1 Лосев а. Ф. Эстетика Возрождения. – м., 1978. – с. 89.

Але куди ж подівся цей образ середньовіччю причащання речей? Лосєв описує зворотну сторону титанізму. Це найстрашніша сторона оголеної речовинності буття. Примат духовності, коли ідея речі передує самій речі, а сама річ відсувалася у перспективу ідеї, безумовно, була основою того неоплатонізму, того дизайну, яким займається Леонардо да Вінчі. Його стихійний матеріалізм, розчинення у світі уражає якоюсь неприборканістю, драматизмом. Тільки дизайнер може так розчленувати тіло і зібрати його в ідеальних підставах. Ідея передує всіляким речовностям і тілесності. Тільки художник-дизайнер може створити добуток, що зупинить дикий потік катастроф і вічного ходіння в нікуди.

Дизайн – це породжуюча модель. Відносини до породжених копій завжди розглядалися за допомогою того самого апарата неоплатоністичних категорій. Тобто в якомусь естетичному граничному вимірі дизайн і його естетика дорівнюють неоплатонізмові в його непрямому універсалістському тлумаченні, як його експлікував О.Ф. Лосєв. Але одне погано – немає особистості. Немає цієї інтимної чуттєвості, що є у всьому іншому виді мистецтва, але тільки не в дизайні. Таким чином, для Відродження неоплатонізм мав структурно-генеалогічне значення. Вічність, матеріальність, космічність, усе, що намагалися відродити в епоху Відродження. Оптика доби Відродження провакує сучасні оптичні версії virtus.

Якщо раніше в кіно перед нами на екрані і виникав світ, у який ми входимо завдяки тому, що рух камера відбиває кінетику середовища, то зараз, коли ми входимо у віртуальну реальність, – виникає таке почуття, що камера у нас на голові, що ми є агентом, який робить зйомку, ми рухаємось у цьому світі. Тут немає зафіксованого місця людини в світі – все є проміжним, все тече. Людина не має місця, не має центру світу, не має всесвіту, осі світу, відліку цінностей, є тільки відлік стану. Який буде дизайн під домінантою стану, а не діяльності? Він тяжіє знов до антропоморфних форм.

Те, що буде домінативним у формотворенні, вже зрозуміло – це екологічний імператив, це планетарний імператив, це гравітаційний імператив, це вільна ойкумена, яка дає життя, яка подорожує, яка є жіночою за своєю суттю. Чоловіча цивілізація, яка існувала стільки тисячоліть, яка зробила стільки горя й крові, потрошку буде згасати. Можна сказати, що цивілізація майбутнього в планетарному, екологічному, і разом екуменістичному поєднанні релігій, культур, творчих настанов, буде тяжіти до гравітаційної горизонталі. Так ми визначимо цю константу.

Гравітаційна горизонталь – це прогнута горизонталь, це пружне біонічне тіло, мембрана, яка несе вагу. Але символізм формотворчого потенціалу цивілізації майбутнього полягає в тому, що тут виражена вага всієї земної кулі. Якщо гравітаційна горизонталь в організмі людини, тварини – це константа планетарна, фізіологічна, віталістична, то з точки зору вписаності в планетарний гравітаційний універсум це буде віталізм нового порядку. Це буде віталізм імперативно-екологічний. Цей віталізм утворює вузький коридор зберігання життя як певна органічна формотворча міць. Утворенням розгалуженої системи коридорів екологічного формотворення створюється динамічна векторна система, планетарного руху людини.

Розглянемо культурно-історичну сукупність естетичних суб'єктів або діячів, що утворюють всесвіт дизайну. Це космологічний суб'єкт Древньої Греції і Риму, теоцентично орієнтований суб'єкт Середньовіччя, це титан Відродження, це індивід (монада) Нового і Новітнього часу. Ви прекрасно розумієте, що ми говоримо не про бульварне, примітивне бачення дизайну як про утвір речі, а ми говоримо про дизайн як про утвір понад річчю, про річ-світ, річ-середовище, що включає людину.

Людина естетична, людина одягнена, людина граюча – усе це та ж сама людина. Якщо говорити про якусь диференціальну естетику дизайну, про естетику одягу, наприклад, то ми повинні ніби звузити цей обрій розуміння речі, світу, людини, але, з іншого боку, ми розуміємо, що звузити його неможливо. Чому? Тому, що будь-яке диференціювання обертається, пошуком цілого. Ціле іде в глибину, відсувається в культурно-історичну перспективу. Ціле стає міфом, міфом древнім і новим. Розфарбовуючи себе, надягаючи підвіски, убиваючи звіра, зображуючи себе у виді птаха, людина стрімко прорвалася в якийсь інший світ. Вся ця естетика, вся ця чуттєвість, екстравагантність суть статуарність, пластика або архітектоніка. Проте людина в речі-міфі говорить з іншою людиною опосередковано.

Що нам може сказати, наприклад, посмертна маска Тутанхамона? Нічого! Ми не можемо її запитувати безпосередньо, ми не можемо їй простягнути руку і запитати прямо – хто Ти. Узагалі, ця процедура неможлива, всі хто навколо нас, вони теж закриті, тому, що і вони не готові до такого запитання. Уся ця процедура діалогу як запитування, процедура знаходження надреалій, надзавдань, надлюдських якихось інтенцій, пробуджень аж ніяк не завжди закінчується вдало. Хто намагався їх здійснити, закінчували не завжди гарним образом. Переоцінка всіх цінностей Ніцше закінчилася темрявою свідомості. Навіть М. Гайдеггер, витративши всі сили на запитування Буття, не зміг знайти якоїсь гармонії.

