медіа-грамотності у світі цифрових технологій», в якій чітко окреслено шлях до обов’язкового статусу медіа-освіти в усіх країнах Європейського Союзу: медіа-освіта повинна охопити всі верстви населення, включаючи дітей та молодь, ставши невід’ємною частиною навчальних програм на кожному рівні шкільного життя.

Медіа-компетентність/медіа-грамотність, отримана в результаті навчання, допомагає людині активно використовувати можливості інформаційної сфери телебачення, радіо, відео, кінематографа, преси, Інтернету. До реалізації цього напряму діяльності долучилась і Україна, прийнявши 20 травня 2010 р. схвалену постановою президії Національної академії педагогічних наук України «Концепцію впровадження медіа-освіти в Україні» (постанова Президії Національної академії педагогічних наук України 20 травня 2010 року, протокол № 1-7/6-150).

Головними чинниками створення Концепції визначено:

• сприяння формуванню медіа-імунітету особистості, який робить її здатною протистояти агресивному медіасередовищу,

• формування та розвиток навичок критичного мислення як механізму медіа-грамотності,

• розвиток здатності до медіа-творчості для самовираження особистості та реалізації її життєвих завдань, різних аспектів медіа-культури (візуальної, музичної, опосередкованих масмедіа, сучасних напрямів медіа-арту тощо).

За матеріалами Концепції впровадження медіа-освіти в Україні, Наказ МОНмолодьспорту від 27.07.2011 №886, постанова Президії НАПН України від 23.06.2011р. № 1-7/10-192, схвалено постановою Президії Національної академії педагогічних наук України 20 травня 2010 року, протокол № 1-7/6-150) про підготовки дітей і молоді до безпечної та ефективної взаємодії із сучасною системою медіа, формування у них медіа-обізнаності, медіа-грамотності і медіа-компетентності відповідно до їх вікових та індивідуальних особливостей.

Концепція спрямована: на підготовку і проведення повномасштабної поетапної роботи з упровадження медіа-освіти на всіх рівнях; пріоритетне започаткування практики шкільної медіа-освіти, що стане головною інтеграційною ланкою формування цілісної системи медіа-освіти; забезпечення медіа-освіти у вищій школі, насамперед у підготовці фахівців педагогічного профілю; врахування завдань медіа-освіти в ході здійснення освітніх реформ та планування відповідних бюджетних асигнувань; ініціювання широкої громадської підтримки медіа-освітнього руху.

Обов’язки провідного координатора впровадження медіа-освіти в країні бере на себе Національна академія педагогічних наук України.

Концепція виокремила суб’єктів та дала визначення таким основним поняттям: «медіа-освіта», «медіа-педагоги», «медіа-культура», «медіа-обізнаність», «медіа-грамотність», «медіа-компетентність», «медіа-освітній рух».

Медіа-освіта – частина освітнього процесу, спрямована на формування в суспільстві медіа-культури, підготовку особистості до безпечної та ефективної взаємодії із сучасною системою мас-медіа, включаючи як традиційні (друковані видання, радіо, кіно, телебачення), так і новітні (комп’ютерно опосередковане спілкування, Інтернет, мобільна телефонія) медіа з урахуванням розвитку інформаційно-комунікаційних технологій.

Медіа-педагоги – вчителі, викладачі, вихователі всіх ланок системи освіти, керівники медіа-студій різного профілю в структурі центрів роботи з молоддю та інших організацій, які мають відповідну педагогічну і медіа-психологічну компетентність та впроваджують медіа-освіту.

Медіа-культура – сукупність інформаційно-комунікаційних засобів, що функціонують у суспільстві, знакових систем, елементів культури комунікації, пошуку, збирання, виробництва і передачі інформації, а також культури її сприйняття соціальними групами та соціумом у цілому. На особистісному рівні медіа-культура означає здатність людини ефективно взаємодіяти з мас-медіа, адекватно поводитися в інформаційному середовищі.

Медіа-обізнаність – рівень медіа-культури, який передбачає засвоєння особистістю системи знань про засоби масової комунікації, їх історію та особливості функціонування, користь і шкоду для людини, уміння вбезпечити себе від негативних інформаційних впливів і вільно орієнтуватись у світі інформації.

Медіа-грамотність – рівень медіа-культури, який стосується вміння користуватися інформаційно-комунікативною технікою, виражати себе і спілкуватися за допомогою медіа-засобів, свідомо сприймати і критично тлумачити інформацію, відділяти реальність від її віртуальної симуляції, тобто розуміти реальність, сконструйовану медіа-джерелами, осмислювати владні стосунки, міфи і типи контролю, які вони культивують.

Медіа-компетентність – рівень медіа-культури, що забезпечує розуміння особистістю соціокультурного, економічного і політичного контексту функціонування медіа, засвідчує її здатність бути носієм і передавачем медіа-культурних смаків і стандартів, ефективно взаємодіяти з медіа-простором, створювати нові елементи медіа-культури.

Медіа-освітній рух – інтеграція громадських об’єднань різного спрямування, державних інституцій освітнього, культурного та іншого профілю в напрямі розвитку медіа-культури суспільства, зокрема дітей і молоді.

Форми медіа-освіти визначено, згідно з Концепцією, за віковими рівнями здобуття освіти. Під формами медіа-освіти слід розуміти її здійснення в усіх складових системи безперервної освіти в Україні.

