1 Там само. – с. 154.

2 Там само. – с. 155.

масою.

При намаганні побачити в обличчі маси обличчя людини, цим обличчям може бути тільки обличчя Леніна, тільки обличчя вождя, бо всі інші обличчя тут не вбачаються. Архітектура простору, архітектура динаміки, архітектура того життєвого пориву – це динаміка як така. В ідеалі культура ця є волюнтаристичне пересування, не обмежене ні по вертикалі, ні по горизонталі. Людина тут – це якийсь деміург, це якийсь космонавт, який пересувається в уявному просторі. Але ми бачимо, що перед нами вічні персонажі культури тих років – це людина з чемоданом, жінка з мішком, які є побутовими типами. Цей чемоданчик, чи скоріше всього ящик з фанери і ці побутові типи, яких малюють українські художники-монументалісти в Одесі в санаторії ВЦВК, залишаються назавжди, вони пересуваються, а не літають, вони літають лише в уяві, а з собою не суть важкенькі валізи і мішки, без яких вони не існують, без них вони не люди.

І зараз маркером нашого суспільства є сума, є те, що людина носить із собою. Вона носить не так багато – те, що можна з’їсти за один день, за два. І все це говорить про те, що ця культура, цей максималізм, цей ідеалізм є відвертий ідеалі якогось тотального конструктивізму, який вже не має ніяких горизонтів, а існує в якомусь космічному просторі. Він не був просто мрією, яка взята у Земпера, – мрією як надметою. Ця надціль перетворювала людину на механізм, а колектив на масу. Колектив – це слово не наше, воно з’явилося із праць К. Маркса. Але у нас воно набуло того образу, коли описується щось таке анонімне, неідеальне, масове. Ця анонімність і масовість були поруч, стала позначником епохи.

Так ми бачимо, що дискурс дизайну, дискурс архітектури і рефлексії в межах цих сфер перетворюються на дискурс ідеології, дискурс культури в цілому, дискурс життєбудування. Життєбудування як ідеологема було справжнєю міфологемою. Створюється реальність міфа. Це міфи архітектури, міфи життєствердження, міфи існування у світі більшому, ніж архітектура. Міф як породжуюча реальність, за О.Ф. Лосєвим, визначається в інвертованих формах, формах речової реальності. Річ породжує річ, але опосередковано – через розумні голови архітекторів, дизайнерів, художників, які створили на певний час річ Богом, які позбулися самого часу. Те, що цей час було усунуто, створило надреальність, надіснування, яке мало вигляд певної мети, певної цілі, але ми говоримо про реальність і мету не ідеологів, а мету художників, філософів і архітекторів. Ця мета утилітарна, однозначна, прагматично позначена Земпером. Проте вона існувала в прошарку більш романтичному, більш конструктивному. Це окремий міф справді був індивідуалістичним, справді був певним аналогом деміургізму доби, тобто творінням однієї великої душі. Цей міф був ідеалістичним витвором, це так, але цей міф існував опосередковано через річ. В цьому вся проблема, ми забуваємо про це, ми не відсуваємо річ, але ми прориваємося в душі Малевича, Ле Корбюзьє через річ.... Ми підчас забуваємо всю ту матеріальну діяльність, матеріальний світ, який вони поставили перед собою у вигляді загорожі, у вигляді стіни, але це храм із речей. Із речей не побутових, а із речей, які б ми назвали власне предметним світом їхньої думки, їхнього мислення. Цей світ починався і закінчувався платонівськими тілами, елементарізмом, простотою. Але вся ця простота у контексті всіх тих практик, звичайно, оригінальна, але складна.

Але це і є нова речовинність, той світ універсального міфа речі, який жив дією людини, її активністю творити, перетворювати, руйнувати. Все це створювало той неповторний світ, який говорить про еру індустріального дизайну. Того дизайну, який живе молодістю, активізмом, вірою в те, що світ врятує машина. Машина виглядала красивою, модною і поетичною. Цей етап існував як певна метафора, міф, певне світобудування. Так, веймерський Баухауз намагається перевести інтуїції культуротворчості у більш технологічну дійсність. Веркбунд поки що залишався на рівні маніфестів, на рівні програм, на рівні новаторських заяв.

Образ забудови Баухаузу, створений Гропіусом, – це прямокутник, розкритий у просторі, це був жест лінійний, геометричний, простий. Це спрощення образу, простору формотворення. Цей простір вгадувався в логіці прямого кута. Архітектори мріяли з логарифмічною лінійкою в руках. Ще один крок – і ідеальна реальність стане типовою схемою, стане дуже нудною. Але для цього потрібен час, потрібно вживання в сірий побут схем, коробок, геометричних ліній. Мегамашина виникає в Єгипті, хоча сам машинізм як настанова одвічний. Як його позбутися ?