26. Дизайн постмодерну

Щоб перейти до конкретики опису дизайну ХХ століття, потрібно підсумувати постмодерні настанови як такі. Постмодерн і в архітектурі, і в живописі, і в дизайні, і в літературі, і у філософії залишається постмодерном – тотальною еклектикою і популістським пафосом формотворення. Майже без змін філософські концепти постмодерну переходять в архітектурні, дизайнерські, літературні та ін.

Так чи інакше, відлуння постмодерну існує, проекти сьогодення оцінюють під кутом зору постмодерної орієнтації. Розуміння модерну як класичної доби взагалі, за Ю. Габермасом, створило ілюзію постінтелектуалізму. Цей німецький філософ, пише, що модерн – це доба розуму, вона завершується десь з падінням авангарду, десь у двадцяті роки і після цього починається постмодерн. Постмодерн “раціо” як домінанта розуму не цікавить. Але й почуття в повноцінному розумінні його теж не цікавить. Що ж його цікавить? Він взагалі не зорієнтований ні на яку фундаментальну цінність, він іронічний, він саморефлективний, він орієнтований на те, що людина живе у контексті всіх можливих світів. Так, виникає ситуація культури, яку можна розглядати у дуже різних вимірах. Наприклад, Милорад Павич у „Хозарському словнику” створює світ вірогідного. Тут одна і та ж подія написана трьома особистостями. Пишеться про певні племена – хозарів, які колись існували. Пишуть християнській, мусульманський і єврейський автори. Перший пише червону книгу, другий зелену, а третій – жовту книгу. За всіма даними християнського автора хозари були християнами. Вони прийняли християнську релігію, він приводить цілу купу даних у підтвердження своєї тези. За даними мусульманського проповідника хазари були мусульманами. І він теж наводить купу даних. За даними єврейського дослідника вони мали єврейське сповідання. Перед нами та дійсність, яка розгортається у трьох вимірах вірогідного минулого. Тут закладена досить філософська проблема. Якщо є три світові релігії, якщо було якесь плем`я, котре могло бути і тим, і першим і третім, якщо є якісь цінності, які вимірюються цими релігіями, то сатана, шайтан і якійсь єврейський шайтан – одна і та ж постать, чи ні? Ні, не одна. Христос, Мухамад і єврейський бог теж зовсім різні... Пекло одне? Ні, є три різних пекла, топонімія їх простору теж різна.

Тобто ми бачимо перед собою семантику можливих світів. Якщо ви вірите у Христа, то є християнське пекло, християнський сатана, християнський абсолют, і так далі і тому подібне. Від чого це залежить? Від віри. Ми маємо цілий набір можливостей, ви можете бути всім, але для цього потрібно досить мало, просто потрібно вірити у щось.

Як починається ця книжка? Вона починається, як усі постмодерні тексти, як алюзія. Тобто колись ця книга була написана, тут є обкладинка манускрипту тих часів, графіка начебто цілком автентична. Залишилося тільки два примірники автентичного тексту, які були отруєні, і ті люди, що читали текст, дочитували лише десь до десятої, п`ятнадцятої сторінки і вмирали... Як бачите, реальність у постмодерні існує тільки тоді, коли вона артикульована, тільки тоді, коли вона є текстом, тільки тоді, коли текст створений своєрідним засобом, коли цей текст перетворюється в гіпертекст, і коли цей гіпертекст має ключ для того, щоб ми могли його прочитати. Якщо цих всіх умов немає – постмодерну теж немає, немає реальності гри.

Тому, якщо ви робите колекцію і ви вважаєте себе постмодерністами, вам потрібно зробити такий модельний ряд, в якому були б відсилки до якихось зрозумілих джерел, які є однозначними константами: це, наприклад, українське бароко, а це російське ХVІІІ століття, а це щось інше. Потім потрібно скласти їх в таку конфігурацію, щоб між ними виникли якісь взаємозв’язки. Проте ці зв’язки відшукуються не взагалі в культурному контексті, а вони утворені вже вами, у вашій колекції, як у містифікаціях М. Павича, наприклад.

