5. Дизайн Месопотамії, Ірану і мусульманського світу

Ми з'єднуємо дуже далекі, досить непорівнянні світи. Якщо культура Месопотамії й Ірану близькі генетично (це той світ, що існував біля Єгипту), то чому – мусульмани? Чому ми, раптом, торкаємося мусульманського світу? Логіка цього з'єднання тримається на адаптації культур і адаптивного мислення, яке можна знайти в співвідношенні культур. Так, Японія адаптує усі впливи китайської цивілізації і створює свою унікальну, нову культуру, свій новий дизайн. Зараз японський дизайн лідирує і, дай боже, щоб ми хоч якось наблизилися до сили тих образів, що створює Іссей Міяке або Кензо.

Ці дизайнери – філософи у своєму мисленні, вони не зраджують батьківщині, хоча й мешкають у Парижі. Образна реальність моди перетворюється, трансформується, відбиває якісь своєрідні впливи інших культур, але щось глибинне, національне залишається. Я довго думав, чи «не перескочити» через Месопотамію, Іран, мусульманську культуру і відразу ж почати з Греції, тому що в нас не так вже і багато лекцій, багато часу, але потім вирішив, що все-таки треба зупинитися, побути у цих світах. Чому?

Якщо Єгипет жив вічністю, вічність була запрограмована, кам'яні руки рельєфних зображень ніби тягнуться до нас, тягнуться у світ божественний, то в Месопотамії, на відміну від Єгипту, не вірили у вічність. Будівельним матеріалом служила цегла-сирець. Цегла-сирець або необпалена цегла живе недовго. Тут немає вічності, немає життя після життя. Це зовсім інша цивілізація, зовсім інший світ. Ні ойкумени, ні замкнутого простору немає, немає й тиші. Є вічний потік, є вічний неспокій. Поруч існують древні євреї, ті, котрі напишуть Біблію. Вони теж живуть у цьому світі, у вічній, драматичній, неспокійній стихії. А Єгипет поруч, де завжди тихо. У радості і доброті, у своєму вічному бажанні перебувати вічно.

І ось ця цивілізація, безумовно, народжує зовсім інші образи, інший дизайн. Дивіться, наскільки мужні ці статуї – воїни-чоловіки, що поставлені з крилами або без крил. Вони настільки колосальні, настільки могутні в порівнянні з єгипетськими зображеннями, що ми просто дивуємось. Єгипетський фараон настільки жіночний, майже як жінка. Він якийсь рахітичний, якийсь зніжений. Тут же домінує вольовий чоловічий початок, могутні біцепси, могутні ноги, наче сильні машиноподібні організми, що ходять у цьому світі, але живуть зовсім в іншому. Краса тут теж інша.

Якщо в Єгипті була краса – Нефер, що входила в титул фараонів, то тут краса визначалася екстатичною блискавкою. Ворота усіх світів не суть цю екстатичність, на них зображувався орел, що і емблематично зображував блискавку. За блискавку відповідає Енліль – бог неспокою, син Ану, головного бога. Енліль відповідає за війни, блискавку, всі катаклізми, що відбуваються на землі. Це символ того чоловічого, невтримного початку, що виявляється в цій цивілізації відверто і безпосередньо.

