28. Дизайн одягу: італійська школа

Коли ми говоримо про Італію, це спонукає до дуже багатьох асоціацій. Це Колізей, це Рим, це Мілан – друга столиця моди, у порівнянні з Парижем. Чи можна назвати імена, які б конкурували з паризькою модою і складали би своєрідність італійської моди? Так, мало хто знає, що П’єр Карден – італієць. Він вчився в Парижі, де його і стали називати у французькій транскрипції. Імперія Кардена зараз – це величезний світ, що вже поглинув у себе і Париж, і Італію. Безумовно, цей світ уже втрачає національні риси. Якщо говорити про таких авторів, як Дольче і Габбана, то це вже зірки другого небосхилу, тому що навряд чи їх можна порівняти зараз із Джоном Гальяно і навряд чи їх можна порівняти з тими піонерами, першовідкривачами високої моди, дизайну одягу, як Коко Шанель або Крістіан Діор, Ів Сен-Лоран. Якщо говорити про Жоржа Армані, він теж десь у цьому сузір'ї, але навряд чи можна сказати, що він створив епоху.

Що ж нам цікаво? Цікаво не стільки характеризувати всі ці особистості, тут ми не знайдемо такої особистості, як Габріель Шанель, у якій би концентрувався весь потенціал школи. Шанель ніби передбачала все, породила багато впливів, тим більше прожити таке довге і бурхливе життя, піти на п'ятнадцять років з моди і потім знову повернутися... Це міф. Як же побачити і спробувати охарактеризувати італійську школу? Ми спробуємо її (школу) побачити в креативно-видовищному оточенні, як якесь перманентне свято творчості моди. Д. Версаче, напевно, – одне з великих останніх імен, що було своєрідним епіцентром формотворчих ідей. Він з'єднував у собі дуже багато початків. Архітектор за освітою, майстер мав вправність конструктивного бачення, як і Джон Гальяно, але він втілив у собі дух італійського футуризму, відомий з часів Марінетті.

Італійці інші, не схожі на французів. Туристи, що приїжджають до Італії, ходять в розбитих башмаках, кедах, жують гамбургери і щось кричать. Жодна італійка собі такого хамства дозволити не може. Вони завжди на високих каблуках, завжди з макіяжем, завжди добірно виглядають, сідають на мотоцикли і їздять у коротких спідницях на мотоциклі. Що це за видовище, я не знаю, але можу собі уявити. Є чудовий фільм Федеріко Фелліни «Амаркорд» (слабістно-засмучені враження дитинства). Фільм одержав і «Оскара», і що він тільки не одержав. Фільм автобіографічний. Головний герой – хлопчик, що своїми очима бачить світ. Хлопчик дорослішає, сприймає все інакше. І ось у цьому кам'яному мішку – вічного Риму зі сліпучими фарами ідуть мотоциклісти. Вночі, зі страшним гуркотом. Ця нота-вставка врізається у тканину фільму декілька разів, говорить про те, що цей кам'яний, заспокоєний, вічний Рим бентежить як і раніше, і його вічність теж зрушують молоді люди, що не вміють їздити по вулицях на своїх мотоциклах.

Згадайте 70-і роки. Це був сплеск ревіння мотоциклів без глушників. Навряд чи ви пам’ятаєте. Ви, напевно, ще не народилися в той час. Я пам'ятаю добре всіх цих панків, хіпі. Це був ювенальний протест проти суспільства. Ці солодкі спогади дитинства у фільмі і є ностальгія за тим світом, що пішов. Пішло твоє дитинство, твоя юність, ти пішов. Тло вічного міста, що оточує тебе, кожним каменем говорить, волає про те, що ти теж зникнеш трохи згодом. Цікаво, що Федеріко Фелліні приятелював з Параджановим. На кожну поїздку в Америку, презентацію на «Оскар» Параджанов шив йому новий костюм (піджак). Тканини були незграбні, театральні, але він не міг з жесту увічливості відмовитися від цього своєрідного жесту кутюрьє – Параджанова. Ще більш цікаво, що сам Федеріко Фелліні в молодості теж хотів бути кравцем, але йому не таланило і він став режисером. Не знаю, кому не пощастило. Може моді. Може, він став би режисером нової моди. Може, щось змінилося б. Але, у всякому разі, він став своєрідним режисером.

Життя моди в Італії незвичайне, воно не таке манірне, зашкарубле, як у Парижі. Якщо в Парижі синдикат високої моди – це дуже вибране коло людей, відтіля можуть і звільнити, якщо людина не відповідає його міркам, то в Італії все набагато демократичніше. Тут немає таких фундацій. Тут є Мілан, де збираються прихильники показів. І тут відбуваються ці покази. Які вони? Різні. Стало модним робити покази на якихось покинутих віллах, де двері уже відірвані, де гуляють протяги, де вітер здуває пил із драпірувань, носить листя.

