6. Державність і право України в 30-35 рр. Хх ст.

Президія Верховної Ради УРСР мала право видавати укази, які за своєю юридичною суттю були підзаконними актами. Раднарком УРСР приймав постанови і розпорядження на підставі й на виконання законів СРСР і УРСР, постанов та розпоряджень Раднаркому СРСР.

  Індустріалізація привела до істотних змін у структурі народного господарства України. Змінилося співвідношення між промисловим і сільськогосподарським виробництвом. З аграрної країни Україна перетворилася на промислово-аграрну. 

Кампанія колективізації в Україні проводилася з особливою жорстокістю. Найбільше опиралися колективізації заможні селяни. У постанові «Про заходи у справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації» від 30 січня 1930 року розкуркулювані селяни поділялися на три категорії: учасники та організатори антирадянських виступів і терористичних актів; селяни, які не хотіли вступати до колгоспів; усі інші заможні селяни. 

   Селян насильницькими методами почали заганяти в колгоспи, що викликало опір з боку селянства. Але до кінця 1932 року в Україні було колективізовано близько 70% селянських господарств. Саме в цей час починається в Україні страшний голод. Голод як знаряддя політичного терору був апробований більшовицькою партією ще в 1921-1923 роках. До кінця 1934 року суцільна колективізація стала фактом.

1930 року Українська автокефальна православна церква була поставлена поза законом. Розпочалося масове знищення храмів, а в тих, що залишалися – влаштовувалися сільбуди, школи, клуби, гаражі, склади тощо.

Таким чином, розпочався нищівний наступ тоталітарного режиму на всі сфери життя.     В розвитку політичної системи почали відбуватися докорінні зміни. Відбулося остаточне зрощення партійних структур з державним апаратом. 

В цивільному законодавстві з 30-х років РНК СРСР щорічно приймалися постанови про укладення договорів, у яких держава встановлювала форми договірних зв’язків і визначала конкретний зміст договорів. Тобто договірні відносини між господарськими організаціями УРСР встановлювалися вищими державними органами СРСР. Зазначимо, що розірвати і змінити такі договори можна було лише за рішенням Ради праці й оборони СРСР або за розпорядженням керівника відомства. В таких договорах Раднарком УРСР встановлював конкретні терміни укладання.

В січні 1930 року на підставі постанови було скасоване комерційне кредитування і вексельний обіг. Замість цього запроваджувалося планове державне банківське кредитування тільки через Державний банк. Постановою 1932 року одностороннє розірвання або зміна договорів заборонялися. А постановою 1931 року заборонялася приватна торгівля, розширювалася мережа кооперативних і державних торговельних організацій.

Слід зазначити, що з середини 30-х років основою діяльності підприємств і організацій стають планові завдання, накреслені вищими партійними органами, що не відповідало нормам Цивільного кодексу.

Щодо трудових відносин, то централізація управління і планове ведення господарства стали причинами державного нормування заробітної плати робітників і службовців. Розробка тарифних сіток, розцінок, норми виробництва – все це стало компетенцією відповідних наркоматів.     Уже 1932 року наймати робочу силу стало можливим лише через органи праці. Молоді спеціалісти після закінчення навчального закладу повинні були відпрацьовувати своє навчання три роки за призначенням наркоматів. У галузі соціального страхування допомога по непрацездатності і пенсії по інвалідності залежали від особи працівника.

1933 року професійні спілки втратили свої функції внаслідок одержавлення і злиття з Народним комісаріатом праці, а після XVII з’їзду ВКП(б) вони почали виконувати функції органів робітничо-селянської інспекції. Затверджувалися статути про дисципліну робітників і службовців, якими встановлювалися правила прийому на роботу, порядок звільнення з роботи, відповідальність за порушення трудової дисципліни, різного роду заохочення. Таким чином, з початку 30-х років в СРСР знову була запроваджена трудова повинність і відбувалася фактично мілітаризація праці.

В земельних відносинах у зв’язку з курсом на знищення вільного хлібороба встановлювалися строки колективізації по регіонах та її особливості. 1930 року було розроблено перший Примірний статут сільськогосподарської артілі, який закріплював єдиний земельний масив колгоспів. Селянам, які з колгоспів виходили, надавати землі з колгоспних земельних фондів заборонялося. Неподільним фондом колгоспів були також усі робочі та продуктові тварини, інвентар, зернові запаси, корми.

З 1933 року на основі Постанови ЦВК СРСР правлінням колгоспів надавалося право накладати на колгоспників штраф за відмову виконувати доручену роботу, а за повторну відмову – виключати з колгоспів. У квітні 1933 року були затверджені Тимчасові правила трудового розпорядку в колгоспах. 

1935 року з’являється новий Примірний статут, який встановив закріплення безстрокового користування землею за колгоспами. За кожним колгоспним двором визнавалася присадибна ділянка землі для ведення селянського господарства, а також встановлювалася кількість домашньої худоби.

Наслідком колективізації стала ліквідація права селянського землекористування, індивідуальних селянських господарств. Селянин особисто прикріплювався до певного колгоспу й повинен був відпрацьовувати певну кількість трудоднів (до 250). Вироблена сільськогосподарська продукція повністю здавалася державі, а селяни з цього нічого не мали.