Цікаві самі міфи, я без кінця розповідаю їх, але не гріх згадати ще раз. Одного дня красива дівчина купалася оголена в річці, а мата їй говорить: «Не купайся, прийде Енліль і щось з тобою зробить». Вона не вірила, купалася і купалася. Він прийшов, і щось з нею зробив... Він їй нічого поганого по тим часам не зробив. Він зробив їй благо, зі стану жінки, що не народжувала, він переводить її в стан, коли в неї з'являється можливість народити. Це більше коштовний стан жінки. Але тут є єдине -але, якби вона була незаміжня, то він повинний був поговорити і домовитися з її батьками, але він цього не зробив. Якби вона була заміжня, він повинний був би поговорити з її чоловіком. Він теж цього не зробив. І що ж їй залишається робити? Іти за чоловіком. Боги прогнівалися на Енліля, як же так син бога Ану так низько упав! І вони його прокляли, опустили в підземелля. Вона ж йде за ним, їй зовсім нікуди подітися. Далі наш герой думає, що вона настільки красива, що по дорозі з нею будуть робити те ж саме, що зробив він. Тому, він п'ять разів ще перетворюється те в стражника, те ще в когось, і робить з нею те ж саме. І вона за якихось півроку встигає родити: місяць, сонце і п'ять зірок... Це звичайний космологічний міф. Міф про породження.

Ми бачимо, що перед нами естетична, буйна, неприборкана сила – чоловічий початок і страждальний жіночий початок, що поєднуються і породжують світ. Цей міф говорить про те, як з'являється світ. Світ цей тлінний, тіло є теж тлінним, але що ж є цінністю? Цінність, виявляється, задана богами, а боги знаходяться на небі. Вони там перебувають вічно. Так, припустимо, росте на болоті очерет, за це відповідає богиня Нідабу. З цього очерету можна зробити кошик – і це богиня Нідабу. Зробили, наприклад, сопілочку і граємо – це теж богиня Нідабу. Хлопчик сів на очерет і стрибає, зображуючи конячку – це теж богиня Нідабу.

Перед нами тотальна єдність божественного першопринципу, що спускається зверху вниз в реальності світу. Кожна людина була підлеглою іншій людині. Цей світ був страшно бюрократичним. У кордонах держави, була своя бюрократія, у кордонах родини – своя. Найголовнішим є батько, за його відсутністю головнішою стає мати. Немає матері – старший брат. Немає старшого брата – старша сестра. Кожний знаходиться на своїй світовій сходинці життя. На жаль, перескочити з однієї сходинки драбинки на іншу, як це було в Єгипті, було майже неможливо.

Так, у Єгипті біблійний Йосиф приходить і стає другою особою після фараона. У Месопотамії це було б неможливим. Боги були людьми, але зображувалися у виді тварин. Це називається інкарнацією, перевтіленням. Це цікавий світ, що охоплює ще теріоморфний код, код тварини, а з іншого боку, це вже люди. Так виник цей колосальний, могутній, нерухомий світ культури. Він просто незрівнянний ні з якими реаліями єгипетського світу. Якщо ми дивимося на зображення полювання, наприклад, у Єгипті, де убивали радісно і спокійно, то тут убивають левицю так, що вона знівечена, кричить. Змучена пластика рельєфу буквально оживає. Є рельєф левиці, яка так умирає, що аж моторошно дивитися на неї всі ці тисячоріччя, що залишилися. Дивіться, як вона протягає ноги, і який з неї виходить стогін, вона ричить у цьому своєму рельєфі, вмирає у цьому виліпленому тисячоріччя назад жаху.

Ми бачимо підвищену екстатичність, інший тип краси – схвильований, драматичний, що ламає всі підвалини прекрасного. Здавалося б – так, природа інша. Приходить вода, і все змиває, а блискавка, грім осяюють розбрат світів. І люди кинуті на вітрі... А ці бики Шеду – такі цікаві статуї. Голови людини, а тулуб бика. Вони колосальні у своїх розмірах. Мене скоряє, наприклад, той факт, що найбідніші люди найдорожчим у своєму будинку вважали двері. І, коли їхали на польові роботи, то забирали двері із собою... Вам смішно, ви зараз робите залізні двері, щоб туди ніхто не зайшов. Кладете за цими дверима якісь речі, а, якщо хтось украде, то вам шкода цих речей. Це ж зовсім інший світ. Вічності вже немає. Як же жити? Ідеалом було благочинне життя. Треба жити правильно, щоб не прогнівити богів, тоді все буде добре. Але чомусь все в цьому світі є неправильним.