Медіа-освіта дошкільна є принципово інтегрованою і спрямована на збалансований естетичний та інтелектуальний розвиток особистості дитини (включаючи різні форми інтелекту, зокрема емоційний, соціальний і практичний інтелект), забезпечує її захист від агресивного медіа-середовища (від інформаційного «сміття», невідповідних віковим можливостям психіки дитини інформаційних впливів, зокрема продукції, що містить елементи насильства, жахів, еротики), уміння орієнтуватись, обирати і використовувати адаптовану відповідно до вікових норм медіа-продукцію.

Медіа-освіта шкільна охоплює інтегровану медіа-освіту (використання медіа-дидактики в межах існуючих предметів), спеціальні навчальні курси, факультативи, гурткову, студійну та інші форми позакласної роботи. Ця форма медіа-освіти спрямована переважно на формування критичного мислення, комунікаційної медіа-компетентності. Важливу роль мають відігравати дитячі та шкільні бібліотеки як сучасні комп’ютеризовані центри, в яких концентрується інформаційно-пошукова діяльність дітей.

Медіа-освіта позашкільна спрямована на розвиток способів творчого самовираження особистості, має супроводжувати шкільну медіа-освіту, підсилювати її ефект. Базується переважно на діяльності громадських організацій, волонтерських і комерційних засадах, охоплює сімейну медіа-освіту, використовується в межах психотерапевтичної і психолого-консультаційної допомоги.

Медіа-освіта у вищій школі передбачає підготовку як фахівців для мас-медіа, так і медіа-педагогів та медіа-психологів. Крім того, медіа-освітні елементи мають увійти до навчальних програм циклу професійно-орієнтованої гуманітарної підготовки з інших спеціальностей у відповідних їм обсягах.

Батьківська медіа-освіта забезпечує ефективність медіа-освіти сім’ї як провідного чинника і соціального середовища ранньої соціалізації дитини. Має стати частиною цілісної системи медіа-освіти, зокрема складником психологічного блоку підготовки фахівців у вищій школі, діяльності громадських шкіл свідомого батьківства, центрів по роботі із сім’ями тощо.

Медіа-освіта дорослих – форма безперервної освіти, заснована на використанні сучасних інформаційно-комунікаційних технологій і новітніх медіа; забезпечує вирівнювання досвіду поколінь (зокрема старшого покоління, соціалізація якого відбувалася в умовах іншої системи мас-медіа), постійний особистісний розвиток і підвищення кваліфікації.

Медіа-освіта засобами медіа – провідна форма стихійної медіа-освіти дітей і дорослих, яка, водночас, за відповідних зусиль може набувати ознак цілеспрямованості та конструктивності. Цілеспрямована медіа-освіта засобами медіа забезпечується навчальними, інформаційно-аналітичними, інформаційно-розважальними програмами та медіа-проектами, потребує значного підвищення якості освітньої медіа-продукції, залучення до виробництва та експертизи якості медіа-продукту фахових медіа-педагогів і медіа-психологів.

Концепція визначає важливі умови впровадження медіа-освіти:

• удосконалення нормативно-правової бази взаємодії мас-медіа та освітніх інституцій на всіх рівнях;

• забезпечення готовності фахівців системи освіти до розв’язання медіа-освітніх проблем і суперечностей, що потребує перебудови звичних форм роботи, удосконалення змісту і форм підготовки, перепідготовки та підвищення їх кваліфікації, зорієнтованих на випереджувальне ознайомлення з медіа-освітніми інноваціями;

• якісне програмно-методичне та інформаційне забезпечення, зокрема створення спільних інформаційних ресурсів, програмне забезпечення роботи віртуальних медіа-освітніх груп і мультидисциплінарних конференцій, створення та адміністрування тематичних медіа-освітніх сайтів;

• активізація міжгалузевої і міжнародної взаємодії, здійснення спільних наукових проектів, проведення круглих столів, міжвідомчих семінарів, конференцій, фестивалів з медіа-освіти.

Запорукою подальшого ефективного розвитку інформаційної культури дошкільника може стати залучення вихователів, фахівців з інформаційних технологій до проведення спільних заходів, ознайомлення з програмами і проектами некомерційних громадських організацій, операторів мобільного зв’язку, об’єднань батьків та вихователів.

Отже, постає нагальна проблема розвитку у педагогів дошкільних навчальних закладів медіадидактичної компетенції. Визначити пріоритети в тематиці медіа-освітніх занять з педагогами ДНЗ можуть допомогти ресурси, присвячені розвитку дитини – комп’ютерного користувача, дитини, що мандрує шляхами Internet.

Зміст інтернет-ресурсів щодо більш детального ознайомлення з медіа-освітніми напрямами роботи з дітьми та педагогами (див. Додаток)

Підсумуємо: Медіа потужно й суперечливо впливають на освіту молодого покоління, часто перетворюючись на провідний чинник його соціалізації, стихійного соціального навчання. Впровадження медіа-освіти сприятиме: в локальній перспективі – розвитку у суб’єктів педагогічного процесу в ДНЗ медіа-культури й медіа-компетентності; на глобальному рівні – побудові в країні інформаційного суспільства, розвиткові економіки знань, становленню громадянського суспільства.