Так, формотворчим елементом вашої колекції є зелена або синя смуга. Ви знаєте, що синя смуга – це, наприклад, орден, який у XVIII столітті давався за певні події. Це Російська імперія, цей код існував в Росії, Україні. Тобто повинно використати елемент культури, який би сприймався однозначно, його всі знали в ті часи, як Анна на шиї, наприклад. Після цього вам потрібно дати відсилку, що був такий орден, тобто намалювати його, повісити вже в різних частинах тіла, зробити етикетки, наклейки, зробити їх вже у різних вимірах – українському, білоруському і ще у якомусь варіанті-містифікації. А вже потім потрібно експлікувати семантичний світ колекції як певний гіпертекст, щоб ваша колекція була репрезентацією ідеї, особистості, оцього ордену, кольору, того, що виникло у той час. Але – це ваша версія-містифікація, яка стала вже формотворчим принципом, дизайном.

Бачите, як складно потрібно мислити, якщо ви працюєте у постмодерній орієнтації. Для цього потрібно бути не просто освіченим, а ще і винахідливим містифікатором дійсності. Тобто ви повинні розхитати уяву, мати в собі два, три, чотири, п`ять вимірів дійсності. Ці виміри потрібно розкинути як сіть на воді і потім ловити цю рибку образних алюзій, постадеквацій, яка ловиться як гра, як іронія. А що таке іронія? Коли красива дівчина каже “так”, а справді говорить “ні”. Або – “ні”, а всі знають, що вона говорить – “так”. Іронія – це є інверсія, іронія – це обернення протиріч. Інвертування, обертання – все це є тим висхідним принципом, який у постмодерні стає конструктивним елементом.

Які ж тут є термінологічні ознаки, що фіксують цю операцію перевернення? Деконструкція. Деконструкція – це термін, який прийшов з французького постструктуралізму. Деконструкція стає зараз фактично найпоширенішим терміном, з яким працює ціла група філософів, культурологів Франції, Америки. Німці цей термін сприймають не так заохотливо, бо німецька школа і французька зараз сперечаються. Але, вперше поняття “деконструкція” вживає М. Гайдеггер. Ж. Дерріда лише переставляє акценти. Деконструкція – це така операція, коли ціле розбивається на частини, але той час і синтезується у нову цілісність. Тобто це композиція з тих частин, які ви самі створюєте на основі якогось цілого Ця композиція є ваша власна особиста гра.

Альфою і омегою постмодернізму є те, що монтують на основі готових цілосностей. Це не метафізика, коли ви знаходите витоки. Ще нема нічого цілого, є тільки мул, є тільки синє, чорне, є тільки полотно, є тільки лінія, за В. Кандинським, є тільки звук чи щось інше, і на основі цих першозасад художник створюєте свою музику, свій дім, свій універсум. Тут все готове, вам треба лише створити членування, свій особистий демонтаж цілого, а потім перегрупувати ці елементи і витворити вже свою композицію. Виникає феномен, який зветься алюзіонізм. Що таке алюзія? Алюзія – це не ілюзія, коли ми плутаємо щось з чимось. Алюзія – це семантика можливих світів. Все можливо тоді, коли є вже щось готове і є людина, яка може з цим готовим впоратися. Ця людина настільки освічена, настільки розумна, що читала “Трьох мушкетерів”, що знає як, в цій книзі говорять про любов, і тому вона може сконструювати свою фразу – звернення до коханої чи коханого. Але звернення-висловлення своєї закоханості відбувається чужою мовою.

Тут виникає ще одна проблема, проблема горизонту. Що ж є горизонтом для деконструкції? Нема якоїсь нарації, тобто немає якихось загальних розмов, загальних рецептів, які б пояснювали, як робити текст – роман, річ, середовище. Немає постмодерної “Книги о вкусной и здоровой пище”, де написана рецептура, як зробити щось, як зробити борщ, – ні. Перед нами є просто стратегія, яка говорить про те, що можна так робити, а що з цього вийде, ніхто не знає. Тобто художник-постмодерніст у якійсь мірі є авантюрист, він розсікає обличчя світу, розсікає його своїм власним засобом, і зліплює його у загальній стратегії, яка визначена як напрямок, а цей напрямок нікуди не веде... Виникає досить багато різних категорій, які ми певною мірою будемо розглядати в різних контекстах, в архітектурі і в дизайні. Але принцип один і той же.