Всякі, поважаючі себе кутюрьє, у тому числі Д. Гальяно починав ось з такого заміського показу, з такої, досить камерної, вистави, що, однак, широко висвітлювалася і виводила моделі відразу на екран усього світу. Така театралізація пов’язана з визначеною ретроспективою, що завжди була характерної для Італії. Париж більше зв'язаний із сучасністю. Італія все-таки тяжіє до традицій. Недарма ж італійці поглинають макарони донині. Їх можна з'їсти дуже багато, вони ситні, але вони вже якісь синтетичні. Недарма ж вони люблять оперу. Адже оперу зараз не любить ніхто. У нас вона існує як жанр, що вмирає, як своєрідний архів або музей. В Італії опера – це, як і раніше, дивовижний синтез мистецтв, тяжіння до унікального світу. Італійська мода існує десь між кіно й оперою. Так, Софі Лорен – головний визначник у світі моди. Ще живий Марчелло Мастрояні. Всі ведучі моделі закохані в Марчелло. Як Софі Лорен облаштовує своє кураторство тим або іншим будинком мод? До неї в аеропорту (акторка живе і знімається у Голівуді) підходять Валентино і Джорджіо Армані, наприклад. Вони ще не знають, кого вона обере. Вона бере під руку одного з них... У щасливчика різко зростають і продаж, і ставки. Софі живе в Голівуді і керує італійською модою.

Мода в Італії – це манія. Це якась параноя. Це світ замріяних людей, що спонукують до перманентного відновлення видовища. Коли проходять сезони моди, у Мілан з'їжджаються, злітаються з усіх кінців світу глядачі, там проходить так називані сфілати. Манекенниці найдорожчі – по 30-40 тисяч доларів за показ колекції. Все саме вигадливе, витончене і, разом з тим, привабливе. Але коли ви запитаєте, які ж тут формотворчі ідеї, на чому тримається величезний будинок моди? Їх не дуже-те і багато. Франція була і є епіцентр формотворчих ідей, в Італії ж усе більше адаптовано. Італія йде за Францією. Що ж складає особливий інтерес італійської моди, італійського дизайну? Ми побачимо дві формотворчі стратегії. Це дуже щільно прилягаючий одяг. Через те, що він щільно прилягає, потрібні якісь модифікатори, щоб тканина не рвалася і не тріскалася на тілі людини. Тому її розрізають, щоб полегшити функціональність рухів людини. Цим страждають усі, і Версаче, і Армані, і багато хто інший. Інший тип, навпаки, – протилежний. Одяг відстає від тіла людини, створюються якісь балахони, якісь накидки, структуру, що носить характер плаща.

Ось ці моменти складають ті протилежні полюси, на яких працює італійська мода. Що краще, що гірше? П’єр Карден працює переважно з полегшуючими моделями. У Москві була його виставка. Я завжди дивувався, наскільки пов’язана Італія з Росією. Він дотримає реалій французької моди. Міра, стриманість переважають. У Версаче більш гострі рішення форм жіночого одягу. Дуже багато вишивки, багато декору, що зовні прикрашає речі. Така надмірність стала традиційною і для французької, і для італійської моди.

У Дольче і Габбана один з улюблених кольорів – чорний, тканини прозорі, більше відкритих місць. Добірності лінії, досконалість сучасного швейного устаткування – ось секрети співмірності виробів Дольче і Габбана. Американська молодь енергійно купує вироби фірми. Бутіки Дольче і Габбана розповсюджені по всьому світу, існує і підробка під них. У тій же Італії, у той саме час можна купити й оригінал, і підробку. На базарах дуже багато підробки, у бутіках же завжди дуже дорогий одяг. Дольче і Габбана близькі до стилю італійського неореалізму, що особливо виявив себе у кіно. Для італійського кіно неореалізм є своєрідним маркером правдивості і простої краси. Італійський неореалізм з'єднує в собі своєрідну брутальність і, разом з тим, перетворює її в ностальгічну ноту. У нас популярним був італійський фільм про трьох солдатів, що, переживши війну, повернулися у світ довоєнних мріянь. Всі мріяли бути журналістами. Один з них одружується на дочці мільйонера, а двоє стають просто невдахами. І ось вони зустрілися, ці невдахи і хочуть побачити друга, але їх не пускають за ворота будинку. Потім вони бачать через загорожу , як він стрибає в басейн з вишки. Звучить фраза: «Ось чого він домігся». А кінець цілком реалістичний: «Ми хотіли змінити світ, а світ змінив нас». Такі ностальгічні напівдитячі ноти близькі усім.

Якщо говорити про те, як будується саме видовище сфілат, тут цікаві такі дріб'язки, про які просто не всі знають. Так, секрет іміджу Джанні Версаче, його брата Санчо і сестри Донателло багато в чому зобов'язаний рекламі «незалежності» молодих людей, здатних у будь-якому суспільстві з'явиться в смокінгу і тапцях.¹

«У своєї Міланської галереї на вулиці Джезоу Джанні Версаче зібрав величезну кількість глядачів – публіку саму різноманітну: від знатних гостей, серед яких дочка султана, до рядових потенційних покупців «з вулиці», від художників і акторів до звичайних міланських «хіппі».

– Мій закон – не сперечатися з вітром, він точно знає, куди дує. Ми ж, кутюрьє, як і наші «прикажчики», – продавці модного одягу, усього лише флюгери, що вказують направлення могутнього вітру. Зі стихією не боріться, а вмійте вгадати її час, – говорить Джанні Версаче.»² Це висловлення в стилі італійської моди. Стихія, захопленість почуттям, прагнення до злету почуттів, екстремальні висоти вдачі і ніякого консервативного шику. «Радикально-