Є ще цікавий міф про виникнення ремесел. Нінхурсаг – це земля – одружилася з Енлілем. Знову той же, нам відомий персонаж, – пан блискавки вчинює неспокій. Цей божественний шлюб породив трави, води – усі навколо. Енліль «відповідає» за воду. Ось він прийшов, побув якийсь час зі своєю дружиною і пішов. На наступний рік він знову прийшов, але «переплутав» її зі своїми дочками, що народилися, знову побув з ними і знову пішов. І так робив багато разів. Потім вже народилася така красива дочка, що вже прапрабабуся Нінхурсаг вирішила оженити його хоч на правнучці. Чоловік же, якщо він вирішив женитися в Месопотамії, повинний був принести пляшку вина й огірки. Якщо вони випивають пляшку вина і з'їдають огірки, то вважається, що вже і одружилися.

Але Енліль не такий простій, як нам здається, він приніс пляшку вина й огірки, напоїв її, а огірки їсти не став і утік. А останній раз він був настільки голодний, що поїв своїх дітей. І тоді вже Нінхурсаг. Ця прапрапрапрабабуся, настільки образилася, що прокляла воду. Вода пішла з землі. Усе стало сохнути. Нінхурсаг все ж-таки упросили повернути воду. А дітей, яких він поїв, стали витягати з членів Енліль: з рук, з ніг. Богиня, що відповідає за ткацтво, Азимуа, – це буквально означає: зростаюча з рук.

Можете собі уявити, який цікавий міф. Тут змішалося дуже багато інтуїцій. Дика екстатичність канібалізму, кровозмішення. Все те, що можна знайти у фрейдистському комплексі, все тут є. Але ніякого Фрейда не згадується. Це звичайний міф про породження, про красу, про божеств, що відповідають за ремесла.

Ми бачимо дуже мужню і насичену культуру. Вавилон один чого коштує. Якщо ви знаєте, Вавилон Біблії – Вавилон місто, у якому було сорок храмів, але потім все було зруйновано. Реконструкції фасадів храмів говорять про дуже простий, дуже ясну, лапідарну структуру. На чому тримається це композиція? Все на тих же підставах, що ми колись бачили в Єгипті. Знову ті ж нашарування горизонталей, знову якась єгипетська реальність, але обладнана, зроблено по-іншому. Що мене дивує кожний раз, коли дивлюся на ці руїни, що залишилися від Месопотамії, так це хиткість межі. Від Єгипту залишилося багато, від Месопотамія – значно менше. Зіккурати давно перетворилися в руїни. Збереглися елементи склепень, але найбільш вражають сходи, що висічені в скелі, які ведуть до Зіккурату. Ми бачимо, що сам шлях до Зіккурату дуже канонічний, обладнаний таким чином, що сходинки вирубані навічно.

З однієї сторони сходів лише порожнеча (це ж вічна статика і вічна стихія хаосу), і з іншої сторони теж порожнеча, тому що храм вже зруйнований. Що ж залишається? Залишаються сходи. На кожній сходинці по людині, тому що людині космічно було передзадано її місце, космічне місце розташування обладнане в сходинках. Якщо ми подивимося на уцілілий храм у Вавилоні з якимись дивними тваринами, то він є страшенно безлюдним. Як і в Єгипті тут домінує колосальний орнамент. Все страшно монументально, могутньо облаштовує світ міфа. Але найцікавіше для нас – одяг. Яким ж він був? Чим він відрізняється, припустимо, від одягу Єгипту? Якщо в Єгипті ми бачили досить ясний принцип формоутворення (це підв'язка навколо стегон, фартух, що був обладнаний у фараона дуже складно, а в раба просто), то в Месопотамії виникає вже інша партитура формоутворень.