Наприклад, що таке нелінійний текст? Це говорить про те, що ніби порушується висхідна заповідь культурного артикулювання. Всім відомо, що текст – це лінійне зчитування інформації, де рядки розташовані один за іншим, зверху вниз, справа наліво. Всім відомо, що книжка – це є зчитування інформації рядками. Нелінійний текст – це неначе діагональ, це робиться так: з цієї книжки робиться якийсь куб у комп`ютері і потім стріла “нелінійності” проходить по діагоналі, ми дивимося, що на цій сторінці вихоплюється, на тій, на іншій... На цю лінію-точку нанизуються смислові структури, виникає якась інша структура, може виникнути абракадабра, а може виникнути і не абракадабра... Споживач текстів створює їх для себе сам. Якщо б чоловіки і жінки самі могли народжувати дітей, постмодерн вже був би не потрібним, бо він є паліативом саме такого “самотнього” універсалізму.

Давайте тепер спробуємо подивитися, що ж утворюється в архітектурі. Якщо ми візьмемо достатньо стару книгу – „Сучасну архітектуру” К. Фремптона, до якої ми вже не раз зверталися, то побачимо декілька назв, якими він описує постмодерну архітектуру: популізм, еклектика, раціоналізм, продуктивізм, поставангардізм. Тобто ви бачите, наскільки довільно можна розчленувати ту ж саму постмодерну реальність і побачити там виміри феномена її постадеквації. Роберто Вентурі, автор книги „Складність і протиріччя в архітектурі” – 1966 рік, висуває суто проектну парадигму постмодерну – це “гарно декорований сарай”. Тобто ми маємо стратегію архітектурного постмодерну, маємо два виміри: один вимір низький, комунікативний, а інший – гра над цим виміром, у якій виникає гіпертекст. Потрібне банальне відсилання до всім зрозумілих речей, а також потрібно піднятися і зробити свій гіпертекст. Вся архітектура, весь постмодерністський дискурс працює саме так, іншого шляху немає. Це відсилання до першоджерел і робота на рівні своєї власної декомпозиції, яку ви створюєте тут і тепер, яка допомагає вам утворити нову цілісність.

Поставангард або трансавангард, у художньому варіанті, що це таке? Це дивна річ, коли береться мова авангарду, але вона так перевертається, перефразовується, обертається, що виникає зовсім інший ефект. Тобто, якщо подивитися, наприклад, на архітектуру деконструктивізму, то вона явно несе у собі авангардні прості геометричні форми. Це той лапідарний стиль, який ми бачили у пуризмі Лооса, бачили у Баухаузі, але він настільки затюканий, розбитий оцими клітинками і настільки вже трансформований іншими мотивами, що ми бачимо протиріччя між простотою висхідних форм і варіюванням. Виникає ефект постмодерну. Ми знов бачимо дві практики, одна лінія простої і ясної лапідарної форми, яка чітко всім зрозуміла, а друга – це та, що створює гіпертекст, яка потребує коду, яка потребує ключа, яка потребує розшифрування.

Найбільш розвинутою сферою дизайну постмодерну є дизайн середовища. В постмодерні немає об’єктів як таких, є лише текст, текст-відсилка, позначення, є гіпертекст. Якщо все є рефлективна даність, то зрозуміло, чому об’єктом проектування у постмодерні не можуть стати окремі речі. Об’єктом проектування стає предметна цілісність, ця предметна цілісність може бути містифікацією, може бути грою, може бути побудована на основі алюзіонізму, на основі освітлення, комбінаторики, але в основі лежить можливість переструктурування. Якщо композиція досягає межі репрезентативності предметності у вигляді знакових форм, то її звуть інсталяцією. Інсталяція – це композиція, яка має свій сюжетний смисл, організацію. Тобто ми маємо знову власний хід, власний гіпертекст, який будується як система відсилань, як система реконструкції смислу. Смисл виникає вже в контексті як алюзія, а ця алюзія є предметною мізансценою, це і є інсталяція. Якщо це не предметна мізансцена, а ряд подій, то це перфоманс. Перед нами така дійсність, яка утворюється як певний шок, як хеппінг, як шоу. Часто, щоб зафіксувати події, використовують найбільш зручніший елемент – фото. Коли виникає відео, з’являється ще більше можливостей трансформації гіперреальності, суперреальності, гіпертексту і віртуальної реальності.

Річ у тім, що відео – це стратегія натуралізму, і взагалі, як ми бачимо, весь постмодерн тяжіє до натуралізму як знаковому коду, це натурпродукт, або натуральна культура, відсилання до реального, до того, що є, або відсилання до натурального продукту. Якщо позбавитися цього натуралізму, тоді це просто гра, а постмодерн – це не просто гра, це інтелектуальна вишукана гра, коли людина хоче відчувати себе причетною до божества, до абсолюту, до універсуму. Вона хоче сказати, що я живу не дарма, що я витрачаю гроші не дарма.

