1 Див.: Габричевский а. Г. Одежда и здание // Габричевский а. Г. Морфология искусства. – м., 2002 г. – с. 402-403.

надбанням часу. Мало хто знає, що вона, підтримуючи близькі відносини (творчі) з такими діячами театру, як Дягілєв (Дягілєв – творець російських сезонів у Парижі), як Кокто – це театральний режисер, з такими, як Стравінський – це російський композитор, що жив у Парижі, була ще й меценатом. За величезні гроші купує твори мистецтва, підтримає багатьох художників, у тому числі Стравінського і Дягілєва. Виражаючи себе в багатьох амплуа, у співбуттєвій тканини культури, вона, безумовно, створила свій неповторний стиль.

Якщо ми починаємо себе запитувати, а як же можна описати феномен Шанель, то я дозволю собі, пройтися по головних віхах життя і творчості Майстра й інтерпретувати їх у різних аспектах. Екзістенційний аспект, що цікавить нас у творчості Коко, тут явно виражений. Це існування в собі, існування у своєму внутрішньому світі. Потрібно навчитися цінувати свій внутрішній світ, навчитися цінувати внутрішній світ інших і розуміти, що твій світ тобі ніколи не зрадить, його не варто розмінювати на шум у коридорі чи салону, якого так багато навколо. Як вона почала цінувати цей світ, важко сказати, але її дитинство було пов'язано з тим, що, вростаючи корінням в балаганне життя якогось химерного світу, (напівтеатрального, напівзлиденного, напівекстатичного), вона опинилася у великому світі народної культури. Батько був дрібним продавцем різних товарів. Страшний гуляка, що нажив п'ятеро дітей з однієї з чергових своїх пасій, мало про них піклувався. Мати вмирає в тридцять три роки від астми.

Усі діти розходяться по притулках, у тому числі і Габріель зі своєю молодшою сестричкою. Притулок монастирський, де, пройшовши важку школу монастирського життя, вивчившись бачити контраст чорного і білого не на подіумах, а в монотонному і досить стриманому житті монастиря, вона, звичайно, побачила це чорно-біле зовсім інакше, не так, як його бачили усі. Але мене цікавить те, як одна людина може втілити в собі епоху моди. Якщо говорять, що унісекс створив Ів Сен-Лоран, то помиляються. Унісекс створила Коко Шанель. Вона створила такий одяг, що був і чоловічий і жіночий одночасно. Це була спальна піжама для бомбосховищ у Франції. Дуже незабаром ця спальна піжама стала одіянням для дуже вишуканих дам і панів, що відпочивали на курортах біля Парижу.

Гра на рівні чоловічого і жіночого початку, епатаж маскулінізації, коли війна вже прийшла в двері і фактично жінки зайняли місце чоловіків, посувала до уніфікації одягу. Якщо Р.Захаржевська інтерпретує феномен Шанель як рецидив образу бідності (жінки спершу вдягають светр, а потім вдягають на нього те, що, ми бачимо в сучасному варіанті, як складні інтроверсії простоти і такого собі кубизму в моді, то я схиляюся до екзистенційної версії бідного, чорно-білого дитинства. Бідність! Від цього нікуди не дінешся. Ще до монастирського притулку вона живе у своїх бабусь і дідусів. Єдиним пристановищем, де вона могла себе почувати вільно і радісно, був цвинтар. Вона ховала свої ляльки на цвинтарі у чорну землю, а потім витягала їх. У неї були дві улюблені могили з красивими вінками. Вона туди приносила свої ляльки і здійснювала обряд поховання. Так біле лялькове маленьке тіло вкривалося чорною землею. Ось звідки цей глибинний міфологізм хтонізму, коли земля обіймає, укриває, милує. Хтонізм екзистенційно з'являється в дитячому світі, що поки ніякого відношення не має до світу моделей. Потім, коли вона попадає вже пізніше в притулок, де живе зі своєю сестрою життям послушниці аж до двадцяти років, модель чорного і білого як метаморфоз світу ускладнюється. Це чернече життя, що, зберігало цнотливість, було фундаментом великої людської і художньої волі. В ці роки вона вчиться шиттю, тому що послушниці повинні були якось жити. Шиття це носило суто утилітарний характер, до якого вона не відчувала ніякого покликання. Шанель була самою недбайливою ученицею. Сестра випереджала її. Пізніше вона потрапляє в зовсім інший світ і зі спрагою молодості намагається надолужити все те, чого їй не вистачало у цьому аскетичному світі.

Першої модельною пробою було прагнення створювати головні убори. З цього починали багато хто. Але вона ще не готова до того, щоб створити щось нове. Жіночий капелюшок – це болванка, яку можна трансформувати, приєднуючи до неї декорум. Вона мріяла прославитися на сцені, але не було голосу. Потрапляє в кав’ярню, у якому займає роль статистки. Добре або погано, але навколо неї збирається коло шанувальників із сусіднього військового гарнізону військових. Маскулінна цивілізація з військовою формою, ременями уже входить в її уяву, пуританський етос був їй співприродним з дитинства, не говорячи вже про ту страшну бідність, що виштовхнула в притулок. Якщо ви подивитесь на її фотографію в двадцять шість років, то це чарівна жінка, дуже близька за своєю красою до Асейдори Дункан. Ця проста краса і “споконвіку природна худорба”, підлітковість поступово стають стилем епохи.¹ Хто його створює? Шанель. Це так і не так. Шанель уже вступила на підготовлений ґрунт. У 20-і роки образ жінки був досить типовий: плоскі груди, бюст стилю модерн зникав назавжди, сідниці аж ніяк не розвинені, як у модерні з його культом турнюрів, – усе більше виражена уніфікація жіночого під чоловіче. Волосся коротко обрізане, входить у моду паління. Жінка-підліток стає надсимволом, що проходить по всіх країнах і континентах. Коко Шанель (“Коко” – прізвисько від пісеньці, що вона виконувала) створює свій лейбл. Коко (на французький лад виглядає як СС (читається “ЦЭ-ЦЭ”). Потім цей логотип стає емблемою її будинку. Що ж тут цікавого: невдала співачка, потім – невдала акторка? Намагаючись здобути собі славу акторки, познайомившись з багатьма діячами театру, зрозуміла, що це теж не її світ – вона просто не підходила для всього цього. Вона волею-неволею повинна була чимось зайнятися. Я ловлю себе на тому, що просто переказую біографію. Для чого я це роблю? Аж ніяк не для того, щоб зацікавити біографією і долею, хоча це все дуже цікаво.