Німецький філософ запитав дуже просто: якщо ми говоримо про буття, про те, що наповнює світ, про те, що нас переповнює, існує навколо, а що є усередині нас? І, відкривши це буття в собі, постулював усередині себе якесь універсальне (фундаментальне) буття, позбувся психологізму, псюхе, душі. Він вирив усередині людини могилу і раптом знайшов, що це загальна могила всього людства. Він просто задихнувся від цього свого відкриття онтичного замість традиційної онтології. Він не знав, куди себе діти. Але ніхто не розумів, що ж робити з цим нескінченним запитуванням самого себе. Чому ж «Я», а не хтось інший? Чому на мене впала ця махина часів? Впало гайдеггерівське запитування, уся ця незрівнянна проблематика «ніщо». Ніщо само себе визначає, ставить на п'єдестал само себе. Чи було все це можливо в Єгипті? Ні. Єгипет був більш щасливий, там ще не було щемливого самотнього почуття індивідуальності. Навіть древній грек не знав глибини «Я» і «Ніщо».

Дизайн розгортається в просторі культури як ряд опосередкувань, ряд слів, ряд предметів, речей. Естетичне відношення людей іде в небуття опосередкування, тому що посередник найчастіше витискує саму людину, але у своєму глибинному онтологічному єстві естетичне в дизайні звертається в крапку, а ця крапка проектується на вічність. Вічність же стає одною миттю і проектується на нескінченність. І цей простір виявляє Павло Флоренський, описує Олексій Лосєв.

Топологія простору і часу естетичного дуже проста. Крапка, спроектована в вічність, і нескінченність, спроектована в одну мить співбуття. Дизайн срворює свій всесвіт як Річ. Це річ-людина і людина-річ. Ця вибуховість людини-речі або речі-людини як опосередкування не мала раніше ніякого відношення до дизайну. Вона була просто рефлексією філософів. Але ми намагаємося вималювати якийсь загальний проект історії і філософії дизайну.

Дизайн як художньо-конструктивна або конструктивно-будівна реальність завжди потребує людського розуму і духу. Світ речей, усе стражденне гармонійне середовище людського буття говорить про полум'я «земного вогню», що, перепалюючи речі в культурно-історичних реаліях буття, змушує їх струменіти, перетікати, перетворюватися в інше. І раптом у якийсь момент виникає щось непорушне, вічне, що є таємним почуттям людського буття, що розуміється як краса, істина, любов, як щось те, що завжди буде важливим і істинним.

Отак у широкому планетарно-філософському, естетично-культурологічному контексті можна побачити виміри дизайну. Динамізм несе в собі противагу статиці. Статика є настановою культури, бо без константних осьових настанов неможлива культура як така, хоча вона і прокламує міфологеми динамізму без осі (порівняйте образ ризоми і образи віртуальної реальності), але вісь є.

Дизайн як проект планетарного масштабу стає філософією, культурологією, способом буття, життя й мислення. Без такого дизайну важко уявити собі якесь формоутворення. Перспектива розвитку речовинного опосередкування полягає у такому загальнокультурному, загально-планетарному вимірі дизайну.

Чуттєвість стану людини, чуттєвість занурення в досвід, чуттєвість як заспокоєння, як глибинна тиша, яка дає можливість зрівноважити всі вертикальні інтенції і перевести їх до горизонталі, і є тією естетикою дизайну, що має глибинні засади планетарного буття людини. Так метафорично ми могли б окреслити обрії і горизонти того світу, який буде панівним, який буде формотворчим.

Якщо будувати якусь теорію дизайну, потрібно визначитися з тим, які будуть задіяні парадигми приоритетних напрямів розвитку культуротворення. Очевидно, що вертикалізм себе вже скомпрометував. Вертикалізм асоціюється з культом розуму, культом сили, йому протилежна горизонталь. Ця горизонталь як біонічний вимір гравітаційної ойкумени Землі є протилежністю вертикалі як волюнтаризму та бездумному активізму, протилежністю планетарною, антропологічною. Це чуттєва (естетична) противага антропоцентричному світостоянню людини, коли людина відчуває, що вона не одна, а поруч стоїть інша людина, вони утворюють ланцюг, горизонтальну єдність у вимірі, близькому до єгипетської культури, до протокультури, до всієї архаїчної цивілізації, де людина була більш щаслива, ніж ми.

Багато банальних істин, багато простих слів. Але за досить непростим обрієм людської діяльності з'являється інший обрій, що знаходить кожен творець сам. І тут самий час сказати – у добрий шлях! Сказати, що дуже багато хто бачив ці обрії і відкривав їх. Всі ці надбання світобачення треба не забути узяти із собою, як якусь нову Біблію. Нехай це буде трактат «Виправдання добра» Володимира Соловйова або якийсь новий екскурс в історію архітектури Владислава Глазичева, або вірші Осипа Мандельштама, або трактат Казиміра Малевича, Василя Кандинського. Але найкраще, знаючи про все це, довіритися інтуїції і вірити в те, що і твій шлях не даремний.