Тобто ми можемо сказати, що постмодерн є така настанова, яка виникає як втеча від реальності, втеча досить освічених людей, людей, які мають змогу грати, інколи, незважаючи на свій похилий вік. Інколи ця гра робить їх молодими, бо омолодження, ювенілізація завжди відбувається у грі. Це і є вічна молодість, яка дається тут і зараз. Це не просто ілюзія, це культурна гра як певна ювенілізація. Це є звернення до пракоренів, але звернення досить своєрідне, плюралістичне, навіть суб`єктивне і іронічне.

Архітектура постмодерну все більш стає шоу, стає розвагою, вона втрачає святість землі як висхідного витоку творіння¹. Ця архітектура ніби намальована, вона не несе у собі вагу, тут нема тектоніки, вона вся ніби створена з паперу або картону. Популярними є проекти музейно-антикварного постмодерну, коли на шалені гроші купляються стільці „Макінтош” з високою довгою спинкою, стілець-ліжко Ле Корбюзьє, а потім з них створюється колекція, в яку вмонтовується із зовсім іншого стилю річ. Такий колаж в інтер’єрі створює отакий постмодерний, напівантикварний, напівскладений ансамбль. З’єднавши два протилежні витоки – модерн на основі давнього Єгипту (стілець з високою спинкою) і авангардний витвір Ле Корбюзьє, дизайнер утворює постмодерний інтер’єр.

Це еклектика, де все можливо, це панструктура, перенасичена культурними вібраціями, але саме це і є ознаки постмодерну. Художник постмодерну – подвійний агент, який однаково комфортно відчуває себе у реальності технологізованого світу і в сфері чуда. Без дива, чуда, феномена одивнення, за Віктором Шкловським, епоха не утворюється і не живе. Людина хоче бути щасливою, хоче бути радісною, хоче бути молодою, тому вона звертається до дива, намагається знайти його скрізь і одивнює свій світ з допомогою постмодерних засобів постадеквації реальності. Для нас головне побачити стратегію формотворень постмодерну, це цікава орієнтація, і вона ще довго буде у світі панівною, бо вона націлена на плюральність, на особистість самостояння у світі кожного суб’єкта. Це я тут стою, у мене такі почуття, це я такий, і це прекрасно, бо я найголовніший в світі. І кожен із нас поводить себе так само, є цілісність, спільність плюрального світу тільки потрібно підключитись до Інтернету або до якоїсь іншої загальної цілісності. Як підключитися?

Для цього треба створити свій власний гіпертекст на основі гри з шедеврами, на основі гри з культурою, на основі іронії, яка вимагає не просто нового, а культурного, освіченого, цікавого світу. Світ цілого виникає на основі моєї власної здатності бути іроніком, бути художником, бути філософом, твариною, деревом, чим хочете. Але все це дається з допомогою освіти, з допомогою культурного визначення, вміння і чутливості. Якщо хоч одного компоненту немає – ви не постмодерніст, ви або класик, або авангардист, або просто нахабний трансавангардіст, яких у нас зараз достатньо, або просто хворий суб’єкт і ще щось таке інше. Ні, ви не постмодерніст, ви постмодерністом стаєте тоді, коли ваші емоції згашені, коли вони існують в системі ігрової ситуації, коли ця ігрова ситуація охоплює всесвіт, а ви медитуєте, ви утворюєте якісь конструкції, які породжують інші конструкції. Вас як такого немає, а є текст, є гіпертекст, власний привид, є позатекстова реальність, є всесвіт, який існує як гра, як ілюзія, як алюзія, як іронія...

Важливо також відмітити, що філософія постмодерну актуалізує поняття “дискурс”. Саме дискурс як реальність мови, мовлена реальність, та реальність, що породжує мову спілкування стає тим епіцентром, з якого починається будь-яке філософствування архітектора чи дизайнера (порівняйте тексти П. Ейзенмана та А. Путман). Постструктуралізм – це і є постмодерна філософія. Це не структуралізм, який шукає протоструктури, з яких будується світ, а постструктуралізм, де таких структур вже не знаходиться, але всі звертаються до мовної реальності, яка і допомагає визначити висхідну реальність. Ця реальність артикульована, це реальність, яка живе тут, живе зараз, живе як висловлювання, як текст, як те, що можна побачити в межах мовної інтерпретації світу. Звідки така прискіплива зацікавленість до мови? Це іде не від того, що тут присутні суто філологічні інтереси. Мовна інтерпретація стає актуальною тому, що замість онтології, замість предметності, замість мови речей і метафізіки повинно прийти щось інше. Шукається та реальність, яку можна виміряти, яка здатна бути реальністю. Звичайно, мова схожа на таку реальність. Мова дає можливість для структурування, членування, рефлексій, риторики, і ми бачимо, що саме тут утворюються всі інновації. Так, у Мішеля Фуко майже у всіх його книжках іде мова не про предметні реалії, а про дискурс мови. Тобто відбувається підміна реальності мовною практикою. Ця мовна практика стає субститутом справжньої реальності. Так створюється революція підміни реальностей, але ця революція відбувається тихо, за кадром всіх тих новацій, які прийшли у культуру.

