20. Баухауз і вхутемас

Функціоналізм як вимір культури вже стає реальністю дизайну. Перед нами дійсність, яка охоплюється двома прекрасними школами, – це Баухауз і ВХУТЕМАС, які мають велике історичне значення.

“Давайте створимо нову релігію ремісників без класових відмінностей, які ставлять бар'єр зарозумілості між ремісниками і художниками, давайте разом збудуємо нову будівлю майбутнього, в якому архітектура, культура і живопис зіллються в єдине ціле, і якому одного разу руки мільйонів робітників піднімуть до небес, як кришталевий символ нової віри”.¹ Ми процитували частину програми веймарського Баухаузу, 1919 року. Це неоромантизм, це новий світ, який поєднаний з культом німецького художника Деміурга-ремісника, який є романтичним середньовічним генієм. Цей геній піднімає руку вгору, але вже в новітньому будинку, який зветься Баухауз. Тобто перед нами дім синтетичний, у якому виникає та генерація, про яку йдеться. Вальтер Гропіус – це той лідер, який фактично ніс у собі імідж Баухаузу. Гропіус вважав, що він як дизайнер і як архітектор повинен створити нову школу дизайну. Гропіус стає директором комплексного інституту, який об'єднує Академію мистецтв та школу мистецтв і ремесел. Таким чином, перед нами – синтез. Цей синтез не є штучним, він є культурно-історичним, де поруч стоять ремесло й мистецтво, але тут вони намагаються бути разом. В принципі, у програмі Баухаузу 1919 року були передбачені архітектурні програми Веркбунду, тобто ті, що створив Бруно Таут.. Він вважав, що те нове, яке створене в культурі, виникає лише тоді, коли виникає саме розуміння будівного мистецтва, коли виникає сам оцей момент розуміння: „З цього моменту не буде меж між ремеслом, скульптурою і живописом, все буде одним – Архітектура”.² Отже, ця Архітектура, цей архітектуроцентрізм поки що не

1 Програма Веймарского Баухауза // Фремптон к. Современная архитектура, 1990. – с. 187.

2 Там само. – с. 182.

висловлюється однозначно, хоча у Гропіуса архітектуроцентрізм потім формулюється як синтез ремесел і мистецтв під дахом Архітектури. Проте Архітектура сама по собі розуміється як панбудівне мистецтво.

Перед нами Баухауз і те, що несе в собі гідність членів гільдії „ремісників без класових бар'єрів”, які створюють бар'єри гордовитість і непорозуміння. Навіть саме слово “Баухауз”, несе в собі інтенції певного масонського середньовічного групування. Тобто тут є певний парафраз, певне відсилання до попередніх часів. У листі Оскара Шлеммера (1922) можна було прочитати: „Баухауз був заснований, як певний собор соціалізму. Його майстерні, буквально, копіювали ложі будівників соборів. З часом ідея собору відійшла на задній план, а замість неї виникли певні художні ідеї. Зараз, сьогодні, ми повинні в кращому випадку думати про будівництво житла, можна думати тільки про це. Перед обличчям економічних труднощів, наша мета – стати піонерами простоти, тобто знайти просту форму, що задовольняла б усі наші життєві потреби, яка б одночасно, була репрезентативною та мистецькою”.¹

Перші роки існування Баухаузу пройшли під впливом такої широкої програми. Треба сказати, що вона несла в собі великий культурологічний образ того часу, що був, як не дивно, шляхом пошуків Божества, тобто Богобудівництвом. Іоганн Іттен, який приїжджає у Баухауз у 1919 році, теж створює свій своєрідний образ мистецтва й ремесла, який нагадує прозріння в людині Деміурга. Цей курс був пропедевтичний, курсом для першокурсників, які входили у світ мистецтва й ремесел. Але саме в цей час, коли людина ще нічого не вміє, коли вона ще тільки на порозі відкриття себе як іншої людини, відкриття в собі художника, ремісника, тут якраз ця людина на певний час стає Богом.