4 Організація як функція менеджменту

Сам термін "організація" в менеджменті вживається у двох значеннях. У першому з них під організацією розуміється підприємство, відомство, а в другому - функція організації людської діяльності. В принципі, друге значення обов'язково розглядається в контексті з першим, бо організація будь-якої людської діяльності залежить від структурної побудови підприємства. Розглянемо поняття "організації" за першим його значенням.

Організація - соціальне утворення, що об'єднує багато людей, діяльність яких має певну суспільно корисну мету й певним чином координується. В українському законодавстві організації, які мають статус юридичної особи, називаються підприємствами.

Організації поділяються на формальні та неформальні. У формальних діяльність людей організовується свідомо й регламентується певними законами, наказами, обов'язками і т. ін. Неформальні організації виникають і функціонують спонтанно.

Організація ї системою, до якої входять керуюча й керована підсистеми, між якими існує прямий та зворотній зв'язок.

До загальних рис організації належать:

- наявність ресурсів (людських, матеріальних, технологічних, фінансових, інформаційних);

- залежність від зовнішнього середовища (економічних умов, законів, конкурентів тощо);

- наявність поділу праці (горизонтального й вертикального);

- наявність певної структурної побудови і необхідності управління;

- здійснення певних видів діяльності у відповідності з накресленими цілями.

Будь-яка організація має внутрішнє і зовнішнє середовище. Внутрішнє складають цілі, завдання, технологія та структура організації.

Цілі - очікувані кінцеві результати діяльності організації на певному проміжку часу.

Завдання - види робіт з предметами праці, людьми та інформацією, які необхідно виконати певним способом у відповідні терміни.

Технологія - засіб перетворення вхідних елементів організації у вихідні.

Структура - рівні управління й види робіт (функціональні обов'язки), які виконують служби або підрозділи.

Зовнішнє середовище організації складають законодавчі акти, постачальники, споживачі, конкуренти, система економічних відносин у державі, міжнародні події, науково-технічний прогрес тощо.

5Елементи організації і процесу управління

6Розвиток науки управління

Перші спроби створити наукові основи управління виробництвом зроблено в кінці XIX ст., коли інтенсивний розвиток капіталістичного виробництва потребував розробки ефективних методів управління великими заводами та фабриками.

Однією з перших широкого поширення набула теорія наукового управління Ф.У. Тейлора [44]. Розробляючи систему диференціації трудових процесів, Ф. Тейлор зумів обґрунтувати теоретично і показати практично переваги комплексного підходу до удосконалення організації виробництва та управління. Сутністю тейлоризму, як теорії наукового управління, є жорстка регламентація трудових процесів. Ф. Тейлору належить заслуга розробки й реалізації принципів функціонального управління на противагу тогочасній жорсткій лінійній (ієрархічній) системі управління. Основним концепціям Ф. Тейлора були властиві такі особливості: механіцизм у трактуванні процесів управління (людина як придаток машини) і встановлення норм з високою інтенсивністю праці. Створена ним система наукового керівництва (Science Management) сприяла дальшому розвитку теорії управління. Тейлорівську класичну теорію управління було розвинуто в працях Г. Бмерсона, А. Файоля, Г. Ганта, А. Хопфа та інших вчених-економістів.

Перехід від дещо спрощеного уявлення про управління виробництвом як про управління окремими працівниками, сформульованого Ф. Тейлором, до загальних принципів раціонального управління всієї виробничої організації здійснив сучасник Тейлора американський інженер Г. Емерсон (1853—1931), який у своїй основній праці "Дванадцять принципів виробництва" сформулював емпіричні вимоги до побудови та функціонування апарату управління. Він розробив принципи підвищення ефективності не лише виробничої праці, а й будь-якої цілеспрямованої діяльності людини: у державному управлінні, у зовнішній політиці, у військовій справі, на транспорті і в домашньому господарстві. Г. Емсрсон також розробив штабну організацію апарату управління. Він визначив ефективність як максимально вигідне співвідношення між витраченими зусиллями, грошима, обладнанням та економічним ефектом, що не втратило свого значення і в наші дні.

Значний внесок у розвиток теорії наукового управління зробив французький дослідник та адміністратор Лнрі Файоль (1841— 1925). Основні праці А. Файоля: "Вчення про управління", "Загальне і промислове управління". Файоль сформулював концепцію адміністративного управління, відповідно до якої в загальну адміністративну функцію керівництва мають обов'язково входити передбачення, планування, організація, координація і контроль діяльності керованого підрозділу. Методологію адміністративного управління було покладено в основу лінійно-штабної організаційної структури, яка замінила функціональну структуру Ф. Тейлора і знайшла широке застосування для побудови апарату управління як підприємствами, так і іншими організаційними системами (державне керівництво, банки тощо).

Багато уваги питанням організації управління у своїх працях приділяв німецький соціолог М. Вебер [46]. Вебер розробив теорію ідеальної бюрократичної організації управління. Поняття бюрократія (від франц. — бюро, канцелярія та грец. — влада, панування, букв. — панування канцелярії) М. Вебер трактував як концепцію раціональної колективної діяльності. Основними рисами бюрократичної організації він вважав поділ процесів управління на операції, а також розробку норм і стандартів управління, ліквідацію суб'єктивізму, фаворитизму та родинності, відповідності посади та кваліфікації працівника. На цій основі М. Вебер сформував евристичну організаційну модель апарату управління, яку до цього часу широко застосовують на підприємствах. На думку М. Вебера, "ідеальна бюрократія" порівняно з іншими організаціями має такі переваги, як машинне виробництво порівняно з ручним (табл. 1.3).

Більшість сучасних організацій є варіантами бюрократії. Причина такого тривалого широкомасштабного використання бюрократичних структур полягає в тому, що їхні характеристики досить добре підходять для більшості промислових підприємств, організацій сфери послуг, усіх видів державних установ.