Жан Бодрійяр прямо говорить про дискурс речі, про ті мовні угруповування, які виникли вже у світі речей, які вже породжують світ речей. Річ стає вольовим активним механізмом, вона створює певні жестуальні конструкції, ці конструкції пов`язані з тихим, німотним, але артикульованим простором, за яким існує людина. Але в просторі культури начебто немає самої людини, а є дискурс, дискурс речі. Гаджети, тобто композиції з речей, гарнітури – це сучасні практики речового світу, які оточують людину. Якщо раніше ці практики були репрезентативними, сам простір був фасадно-репрезентативним, він ніс у собі обличчя, образ життя, то зараз ці практики зовсім інші. Вони є комунікативними, маніпулятивними, зорієнтовані на швидку зміну. Це світ без імені, ім’я стало анонімним рекламним агентом, це світ, який заповнюється сурогатами речовинності. Заповнюється жестами, дискурсами, тим поверховим мовним простором, який живе над глибинним світом речей¹.

Ці метаморфози просліджують не тільки М. Фуко, Ж. Бодрійяр, а й інші майстри шизоаналізу, які бачать, що символічна реальність, утворена людиною не для життя, а для фіксування життя, для його симуляції, для того, щоб це життя означити і працювати з ним як з симулятивним об`єктом – симулякром. Проекти модерну зникають, замість них з’являються проекти постмодерну, ці проекти вже зорієнтовані не в майбутнє, а на „тут і тепер”, зорієнтовані у просторі, який розгортається як virtus, як істина почуттів, як істина стану, як істина суб`єктності як такої. Мовлений світ стає квазисвітом, який є світом більшим, ніж світ реальності. Цей світ утворює людину, що швидко засвоює мову інтерпретації як простір існування. Ця людина в цьому світі грає, відтворює і віддзеркалює інші мови і інші світи, інші обрії будь-якого іншого світу. Це світ інтелектуальний, високий, піднесений, світ для обраних, але світ штучний. Його штучність, його зорієнтованість на техно, його європейська парадигма настільки визначена, що в цьому немає ніякого сумніву. Це не світ Дао, це не світ східних містиків, це не світ абсолюту, який існує поза людиною, це світ людини, це антропоцентризм. Цей антропоцентризм хоче на щось спертися, спертися на реалії культури, на те, що можна поміряти, те, що артикулює, те, що ці реалії культури визначає, на мову.

І ще раз підкреслимо, що постмодерн – це досить своєрідна, досить оригінальна культура, яка є проміжною, яка фіксує мовність, мовленість і артикульованість реальності в світі можливих інтерпретацій та можливих семантичних світів, яка фіксує сталість і не фіксує творчості, не фіксує уявлення, не фіксує того світу, який існує в уяві, який існує як потенція. Ентелехія речей є міць, яка перенесена у віртуальну реальність, яка працює як автоматизм, як воля до життя, як те, що спрацьовує поза потенціями творчості людини.

Дизайн дискурсу є дизайн інтерпретації простору, переведення просторових структур на мовний простір. Ця вимовленність, мовність є конституативною ознакою творчості, філософствування, мистецтва і дизайну. Це регіональна онтологія, онтологія окремого суб’єкта. Це поліонтичний світ, а не онтичний, яким він був у екзистенціалізмі, у класиці, і не онтологічний, яким він був раніше у топосі натурфілософії і філософії в цілому. Поліонтичне, постмодерне, постструктуралістське – от це, що характеризує цю добу. Доба, епоха постмодерну. Де вона існує, у якому просторі, у якій культурі? Вона, передусім, існує як суб’єктивний вимір, як намір, як мода, як поштовх, як інсталяція, яка утворена культурою, її не можна і не потрібно абсолютизувати.