Цікаво, що в Пергамському вівтарі жінки одягнені в архаїчний пеплос. Це унікально. Пеплос – це тканина, що ткалася ще з вовни, але в Греції було ж не холодно, була поширена тканина із льону, з невеликою добавкою вовни. Архаїчний пеплос – це тканина дуже важка, яка утворювала могутні складки. Пергамський вівтар саме і демонструє колосальну міць цих складок. Чому? Тому, що ще дуже близько первісна цивілізація. Весь одяг північного басейну від Єгипту демонструє північний код теріоморфізму. Тут люди буквально ще звірі, навіть плащі, що вдягаються на чоловіків, обшиваються бахромою зі шкіри тварини. Звіриний початок усіляко підтверджується і репрезентується.

Плащ-накидка, тобто шматок тканини, є висхідним елементом драпірувального комплексу. Одяг, узагалі, дуже простий. Силуети воїнів, наприклад, уражають своєю лапідарністю і статурністю. Образ спонукальний і нерухомий. Так, перед нами дійсно дуже активна цивілізація, але образ нерухомий, він вічно перебуває, прямує в цьому світі. Дивіться, які у воїна-царя могутні руки, він впевнено прямує в цьому світі.

Коли ми говоримо про Іран, тут треба побачити те, що Іран з'єднав у собі жіночий початок Єгипту і чоловічий початок Месопотамії, ось цю вічну жіночність квітки-каменю і екстатичність розмитих просторів із глини. Матріархат Єгипту і чоловічий, звіриний, вольовий початок Месопотамії поєднується в Ірані. Не можна сказати, що Іран – це більше пізня культура, що адаптувала і з'єднала ці два початки. Можна сказати інше. Іран існував ніби паралельно разом з ними, бачачи і те, і інше. Іран розвиває, культивує в собі, вирощує і відтворює ці початки, які мовби поєднуються. Народжується перша імперія. Ахеменідську імперію за рівнем імперських замашок, озброєння, по ступені захопленої території можна порівняти навіть з імперією Олександра Македонського. Ахеменідська імперія породжує найцікавіші спорудження. Сама цікава з усіх, сама піднесена, сама могутня – це Персеполь. Це місто, у якому ніхто ніколи не жив. Залишилися лише сходи та колони храму, що зруйнований. У цьому культовому місті відбувалися два рази в рік торжества. Раби, піддані, завойовані народи – всі йдуть до царя. Цар їх зустрічає вгорі цих сходів у воріт всього світу. У цьому храмі вони демонструють свою залежність або данину поваги імперії.

Ті сходи, що були висічені колись у скелі в Месопотамії, тут вже перетворилася на ритуальне дійство.. Біля кожної сходинки намальований, вирізаний з рельєфу воїн, їх багато, їх тисячі. І коли ви йдете, то ніби рухаєтеся разом з ними, прямуєте з воїнами в просторі сакрального. Рельєфи майже що однаково, не індивідуальні, як усі піддані цієї держави. Ви рухаєтеся по сходам і помічається, що усередині цього рельєфу закладена ще одна цікава структура. Ці воїни поставлені так, що усередині них є вісь симетрії. Зображення розгорнуті навколо умовної осі. Є якийсь обертальний початок. Цей обертальний початок міститься наче у вас усередині. Рухаючись нагору, піднімаючись по цим сходам, ви відчуваєте осьове обертання.

Ви попадаєте в центр світу, тому що храм і сам вівтар маніфестують центр світу. Так, в Ірані виникає симетрія як формотворчий принцип. Так, бики в колоні з'єднані таким чином, що тут сам принцип симетрії стає формотворним. Ліворуч і праворуч зображення зовсім однакові. Симетрія – такий механізм узагальнення, що ідентичність лівого і правого загострюється тому, що вони обертаються. Нехай ліворуч – трикутник, а праворуч – квадрат, вони все рівно будуть ідентичними. Симетрія виникає як відповідь на імперське посилання мистецтва-культу. Щоб якось показати міць, гігантизм цивілізації, в Ірані створюються спеціальні художні прийоми симетрії як розташування зображень.