Проведення політики колективізації спиралося на нові норми кримінального законодавства. 1932 року приймається закон «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів та кооперації і зміцнення суспільної (соціалістичної) власності». Особи, що розкрадали соціалістичну власність, характеризувалися як вороги народу, за свої злочини підлягали розстрілу з конфіскацією майна. Було введене поняття спекуляції (скупка і перепродаж продуктів та товарів), яка каралася позбавленням волі на термін не менший п’яти років з конфіскацією майна.

У відповідності з постановою 1931 року «Про відповідальність за злочини, які дезорганізовують роботу транспорту» було доповнено Кримінальний кодекс УРСР статтею, яка встановлювала за порушення працівниками транспорту трудової дисципліни, що призвело до невиконання урядових планів перевезень або порушення руху, позбавлення волі до десяти років.

Відповідно до постанови від 6 грудня 1932 року запроваджувався такий специфічний вид покарання, як занесення на «чорну дошку». Застосовувався до сіл, які не виконували державних планів хлібозаготовки. Наслідком занесення на «чорну дошку» були репресивні заходи.

В 1933-1936 роках приймалися нормативні акти, що збільшували покарання за злочини проти порядку управління. Постановою 1935 року кримінальна відповідальність наставала з 12-ти років. Постановою 1935 року посилювалася кримінальна відповідальність за господарські злочини.

У зазначений період у кримінальному законодавстві розширювався перелік видів злочинів, суб’єктів злочинів, збільшувалася кількість видів покарань.

Право України у 20-30-х рр. зазнало суттєвих змін. Пере­хід після революції і громадянської війни до господарського будівництва актуалізував необхідність подальшої розробки за­конодавства, яке б унормовувало основні напрями суспільно-політичного й економічного життя.

20-і рр. стали періодом інтенсивної законодавчої і кодифі­каційної роботи. Було прийнято й набули чинності цивільний, кримінальний, земельний, цивільно-процесуальний, кримі­нально-процесуальний кодекси, Кодекс законів про працю та ін. З утворенням Союзу РСР на території України почали діяти загальносоюзні законодавчі акти, на основі яких розробляли­ся закони й кодекси УРСР.

У першій половині 20-х рр. одним із джерел права висту­пала революційна правосвідомість. Як синонім вживалися терміни «правосвідомість мас трудящих», «соціалістична (ко­муністична) правосвідомість» та ін. У ст. 5 Декрету про суд № 1 за 1917 р. – «революційна совість» і «революційна правосвідомість». У збір­нику узаконень УСРР № 22 за 1919 р. вказувалося, що судові рішення і вироки повинні відповідати принципам соціаліс­тичної правосвідомості. А в Інструкції НКЮ УСРР «Про поря­док амністії» – вироки повинні виноситися відповідно до революційної правосвідо­мості. Це свідчило про нігілістичне ставлення більшовиків до дер­жави і права.

Революційна правосвідомість протягом 20-30-х рр. захи­щала ті відносини, які не регулювалися законами. Революційна правосвідомість використовувалася як мета для становлення нових правових актів. Правова теорія у револю­ційній законності вбачала насамперед встановлений і визна­чений державою со­ціалістичний правопорядок.

Розширення масиву правових норм і їх подальша систе­матизація поступово змінювали функції правосвідомості. Остання вже не могла претендувати на роль основного дже­рела права. Разом з тим правосвідомість комуно-радянського керівництва протягом усієї його діяльності часто була визна­чальною щодо противників режиму та їхніх керівників.

У процесі становлення й подальшого розвитку органів радянської держави і державного управління на роль основно­го джерела права почав претендувати нормативний акт. До запровадження Конституції УРСР 1937 р. приймати закони мали право лише Всеукраїнський з’їзд Рад, ВУЦВК, Президія ВУЦВК і Раднарком УСРР. Ці органи держави до 1924 р. використовували правотворчу роботу Радянської Росії, а після згаданої дати були зобов’язані не виходити за межі основ за­конодавства СРСР і союзних республік, що обмежувало національні інтереси.

Всеукраїнський з’їзд Рад як верховний орган міг приймати на розгляд і вирішувати будь-які питання, а також визначати шляхи прийняття законів; затверджував проекти кодексів, усіх правових актів, які встановлювали загальні норми політичного, економічного й культурного життя. Таке ж право в галузі законодавства мала Президія ВУЦВК з однією поправкою: всі прийняті нею законодавчі акти в обов’язковому порядку повинні були виноситися на розгляд і затвердження сесії ВУЦВК. Раднарком УСРР у межах наданих йому ВУЦВК прав також видавав правові акти й постанови.

Правотворча діяльність державних органів спрямовувалася Політбюро ЦК ВКП(б) і Політбюро ЦК КП(б)У. В цих політичних органах або під їхнім керівництвом здійснювалася «соціалістична» законотворчість. Посилення керівної ролі Комуністичної партії знайшло своє відоб­раження у спільних постановах ЦК ВКП(б) і Раднаркому СРСР, ЦК КП(б)У і РНК УСРР.

Характерною рисою розвитку джерел права був пріоритет загальносоюзного законодавства над рес­публіканським.

З прийняттям Конституції СРСР (1936 р.) і Конституції УРСР (1937 р.) правові акти поділялися на закони й підзаконні акти. Відповідно до Конституцій законодавство в СРСР здійснювалося виключно Верховною Радою СРСР і Верхов­ною Радою УРСР у межах визначеної компетенції та партій­них рішень.

14