1 Там само. – с. 78.

2 Там само. – с. 80.

3 Там само. – с. 89.

на подіумі, бездоганні лінії, граціозні руки, красиве волосся, очі, ніжний голос – усі природні дані, культура поведінка давали, здавалося б, Джованна Фанеллі найбільші шанси, щоб піднятися на п'єдестал конкурсу «Міс Італія» у місті Салсомаджоре.»³ Чому ж не вийшло? З'ясувалася одна обставина, що Фанеллі була породжена і зафіксована хлопчиком Джованні. «Вона була чоловіком до минулого року, поки не зробила хірургічну операцію, але «забула» внести виправлення в муніципалітеті і у всіх документах у графі «стать». Так Джованна виявилася Джованні і не стала «Міс Італія». Не збентежений тільки наречений Джованни, що знав про всі труднощі коханої і обіцяє прискорити день весілля. На сфілатах Джованна залишається прекрасною моделлю».⁴

М. Ільїнський рясно уснастив книгу плітками і сенсаціями світу моди Італії. Останній приклад незабаром стане хрестоматійним, бо все більш стає актуальною інверсія чоловічого і жіночого в моді. Ще один цікавий приклад екзистенційного театру моди. Модельєр, онука відомого письменника Хемінгуея покінчила життя самогубством, як, утім, покінчив самогубством її дід. У них якась ностальгія вбивати себе, стріляти... Вона майже театрально обставила цю гру в смерть. Театр, що діється на очах – смерть онуки наступила в день смерті діда... Цей театр захоплює, але він далекий від мистецтва.

От як обставлялася сама процедура зустрічі з Федеріко Фелліні. Це був теж своєрідний театр. Фелліні звичайно пив каву в кутовій кав’ярні «Каново» на площі Пополо, усідаючись на те саме місце за столиком перед входом. «Хитрі журналісти збиралися в метрах десяти від кав’ярні поруч з будинком старого РАІ – італійського держрадіо на вулиці Берберіні, кидали жереб, кому йти першому до столика Федеріко. Щасливець робив вид, що йшов випадково мимо, сам же ловив момент, коли Фелліні зверне на нього увагу. Федеріко давним-давно розкусив цей трюк і з задоволенням

1 Там само. – с. 108.

1 Там само. – с. 109.

приймав гру. Федеріко підтримував розмову, уважно слухав, а перед відходом дружелюбно потискуючи руку, запитував: «Любий, скажи відверто, що тебе сьогодні цікавить?». И відповідав: «Це не інтерв'ю. Це просто так.» Але з-під пера газетярів виходили великі полотнини. Фелліні такий «підхід» влаштовував. Він думав: «Кину колезі-журналістові одну-іншу думку (Фелліні завжди вважав себе не тільки кінорежисером, але і журналістом, тому що починав творче життя в тридцятих роках газетярем, репортером, карикатуристом, художником)”.¹

Така якась нескінченна ігрова ситуація відрізняється від французької. «Як я став режисером? Дуже швидко і просто. Простіше не буває. Здається, вже в вісімнадцять років я зрозумів те, що конкретно не зміг би робити і застеріг себе від помилкових шляхів. Я відчув, наприклад, що можу бути журналістом, спеціальним кореспондентом, художником і навіть скульптором, а можливо і…кравцем (уявіть собі, як прекрасно заходити за портьєри примірювальної, де роздягаються чудові жінки). «Модельєр» у мені оселився на все життя». – говорить Федеріко.² Знову ми чуємо італійський гумор. «Який фільм вважаю самим вдалим? Напевно, «Солодке життя». І ще «Амаркорд».³ Він цінував талант Андрія Тарковського, що зняв «Ностальгію» в Італії. Напевно, Андрій близький до неореалізму. Близький своєрідною проблемністю ейдосу. Ви бачили, як спалює себе один з героїв фільму, як цей смолоскип досить довго тримається в кадрі? Фелліні цінував саму ностальгією за ідеальним світом. Горчаков проносить недогарок свічки через порожній брудний басейн, що є зовсім «марне» заняття. Але сама метафора «порожнього водосховища», де води вже немає і вже можливо йти по ньому, дуже нагадує нам О. Мандельштама з його метафорою XVIII сторіччя як «порожнього озера».

Кіно, що народилося в 20-і роки, прожило складний шлях. Від перших