Звичайно, симетрія була частково вже й у Єгипті, але вона не була принципом узагальнення. Відразу тут вона стає принципом уніфікації зображення. Була розповсюдженою торевтика – лиття з бронзи. Вражає, звичайно, сама симетричність елементів композиції. Верхівка для штандартів, прапорів вироблялася з бронзи.

Ви бачите, що перед нами світ зовсім інший. Це світ, де немає і не було ніяких унікальних цінностей, не було нічого окремого. Але цей світ уже поєднує щось, з'єднує це щось на основі механізму симетрії. Симетрія не терпить порожнечі, ось що цікаво. Саме ця інтуїція приходить у мусульманство, тут весь простір заповнено. В гирихі (мусульманському орнаменті), припустимо, немає ніяких порожнеч. Є прорізи, є щілини, які обрамляє границя, як якийсь інструмент, що прокреслює, але порожнечі немає.

У Китаї ж, навпаки, все було порожнечею. У Єгипті ж порожнеча була якоюсь підставою – субстанцією, кам'яною водою, припустимо, а вже тут порожнечі немає. Суцільно все є воля й активність. Що ж це? А це те, що визріває маскулініста цивілізація. Християнство – це теж маскулініста цивілізація. Греки ще дуже жіночні в своїй еманації – витікання як формотворчому принципі. Тут задовольняє вічне стікання, еманування з іншого. Це жіночий початок, що породжує міф. Але тут, в Ірані, ми почуваємо якийсь заведений механізм. Є курок, є пістолет. Хтось стріляє. Хтось діє. Хтось убиває. Хтось страждає...

Воля, активна дія, все це є в тім же Єгипті, але це не та воля і не та дія. Коли зараз говорять, що мусульмани – це погані дядьки з бородами, ви знаєте, – це смішно. Коли говорять, що мусульмани всі суцільно терористи, це ще смішніше. Я багато разів зустрічався з досить шановними людьми-мусульманами, дуже віруючими, і знаєте, прийшов до висновку, що треба поважати іншу віру. Не можна вибудовувати ієрархічний ряд верх над світами. Мусульманство народилося в складній конфігурації релігійних вірувань. Не можна сказати, що воно адаптувало Біблію. Але, якщо ви почитаєте Коран, то знайдете, що він дуже схожий на Біблію. Там – Йосип, тут – Іусуф та інше.

Мусульмани, акумулювавши весь легендарний матеріал, відтворили його в більше пізньому варіанті. Іса (Іісус) тут звичайна людина, вона не головний герой міфа. Мусульманська цивілізація є адаптивною. Тобто, адаптуючи, збираючи все навколо, вона висунула нові цінності. Ці цінності прийшли з Греції. Ми прекрасно знаємо, що греки християн знищували нещадно. У Середньовіччи, навпаки, знищували усе грецьке. Багато рукописів дійшло до нас у перекладах на арабську мову.

Аристотель був найбільше шанованою фігурою, більшість його томів дійшла в перекладі на арабську мову. Але мусульмани дуже багато взяли з того, що називається поезією степу. Лев Гумільов про це добре пише. Характерною рисою мистецтва мусульманських країн є перевага декоративного початку. Але декорум тут розуміється як енергія, сила, як заведений механізм, перетворений в орнамент, що не має ні початку, ні кінця, що вічно розчиняється у світі. На основі семантики чисел створюється орнаментальний світ без порожнеч, у якому все суцільно – воля, енергія і у якому немає ніяких страждальних, еманаційних жіночих елементів.

Архітектура базується ще на римській будівельній практиці. Це приблизно теж саме, що і Софія Константинопольська, але тут зовсім інша начинка. В інтер’єрі розбудовується інший світ. Ось подивіться, на мініатюру, де намальований сад. Він весь засаджений квітами. Тут немає порожнього місця. Це рясний, повний, насичений простір, тут немає і не може бути порожнеч. Немає ніякої можливості відхилиться вліво або вправо.

