1.3 Радіоінтерв’ю

На думку В. Здоровеги, «найпоширенішим і найчитабельнішим сьогодні жанром є інтерв’ю як видрукуване, передане через Інтернет, так оприлюднене аудіовізуальними ЗМІ» [3; с. 169]. Ю. Шаповал зауважує, що «термін «інтерв’ю» в науці й журналістській практиці прийнято вживати у двох значеннях: як метод збору інформації у журналістиці, соціології, психології і як жанр журналістики» [22; с. 29].

Сучасний словник української мови подає таке визначення інтерв’ю: «жанр публіцистики, бесіда журналіста у формі запитань і відповідей з політичним, громадським або іншим діячем з різних питань. Проведення бесіди, опитування кого-небудь для публікації отриманої інформації» [20; с. 365].

Характерна ознака інтерв’ю – діалогічний характер. «Специфіка радіоінтерв’ю полягає в тому, що журналіст записує матеріал на звуконосій або передає його відразу в ефір.[…] Якщо інтерв’ю йде в ефір не зразу, то журналіст зможе його змонтувати, дещо скоротити довгі шматки, викинути другорядне, зробити динамічним, але змінити сам процес розмови, її характер він не може», – наголошує В. Лизанчук [6; с. 278].

В. Здоровега зауважує, що «журналіст, крім оперативного поточного інформування про події, повинен постійно шукати і спонукати розкритися тих людей, які знають більше, вміють робити свою справу краще, ефективніше, ніж інші. Вони, зазвичай, рідко беруться за перо не рвуться до мікрофона. Допомогти їм поділитися з іншими своїми думками повинен журналіст, і найпершою формою цього процесу спілкування є інтерв’ю» [3; с. 169].

Інтерв’ю (від англ. іnterview – буквально зустріч, бесіда) – жанр журналістики, розмова журналіста з відомою або просто обізнаною у якійсь справі людиною переважно на значущу тему, призначена для оприлюднення у мас-медіа [3; с. 169].

Справжній професіонал-публіцист веде інтерв’ю методом невимушеної розмови, у якій навіть можуть бути відсутні запитання: співрозмовники спільно розмірковують над предметом як рівноцінні партнери по радіоефіру, колего знавці даної проблеми, теми, яка послужила інформаційним приводом для зустрічі. Тому М. Мінков ставить такі вимоги до радіоінтерв’юєра: «а) бути гідним, рівним партнером у розмові; б) добре знати інтерв’юйованого. Чим більше журналіст знає про свого співрозмовника, тим точнішими, змістовнішими будуть задані йому запитання; в) не забувати про мету інтерв’ю і про завдання редакції (інтерв’ю не тільки задовольняє допитливість, а й виконує роботу пропагандиста); г) мати добре поставлений голос» [8; с. 29].

В. Лизанчук визначає головне призначення інтерв’ю – «задовольнити громадський інтерес до певної події чи проблеми; виявити авторитетну думку про цю подію чи проблему, отримати інформацію, яка буде важливою і корисною для слухачів» [6; с. 280].

Тематична сфера радіоінтерв’ю практично необмежена. Важливо, які неповторні грані відображуваного зуміє побачити журналіст з допомогою співрозмовника, якими враженнями, думками, почуттями наситить матеріал. На думку Ю. Шаповала, «дороговказом у цьому складному процесі слугує не схема вигаданих за робочим столом запитань, а широта світогляду, журналістська ерудиція, творча інтуїція, проникливий погляд, котрі дозволяють не тільки просвітити реальне явище, а й поглянути на його перспективу, майбутнє розвитку» [22; 30].

Радіоінтерв’ю зацікавлює слухачів не лише тоді, коли воно на злободенну, суспільно значущу тему з цікавими авторитетними людьми, а й «інформаційно насичене, змістовне, жваве, динамічне, правдиве, публіцистично загострене», – зазначає проф. В. Лизанчук [6; с. 283]. Саме такими є найважливіші вимоги до радіоінтерв’ю.

У літературі існують різні класифікації інтерв’ю. В. Миронченко виділяє класичне інтерв’ю (одержати авторитетні роз’яснення з питань внутрішнього міжнародного життя від компетентних осіб); інтерв’ю-анкету (опитування, з’ясування думок громадськості про певну проблему, подію чи окрему особу, якщо вони становлять предмет загального інтересу); інтерв’ю-портрет (розкрити особу опитуаного) [11; с. 7 – 12].

В. Здоровега доцільнішим вважає поділяти інтерв’ю на різновиди за призначенням: оперативно-інформаційні, цікаво-розважальні, пізнавально-аналітичні [3; с. 170].