Особливо була розвинута кераміка. Глечики спочатку оздоблювалися так, що там панувало розчленовування, рослинні мотиви. Це досить складні сюжети, які мовби приходять з іранської кераміки. Але, якщо іранські вироби дійшли до нас у виді похоронної кераміки, (це якісь клювоподібні структури, глечики з явно вираженими зооморфними рисами), то тут більше виражений орнаментальний початок. Архітектура заповнена квітучим, радісним, орнаментом, обладнана і суцільно зарисована орнаментальними мотивами. Немає порожнього місця. Все тут живе, рухається, насичене рухом.

Особливо прекрасна кобальтова турецька емаль. Синя, зелена графья – прості візерунки. Ні ваги, ні колосальних просторів Вавилона або Єгипту ми тут не побачимо. Людина легко пересувається, її несе кінь, вона легко вмирає, тому що вірить, що відразу ж попадає в рай, якщо вона загинула на полі бою. Чому арабська мова стає швидко популярною? Мова, на якій говорили погоничі верблюдів, раптом стає найголовнішою мовою мусульманського світу. У Константинополі заговорили всі арабською мовою. Орнамент записаний зсередини і зовні... Ці письмена написані так, що місця немає живого. Орнамент говорить, орнамент повідомляє, орнамент тече, орнамент рухається. Всі мотиви геральдичні, говорять про якісь цінності, про те, що лежить в основі світу. Якщо звернути увагу на тканину, то вони ще більше уражають уяву. Тканини багато розшиті, вишукані. Ось ця зірчаста сорочка колосальна своєю якоюсь розірваністю світів.

З одного боку, вона тримається кроєм, але крій теж ніби розвалюється тому, що все динамізовано. Намальовані зірки ніби розривають силует. Силует весь у русі. Це відтворює іншу реальність. Ця реальність говорить про те, що перед нами рухається пульсуючий, неспокійний світ.

Відкіля він виник? Він виник на основі адаптації світу Ірану, світу Месопотамії і зніженого-спокійного світу Єгипту. Тепер подивіться на єгипетські зображення, і ви зрозумієте наскільки вони інші. Все різко змінюється. Ми бачимо, як між культурами, між народами проходять якісь невидимі межі. Це ті ж лучники Древнього Ірану, як машини, що стоять, стоять і вічно застигли у своєму стоянні. Вони нерухомі, хоча це дуже активне і вольове зображення. І ось ми починаємо запитувати, що ж головне – зобразити цей рух, цей порив, цю містику злету мусульманства, що вони відкрили в орнаменті в гиріху, або головне відобразити спокій, тишу, радість, затишок? Східний світ ніколи не був відкритий, він завжди був замкненим. Поїдьте в Самарканд і побачите замкнуті двори – старі, глиняні. Вас і зараз запросять сісти за стіл і з'їсти коржа з кумисом або з зеленим чаєм...

Схід і зараз володіє думкою багатьох. Але давайте все-таки погодимося, що всі ці розподіли на Схід і Захід досить умовні. В основі Сходу, у самій ойкумені, що ми називаємо східною, є глибинно-фундаментальний початок, що дав паросток усієї європейській цивілізації – це єгипетська вода. Це кам'яна вода. Є вогонь гиріху. Саме цей вогонь полум'яніючих синіх, жовтогарячих мечетей Самарканду справив на мене досить сильні враження. Мене вражали люди на осликах. Як вони їдуть на них? Це така нещаслива маленька тварина, а вони на нього навантажать стільки, та ще й б'ють його ногами, а він все тягне... Вражала ця вицвіла земля, це небо, що малюють, синім, а воно не синє, а сіре. І цей синій кобальт, ця синя фарба кераміки, золоті розводи, що створюють образ пустелі. Небо і пісок. Ми, як вода, пролита в пісок... Все іде в пісок. Зібрати вологу вже неможливо. І нас вічно несе по цьому піску. Це і є неспокійне, бурхливе життя. Зараз мусульманський світ переживає своє Відродження, але, на жаль, ми бачимо все це в карикатурному виді. Зараз сильно відчувається експансія атлантизму. Ми спостерігаємо цікаві і складні конструкції культур, що виникають ніби між світами. Мені дуже подобається одяг, що носять на Сході. Я в захваті від цього драпірувального комплексу, від цих структур. Мені подобається архітектура, вона така проста і, загалом, чиста, ясно виражає якісь головні основи.

Постають питання, а в чому ж суть речі і речовинность як такий ось у цьому ареалі, що ми позначили? В екстатичному, неврівноваженому русі, у якому немає надії на рай або пекло? У якому усе тече, у якому є тільки моральні принципи і максими. Світ речей тяжіє до двох субстанцій – кераміки з блискучими, напівблискучими поверхнями, що відбивають світло і до глини, що відбиває дух землі. Це та глина, у якій розчинялися храми, що є основою облаштування усього і вся.

Якщо говорити про одяг, то одяг тут дуже канонічний, він мало змінюється. Схід не дуже прагне розлучатися зі своїми нормами і правилами. Якщо Китай все-таки швидко європеїзувався, а Японія ще більше європеїзувалася зовні і прийняла європейські норми одягу, то це аж ніяк не схоже на Афганістан, наприклад. Цей одяг зберігає традиційні підвалини, традиційні виміри, що пов'язані з чоловічим і жіночим, з лівим, правим, з верхом і низом, з тим, що відповідає цій ойкумені. Одяг зберігає субстанціальність вихідного покриття, укриття – куполу. Так, жіночий одяг зберігає невинність, жіночність. Паранджа – це дарунок невинності, жіночності, який не зрозумілий європейцеві. Одяг зберігає в собі могутні протоформи. Я б скоріше назвав їх гравітаційними, формотворними як волевиявленнями планетарних настанов. Це образ степу. Степ розкритий у той світ, що нас чекає і який не може відбутися без нас. Якщо вчитатися в панегірик великого степу, що надає Лев Миколайович Гумільов, то ми повинні зрозуміти, що ми дійсно належимо до Великого Степу. Ця велич не може бути безликою, не може відбутися без нас, без нашої участі. Ця неосяжність і розкриття простору нескінченного світу душі робить степ степом.

Згадайте Гоголя, як у повісті «Тарас Бульба» відбувався виїзд у степ. Згадавши ці запахи трави, згадайте ці космічні пахощі, ви зрозумієте, що ми нічого не зможемо з вами побудувати, якщо просто будемо зчитувати якісь схемки, структурування якихось дизайнів-об'єктів. Ми не зрозуміємо, відкіля виникає ось ця сама сила, сама міць, сама воля, сам тип, що народжується в екстатичних обставинах, екстатичних культурах. Ритуали в культурах, де усе зрушено убік медіального або піднесеного, де усе висаджено, де все так глибоко зарито в землю, що відшукати їх уже не вдається, це ритуали самої нескінченності. Ми повинні зрозуміти і визначитися з цінністю самого шляху. А ми спостерігаємо відверте, як і цінність Межі – два шляхи сучасної цивілізації, що пов'язані зі Сходом. Шлях інтенсивного напряму розвитку співвідноситься зі східним шляхом адаптації – непрямолінійною, непросторовою і навіть позачасовою орієнтацією на Вічність.

Це адаптація за духом, адаптація на якихось глибинних підставах, я їх називаю екстатичними. Вони (підстави) дуже близькі до екзистенціальних вимірів сучасної людини. Близькі тому, що саме проходження шляху, сам вихід із себе і знаходження себе в шляху руху народжується в цих культурах, де немає вічності, де немає спокою, немає раю...