Залежно від мети, змісту матеріалу, методу його освоєння і викладу по радіо, В. Лизанчук розрізняє такі різновиди радіоінтерв’ю: офіційні (протокольні), суто інформаційні, портретні (інтерв’ю-зарисовка), проблемні (публіцистичний діалог), інтерв’ю-анкета, прес-конференція, інтерв’ю-полілог (бесіда «за круглим столом») [6; с. 284].

Так 19 квітня 2012 року в ефірі на радіо «Свобода» прозвучала передача «Україна хоче бачити українське кіно» (Див. Додаток 2). Ведуча Ірина Штогрін провела інтерв’ю з режисером фільму «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» Михайлом Іллєнко та головою Державного агентства з питань кіно Катериною Копиловою.

Журналістка та її гості обговорювали надзвичайно актуальне питання – розвиток вітчизняної кіноіндустрії. В Україні є талановиті режисери, актори, сценаристи тощо, а ми, українці дивимось американські бойовики, російські детективи та «мильні опери».

Нарешті, в Україні з’явилось власне українське кіно – фільм «ТойХтоПройшовКрізьВогонь». Ця подія була освітлена українськими телеканалами, не пройшла повз увагу преси, з нею почали свою розмову присутні в студії.

У ст. 2 Закону України «Про телебачення і радіомовлення» записано, що «телерадіоорганізації України у своїй діяльності реалізують принципи об’єктивності, достовірності інформації, компетентності, гарантування права кожного громадянина на доступ до інформації, вільне висловлювання своїх поглядів та думок, забезпечення ідеологічного та політичного плюралізму, дотримання телерадіопрацівниками професійної етики та загальнолюдських норм моралі» [17; с. 111].

На наш погляд, усі ці принципи були витримані у передачі Ірини Штогрін. Принцип об’єктивності забезпечується фактами, достовірним володінням інформацією. Ведуча добре обізнана в обговорюваній темі, ставить влучні і цікаві запитання. Вона вміло підтримує розмову, почергово звертаючись до своїх гостей. Таким чином дотримано й принцип компетентності. На заяву радіослухача, що зателефонував у студію із заявою про необхідність знімати кіно про таких героїв, як він, журналістка спокійно, без іронії, без приниження відповіла: «Пишіть сценарій». Отож, на нашу думку, дотрималась професійної етики та загальнолюдських норм моралі.

Дана передача виконала кілька функцій. По-перше, функцію інформування. Слухачі дізнались про стан розвитку української кіноіндустрії, про вихід на широкі екрани українського фільму «ТойХто ПройшовКрізьВогонь», про те, що держава, виявляється, фінансує кіноіндустрію, про проблеми, які пов’язані з українським кіно. По-друге, функцію формування громадської думки. Прослухавши цю передачу, пересічний український громадянин дійде висновку, що кіноіндустрія – це те, що складає імідж країни, і настав час настав час створювати і дивитися своє якісне українське кіно. По-третє, виховну функцію. Бо виховує гордість за вітчизняне мистецтво (про що свідчать факти – 60 тисяч глядачів у 40 містах долучилися до українського кіно; близько 2 мільйонів гривень зібрав цей дійсно український фільм). По-четверте, інтегруючу функцію. Передача велася українською мовою з позицій національних інтересів України; вона могла зацікавити слухачів будь-якого регіону країни, не залежно від його політичних, релігійних, ідеологічних переконань.

Щодо виражальних засобів. Мова ведучої переконлива, з природною і живою інтонацією. Тон спокійний і врівноважений. Тембр її голосу милозвучний. Інтонація відповідає змістові повідомлення і не суперечить йому. Увагу слухачів вона привертає за допомогою логічних наголосів на певному слові. Темп мовлення присутніх у студії чіткий, середній за швидкістю.

Ще одним важливим виражальним засобом є музика. Вона звучала в передачі лише тричі: на початку (таким чином, привернула увагу слухачів, налаштувала на відверту розмову) у середині (дала можливість відпочити, «переварити» отриману інформацію; окрім того, привернула увагу до нового повідомлення – обговорення можна продовжити на сайті передачі), і в кінці. Таким чином, передача не переобтяжена музикою, адже це не музична передача, і слухач має зосередитись на обговорюваній проблемі, а не розважитись.

Передача подана у доступній формі, її може зрозуміти і збагнути кожен радіослухач. Головний висновок, до якого підводять нас ведуча та її гості – прагнення мати свій якісний продукт – українське кіно.

Передача формує позитивний емоційний настрій – в ній звучить гордість за справді українське кіно, яким є фільм Михайла Іллєнка «ТойХтоПройшовКрізьВогонь»,і в икликає надію, що українське кіно завоює світ.