Але ми не про це говоримо, ми говоримо про те, що колись людина почала цю стратегію волевиявлення екстатичності блискавки, грому, симетрії, імперії, а потім перетворює цю стратегію у візерунок, в орнамент, у мовчазні спонуки шляху, що виявляється нескінченним, містичним. Цей шлях-простір виявляється милостивим, він шукає своє укриття. І цим укриттям з’являється купол мечеті. Цим укриттям з’являється паранджа. Усе це, безумовно, посуває нас до того, що ми як дизайнери, художники-культурологи повинні зрозуміти, що немає прямих шляхів, навіть немає прямого успадкування традиції, а є якась лінія віддзеркалювання, побудови перспектив усередині себе, усередині космосу, усередині речі, усередині світів, що знаходять свою вічність, свою цілісність дизайну.

Геродот пише, що всі східні варвари, тобто народи не грецького походження, уникають наготи. Це зауваження справедливе не тільки для того далеко часу, про який ми говоримо. Мова про те, що костюм народів Західної Азії був дійсно дивно цнотливим. Жінка того часу представлена одягненою в довгий, закриваючий все тіло, одяг. Колір цього одягу – білий з яскравими зеленими, синіми, червоними смугами.

Простота, елементарність одягу і є суть його дизайну. Але це не елементарність, а результат досить докладної, досить простої стратегії формоутворення. Герман Вейс, говорячи про сірійський двір, відзначає, що «при дворі ассірійських царів, панував такий же етикет, як і при дворі фараонів. Під впливом розбещеності і вдачах у способі життя цей етикет прийняв форми самої неприборканої пишності і породив пристрасть до зовнішнього блиску, що поширилася від ступенів трону до самих нижчих із придворних чинів. Князі і воєводи, одягнені в пурпур, молоді і красиві, оточували царя. Тільки лише самі знатні з вельмож і жерці мали право прислужувати йому. У той же час вони були воїнами і постійно носили при собі зброю. За ними виходили євнухи, що, незважаючи на свою зовнішність, подібну гієні, були теж багато озброєні і, імовірно, навіть самі командували в битвах»¹.

Ця досить красномовна тенденція говорить про своєрідну ієрархію і своєрідний блиск ритуалу. “Всі придворні чини були одягнені в обшитий бахромою широкий перев'яз поверх багатого зробленого одягу. Ширина перев'язу, як і способи носіння, розрізнялися між собою в залежності від рангу. Деякі придворні чини, наприклад перший міністр при дворі, носили дуже широкий перев'яз, що доходив до колін і закривав передню частину тулуба, надягали його через одне плече. Інші сановники пов'язували його хрестоподібно. Набагато більше вузькими були перев'язи простих царських служителів, зброєносців. Парасольконосці, опахалоносці і царські переписувачі зовсім не мали перев'язи, а тільки носили багату облямівку на рукавах і подолі своїх довгих одягів”.²

Така своєрідна табель про ранги, що створюється досить простими і ясними структурами, тоталізувала відносини людини і відбивала її належність до визначених страт социуму. «Жерці не носили ані сорочки, ані верхнього одягу або плаща, а обертали тіло шматком тканини по спіралі, як це було в звичаї у каподійців за 2000 років до нашої ери. Такими були костюми в головного жерця і самого царя, коли він робив релігійні обряди. Інші приналежності грецького одягання складалися з золотого намиста із символічними фігурами, булавоподібного скіпетра із зображенням зірки і скіпетра з гачком або серпом на кінці. Крім того, цар прив'язував нагрудник з написами і покривав голову круглою, не високою шапкою з прикрасами на зразок рогів, що у пізніший час перетворилася у високий клобук, прикрашений зірками. З часом жрецьке одягання поступово змінювалося і стало майже у всьому схожим на парадне одіяння, відрізняючи від останнього більшею простотою».³